Повнолітні діти

XXVII

Четвертий день, як Данка немає у Веренчанці. Дарця носиться з томиком Кобилянської, як з молитовником. Тепер для кожного поруху свого серця знаходить вона відповідне місце в цій книзі!

Четвертий день нема Данка, і Дарка читає: «Був і нема», а перед тим: «Чи ти, Марто, не згубилася коли у своїм житті від своєї матері у великім місті? Я згубилася раз семилітньою дитиною — і таку розпуку, і жаль, і страх той відчувала я вдруге лише тоді, коли побачилася раптом без нього».

Четвертого дня понад вечір приходить коротка, проте ясна відповідь телеграфом від домнішори Зої: «Прийнята заочно. Телеграфуйте день приїзду».

— Поїдеш полудневим поїздом, — практично вирішує мама, — матимеш ще півтори години до бухарестського поїзда. От і добре.

— Я хотіла б, мамцю, поїхати ранковим поїздом, — каже Дарка, намагаючись зберегти зовнішньо спокійний вигляд.

— А чого тобі їхати ранішнім? Ранішній бухарестський ти не впіймаєш, бо він відходить на двадцять хвилин швидше від веренчанського. А чекати тобі цілий день до восьмої години вечора у Чернівцях немає й найменшого сенсу.

«Сенс-то є, мамо. Насамперед я домовилася зустрітися з Данком. Твоя рація: не треба було цього робити, але коли вже зробила, то, сама погодишся, треба дотримати слова. Але це ще не все. Там ще є й Наталка. А Наталка, мамо, це не просто товаришка по школі. Це ще й наш гурток. Не можу ж я від'їхати у Штефанешті, не попрощавшись з ними всіма і взагалі не вирішивши питання, як нам далі бути…»

А мама допитувалася:

— І кого маєш там такого близького? На Лідку ти завжди нарікала. Не хотіла навіть у цьому році бути на станції в них… Про Стефу Сидір ти останнім часом теж менше згадувала. Хто там у тебе такий близький, що через нього не хочеш на день більше дома побути? Я не бачу причини, чому б тобі не поїхати полудневим поїздом…

Дарчині очі, рожеві від сліз, молять маму: «Пощади мене, пощади! Я ж не можу тобі всього сказати. Будь чуйною, мамо. Зрозумій, що є речі, про які навіть мамі не можна говорити».

Та мама безпощадна. Страх, щоб Дарка не виявила себе дівчиною без амбіції, робить маму невмолимою. Вона нічого так не боїться, як того, щоб не насміялися з її дитини.

І тут мусив втрутитися татко. Правда, він не розумів Дарки так само, як і мама, проте у справах доброї поведінки він був поблажливіший за маму. В татка питання «личить» чи «не личить» не належали до принципових, і тому він розправлявся з ними простіше.

— Климцю, та дай дитині попрощатися з тими вулицями, що ходила ними колись. Хай подивиться Дарця в останній раз на Прут з Домнику. Хай попрощається з товаришками… Ще й цього жалкувати дитині? Я ж їду з нею. Посаджу її у бухарестський поїзд — про що може ще бути мова? — говорить татко, що слід розуміти так: «Навіть коли б у Дарки був там у Чернівцях хтось, з ким їй спеціально хочеться побачитись, то будь спокійна. Я ж буду там і за всім дивитимусь пильним оком».

— Так? — повертає мама до Дарки своє строге (як не пасує воно до тих пухлих маминих губ!) лице. — Так?

— Ні! — і собі різко відповідає Дарка на питання, якого мама не наважилася висловити словами. — В мене є там одна справа (думала про гурток, щоб перед собою самою не бути негідницею, яка обманює рідну маму), і прошу мене навіть не відраджувати, бо я все одно зупинюся, бо… бо… мушу.

В Дарчиній постаті було стільки непохитності, що мама подивилася на неї довгим, повним догани поглядом і не спитала, яка це справа.

Не спитала, але і взагалі не мала бажання розмовляти більше з таким впертюхом, з таким непокірним, зухвалим створінням, як її старша дочка.

Мама встала й вийшла на кухню. Татко (він, як союзник Дарки, теж мусив почувати себе співвинним) вийшов за нею. Дарка почула, як мама говорила таткові:

— І в кого вона така вперта вдалася? Як камінь. Якщо вже намітить собі щось, то хоч на кусочки ріж — не поступиться…

— Чому ти кажеш — вперта? Вона просто вольова. А в кого вдалася? Не знаю. В усякому разі, не в мене. І слава богу, що не пішла в мене!

Оця перепалка напередодні Дарчиного від'їзду мала й свою добру сторону. Мама й дочка в хвилину розлуки пам'ятали про цю розмову, тому прощання їх було хоч і сердечне, але позбавлене сентиментальності, чому Дарка, правду казати, була дуже рада.

Вона підсвідомо готувала себе до самостійного життя, яке ввижалося їй вибоїстою, засіяною каменюками дорогою. Що ж допоможуть сентиментальні слізки, коли тут треба крокувати у невідоме, зціпивши зуби і затиснувши кулаки?

Побляклими сумними полями нісся поїзд. На ланах не було нічого, крім кукурудзи й картоплі. Загони картоплі, яка своїм фіолетовим цвітом навесні нагадувала квітучу галявину, тепер рябіли проскручуваним висохлим бадиллям, підсилюючи меланхолійний настрій природи. Навіть очерет понад озером вкрився оксамитними коричневими паличками в тон сухому бадиллю картоплі й споловілій кукурудзі.

Одне тільки небо вабило бездоганно чистою темно-синьою глибиною, але й цей вид затьмарювали останні ключі перелітних птахів.

І тільки можливість близької зустрічі з Данком відволікала Дарчине серце од невеселих думок.

Втім, наче забутий мотив пісні, згадалися Дарці слова Улянича: «Коли б ми могли глянути на життя з вишки його суспільного розвитку, й наші клопоти, й наші радощі з'явилися б перед нами в іншому світлі».

«Правда, — відповіла йому в думках Дарка, — лише не зразу можна забратися на ту вишку, але я хочу… я мушу… я буду!..»

Коли Дарка з татком приїхали в Чернівці, він поставив справу між ними так, як і повинна вона стояти між добрими колегами:

— Я речі здам на сховище, а ти йди, куди тобі треба… Тільки щоб не пізніше сьомої була вже на вокзалі. А тут тобі двадцять леїв. Може, зголоднієш і схочеш перекусити. Звичайно… гм… наша мамця була б трохи незадоволена, що я так розпорядився, але я думаю… Одним словом, пам'ятай: не пізніше сьомої… В мене ж тут ціла гора справ!

«Варто, — подумала Дарка, — хоч би вже для того родитися на світ, щоб мати такого тата!»

Вона допомогла таткові занести речі до сховища і, доки він здавав їх, подалася до міста.

Тепер, коли мала стільки вільного часу, дивилася на все — вуличний рух, фасади будинків, вітрини, сквери — іншими очима. Коли раніше поспіхом проходила цією вулицею і тому не мала часу розглядатись, то тепер спішити було нікуди.

Закінчувалась дев'ята. Данко сидів уже за партою в класі. Наталка, може, ще не встала з ліжка, а, крім них, хто міг ще цікавити Дарку?

Ішла вперед, пильно приглядаючись до всього.

Привокзальною стрімкою вулицею, яка й досі носила в народі стару австрійську назву Бангофштрасе, йшли безперервним ланцюгом люди, переважно селяни з навколишніх сіл. Строкаті тайстри[60] на плечах на білому полі сорочки додавали мальовничості цьому живому ланцюгові. Жінки, незважаючи на холодну пору, були здебільшого босі. Та хоча й босі, хоч і ноги не в одної були порепані від роси і стерні, як свіжозорана рілля, проте всі вони мали на собі сорочки, густо обшиті бісером та лелітками[61].

Лише горботки відрізняли в цьому хороводі бідніших від багатших. Заможніші мали на собі горботки добротні, густі, блискучі, з тонкої вовни, перетикані срібними нитками. Горботки ж бідніших були домоткані, грубого виробу, шорсткі й такі рідкі, що підтичка просвічувала крізь них.

З вулиці від шіфи (колись було тут на розі корабельне агентство, і назва так і прилипла до цього місця) пошнурував угору привокзальною вулицею караван швабок з пірамідами кошиків на голові. Це німецькі колоністки, яких на Буковині називають швабами, вирушили на базар з городиною і набілом.

Усі вони, як одна, відрізнялися стрункими, виточеними фігурами. Дарці спало на думку, що надзвичайна граціозність у швабок — це не випадкове явище. Це, мабуть, наслідок того, що їм день у день доводиться носити на голові кошики, часто навіть з банками молока.

Ось вийшов з корчми старий липован[62] з дочкою чи невісткою. Поверх заправлених у юхтові чоботи полосатих штанів мав він на собі яскраво-червону шовкову косоворотку, оздоблену важкими золотистими гудзиками, і солом'яний домороблений бриль. Рідка біла борода віялом розлягалася по грудях. Молода липованка своїми у кілька рядів спідницями, широкими рукавами та яскравою, на потилиці зав'язаною хустиною дуже нагадувала циганку. Тільки кучеряве світло-русяве волосся й сині очі видавали її.

Дарка звідкись знала, що липовани — це старовіри, які багато років тому перемандрували сюди з Росії, переслідувані царським урядом за свої релігійні переконання. Оселилися вони по буковинських селах компактними масами, зберігаючи протягом довгих років не тільки свою мову, але й усі обряди своєї віри. Відбившись од рідної землі, не прив'язалися вони до чужої. Липовани майже не займалися хліборобством. На Буковині були відомі тим, що закуповували у людей сади на пні, а пізніше цілий рік торгували фруктами.

Дарка задивилася на тендітну вроду молодої липованки. Щаслива бодай вона?

Весь правий бік довгої Бангофштрасе займали переважно низькі, тісно притулені один до одного будиночки з господарськими речами, а також з речами селянського вжитку, дешеві корчми, від яких несло до нудоти поганим вином, магазини з яскравими тканинами, шкірою, готовим взуттям, обмінні пункти, де на місці вимінювали повісмо й віск на цвяхи, дьоготь чи гас, перукарня з п'явками за вітриною, фотограф з бутафорним конем і літаком та ін. Всі оці підприємства були монополією дрібних єврейських торговців. Тут вони мали свої гешефти, тут десь обіч була й кімнатка з кухнею, де жила сім'я. Вулиця ця славилася ще й численною дітворою. Буквально біля кожної крамнички бавилися на виступі під вітриною малі, часто голопупі, скуйовджені, в периновому пуху діти.

Дарка задумалася: «Куди ж іти? З кого починати?»

Покрутиться ще трохи по місту, а потім піде до Наталки Оріховської.

В Оріховських, незважаючи на ранню пору, застала Дарка, на своє велике здивування, Гиня Іванчука. Вона думала, що після свого останнього виступу на зборах гуртківців Іванчук не захоче бувати в домі Оріховських. Та, як виявилося з розмови, він справді з того часу вперше зайшов сюди. Прийшов він за тим самим, що й Дарка: як в кінці кінців бути з гуртком? Чи не варт скликати ще раз, доки народ ще не розбрівся по світу, збори гуртківців?

— Най буде сьогодні о сьомій. Згода?

Ні, бо Дарка не може о сьомій, тому що в цей час відходить її поїзд.

Гиньо не пропускає нагоди, щоб не вилаятися:

— Чорт побери з бабським кодлом! Завжди вони щось не можуть! А о четвертій зможете?

Так, на четверту Дарка зможе. Гиньо тут же схопив шапку і побіг повідомляти товаришів, щоб приходили на четверту до Оріховських.

Коли Іванчук вийшов, ніби свіжим вітерцем повіяло по хаті. Тепер дівчата могли щиро поговорити між собою.

— А що ти, Наталко, гадаєш робити?

Говорячи одверто, Дарка не зовсім добре почувала себе від того, що вона одна з перших влаштувалася вже в новій школі.

— Гадаю цей рік трохи відпочити. З моїм здоров'ям, — зробила паузу, наче завагалася, чи сказати правду, — не все в порядку. Я, ти знаєш, не люблю скиглити, а тим паче не люблю, щоб мені співчували… Але з якогось часу я дуже скоро стомлююся… Не гадаю, що це від лінощів. До того ж у мене тепер щовечора підвищена температура…

— Думаєш виїхати кудись? Може, в гори?

Невиразна усмішка оббігла довколо Наталчиних губ.

— Гори! Звичайно, було б непогано, але… коли ми всі роз'їдемося, то хто буде Орестові передачу носити?

Це була та справа, про яку Дарка хотіла, але не насмілювалася розпитувати, щоб не вражати Наталчиного серця. Тепер, коли Наталка зачепила саме це питання, Дарка почула себе вільніше:

— Що з ним, Наталю? Я так часто думаю про нього… Він на ціле життя залишиться для мене зразком мужності й вірності. Адже він нікого не виказав… нікого-нікого.

— Так, — обізвалася лише одним словом Наталка.

Від Наталки Дарка вибралася до Лідки. Стефка не могла раніше застати, як о першій, то де ж мала дівати час?

Тепер, коли відпала потреба виправдовуватися перед Дутками, чому не захотіла жити в них, могла вільно показатися по вулиці Руській. Тим більше, що хотіла, як казав татко, попрощатися з дорогами, які била колись своїми ногами.

В жіночій гімназії навчалися після обіду, тому Дарка застала Лідку вдома. Двомісячне перебування на березі Чорного моря дуже змінило Лідку. Вона не лише надзвичайно поповніла (хоч, як твердила Лідка, апетит прийшов щойно в Чернівцях, як наслідок морського клімату), але й загоріла під золотистий, янтарний колір. Її лице, руки, литки блищали, як вимазані оливою. Волосся споловіло, навіть брови вицвіли од південного сонця і солоної води, але від цього вона не споганіла, а навпаки.

Побачивши Дарку, Лідка кинулася до неї з галасливим співчуттям, якому Дарка, зрозуміло, анітрохи не повірила.

— Бідненька, бідненька, як мені тебе жаль! Ти залишилася поза школою. І як воно несправедливо! Я не люблю вчитися і мушу кінчати гімназію, а ти так рвалася до науки і… Бідненька, бідненька!

Коли почула від Дарки, що та не залишається поза школою, а навпаки — їде продовжувати навчання у Штефанешті, Лідка зразу почала заздрити Дарці. По-перше, яка щаслива Дарка, що взагалі може бути на станції тоді, коли їй, Ліді, мабуть, ніколи не доведеться вирватися з дому. Вічно, ціле життя до гробової дошки дома… дома… І дома… По-друге, Дарка їде до міста в регаті. Перед початком навчального року була у Лідки Ориська. Ох, нарозказувала та нарозповідала, як живуть люди по той бік!

— Ти щаслива, Дарко, що їдеш у світ, а я мушу киснути в цій дірі…

Дарка сміялася в душі. З розповіді домнула Локуіци знала, що Чернівці були столицею проти Штефанештів, де по ринку проходжуються кози, як дома по парку. Але не хотіла розчаровувати Лідку. Хай їй здається, що Дарці дійсно вже так пощастило. Щоб не показати себе зовсім пограбованою життям, Лідка почала вихвалятися перед Даркою своїм перебуванням у приморському таборі:

— Коли б ти тільки знала, як нас там годували! Ти, певно, й на Великдень не їси того, що ми там щодня їли. І ще так було, що не видавали порцій, а можна було уплітати, скільки влізе. І не думай собі, що, може, тільки супу чи другого, але винограду та кавунів. Слово честі, як не віриш мені! Приносили після обіду ківш винограду, і тріскай, скільки влізе! Слово честі! Не віриш?

Дарка вірила. Заманули їх, як свиней коритом, а та ще чваниться тим! Але у свиней хазяїн розраховує на сало, треба припускати, що й тут хазяїни розраховували на якісь прибутки…

— І що ви там робили? Тільки їли, відпочивали, купались у морі, спали і знову їли? І все? — Дарка вдає, що вона насміхається з Лідки та її морського табору, а Лідка ловиться на цей гачок і каже те, що при інших обставинах нізащо у світі не сказала б:

— Ні, не все. Чому все? Нас, крім того, вчили там військової справи. Ох, як же смішно дівчата прикладали гвинтівку до плеча! Тріснути можна було зо сміху! До того ж ми вивчали устав черчеташі, слухали лекції з… — і в ту хвилину, зорієнтувавшись, хто це її випитує та приблизно з якими намірами, аж змінилася на обличчі. — А що це тебе обходить? — накинулася на Дарку. — Ти яке маєш право мене випитувати, що ми там робили?

Тепер Лідка починає наступ на Дарку без всякої дипломатії, просто з мосту:

— А чому ти зараз у Штефанештах влаштувалася? Хто в тебе там є? Родичі? Знайомі?

— Є там таткові знайомі.

— Як же ж це твій татко може мати знайомих у Штефанештах? Ей, Дарко, ти щось крутиш? Крутиш, крутиш! Бач, як почервоніла! Ага, впіймалася, киця! Тепер ти вже не викрутишся переді мною! Нумо розказувати мені, що це за знайомі і звідкіля взялися, ваші знайомі…

— Що це тебе так обходить? Ну, таткові знайомі, ну, народний вчитель… ну, був з татком на курсах румунської мови позаторік у Яссах…

— А як прізвище того знайомого твого татка? І чому це йому, румунові, треба їхати на курси румунської мови? Адже курси були для тих, що не знали державної мови?

«Так, — подумала Дарка, — морський курорт дійсно не пропав даремно, — «державна мова»!»

— Знаєш, Лідко, це вже забагато…

— Дурна! Ти ж можеш назвати мені прізвище, яке тобі слина принесе, — чи ж я перевіряти буду?

В кімнату увійшла пані Дутка. За своїм звичаєм тримала руки на животі, вертячи двома великими пальцями. Коли Лідка скінчила, вона обізвалася:

— Я тільки одне знаю: де б панна Даруся не була, такої кухні, такого столу, такої постелі, такої опіки, як панна Даруся мала в мене, не буде ніде. Прикро тільки мені, що ви, панно Дарусю, не дали мені заздалегідь знати, що на цей рік не будете в Чернівцях, а то була б я собі когось іншого пошукала на станцію.

«Ой пані Дутка! Бодай тепер облиште своє скигління, бо воно мені так потрібне, як псові п'ята нога!»

— А найкраще, — тягла пані, не перестаючи крутити пальцями, — нікуди не виїздити з рідного місця. Ось як, наприклад, моя Лідзуня. Або й я. Чи повірив би хто, що, відколи я живу, не була ще моя нога на селі? А нащо мені? Що мені треба з села, то селяни принесуть мені те до міста… Якби панна Даруся більше слухала мене, то й сьогодні ходила б до гімназії в Чернівцях, як моя Лідзуня. Але панна Даруся не люблять слухати, ой не люблять!.. Лише фир… фир… І пішла за своїм богом… А так не треба було… Я говорила не раз панні Дарусі: панно Дарусю, прошу подумати, з ким панна Даруся товаришує… А що відповіла панна Даруся на те?

— Мамо, після обіду не подають гірчиці. Досить! — прицитькнула на маму Лідка і, повернувшись спиною до матері, перевела розмову на інші рейки:

— Ти, Дарко, певно, хотіла б з Данилюком побачитися, що? А може, ти йому телеграмою дала знати, що ти у Чернівцях, і він зустрічав тебе на вокзалі? Признайся, Дарко, признайся, на коли ви назначили собі побачення? Чого мовчиш? Признайся!

Дарці згадався п'яний Манілу на Лялинім весіллі, як він примушував татка признатися йому.

Яка шкода, що поблизу немає когось подібного до домнула Чабана, який зробив би з Лідкою те, що з Манілу!

— А ти хто? Піп на сповіді, що я повинна тобі у всьому признаватися? Крім того, ти грубо помиляєшся, коли думаєш, що мене Данилюк цікавить…

— Ей, не цікавить? Не цікавить, кажеш? Можеш дати слово честі, що не цікавить? А мені щось інше розповідала Ориська…

— Ет, Ориська! Дурна інтриганка!

— Чому зразу й інтриганка? Вона тільки розповіла, як було… І смішно, що ти тепер так відпекуєшся, бігме, смішно, бо я знаю більше, ніж тобі здається! А признайся, все ж таки хотіла б побачитися з Данилюком? А, хотіла б? Шкода, що ти мені не написала перед тим, коли будеш у Чернівцях, а то я якраз вчора зустрічала його…

«Тук… тук… тук…» — стукає Дарці у висках, хоч на лиці й далі та сама іронічна байдужа маска.

Лідка задирає спідницю вище колін.

— Як тобі подобаються мої ноги? Правда, як атласові… Помацай, яка гладка шкіра. Мені говорила Ориська, що в Гіцах бояться загару. Фу, міщанки ідіотські! У нас загар — перша мода! Вчора іду Ратушевою і — кого я бачу? Ти чуєш? Данилюка з Лучікою Джорджеску! Домнішора навіть не у формі, а в білому вовняному платті, вишиванім вгорі біля шиї і внизу… Дуже гарний фасон! Він іде, розумієш, і думає собі, що його ніхто не бачить, і так нахилився, вже так нахилився до неї, що їх голови майже торкаються. Чекай, думаю, настрашу його! Як закашляю, а вони відскочили одне від одного, ніби їх хто окропом полляв. Я думала, що Богдан з помсти не поздоровкається зі мною, але ні — зняв кашкет, а потім (ти знаєш мою натуру!) я оглянулася за ними і бачу, слово честі, що бачу, як він її держить за лікоть… Ах, думаю собі, мерзотнику ти поганий! То на канікулах у Веренчанці крутив ти голову одній, а тепер — другій? Вона випитувала його щось, напевно, хто я така і звідки він мене знає… Ориська розповідала, що румунки страшенно ревниві… Добре, Дарко, що ти виїжджаєш з Чернівців, а то б тобі Джорджеску випалила очі сірчаною кислотою. Ха-ха-ха!

«Тук… тук… тук…» — не перестає стукати у скронях. До цього нестерпного стукоту приєднується ще й неприємний шум у вухах. Смішно, справді смішно було, коли б Данко через Дарку мав закинути свої музичні дуети з Лучікою.

І хто б то зважав на базікання такої особи, як Лідка!

Добре, згода, все це добре, але чого це так серце болить? Звідки цей приголомшуючий біль, що, коли б не тримати його на прив'язі, — міг би нещастя накоїти?..

І постають у Дарчиній пам'яті в тому ж порядку, що їх читала у книжці, слова Ольги Кобилянської:

«Я могла б вмерти з жалю, коли б той, котрого би я любила, покинув, але ніколи-ніколи у світі не здержувала б його при собі, коли б він хотів мене покинути. Лучче вмерти, ніж коритися, ніж просити милостині».

Так, краще вмерти, як просити милостині у любові! І Дарка вирішує в ту ж мить: не піде вона до Стефка! Не треба, щоб Данко й знав, що вона в Чернівцях сьогодні. Хай проходжується собі з дочкою префекта, хай підтримує її за лікоть, щоб часом ніженьки не оббила собі об камінець, хай любується її новим платтям, вишиваним знизу і зверху!

Хай!

Їй, Дарці, нічогісінько не потрібно від нього!

Хоч Дарка прийшла до Наталки за кілька хвилин перед четвертою, вона застала майже всіх у зборі.

Треба сказати, що ці збори були позбавлені колишньої романтичної поволоки: гуртківці входили без умовного стукоту, і не було потреби маскувати ділові збори чайним столом.

Сигуранца була поінформована не тільки про існування таємного гуртка, але й мала у своїх руках алфавітний список усіх гуртківців. Про це свідчив хоч би той факт, що ніхто з гуртківців не залишився в числі тих, яким міністерство освіти (читай: сигуранца) давало право вчитися на Буковині.

Навіщо комедії з конспірацією, коли й так втратили вже те, чим найбільше дорожили: право відвідувати свою школу.

Останньою прийшла Стефа Сидір. Побачивши Дарку, вона не привіталася навіть з хазяйкою дому, а відразу підбігла до Дарки й міцно, сердечно потисла їй обидві руки. Стефа змарніла за час канікул, хоч і змужніла. Вона, як і раніше, захоплювалася туризмом. Знаючи Стефину вдачу, Дарка була впевнена, що вона й на цьому полі перевершувала інших, хоч, очевидно, і з шкодою для власного здоров'я.

— І що тепер буде, Дарко? Що ти думаєш робити? — і, дізнавшись, що Дарка вже записалася в гімназію в Штефанештах, Стефа сама призналася, що й вона влаштувалася вже в гімназію в Яссах. Якби Дарка не була ще записана, Стефа, як казала, була б промовчала про себе. Ця делікатність з боку Стефи знову полонила Дарку. Приспані, сьогодні якісь наче недійсні почуття до цієї дівчини м'яко бренькнули в Дарчинім серці.

Стефа обіймає Дарку за плечі (в цю хвилину відновилися їхні давні хороші відносини):

— Я спочатку дуже переживала, коли дізналася, що мене виключили з нашої гімназії. Дуже! А потім мені татко пояснив…

— Що пояснив тобі татко?

Стефа стишила голос:

— Я просто зможу в Яссах водночас відвідувати і школу для юних художників…

Струна в Дарчинім серці знову бренькнула, але цим разом гострим дисонансом.

— Ти, сподіваюся, не хочеш сказати, що ти рада, що нас вигнали з гімназії?

Стефині очі спокійно забігали під гривкою:

— Як ти можеш так думати про мене! Ти мене цим глибоко ображаєш… Ти мене просто не зрозуміла. Я хотіла лише сказати, що я… я особисто нічого від цього не втрачаю…

— Я тебе так і зрозуміла…

Увійшов Наталчин брат, і увага всіх зосередилася на ньому.

— Ти чула, — ніби поправляючи Дарці зачіску, шептала їй Стефа на вухо, — його звільнили з роботи. Ти знала? Він був представником фірми «Фонтін унд зон»…[63] і тому міг бувати і за кордоном, а тепер — урвалося. Його, підозрівають, що… — не докінчила Стефа, бо Роман Оріховський попросив товариство зайняти місця.

І хоч Дарка добре знала, що її думки сягають неможливого, чекала, що ось-ось відчиняться двері і увійде Орест Циганюк, заграють у світлі скельця його пенсне і низький, гортанний голос сповістить їх, що вся історія з арештом лише кошмарне сновидіння, бо ось він, Орест Циганюк, стоїть перед ними живий і здоровий.

Оріховський не сідав, а стояв за столом, чекаючи, доки всі займуть місця і наступить тиша.

Рішуче, мужнє лице, міцно стиснуті вуста, веселий поблиск очей, дужа, засмагла шия, старанно випрасуваний піджак — усе це аж ніяк не нагадувало безробітного.

— Я хотів перш за все довести вам до відома, що в мене так склалися обставини… мої особисті, що я тепер вільна людина. Але боюся, що ця свобода — це початок моєї неволі. Маю деякі дані підозрівати, що тепер будуть сигуранщики наступати мені на п'яти.

— І тому ви розпорядилися, щоб сходини відбулися у вашому домі? Що ж то ви, до холери, хотіли показати їм відразу стежку в горох?

Оріховський зміряв Іванчука презирливим поглядом:

— Скажіть мені, лише щиро, ви дійсно такий… наївний? Таж сигуранца ще перед арештом Циганюка знала поіменно всіх членів гуртка! Чи ви думаєте, що, коли б вона вважала за потрібне, вона не могла б уже заарештувати всіх вас поголовно? Але навіщо їй зайвий шум? За кордоном, а головне в Радянському Союзі, ледве втихомирилися з приводу розстрілу бухарестських комуністів, а ви хочете, щоб безпосередньо за цим вони саджали за грати українську гімназичну молодь? А потім ви зважте, — він звернувся до всіх, — ще на один політично-психологічний момент. Коли б вас посадили, то навколо вас створився б ореол мучеників за ідею… А навіщо це державі? Сигуранца придумала просто геніальний план зарізати вас без ножа… Замість саджати в тюрми й викликати небажані настрої серед українського «міноритету», вона знешкоджує вас, розсіваючи по всій Румунії. Притому, майте на увазі, є інструкції не приймати більш ніж двох до однієї і тієї ж школи, бо вже «трес фаціунт колегіум»[64], як вам відомо.

— А вам звідки відомо про таємні інструкції? — Іванчук запитав і не думав навіть ховати голову за спину свого сусіда. Нервовий рух, яким він крутив у руках ціпок, свідчив про його внутрішню розгубленість.

— На провокації не відповідаю, — дошкульним спокоєм відповів Оріховський, пересмикнувши плечем.

— Це ваше право, а тепер дайте мені сказати слово. — Іванчук вийшов з-за крісел і оперся на ціпок, як на картині козак на рушницю. Виразно відчувалося, що ця поза заздалегідь продумана. — Я хотів ось що сказати… Ми мусимо насамперед собі, той… з'ясувати своє становище. Пан Оріховський каже, що сигуранца розсіє нас по всій Румунії, як мак, і цим знешкодить нас зовсім. Файна концепція, нема що! Але я хочу тут сказати, що не всіх розсіють. Не всі, до холери ясної, гадають покидати рідну, политу прадідівським потом і кров'ю землю! Я хочу сказати, що, крім низьких шкурницьких інтересів, — він плюнув у повітря, — є ще й патріотизм! Є ще у декого у грудях серце, що б'ється для неньки України!

— Добре, добре, — перебив його Оріховський, — ви залишаєтеся з патріотизму в Чернівцях, з патріотизму не закінчите середньої школи і вважаєте, що цим зробите послугу своєму народові, тоді коли йому поповнення інтелігенції потрібне просто… як… вода й хліб…

— Не я один так думаю, пане Оріховський. Нас тут є…

— Менше з тим, скільки вас там. Мене тепер щось інше цікавить: що ви гадаєте робити? Які ваші плани на майбутнє?

— Ви про шкурницько-особисті плани питаєте чи про загальнонародні?

— Почнемо з загальнонародних, — ледве стримав глумливу посмішку Оріховський.

Іванчук ефектним рухом відкинув набік палицю і театрально випнув груди:

— Наша мета — праця для народу, і поза цією метою немає в нас іншої… Ось вам уся наша програма й план, як на долоні…

— А конкретніше не можна?

Іванчук, видно, застуканий зненацька, не знаючи, що робити, почухав за вухом.

— Та говори, — підтримав його Равлюк, — це ж не секрет…

— Так, — відкашлявся Гиньо, — справа того роду, що ми думаємо вступити до студентської корпорації «Запоріжжя».

— Без пояснень! Знаємо, що таке «Запоріжжя» і що таке «Чорноморці»! — вигукнула Романовська з-за рояля.

— Правда, туди приймають тільки студентів, але нас… як потерпілих за ідею… гм… я вже той… розвідував… приймуть і без залікової книжки. Там візьмуть з нас присягу… служити нації… боронити її честь своїм життям… боронити свою честь і честь козацтва… Хто не знає вищих ідеалів, ніж служіння нації, — виходьте! — Іванчук зробив кличний жест рукою, але тут же забувся про свою високу роль борця за честь народу і по-хлоп'ячому широкою долонею обтер піт з чола, залишаючи темні смуги.

— Браво! Браво! — заплескав Оріховський, а за ним Наталка. Дарка не знала, як повести себе: плескати чи стриматися?

Наталка підвелася з крісла й стала за столом поруч з братом. Цеглясті круглі рум'янці на її щоках ще дужче підкреслювали нездоровий колір її шкіри.

— Дайте мені слово. Я хочу доповнити тебе, Гиню. Ти ж не подав організаційної схеми ваших студентських корпорацій і через це пропустив багато дечого цікавого

і… І поетичного! Ти ж повинен був сказати, що для того, щоб стати «козаком», треба пройти два нижчих ступені — «фуксів» і «профуксів»… Вас спочатку приймуть у корпорацію як «профуксів»… Вчитимуть вас танцювати, даватимуть вам уроки доброї поведінки…

— Тільки без демагогії! Нас приймуть зараз у «фукси», отже, до чого тут танці і добра поведінка?

— Та-а-ак? Тоді треба поздоровити вас з успіхом!

— Ти, до холери, будеш говорити ясніше чи ні?

— Іванчук, я вас закликаю до порядку! Ви — в помешканні, а не в коші запорожців. Говори, Наталочко. — Роман підсунув сестрі крісло.

— Ти сказав, що від тебе вимагатимуть там присяги, а чому ти не описав церемонії тієї присяги? Чому ти не сказав, що перед тобою запалять свічки, покладуть тобі на плече, аки середньовічному лицареві, шаблюку, ти станеш навколішки, покладеш руку на емблеми корпорації, як на євангеліє…

— Не треба, Наталочко, — зморщив чоло Оріховський. Він, видно, не хотів, щоб Іванчук знов обірвав її грубістю. — Ти більше по справі… ад рем[65].

Наталка кивнула братові головою й продовжувала:

— Отже, ти станеш «фуксом». За півтора року, це щонайменше, тебе прийматимуть у справжні «козаки»… Тут доведеться тобі держати вже козацький іспит. І що вас питатимуть на тому світі?

— Українознавство! — вихопився Равлюк.

— Так, — погодилася Наталка, — українознавство. Гоноровий кодекс, історія. Чия б, ви думали, історія? Історія і географія всіх студентських українських корпорацій в цілому світі… І все! Після прийому у «козаки»… тут ще раз присяга над свічками, шаблями й емблемами… відбудеться козацький банкет на вашу честь, на якому вам доведеться витримати ще один іспит — по алкогольній лінії. Тут тобі і нададуть «банкетне» ім'я. Не знаю, яке тобі вже там виберуть, бо Слон, Небилиця, Тріска вже є…

— Ти, до речі… той, — захрипів Іванчук.

— Дякую, що нагадав. А то я й сама думала, що треба справді перейти вже до істотного. Мені хочеться сказати про місце дівчат у цій організації… Формально і дівчата-студентки мають право бути членами «козацтва». Це так, для проформи. А де-факто справа виглядає інакше. Дівчата-«козачки» мають нібито власну автономію. Але та автономія — просто сміх бере — не дає їм права, як бабам, бувати на козацькій раді: як неповноцінні, вони поза законом гонорового кодексу. Зате — це просто зворушливо! — кожна «козачка» дістає побратима, який повинен всюди і завжди боронити її честь… Дівчина-«козачка» не має права іти сама вулицею… Чому я так розводжуся? Тому, Гиню, що я теж тимчасово залишаюся в Чернівцях… І тепер, коли гурток наш розбредеться, — мені вже треба б десь шукати «аншлюсу»[66], як кажуть буковинські австріяки… Я так, як і ти, хочу працювати для свого народу. Я, признаюся, заходила до секції студенток при «Запоріжжі», цікавилася їх громадською роботою й дізналася, що працюють з приміським елементом… Це мені дуже сподобалося, але пізніше я довідалася, що їх робота для народу чи серед народу зводиться до того, що вони вчать міщанських дівчат вишивати ризи і робити штучні квіти для церкви… А я, — вона розвела руками, — ще не втратила здоровий глузд… Я вже не говорю про те, що це ганьба, так, Іванчук, ганьба у двадцятому столітті заганяти дівчат-студенток… — вона почала хвилюватися, цеглисті плями на щоках розлилися по всьому лиці, а на верхній губі дрібною росичкою заперлився піт, — у середньовічну кабалу… І взагалі справа не тільки в цьому…

Оріховський нахилився над нею:

— Може, приляжеш… З тебе досить на сьогодні, — і сам провів її до отоманки. Потім пішов у кухню, приніс звідти якоїсь рожевої рідини, начебто компоту з порічок, примусив Наталку зробити кілька ковтків і лише тоді став на своє місце за столом. — Наталка сказала, що це ганьба… Так, це правда, але, крім усього, це, коли хочете знати, й злочин. Непростимий злочин перед народом, перед власною совістю, якщо вона у вас ще є… Ви що, хочете шабельками, брязкальцями, бутафорськими булавами відвернути очі студентської молоді від дійсності? А ви знаєте, яка та дійсність? Ви знаєте, скільки народу в цю пору, от сьогодні, сидить у концтаборах? Знаєте?! Знаєте, скільки тисяч людей ходить без хліба й роботи? Знаєте, що діється по селах? Чули ви про каральні експедиції? Може, вас зацікавить, що смертність дітей по наших селах уже перевищує процент природного приросту? Знаєте, скільки за останній тільки рік рекрутів покінчило у війську самогубством? Знаєте ви?.. Та ні чорта лисого ви не знаєте і знати не хочете! Побринькуєте шабельками та благословляєте своїх побратимок ліпити квіточки та вишивати візеруночки на попівських ризах…

Він вийняв з нагрудної кишені хустину й витер нею руки, потім схопив склянку і допив решту Наталчиного компоту. Гиньо зловтішно посміхнувся:

— Ви той… не дуже, пане Оріховський… Не думайте, що зіб'єте мене з пантелику концтаборами, бо ми знаємо, хто переважно сидить у концтаборах!

— Хто? Ну, хто? — аж підвелася Наталка.

— А ти ніби не знаєш? Комуністи!

Оріховський прояснів. Повів рукою від чола по голові, потім кивнув головою Наталці.

— Оце я тільки й хотів почути від вас, Іванчук. Прекрасно! Концтабори й тюрми переповнені комуністами, виходить (його обличчя ставало щораз спокійнішим), що вони і є в першу чергу тими, що не погоджуються, що протестують проти існуючого ладу… А відомо, що вороги наших ворогів є нашими приятелями.

— Чекайте… не спішіть… А ви знаєте, що таке Комуністичний Інтернаціонал?

— Гадаю, що знаю.

— Ага… то я вас запитаю тепер про те… просто: як ви, до холери, уявляєте собі моє братське співжиття з румуном?

— Більш-менш так, як це питання розв'язано в Росії…

— Ви мені не заговорюйте зуби… Ви мені відповідайте конкретно на моє питання: ви, Роман Оріховський, вірите, що при вашому соціалізмі можуть жити у згоді українці з румунами, румуни з мадярами, поляки з українцями?

— Так, вірю, безперечно. Росія абсолютно переконливий приклад цьому.

— Що ви мені — Росія та Росія!.. Москаль м'якосердий… Але ви мені скажіть, як ви гадаєте з мадяром чи з румуном жити у згоді?

— Ви не стрижіть, Іванчук, румунів під одну машинку… Що ж ви кладете на одні терези інтереси бояра, власника кількадесятитисячного земельного господарства, і заробітчанина, що фактично в ньому панщину відробляє?..

— Не можу інакше… Всі румуни добрі, але коли сплять… А потім, до чортової матері, може б, і я погодився на ваше братерство народів, але хай би бодай якась справедливість була!

— Якої ви справедливості хочете, Іванчук?

— Як це «якої»? Найзвичайнісінької… Хай би я віддав насамперед румунам усі кривди, що вони заподіяли нам за ці роки… Хай би повідбирав насамперед у них всі до одної школи, повиганяв усіх румунів з державних посад, заборонив румунським ремісникам мати власні майстерні, не допускав їх молодь у вищі школи, спаплюжив би їх історію, заборонив би, як вони роблять з нашим Франком і Шевченком, читати їхніх класиків, наплював би їм так у лиця, як вони нам плюють… а вже після цього… хто його, до бісової матері, знає… може б, і сам захотів Інтернаціоналу!

— Ні, ви, Іванчук, неможливі! Тоді не можна було б і говорити про дружбу, бо румуни конче б захотіли дати нам реванш, а ви, діставши реванш, думали б, як би вам у свою чергу знов помститися… Така політика, що її пропагуєте ви, — політика реваншизму, тільки ллє воду на млинок буржуазного уряду.

— А то чому?

— Бо ви намагаєтеся відвернути увагу тих же ремісників, тих же селян від основного — боротьби за свої права — і посварити їх поміж собою на радість та втіху їх експлуататорів… Як бачите, історія про білого бичка…

— Значить, прощати, так?

— Не прощати, а вивчити й зрозуміти історичні умови… А потім, — що головне, чого ви не хочете зрозуміти, — розглядати історичні явища в їх соціальному профілі…

— Що ви мені, «товаришу» Оріховський, вічно з своїм соціалізмом, той… Для мене, — якщо маю бути щирим, — комуніст-українець така сама зараза, як і комуніст-єврей, румун чи поляк…

— Скоро ж ви «інтернаціоналістом» стали! — розсміявся Оріховський.

Іванчук, відчувши свій промах, налився кров'ю і хрипло вигукнув:

— Я… перестріляв би їх усіх!

— Скоро ви стріляєте людей…

— Бо ми не пацифісти, якими ви хотіли б нас зробити! Братерство, дружба народів — це фата моргана, пане Оріховський, кінь реготався б з цієї комедії. Український народ не хоче жодних союзів… Протягом усієї своєї історії нічого й не робили українці, як вічно з кимсь союзились, і вічно їх обманювали… Тому ми нікому не віримо вже! Український народ хоче зажити самостійним, ні від кого не залежним життям… від Сану до Дону!

— Стримайтеся, Іванчук, і не розписуйтеся за сорокамільйонний український народ, бо він ще в сімнадцятому році перед цілим світом заявив, чого він хоче й з ким йому по дорозі. Між іншим, у вас непоганий апетит. Самостійна Україна, а ви — міністр внутрішніх справ у тій Україні?.. Уявляю собі, з якою насолодою розправлялися б ви з неукраїнським населенням! Та й… з українським також. З не вигідним вам, звичайно…

— А я вам ще раз кажу, що ми не пацифісти… Ми… ми — нащадки Шевченкових гайдамаків, до сто чортів і одного!

— Не блюзнірствуйте, Іванчук. То були народні месники, а ви… — і, заклавши руки в кишені, він продекламував:

Коли Оріховський скінчив досить довгий, в такому ж стилі від початку до кінця вірш, Гиньо вигукнув:

— І що тут поганого? Свята правда: «Я боюся любові! Зненависть — мій бог…» До холери ясної, та під таким віршем я зараз підписуюся руками й ногами!

— Ха-ха-ха! — засміялася Наталка, аж очі заблищали в неї від сліз. — Ха-ха-ха! Браво, Гиню, браво! Та це ж переклад одного з Віршів Тудоряну!

Іванчук вилупив очі. Такої дурної фізіономії Дарка ще не бачила.

— Свинство! Провокація! Підла, огидна провокація! Який чорт міг знати, що ви пуститеся на такий трюк… Звідки міг я, до холери ясної, знати, що то вірш Тудоряну?

— Тим щиріше воно вийшло у вас, Іванчук! Самі ви видали себе з головою. Під віршами Тудоряну ви підписуєтеся руками й ногами. Виходить, вам по дорозі?

— Неправда! Нам не по дорозі з тудорянами, але й не хочемо йти разом з комуністами… Ось наша політичне кредо!

Оріховський, видимо, почав втрачати терпець:

— З вами важко говорити, Іванчук, бо ви заперечуєте самі собі… До чого ж закликає у своїх поезіях Тудоряну? Палити, вбивати, грабувати й смакувати людську кров, як патоку. І ви ж хочете цього самого. Вам теж приємний солоний запах крові. Отже, логічно кажучи, жодної різниці поміж вами й немає.

— Ви мене ображаєте! Рахуйтеся з словами, той… — Гиневі очі налилися кров'ю, як у кролика. — Ви не забувайте, що я маю життям боронити честь нації і свою власну… Равлюк, Стефо, ви чого мовчите? Ви ж теж… маєте бути членами корпорації!..

Стефа зашарілася і стала нервово витирати хусточкою долоні. Оріховський зробив знак головою, що вона може говорити.

— Я не думала, що сьогоднішні збори повернуться в такий бік… Я дуже розчарована, коли не сказати більше. Ми всі знали, що в Оріховських є деякі симпатії до червоної Росії… Про це не говорилося відкрито, але це відчувалося… Але сьогодні пан, чи то пак товариш Оріховський…

— Для вас може бути «пан», — підказав їй Оріховський. Вона механічно подякувала йому кивком голови.

— Пан Оріховський поставив питання зовсім відверто. Я скажу від себе, що мені ніколи, при будь-яких обставинах, не може бути близьким румун, поляк, мадяр чи хоча б росіянин… Але от що… я бачу… я так відчуваю… я питаю: чого хочуть комуністи? Хочуть, я, здається, не помиляюся, вони хочуть, щоб державну владу прибрала в свої руки вулиця… Та неусвідомлена, темна, культурно відстала маса…

Оріховський опустив цигарку, яку щойно збирався запалити:

— Ага! А що ж ви все розпинаєтеся за народ? Хто ж це, скажіть мені, збирається класти душу й тіло за нашу свободу?

— Так-так, — поквапливо притакнула йому Стефа, оглядаючись увесь час на Іванчука, — за народ! Саме за народ, а не за юрбу, за товпу… За статечних господарів нашої нації, її цвіт, а не за товпу…

— «Товпа» — це русизм, — іронічно зауважила Наталка. Стефа попросила порухом руки, щоб її не перебивала.

— За товпу, яка коли б дірвалася до влади, то насамперед по-варварському знищила б усі культурні надбання…

Оріховський нетерпляче перебив її:

— Ви знаєте, панно Сидір, я хочу й не можу вас спокійно вислуховувати. Як ви собі це уявляєте? Натовп запалить смолоскипи, буде бігати та підпалювати ними музеї, картинні галереї, бібліотеки… Прийміть до відома, що у Москві в Кремлі збережено з огляду на їх музейну цінність не лише царський одяг та корони, але й карети, якими їздив батенько цар…

— Не знаю! Я там не була так само, як і ви, пане Оріховський! Ви вірите в те, що вам через десяті вуха дістається, а я не вірю… Я вірю тому, що на власні очі бачу…

— Цікаво, панно Сидір, що ви побачили власними очима…

Стефині пальці починають безглуздо натягувати хусточку:

— Власними очима — це ж переносно до деякої міри… Але я знаю, як той народ цієї весни розправився з меблями у маєтку поміщика в селі Остриця. А були там, до вашого відома, картини мільйонної вартості… І що вони зробили? Повиколювали очі портретам!..

— Ого! — запалив нарешті свою цигарку Оріховський. — Видно, все ж таки дуже допекли їм нащадки отих панів на портретах, коли наш вайлуватий буковинський мужик допустився аж до такого… садизму… Виколювати очі панам, що спокійно висять собі на стіні… Ха!..

— Ви там, той, не мудрішкуйте, а відповідайте на питання! — втрутився Іванчук.

— Що ж тут відповідати? Панна Сидір плаче за портретами й не бачить того, що спричинило до заколоту. В неї закриті очі на людей, що вмирають від виснаження на полях того, здається, українського, поміщика! Вона не хоче бачити людей, яких катують тепер в застінках сигуранци, бо для панни Стефи поміщик, чи статечний господар, як ви зволили сказати, ближчий, ніж отой народ, іменем якого ви так розпинаєтесь. Але вважайте, панно Стефо, що ваші розумування викличуть тільки сміх, так, недобрий сміх можуть викликати в того народу, інтереси якого ви начебто обстоюєте.

— Ви ще не знаєте, що я хочу сказати, пане Оріховський, — захищалася Стефа. — Я хочу сказати, що для нас…

— Конкретніше! — гукнув хтось з хлопців.

— Для української інтелігенції, — поправилася Стефа, — не так страшний стихійний вибух, який, я так думаю, завжди можна погасити…

— Припустім, не завжди! — кинув той самий голос, але Стефа не звернула уваги на цю репліку.

— …як та ваша організована маса, про яку ви любите говорити… Ну, що в Росії… коли б вона дірвалася до влади, перевернула б життя догори корінням, — схопившись за це порівняння, продовжувала розвивати думку. — Я ще не бачила, щоб квітувало й родило дерево, не маючи свого коріння в землі… А зрештою, в нашому конкретному випадку найважливіше — це національна боротьба, і для неї треба нам об'єднати всі сили народу, а не роздрібнювати їх, я так думаю, штучним розподілом на бідних і багатих…

— Дозвольте, дозвольте, — не дав їй докінчити думку Оріховський, — для вас соціальний розподіл — це штучний розподіл? Що ж! З ваших вуст воно звучить зовсім природно… Але я сумніваюся, чи не байдуже українському робітникові, хто його визискує: фабрикант-румун чи — я лише для прикладу — батько нашого шановного Равлюка.

Равлюк схопився, ніби його смикнули за шнурок. Вродливе, з темним пушком у кутиках лице пашіло обуренням:

— Перепрошую! Ви ображаєте мого батька, а ви його зовсім не знаєте. Ви не знаєте, як нас румуни тиснуть податками, о! Ви помиляєтеся! Ви грубо помиляєтеся! Робітникові, нашому українському робітникові, не однаково, в кого працювати. Ви б побачили, який образ принесла нам з нагоди Нового року делегація робітників нашої фабрики, і… Оце я хотів би, щоб ви побачили, який патріотичний адрес притому. Ви помиляєтеся! Ви нічого не знаєте! Ви — кабінетний патріот! Коли б ви тільки побачили той адрес, ви б інакше тоді заговорили!

Романовська замахала руками, щоб зараз, у цю мить, дати їй слово!

— А ти думаєш, що це з великої любові? Це вони, знаєш, трималися народної приказки… знаєш, тієї, що, мовляв, чеши дідька зрідка, бо кострубатий!

Дарка не могла стриматися й розсміялася. Наталчин брат погрозив їй пальцем. Романовська продовжувала:

— Ти гадаєш, що… фабрикантові-румунові вони не піднесли б патріотичного, з румунського погляду, адреса?

— Це ж безхребетність! Це безпринципність, це… — піна виступає в кутиках рота, і Равлюк почав нишпорити по кишенях за хусточкою.

— Ні, — відповів за Романовську Роман Оріховський, — це боротьба за існування. Нашому Іванові чи Павлові з Жучки поки що вигідніше працювати на фабриці вашого тата, ніж, наприклад, на заводі Сигулєску. Це факт. Але факт і той, що й вашому батькові теж вигідніше держати в себе на роботі затурканих батраків з довколишніх сіл, ніж більш свідомого міського пролетаря… Та факт ще й той, що наш той же самий Іван чи Павло з однаковим серцем скинув би з своєї спини і Сигулєску, і, пробачте за неделікатність, вашого батечка…

Равлюк ударив кулаком по поруччю крісла, з якого щойно схопився:

— Я перепрошую!

— Нема за що, — спокійно відповів Оріховський.

— Я перепрошую! Ви хочете тим сказати, що ви ставите мого батька на один щабель з румуном?

Стефа Сидір і собі схопилася. Мережана хусточка знову забігала поміж її пальцями…

— Може, ви й мого тата…

— Сідайте, панно Сидір, — зробив Оріховський запрошуючий жест в її бік. — Ви праві. Я не бачу різниці між президентом суду румуном і українцем… Ні той, ні той у теперішніх умовах не можуть бути, хоч би й хотіли, не можуть бути порядними людьми…

— Що ви сказали? Повторіть! — у Стефи зблідли губи.

Двома стрибками Равлюк опинився перед нею. Заступив її витягнутою рукою, наче справді загрожувала якась небезпека її життю.

— Спокійно, Стефцю! Я — твій побратим. Я зумію оборонити твою честь…

— Славно! — вигукнув Гиньо. — Славно, Равлюк! Нам нічого шукати там, де ображають нашу особисту і, той… національну честь…

Усі посхоплювалися з місць… Равлюк вийняв з портфеля візитну карточку і поставив її на стіл перед Оріховським:

— Пане Оріховський, я чекаю ваших секундантів…

— Ах ви, — Оріховський оглянувся, ніби шукав дрючка, — клоуни нещасні! Ви ще будете мені тут погрожувати дуеллю? Ану-но, виносіться звідсіль! Хай це вас не ображає, панно Сидір, ваші побратими звільнили вас від обов'язку реагувати на образу… Ось поріг!

Гиньо Іванчук перший переступив його. Стефа Сидір обернулася перед самими дверима. Вона щось сказала, але так невиразно й тихо, що ніхто з тих, що залишилися, не розібрав її слів. Равлюк, якому довелося замикати процесію, грюкнув дверима.

Чути було, як вони поспішно збігають східцями вниз.

Оріховський підійшов до вікна, розчинив його, наче хотів провітрити кімнату. Наталка з схрещеними на грудях руками дивилася побожно на брата й чекала від нього слова.

Тиша ставала гнітючою.

Дарка відчувала фізичний біль у грудях. Було так, начебто чиясь рука взяла її серце в кулак і, ритмічно стискуючи, видушувала з нього кров, як сік з лимона.

Стефа Сидір була тією, що перша ввела Дарку в цей дім, а тепер дороги їх розійшлися і не зійдуться ніколи, хіба що схрестяться…

Але що ж робити, коли правда — Дарка це відчувала і розумом, і серцем — на боці таких, як Оріховські.

Роман заходився порядкувати в кімнаті. Поставив на свої місця крісла, витрусив попіл з попільнички, поправив килим на підлозі.

— Так, — сказав він, — прикро це все… Стефа Сидір, Равлюк бодай боронять свої шкури, а що між ними шукає той ідіот Іванчук? Чиї інтереси боронить він? Він блокується з сидорами і равлюками, бо його народ пригнічують румуни, і не може, дурень, пробачте, додуматися своїм курячим мозком, що без розв'язання соціального питання не може бути й мови про якесь національне визволення… Так, прикро це все. А найприкріше те, що скоріше чи пізніше потрапить до агентів міжнародного шпигунства — і пропаде хлопець ні за цапову душу! Той же самий Равлюк продасть його, і не за тридцять сребреників, а за тридцять грошів! Вони те вміють: вигортати чужими руками каштани з печі… Ну, — знову той рух від чола по голові, — досить політики на сьогодні! А ви, — він обвів поглядом кожного зокрема, — зробіть собі один висновок з сьогоднішніх, з дозволу сказати, зборів: якнайбільше вчитися і читати, читати і вчитися. Бо поки що, — ви чули, як Равлюк обіграв той «патріотичний» адрес, — вони хитріші за вас! А тепер, Наталочко, чаю! Тільки міцного!

Коли Дарка вийшла від Оріховських, сонце вже добре перехилилося через обруч зеніту. Важке враження від зборів і їх фіналу не залишало Дарку. «Так і батьки іноді, — роздумувала, — цураються дітей, коли ті — великі негідники, але це не означає, що вони не терплять з приводу такої розлуки…»

Нічого критися: Дарка сумувала за Стефою Сидір. За тією шкільною Стефою. Знала дуже добре, що цей біль — по той бік здорового глузду й логіки, а проте було їй важко. Вже жаліла, що не пішла до Стефка. Данко зумів би скерувати її думки й почуття у протилежний бік. Ба навіть більше. Дарка певна, що коли б він сам розповів їй про свою зустріч з панною Джорджеску, то подав би це в такому освітленні, що Дарчині ревнощі розвіялися б, як досвітні тумани.

А втім, ще є час. Ще можна б попробувати збігати до Стефа. Ні! «Притримував її за лікоть та нахилявся над нею, що аж їх голови майже сходились…»

Для чого це? Музичні інтереси вимагали цього?

Не знаючи, як впоратися з тими важкими думками, що з двох боків, від Данка і Стефи Сидір, натискали на Дарчине бідне серце, вибралася Дарка в парк — лісок на Домнику.

Піднімалася стежкою все вище й вище, а перед її очима розгорталося щораз ширше коло зеленого царства. Дерева зблизька здавалися ще зовсім зеленими, але коли дивитися на їх крони згори, то видно було, ще берізки набрали вже жовтуватого, як лампове світло, кольору, клени зайнялися рум'янцем, ніби памороззю, а листя дуба кучерявилося сильно від того, що починало вже всихати.

Все південне узбіччя гори, до самого вершечка, покривали кущі калини та горобини. Згори здавалися вони вогнищами червоних полум'яних квітів. Коли б людьска рука хотіла перенести їх на полотно, то художника обвинуватили б у неприродному згущенні фарб.

На незаліснених місцях росли квіти. Дрібні, але збиті пучечками, на високих бильцях, то повзучі, жовті, то знову білі, ніжні, на тонесеньких, як волосинки, ніжках. Були це осінні квіти, що не любили ні холодка провесни, ні літньої спеки, а тільки лагідну температуру золотої осені.

З гори Домнику здавалося, що місто лежало на дні велетенської миски, облямованої густими садами передмістя. З висоти, на якій знаходилася Дарка, не можна було розрізнити вулиць. Усі вони були такі вузькі, що губилися в зелені, як стежки в лісі. Дарка ніяк не могла знайти хату, де жив Данко.

Бачила його очима душі в малій, темнуватій від зелені за вікном кімнаті: стоїть перед старовинним дзеркалом і причісує свій вихрястий чуб.

Ах, боже ти мій, чому старовинне дзеркало? Чому гребінь і дзеркало, а не скрипка і смичок?

Постояла Дарка на шпилі гори, пізніше видряпалася на кам'яну брилу, піднялася на півтора метра ще вище.

Поглянула ще раз з пташиного польоту на квадрати парків, голубу стрічку Пруту, на писані верхи метрополії, на білі лінії головних магістралей, на горбки й долини рідного міста, зітхнула журно і почала спускатися вниз.

Від річки тягнуло прохолодою, а татко, напевно, давно полагодив свої справи й чекає на неї.

На ратуші вдарило чверть на сьому.

Татко справді чекав уже Дарку. Ходив з закладеними за спиною руками перед центральними дверима вокзалу — туди й назад, туди й назад.

Коли побачив Дарку, так зрадів, що їй аж соромно стало. Коли б знала, що вона потрібна йому, чи волочилася б без мети по Домнику?

— Я вже свої очі видивив за тобою… Тільки з'явиться яка-небудь жіноча постать у світлому, так і думаю, що це вже ти. Вже мені аж очі заболіли від напруження. А як же ти там? Бачилася з товаришками? Була, може, у Дутків? Їла що-небудь? Не голодна?

Дарка почувала, що коли татко не перестане, то вона не витримає і розплачеться. На щастя, татко взявся саме виносити Дарчині речі із сховища. Непокоїло його, що, крім трьох великих пакунків, у неї ще й торба з їжею. А чи не можна б оту торбину прикріпити до меншої валізки, га?

Дарка почала допомагати таткові. Обоє понагиналися над валізкою, а коли Дарка випростала спину, то побачила по той бік вокзалу Наталку з братом і Стефком Підгірським. Усі троє — чоловіки по боках, а Наталка всередині — ішли просто до них.

Як же втішилася вона появою Стефка!

Не тямлячи себе, вона не дала їм перейти вулицю. Побігла їм назустріч, відразу припала до Стефка. Серце їй говорило, що він приходить як посланець від Данка. Стефко (яким несхожим на себе виглядав він у довгій рясі й чорному ширококрисому, як у монахів, капелюсі), збентежений таким привітанням, шепнув їй несміливо, що насамперед треба познайомити татка з Романом Оріховським.

Коли хвилину пізніше татко з Оріховським метикували над тим, чи безпечно прикріплювати торбину до валізки, а Наталка розглядала архітектуру вокзалу, начебто вперше бачила його, Стефко одним духом прошепотів Дарці:

— Він дуже ображений, що ти йому не дала знати. Дізнався випадково від Лідки. Сьогодні в них якраз обговорення програми концерту… Як зможе вирватися, то, може, ще прийде. Просив передати привіт і ще раз нагадати, що він дуже ображений на тебе…

— Скажи йому… передай йому… — не знаходила слів Дарка.

Можливість зустрічі з Данком зовсім сп'янила її.

— Що з тобою? — спитала Наталка. Вона ще запитала щось Дарку, а та відповіла їй невпопад.

— Наталю, якби ти знала…

— Не вмієш ти володіти собою, а це — погана риса, — півголосом зробила їй зауваження Наталка. — Але я рада, що ти не плачеш.

Роман Оріховський втрутився в розмову:

— Підемо, Наталочко. А то ти сьогодні досить перехвилювалася. — І, взявши сестру під руку, заговорив до Дарки: — Я приніс вам щось почитати, але з тим треба бути обережною. Невеличка брошурка поки що. Як приїдете на різдво — поговоримо.

Татко, перегнувшись, ніс Дарчину велику валізу. Оріховський пішов виручати татка. І тільки одна Дарка помітила, як зручно переклав Роман брошуру в чохол валізи.

До відходу поїзда залишилося ще сім хвилин. Першим покинув перон Стефко Підгірський. Попросив пробачення, що мусить спішити, бо там його взиває вечірня молитва. Оріховські теж вважали за потрібне останніми хвилинами поступитися таткові.

Дарка стояла на східцях вагона. Татко дивився на неї знизу вверх, а вона, витягнувши шию і примруживши очі, дивилася десь понад його головою.

Нарешті кондуктор попросив домнішору зайняти місце у вагоні, бо зараз поїзд рушить.

Дарка ступила крок назад, але руки з поруччя східців так і не прийняла. Тепер і татко здогадався, що вона ще когось виглядає.

— Ще хтось мав прийти тебе проводжати? — спитав по-товариському, хоч Дарчине вухо впіймало і нотку докору.

— Ні… так…

Татко без слова поклав свою руку на Дарчину. Тепер і татко дивився разом з Даркою в бік входових дверей. Він, безперечно, був би від душі радий, коли б перший міг сповістити Дарці добру новину. Та той, очікуваний, не являвся. Свисток чергового. Останній потиск руки. Поїзд рушив. Татко попробував держати ногу з поїздом. Пройшов декілька кроків — і поїзд обігнав його.

Дарка побігла у вагон. Коли виглянула у вікно, татка не було вже видно. Стирчав тільки дзьоб водокачки.

Дарка вперше в житті їде на південний схід від Чернівців. Досі знала вона тільки одну дорогу: через Лужани, Кіцмань, на північ до Веренчанки.

Щоб відірвати свої думки від татка, якого залишила на поталу Манілу, від мами, з якою так стримано попрощалася, від Данка, від Стефи Сидір, Дарка починає думати, якою покажеться їй та румунська земля, що про неї стільки наплескала їй Ориська.

Та й тут не зовсім пощастило Дарці. Саме на кордоні Буковини й регату застукала Дарку ніч. Прийшла вона якось раптово.

Люди у вагоні почали засвічувати свічки. Дарка згадала, що й у неї про всякий випадок є дві воскові свічки у валізі.

На якійсь зарослій диким виноградом невеличкій станції, що в тьмяному освітленні з вікна поїзда мала вигляд альтанки, сіла у вагон група лісорубів, а з ними і якийсь старий гуцул з туго напакованими бесагами через плечі.

Румуни всі, як один, були смагляві, чорноокі, довгообразі. У нерівному світлі свічок здавалися схожі один на одного, як брати-близнюки. Одягнені були дуже бідно. Одні, в чорних сукняних безрукавках, виглядали ще сяк-так, а інші, у купованих піджаках, були облатані, як старці.

Дарка звернула увагу на буковинського гуцула. Його ясні втомлені очі висловлювали біль, якому немає розради. Біле волосся довгими рідкими пасмами спадало аж до плечей. Не звертаючи ні на кого уваги, він сперся на ціпок і, здавалося, зовсім не цікавився, що навколо нього діється.

Лісоруби, як видно, поспішаючи на поїзд, не встигли й повечеряти, бо тепер ділили поміж собою кукурудзяний хліб і бринзу.

Раптом у передніх рядах вагона зчинився шум.

— Ревізор… ревізор… — прошелестіло з уст до уст.

Дарка приготувала свій квиток. Дядько з Буковини вийняв з-за пазухи хустину і поміж різними папірцями теж почав нишпорити за квитком. Лісоруби, не перериваючи вечері, переглянулися поміж собою.

— По скільки?

— По сім…

— Ба чи не замало? Га? Якби так — по десять?

— Давай і двадцять, як маєш… Я кажу: по сім. Це ж не старший, а той цуцик…

— Правда, по сім.

Він простягнув долоню, в яку почали втискуватися гроші, як у копилку.

Для Дарки картина була ясна: лісоруби їхали без квитків і оце тепер збиралися ублагати ревізора. Дивувало її лише те, що вони одверто торгуються поміж собою, так без страху поводяться. Коли наблизився ревізор, вони ще завзятіше взялися за свій малай і бринзу. Один з них, той, що збирав гроші, не підводячись навіть з місця, ткнув жмутик банкнотів ревізорові в руку.

Ревізор, такий же самий чорноокий, з блискучою оливковою шкірою, як і вони, тільки куди повніший і круглолиціший, підозріло пом'яв гроші в кулаці.

— Мой, хлопці, беріть самі, чи не замало?

— Знаємо… Досить, досить!

Гуцул німо, з якоюсь болісною покорою простягнув ревізорові свій квиток. Той подивився і схопився за голову.

— Ай… ай… такий старий, а такий ще дурний!.. Де ж твій розум був, діду, коли ти брав квиток?

В очах старого з'явився страх. Він розгублено дивиться то на ревізора, то на квиток.

— Недобрий? — стривожено спитав ламаною румунською мовою. — Недобрий? Як же ж недобрий, паночку? Таж я його в касі на вокзалі брав…

— Він хоче додому. Відішліть його додому, пане ревізоре, — реготав кондуктор.

Лісорубів, видно, прикро вразив насміх кондуктора над старим. Вони перестали їсти й почали пояснювати гуцулові, що його квиток бун[67]. Хай він собі спокійно їде — чах… чах… І не звертає уваги на кондуктора, бо то все одно, що тьфу — і нема!

Дядько ніяк не міг розуміти, в чому справа. Якщо квиток дійсний, як кажуть ці добрі люди, то чого ж тоді ревізор брався за голову? Навіщо ж тоді ревізор налякав його?

І лише Дарка пояснила йому українською мовою (дядько як почув рідне слово — відразу пояснів), що його квиток справді дійсний. Тут все в порядку. Справа лише в тому, що ревізор був ображений на дядька, що той по-дурному купив квиток відразу до Бухареста замість купити до половини дороги й притому самому скористатись і дати трохи заробити панові ревізорові.

— Інтеледж! — стукнув його кондуктор пальцем по лобі.

— Ага-га, — притакував дядько. Його хвилинне задоволення від того, що йому не загрожує жодна халепа, тепер минуло, і обличчя прибрало суворий, недобрий вираз. — Ти, мой, — відкинув він з розмахом руку кондуктора, — прибери свої пальці мені з чола, аби я не обернув бука другим кінцем!.. Дотепер не був я шахраєм та й відтепер не гадаю ним бути… Гаддя ви сорокате!

— Що старий плете? — запитав кондуктор у Дарки. Вона згадала, як перекладала Ляля Альфредові слова Костика, то й собі скористалася цим методом:

— Він каже, що іншим разом сідатиме до поїзда з перонним квитком…

— Ну… — косо глянув на нього кондуктор, — а знаєш, чим може скінчитися? Квитка треба брати, а то ти, свиня, ще можеш десь ляпнути, що я тебе намовляв без квитка сідати. Квитка треба, але неповного, зрозумів? Квиток потрібний, бо держава не думає тебе, смердючого, задарма возити…

— Видите, яка напасть? — гуцул для більшої безпеки пересів до Дарки, відчуваючи в ній свого захисника. — Трохи що не оштрафували за те, що взяв квитка. Ви скажіть мені, панно, що за порядки тепер настали і чи довго гадають вони панувати над нами?

Дарка, не зовсім певна, чи кондуктор не розуміє по-українському, утрималася від відповіді на таке гостре питання. У свою чергу, вона розпитала дядька, куди це він їде, бо здається їй, що він небагато подорожував у своєму житті.

— До сина їду, панно! Вже другий рік служить там при війську. Ось почитайте. — Він знову виймає із-за пазухи хустину і шукає там папірець з адресою сина. — Бухарест, правда? Адіть, пише, фурт, пише, аби до нього хтось приїхав. Каже: або приїжджайте хто до мене, або відберу собі життя, а потім щоб-сте не жалували за мною. Тяжко йому там, панно! Мови не розуміє. Вони йому кажуть «дряпте», а він не знає, чи то вліво, чи вправо… А там, знаєте, не так ногу поставив — і вже буки…

— Хіба й досі б'ють?

— А ви хіба не знаєте? Б'ють… Ой, б'ють, били б їх на тому світі!.. Перевертають на лави й порють палицями, як ціпами. Хто слабкого серця, то мліє, а тоді його відливають водою і далі б'ють… ніби стільки наказано. А чого ж би так народ тікав з війська? Адіть, як потім штрафують, а все одно тікають… Невитримання, панно! Так і мій Петро. Ая! Син нібито мій. Пише: або приїжджайте і привезіть трохи грошей моєму начальникові, або наймайте службу божу за упокій моєї душі, бо аус мені тут. А звідки грошей взяти, коли від податків не можна обігнатися, як від скажених псів… Тримала моя стара кілька золотих дукатів… ще від прабаби своєї собі на похорон… та їх дала… «На, — каже, — вези. Мене поховаєте в чому-небудь, аби тільки він собі, борони боже, не наклав руки на себе…»

На якійсь зупинці, що навіть не була освітлена, тільки вийшов хтось з ліхтарем до поїзда, зійшли лісоруби. У вагоні стало майже порожньо.

Гуцул витер лавку полою сердака.

— Кладіться, панно, ви не привичні не спати. Ая. Кладіться, а я постережу ваші речі.

— То ви лягайте самі, бадіко[68], бо я їду на певне місце, а вам, хто знає, де прийдеться наступну ніч перебути… Мене чекає ліжко, та й дорога вже мені недовга…

— То як недовга? А ви хіба не їдете до Бухареста? — на лиці дядька відбився такий переляк, що Дарка пожаліла своїх слів. Здається безпомічною дитиною. Випадок з ревізором зробив його недовірливим і відібрав решту впевненості у свої сили.

— Ой, як же я заїду без вас, моя золота? Та я всю надію мав, що ви їдете разом зі мною… А тепер я став, як серед води… Зажурили-сте мене, панно, так, що й сказати вам не вмію… Ой мамо моя, та вони мене там чисто оциганять!

— Не оциганять, бадічко, тільки ви не давайте нікому пізнати, що маєте трохи грошенят. А квиток вас завезе аж до самого Бухареста.

— Ой, завезе… завезе… возив би їх вже на той світ… А ви на мене не дивіться та й не беріть собі до серця того, що сказав. Чоловік думає, що тільки його клопіт найважливіший, а то в кожній хаті по букаті. От дивлюся на вас та й думаю собі: та хіба добро вигонить вас з хати, з рідного краю, від тата-мами? А я гадаю, що то тільки моя біда найперша…

І, так приговорюючи, примусив-таки Дарку лягти на лавку і взяти замість подушки його тайстру. Тільки вклалася, як зараз же заснула. Сон був неспокійний, але кам'яний, наче під наркозом. Коли прокинулася, вже сіріло. Бадіка сидів на тому самому місці, підперши підборіддя посохом, в тій позі, що його залишила Дарка вночі.

За вікнами простяглися безконечні лани кукурудзи.

— Мошії, — пояснив дядько.

Дарка знала від домнула Локуіци, що таке мошії. Це величезні простори землі, яку місцеві поміщики, так звані бояри, обробляли за старими панщизняними традиціями. Селяни були такі бідні, що силою обставин були змушені ходити до пана на роботу, а пан за допомогою своїх орендарів і корчмарів, яких мав у кожному селі і які, по суті, були його агентами і в усіх інших справах, керував так, що заробіток за ціле літо опинявся в шухляді орендаря. Ограблений селянин, не маючи іншого виходу, вже взимку продавав за мізерну плату свої руки на наступне літо. Одним словом, селянин був завжди у становищі пайового боржника. І навіть коли такий бідолаха вмирав, то борг його переходив на дітей.

Поїзд наближався до якогось села. Низькі, часто не побілені хатки-ліплянки робили дуже прикре враження. Не пожвавлювали цієї сумної картини ні виноградники, ні квіти, які росли тут вільно на подвір'ях. Доказ того, що в цих господарствах немає навіть і курки. Єдиними господарськими будівлями були кошниці з вербового пруття і чотирикутні загорожі для овець, які, мабуть, на снігу й зимували. Лише де-не-де вистрілювали з-поміж цієї мізерії пишні, побілені, ще й розмальовані хати під цинком, з високо обведеним, виліпленим і побіленим плотом.

— Видите, панно, нігде люди не живуть однаково. Я часом, прости мене господи, думаю: не знати, чи там, у раю, всі рівні?

Поїзд зупинився. До поїзда підійшли підлітки і старі жінки з коновками вина. Темно-фіалкове вино сочилося у них поміж пальцями, по склянках, які тримали в руках, а вони ходили від вікна до вікна, закликаючи:

— Чіне врей вінул? Вінул! Вінул!

До вагона ввійшов цілий гурт заробітчан, як можна було здогадуватися по мішках збіжжя, що їх втягнули за собою. Були ніби рідними братами лісорубів: такі самі вродливі, смагляві, блискучошкірі та чорноокі, лише дуже обдерті. Ознака того, що ніколи їм було за роботою займатися латанням одягу. Згодом у вагоні запахло дешевим вином. Тепер Дарці було ясно, чому вони всі такі веселі. Всі вони, не виключаючи й жінок, були злегка напідпитку.

Сивий патріарх з смолястими бровами продовжував історію про якогось Йону. І хоч, власне кажучи, в тій історії не було нічого смішного, компанія аж головами похитувала, а жінки товкали кулаками чоловіків у плечі, як у барабани.

— Я йому кажу: «Чому не женишся, — пробачте на слові, — свинтуху?» А він каже: «З чим буду женитися? З голою, — пробачте на слові, — гузицею? Як зароблю гроші, тоді й оженюся. Іду, — каже, — на мошію, а ви мені підбирайте тут молодицю». Я думаю, — пробачте на слові, — що мав діло з розумною людиною, і я, правда, став підбирати молоду. Не молода вона така, бо вже тринадцять років, як вдова, але для Йони, так як він, пробачте на слові, норовистий, то в самий раз. Молода готується до весілля, а Йона не показується. Вже й жнива скінчилися, а Йони нема. Хата лободою поросла. На стрісі висіявся овес і вже доспіває… З підвіконня виросла черешенька, а Йони нема…

Хтось недовірливо кашлянув. Оповідач образливо замовк, запихкав своєю люлькою.

— Говоріть, мош Штефане, говоріть…

— Коли я брешу, то чого ж мені говорити? Я можу й мовчати. Мені не треба цієї історії, бо я її знаю… Як кажу, що черешенька виросла на вікні, то виросла. Я ж не сказав: ні дуб, ні смерека, а черешенька. Навіть «черешня» не сказав…

— Правда, мош, правда. А черешенька може бути й завбільшки з мізинний палець… То той злодій щось покашлює тут, рот би йому скрутило… Розповідайте далі, мош Штефане, розповідайте, як ви за свата були Йоні…

— А це то я можу розповісти, я тільки не люблю, як мене хто, пробачте на слові, за дурня має… На чому я став? Отож повернувся Йона…

— Таки повернувся, сердега! І що далі?

— А ти не спіши. Треба все по порядку, так, як історія була. Бо я брехати й не вмію, і не люблю. Коли кажу черешенька, то так і розумій: черешеньку, що вилупилася тільки з зернятка, завбільшки з мізинний палець, а не дерево, з якого тобі труну робитимуть… На чому я став?.. Ага! Отож приїхав Йона та й просто до мене. До хати не може дістатися, бо кропива та будяки не пускають… Прийшов по косу, а я йому кажу: так і так. Молодиця жде вже. Купи лише цуйки[69] — і просто до попа. Він так зрадів, кажу вам, так зрадів, що аж шапкою об землю кинув…

— Мо', п'яний був, — втрутилася якась молода жінка незадоволено. Могло здаватися, що заздрила тій удові.

— І які ви, їй-бо! І що за люди настали! Як же п'яний, коли щойно вибирався по цуйку? Прислухувалися б краще до того, що розповідаю, а то потім вирветься, пробачте на слові, як теля… Отож пішов він на радощах по цуйку до корчми. В корчмі, звісно, восени коли без людей? І почав він на радощах, що жениться, частувати народ і дочастувався до того, що позичив п'ять леїв до рахунку у мого кума… А я нічого не знаю. Хоча б мене як свата запросив, чорт неголений, пробачте на слові, так ні! Сиджу собі під хатою, а він ось іде… Зелений, стягнутий, як би днину мок з коноплями, пробачте на слові. Прийшов і стоїть переді мною, як стовп. Хоч би словечко промовив. «Ти що, — вже сам питаю, — онімів чи блекоти об'ївся»? А він каже як каже: «Прийшов вам сказати, що, — каже, — замикаю свою хату, — каже, — на прут, а сам іду до пана, щоб перезимувати там де-небудь у стайнях, а їй перекажіть, що як може, то хай ще одну зиму почекає на мене».

— І чекає? — обсіли діда жінки. — Падоньку ти мій, скільки ж їй тоді років? І хочеться їй ще одну зиму чекати!

— Ага… га… а ти б не втерпіла!

— Та таки не втерпіла б…

— А вона, бач, яка гречна, чекає… «Вже тепер, — каже, — як вернеться він з мошії, піду сама зустрічати його… І вже я буду купувати цуйку…»

— Ох, та цуйка, цуйка… Ви й не кажіть, діду! Наш мужик за вино й горілку і рідну маму продав би! От чули самі: гарував, як віл, ціле літо, а за день пустив усе в корчмі… Женитися мав — і фю-ють! Пішло все за вином і цуйкою, згоріла б вона!

— А ти, Маріоро, чого гарячишся? Твій чоловік не п’є, небого… лише у суботу…

— Ага, не часто, зате здорово! А ви послухайте, яка чудасія сталася минулої весни в нашому селі… Забаглося нашій пані купатися у вині…

— Не може бути, Маріоро, не може бути, дочко, — занепокоївся старий.

Дарка не могла збагнути, що його непокоїть: чи те, що пані стільки вина перевела, чи, може, те, що Маріора розповіла цікавішу від його історію.

— Як же не може бути? — грізно лупнула на нього очима Маріора. — Як же не може бути, коли я розповідаю? Служить моя рідна сестра у тієї пані, то не вигадала ж… до того ж ціле село знає про це!

Мош Штефан завертівся на лавці.

— Я ж не кажу, що не купалася, але щоб у чистому вині — пробач на слові, не вірю… Не кажу «брешеш», але не вірю. Сам не люблю брехати і на другого не кажу, але все-таки не вірю… Може, долила до купелі літру-дві… ну, може, п'ять… Знаєш, пани люблять різні витребеньки, але щоб аж купалася!..

Розгнівана Маріора встала і взялася в боки. Можна було думати, що кинеться з кулаками на моша Штефана.

— Що ви будете мені тут говорити «долила», коли вона купалася у вині!.. Наказала викотити з льоху бочку вина, розбили чіп, і загадала дівчатам занести відро на кухню… Підогріли їй його там, а звідтіль червоне, як кров, та просто у цебер, і вона влізла туди голісінька…

— Ну й ну! — пішло поміж чоловіками. — Стільки добра перевести!..

— Не бійтеся, не перевела ваше добро! Три чи чотири дні покупалася отак пані, а на п’ятий прийшлося їй кудись їхати… Видно, мусила радісна новина бути, бо їй наче хвіст запалився… І з челяддю жартує, і фурманам наказала на обід м'яса зварити… А там на радощах скликала слуг та й каже: «Можете вино з цебра випити, хай не чекає мого повернення».

— І пили? — з острахом запитала якась старша жінка.

— Дівчата не пили — гидилися, а мужики дудлили, як свині…

— Свят, свят, свят! — перехрестилася стара жінка.

— І хоч би, свині, перекип’ятили його, та ні! А ви говорите, мош Штефан… Та мужик за вино й цуйку рідну маму продасть!..

Поїзд під'їздив до Штефанешті. Рельєф околиці мінявся. Безмежні одноманітні маси поміщицьких ланів зникали вдалині, а на горизонті почали з'являтися вузькі довгі смужки людських нивок. Рівнина переходила у горбкувату околицю з потоками, гаями, ярами. Узгір’я, як правило, були засаджені виноградом. У селі, в яке саме в'їхав поїзд, не видно було землянок. Білі хати, ще біліші від побілених ліплених плотів, виглядали дуже мальовничо на фоні зелених садків. Майже біля кожної хатини цвіли жоржини. Люди, що зустрічалися на шляху повз залізницю, видавалися Дарці не такими вже бідними, як ті, яких вона бачила перед тим. Дехто з чоловіків був навіть узутий у черевики, але більшість була в постолах. Босими ішли всі жінки. Ще один заворот берегом балки, в якій паслася череда чорно-білих корів, — і поїзд почав важко сопти під гору. Коли ж нарешті випхався на рівнину, містечко Штефанешті показалося у всій своїй красі. Тяглося воно вздовж берега річки, рожево-зелене, бо більшість будинків тут для чогось була розмальована у рожевий колір, а кілька більших будинків, які велетнями витикалися з-поміж крихітних домиків, здавалися дорослими людьми серед дітей-недоростків. Золотий хрест на церковній бані сліпучо блищав. Два-три, оскільки можна було судити з вигляду, казенні будинки були криті яскраво-червоною черепицею. Ці червоні плями дуже пожвавлювали панораму Штефанешті.

«Гарне містечко», — подумала Дарка з якимсь полегшенням. Вона підтягнула свої речі ближче до виходу. Дядько з Буковини намагався у всьому бути їй корисним.

— Бувайте здорові, бадіко, та не занепадайте духом… Дасть бог, дочекаємося, що й у наше віконце засвітить сонце…

Чоловік подивився на неї скорботними, червоними від недоспаної ночі очима:

— Бог би говорив за вас, панно! Коби хоч рочок пожити, як люди! Панно, за таке слово ви у мене не знаю чого варті… Але чим мені вас обдарувати? Візьміть хоч це, — він метнувся до своїх бесагів і вийняв звідтіля троє великих, як капустяні голови, чудо-яблук.

Дарка не відважилася пояснити йому, що вона їде у місцевість, де яблука дешевші, ніж картопля.

Гуцул не знав, що йому з яблуками робити. Дарка у двох руках тримала три пакунки. Нарешті він здогадався повтикати яблука в торбу з їжею. Випорожнена по дорозі, вона знову наповнилася.

— Не треба, бадічко, не треба…

— Мовчіть, панно! Най тільки пам'ятки буде вам по мені… Панно, ой погано, що сказати вам не вмію, що от не їдете зі мною аж у той Бухарест, запався б він…

— Щасливо, бадіко! Щасливо! Не треба… не треба, не виходьте з поїзда! Бувайте здорові та тримайтеся міцно!..

Поїзд стояв у Штефанешті не більше п'яти хвилин. Поки Дарка викарабкалася з клунками, черговий по вокзалу дав свисток.

Аж дивно, якою спокійною почула себе Дарка, коли ступила на штефанештську землю. Заздалегідь підготовила себе, що її з якихсь там причин домнішора Зоя може не зустріти. Припускала й таку можливість, що на цій маленькій станції не буде ні носильника, ні візника і їй доведеться самій в усьому давати собі раду. Щиро признатися, то Дарка не мала б нічого проти, щоб її подорож у Штефанешті була пов'язана з якимись пригодами. Їй хотілося пізніше написати мамі і, може, ще декому про подолання своїх дорожніх перешкод, як про подвиг. Просто була розчарована, що все йшло так гладко. Де ж пак! Не встигла порахувати свої клунки, як до неї підійшла щупленька, невелика на зріст жінка, і Дарка більше здогадалася, ніж пізнала в ній сестру домнула Локуіци.

Дарка декілька разів мигцем бачила Зою під час її гостювання у Веренчанці, але тоді, зрозуміло, не звертала на неї особливої уваги. Зараз справа стояла інакше. Тепер придивляється Дарка до Зої як до людини, з якою доведеться їй за одним столом їсти, під одним дахом, а може, ще й в одній кімнаті спати.

Чи змінилася Зоя? Безсумнівно. Лице стало вужче, а очі ширші. Чоловіча зачіска, куртка з засуканими по лікті рукавами робили б з неї хлопчика, коли б не зморшки на чолі. Була надто мізерна, щоб назвати її гарною, але вираз її очей був незрівнянний. Вона простягла до Дарки руки, і та з подивом помітила на вказівному пальці її лівої руки великий почорнілий срібний перстень.

Зоя спитала голосом домнула Локуіци:

— Домнішора Поповіч?

— Так. Ви, здогадуюся…

— Але ж так!

— А як же ви відразу пізнали мене?

— І не кажіть. Зійшла з поїзда білявка з клунками… з постіллю. Здоровенькі були — начебто в моїм домі не знайшлося б уже подущини для вас! А тепер будьте на нашій землі, як у себе дома.

Вона, уклонившись, церемонно поцілувала Дарку тричі в уста.

За станцією, на вулиці, стояли дві таратайки-однокінки, ждучи, мабуть, пасажирів. Таких бричок Дарка на Буковині не бачила. Високі, що треба було по східцях сходити вниз, а дно мале і зовсім мілке.

Недалеко від бричок, спершись плечима на паркан, сиділи на землі чорні, вусаті, з кепками на потилиці візники. Здавалося, що вони мало зацікавлені в тому, кого з них вибере Зоя. Зоїн вибір припав на старшого з них. Він ліниво підвівся і, обтрушуючись, позіхаючи і потягуючись, пішов до коня.

Дарчині речі не вміщалися в бричці. Візникові довелося припасувати їх ззаду. Нарешті все було налагоджено, він видряпався на козли, цмокнув, і кінь рушив. Ось вам і Штефанешті!..

Вони в'їздили у вулицю, обабіч обкладену високими білими загородками, з-за яких визирали верхів'я яблунь та слив. Усі хати, навіть ті, що вікна їх сягали землі, були з ганочками попереду. Під стріхою кожної хати на жердці сушилися червоно-жовті в'язки кукурудзи чинкантіне[70]. Під вікнами висіли на шнурах гриби і покраяні кружальцями яблука. На дахах, на спеціально для цього прилаштованих дощечках, сушився будз[71].

Біля ганку кожної хати цвіли квіти, серед яких найбільше було жоржин. Дарка ніколи не бачила таких жоржин-велетнів, як тут. Завбільшки з тарілку, вони хилилися від власної ваги.

Завернули ліворуч, і віз заторохкотів по брукованій дорозі. В'їхали в центр містечка. З'явилися муровані дво-і триповерхові будинки, а замість мазаних глиняних парканів тут уже були залізні штахети, розмальовані обов'язково в якийсь веселий колір: ясно-голубий чи канарковий. Пристрасть до цих кольорів позначилася навіть на розмалюванні півників-флюгерів на дахах будинків. Дарці впало у вічі, що тут трохи не кожна третя криниця — льох з вином. Зоя показала Дарці примарію, збудовану вже після війни. Великий незграбний будинок розсівся окремо від інших, наче хотів підкреслити своє виняткове значення в містечку.

Приблизно цю саму думку Зоя висловила такими словами, моргнувши при. цьому на візникову спину, щоб Дарка враховувала присутність третьої особи між ними:

— Наша біднота смердить часником. Жеруть його, як свині; хати позасмерджували вже ним… От і примарію довелося тому будувати осторонь. А як вам наші штефанештські моди сподобалися? У вас, у Чернівцях, одягаються інакше. Там жінки носять короткі спіднички, а в нас, як бачите…

По дорозі справді зустрічалися їм строкато одягнені жінки у довгих спідницях і в фантастично розмальованих шалях на плечах, але й сліду не було тієї показовості, тієї казкової розкоші, що її з таким захопленням описувала Ориська. Навіть навпаки. Населення загалом було тут бідніше, ніж у Чернівцях. Ось переходить дорогу жінка в строкатій спідниці і білій блузці, з рукавами, як вітрила. На голові в неї кокетно зав'язана строката шовкова хустина з тороками, що спадають аж на плечі, але ноги — босі.

— Подобається вам наша мода? — вдруге запитує Зоя.

— Для мене все нове, цікаве, — ухильно відповідає Дарка.

Бричка знову в’їжджає у передмістя. Тісна, темна вуличка, приємно вогка від тіні дерев, що схиляються з обох боків через загорожу. Починається знову ряд дерев'яних хатин з ганочками і жоржинами під вікнами.

В одному з таких будиночків живе Зоя Береску. Хатини майже не видно з вулиці. Вона низенька, обросла вся виноградом, що пнеться аж на даху. Від хвіртки до дверей хати веде живий тунель. Темно-фіалкові грона мускату і великі, продовгуваті, такі прозорі, що проміння сонця просвічує крізь них, як крізь скло, «дамські пальчики» спокусливо звисають із стін і стелі тунелю. Зоя поставила чемодан перед порогом, простягнула руку і зірвала китицю фіалкового, з мошком, ще теплого від сонця мускату. Подала його Дарці на випростаній долоні, як на таці:

— Будьте здорові ще раз у нашій хаті!

Дарка, не розуміючи, чи це загальноприйнятий звичай, чи особлива увага з боку Зої, взяла виноград, вклонилася напівсерйозно-напівжартівливо.

Зоя, зірвавши і собі китицю, приклала її до своїх губ, як чашу вина. Тримаючи гроно вертикально до рота, спроквола, в міру того як виноградинки зникали в її роті, опускала китицю нижче. Дарка наслідувала приклад господині.

Солодко-кислий сік наповнив рот відсвіжуючим ароматом. Змився з зубів подорожній порох, і приємний холодок пройшов по всьому тілу.