Робін Гуд

Розділ перший ЯК РОБІН ГУД СТАВ РОЗБІЙНИКОМ

очаток цієї історії сягає часів засновника династії Плантагенетів Генріха II, який після жорстокої боротьби зі своїми братами зійшов 1154 року на престол Англії. Усю північ країни покривали тоді великі заповідні ліси, де міг полювати тільки король. Смертна кара загрожувала кожному, хто насмілився б вполювати там хоча б одного оленя. Ліси охоронялися королівськими лісниками, на чолі яких у кожному лісі стояв головний лісничий, владу котрого можна порівняти хіба що з владою шерифа в місті чи єпископа у його абатстві.

Поблизу міст Шервуда та Бернесдейля розташувалися найбільші королівські заповідники — Шервудський та Бернесдейльський ліси. Кілька років головним лісничим у заповідних лісах був Х'ю Фітзу. Він мав тиху і добру дружину і маленького сина Робіна. Хлопчик, згідно з записом в актовій книзі, народився 1160 року в місті Локслі, — тому згодом його часто називали Локслі, або Роб із Локслі. Він був гарний з лиця, стрункий і спритний. Змалку Роб понад усе полюбляв блукати лісом разом із батьком. Трохи змужнівши, він навчився влучно стріляти з лука. Довгими зимовими вечорами малий захоплено слухав батькові розповіді про Зеленого Віллі-розбійника. Цей хоробрий розбійник не боявся королівських лісників і багато років переховувався в заповідниках, стріляючи оленів та бенкетуючи зі своїми друзями.

Під час негоди Роб цілими днями стругав рівненькі стріли для лука, прив'язуючи до них сірі гусячі пера.

Дивлячись на те, з яким захватом слухає її син про вільне лісове життя розбійників, добра мати лише зітхала. Вона походила зі шляхетної родини і мріяла побачити Роба поважною особою при дворі короля або в абатстві. Мати навчила хлопчика читати та писати, намагалася виховати його правдивим і чесним, щоб він гідно поводився у будь-якому товаристві. Роб охоче засвоював материну науку, але відчував себе набагато щасливішим, коли з луком у руках вільно блукав лісовими хащами, прислухаючись до таємничої мови лісу.

У той ще безтурботний час мав Роб двох вірних друзів: Вілла Геймвелла, сина його дядька, що жив у своєму маєтку Геймвелл Лодж, біля Ноттінгема, і Маріан Фітцволтер, єдину дочку графа Хантінгдона.

Замок Хантінгдон було добре видно з високого дерева, яких чимало в Шервудському лісі, і майже кожного погожого дня біла хустинка Роба на дереві сповіщала Маріан, що її друг чекає на неї. У замок до Маріан Роб не ходив, бо їхні батьки ворогували. Люди говорили, що нібито законним графом Хантінгдона насправді був Х'ю Фітзу, але його землями підступно заволодів Фітцволтер, улюбленець короля. Проте діти не зважали на цю ворожнечу, яка не вщухала, лише зростаючи з часом. Вони поки що бездумно насолоджувалися красою зеленого лісу, ароматом квітів і пташиними співами.

Дні веселих розваг минали швидко й непомітно, та незабаром над головами дітей зібралися грозові хмари. У батька Роба, крім Фітцволтера, були ще два непримиренні вороги: сухоребрий шериф[1] Ноттінгема і товстопузий єпископ[2] Герфорда. Усі вони змовились між собою і оббрехали Х'ю Фітзу перед королем, усунувши його з посади королівського лісничого. Холодного зимового вечора батько, матір і Роб опинилися на вулиці, позбавлені будь-яких прав на своє майно. Відтак шериф заарештував лісничого за зраду, про яку нещасний і гадки не мав, і ув'язнив його в ноттінгемській тюрмі. Першу ніч Роб з матір'ю також перебували у тюрмі, але вранці їх вигнали звідти геть. Тоді вони звернулися по допомогу до свого єдиного родича, сквайра[3] Джорджа Геймвелла, і знайшли в нього притулок.

Однак лихо, якого вони зазнали, і події тієї жахливої зимової ночі згубно вплинули на слабку здоров'ям місіс Фітзу. Невдовзі Роб залишився без матері. Він був дуже засмучений цією втратою. Та ще не встигли зацвісти на її могилі перші весняні квіти, як на хлопця звалилося ще одне горе: не стало й батька. Ця сувора, незламної волі людина померла у в'язниці перш, ніж вороги спромоглися висунути звинувачення, за яким лісничого можна було б віддати до суду.

Минуло два роки. Двоюрідний брат Роба, Віллі, вчився у школі далеко від дому; Маріан батько відіслав до двору королеви Елеонори[4], дізнавшися про дружбу дочки з Робом. Два роки осиротілий хлопець був зовсім самотній. Грубувато-добродушний старенький сквайр ставився до нього з щирою ніжністю, але нічим не міг зарадити своєму небожеві, який не знаходив собі місця і весь час про щось вперто думав, ніби повертаючись подумки до втраченого. Насправді Роб нудьгував за колишнім життям у лісі не менше, ніж за матір'ю та батьком. Кожного разу, коли він, натягуючи тремтливу тятиву лука, чув свист сірих гусячих пер, в його уяві поставали щасливі дні, яких уже не можна було повернути.

Одного ранку, коли Роб прийшов до сніданку, дядько зустрів його словами:

— Я маю для тебе новину, мій хлопчику!

Старий чесний сквайр допив останній ковток пива і вдарив об стіл олов'яним кухлем.

— Що ж це за новина, дядечку Джордж? — поцікавився хлопець.

— Є гарна нагода випробувати твій лук і здобути добрячий приз! У Ноттінгемі тепер ярмарок, і шериф оголосив змагання лучників. Найкращі стануть королівськими лісниками, а на того, хто стрілятиме найвлучніше, чекає ще й нагорода — золота стріла. Гадаю, тобі вона не потрібна. Але, може, ця нагорода припаде до вподоби володарці твого серця? Що ти скажеш на це, мій хлопчику?

Сквайр голосно засміявся і знову вдарив кухлем об стіл. У Роба спалахнули очі.

— За золоту стрілу варто позмагатися, дядечку, — сказав він. — Я охоче поміряюсь силами з ким завгодно. Та і про місце лісника я вже давненько мрію. Ви мені дозволите випробувати долю?

— Чом би й ні! — палко вигукнув дядько. — Твоя мати, пером їй земля, хотіла зробити з тебе урядовця. Та я не маю сумніву: твоє життя мине в зеленому лісі. Хай пощастить тобі на змаганнях! — важкий олов'яний кухоль втретє грюкнув об стіл.

Юнак подякував дядькові за добрі побажання і став збиратися в дорогу. Він не взяв із собою зайвих речей, але натягнув на свій тисовий лук нову тятиву, а в широкий сагайдак поклав найкращі стріли.

Ясним погожим ранком Роб пішов з Локслі й попрямував Шервудським лісом до Ноттінгема. Через плече у юнака висів довгий тисовий лук, при боці погойдувався сагайдак, вщерть наповнений стрілами, а в руці він міцно стискав дебелий ціпок. Ставний і рослий, Роб був одягнений у все зелене і йшов швидким, бадьорим кроком. Серце його раділо: окрилений великими надіями, юнак не мав жодного ворога в світі. Останній ранок в житті Роба, коли в нього не було ворогів… Продираючись крізь нетрі Шервудського лісу й насвистуючи веселу пісеньку, він раптом наскочив на компанію лісників, які бенкетували під розлогими вітами старезного дуба. Перед ними лежав величезний пиріг з м'ясом, і вони його пожадливо їли, запиваючи кожен кусень густим чорним пивом.

Тільки-но глянувши на ватажка лісників, юнак одразу пізнав свого ворога. Це був той самий чоловік, який підступно посів батькове місце головного лісничого і без жалю вигнав їхню сім'ю на сніг. Однак Роб не сказав йому жодного слова і мирно пішов би своїм шляхом, якби лісничий, зробивши величезний ковток пива, не зачепив його дошкульним словом:

— Їй-бо, оте хлоп'я вважає себе стрільцем! Куди поспішаєш, хлопче, зі своїм дитячим луком та стрілами? Можу присягнути, він плентається до Ноттінгема на змагання!

Лісники зустріли ці слова образливим сміхом. Роб спалахнув. Він мав усі підстави вважати себе добрим лучником і тому гнівно відповів:

— Мій лук не гірший від вашого, а стріли мої летять далеко і влучно, — тож не варто до мене прискіпуватись!

Почувши такі слова, лісники знову голосно зареготали, а лісничий грізно насупив брови і сказав:

— Ну що ж, покажи нам своє вміння. Якщо влучиш у ціль — двадцять срібних монет від мене, а як не влучиш — прочухан.

— Де ваша ціль? — із запалом вигукнув Роб. — Кладу свою голову проти ваших грошей, якщо схиблю.

— Гаразд, нехай буде по-твоєму, — сердито відповів лісничий, — за похвальбу накладеш головою, якщо не влучиш у ціль.

Тут із гущавини лісу вийшло стадо оленів. До них було не менше ста кроків. Цим королівським оленям на такій відстані, здавалось, ніщо не могло загрожувати. Головний лісничий показав на них пальцем.

— Якщо твоя слабка рука докине стрілу хоча б на пів відстані до них, я буду з тобою битися об заклад.

— Годі! — крикнув Роб. — Кладу свою голову проти двадцяти пенні[5], що отой ваш красень-олень дихає востаннє!

Не додавши і жодного слова, він наклав стрілу і відтягнув праву руку до скроні. Мить — і дзвінка стріла блискавкою сяйнула через широку галявину. Ще мить — і ватажок стада високо підскочив на місці, а потім упав додолу, заливаючи кров'ю траву. Роб влучив йому в саме серце.

Лісники від подиву тільки зойкнули, а потім стали сердито репетувати. Найбільше лютував головний лісничий, який сам запропонував битися об заклад.

— Чи знаєш ти, дурню, що накоїв? — кричав він. — Ти вбив королівського оленя! За таку провину наш король Генріх карає на горло. Жодного слова про гроші! Мерщій забирайся геть, і щоб я більше тебе не бачив!

Хвиля обурення знялася в душі Роба, і він вигукнув:

— Я піду, бо твоя пика уже намуляла мені очі, лісничий! На тобі смерть мого батька! — крикнув він і, одвернувшись, пішов далі.

Лісничий сприйняв ці слова як погрозу. Червоний від люті, він схопив свій лук і без попередження вистрілив у спину Робові. На щастя, наступивши на суху гілку, стрілець похитнувся, і стріла просвистіла у Роба над вухом, вирвавши лише кілька волосинок на голові.

Не тямлячи себе од гніву, Роб стрімко обернувся до ворога, що стояв кроків за сорок від нього.

— Ха! — вигукнув він. — Хвалитися вмієш, а стріляти не годен! Ось тобі з мого іграшкового лука!

У повітря знялася стріла. Головний лісничий зойкнув і впав долілиць. З лютими криками лісники кинулися до свого начальника, але побачили, що він вже не потребує допомоги.

Так помстився Роб за смерть батька, але ця помста поставила його поза законом.

Поки лісники ще не оговтались, він кинувся навтьоки і зник у зеленій хащі. Дерева, погойдуючись проти вітру, привітно розкривали перед юнаком обійми гілок, ніби вітали з поверненням до лісу.

Вже сутеніло, коли голодний і втомлений Роб дістався хатини на узліссі. Там жила одна бідна вдова, яка знала Роба ще хлопчиськом. Вона багато разів пригощала його, коли він забрідав до неї після блукань у лісі.

Жінка гостинно зустріла юнака, миттю напекла йому коржів у, приску[6] і нагодувала його, поклала спочити і розпитала про все, що з ним сталося.

— Пекельний вітер віє над Шервудом, — сумно мовила стара вдова. — Багатії зовсім утратили совість і грабують бідних, як хочуть. У мене троє синів, і всіх оголосили розбійниками тільки за те, що минулої зими вони вбили королівського оленя, аби не вмерти з голоду. Тепер хлопці ховаються в лісі. Вони казали мені, що з ними там переховуються ще десятка чотири добрих людей, які не дадуть себе скривдити, — у них проти кривдників завжди напоготові луки.

— Бабусю, а де вони? — запитав Роб. — їй-бо, я хочу приєднатися до них!

Стара жінка почала було відмовлятись, але, розуміючи, що іншого виходу для хлопця немає, сказала:

— Сьогодні ввечері сини провідають мене. От і поговориш з ними, якщо хочеш.

Роб охоче залишився в неї і, коли споночіло, мав розмову з трьома удовиченками, трьома звитяжними молодцями, які одразу припали йому до серця. Коли вони упевнились у його щирості, то взяли з нього клятву на вірність і тільки тоді розповіли, де знаходиться схованка їхньої ватаги. Виявилося, що Роб добре знав це місце.

На кінець розмови один з удовиченків сказав:

— У нас досі немає ватажка, у якого б голова працювала не гірше, ніж рука. І ми домовились обрати собі ватажком того, в кого вистачить хисту й сміливості пробратися непоміченим до Ноттінгема і вибороти там приз лучників. Роб скочив на рівні ноги.

— Вчасно сказано! — вигукнув він. — Бо я ж саме зібрався на ярмарок, і ані лісники, ані поплічники шерифа не завадять мені влучити аж у саме яблучко мішені!

Хоча Роб був ще надто юним, він тримався так сміливо й гідно, а очі його палали таким вогнем, що всі троє братів схопили його за руку і враз закричали:

— Браво, Локслі! Браво! Якщо здобудеш золоту стрілу на змаганнях, то станеш ватажком усіх розбійників Шервудського лісу!

Роб довго обмірковував, як йому краще замаскуватись, щоб непомітно прослизнути в Ноттінгем. Він був певен, що лісники вже встигли призначити ціну за його голову, і про це оголошено на базарному майдані.

Протискуючись крізь густий натовп до місця, де мали бути змагання, Роб вийшов на широкий базарний майдан. На закличні звуки сурем людські потоки стрімко рухалися вулицями міста і заповнювали площу перед старовинною ратушею. Роб проштовхався сюди саме тоді, коли урядовець почав голосно зачитувати оголошення від імені шерифа графства Ноттінгем:

«Молодик на ім'я Роберт, племінник сквайра Геймвелла з Геймвелл-холла, убив головного лісничого його величності короля і тому оголошується поза законом. Сто фунтів стерлінгів винагороди тому, хто знайде вищезазначеного Роберта живим або мертвим».

Знов урочисто залунали сурми, урядовець зі своїм почтом пішов геть, і весь натовп налаштувався на розваги. Поспішаючи на ярмарок, люди часто зупинялися купками на вулицях, аби ще раз перечитати оголошення шерифа, розклеєні майже на всіх будинках, і обмінятися думками з приводу смерті головного лісничого. Проте з появою лучників, бійців на палицях та мандрівних менестрелів[7] з'явилося багато нових тем для розмов, і про винагороду за голову вбивці лісничого всі якось забули. Тільки лісники та люди шерифа пильно стежили за міськими брамами, а сам шериф заохочував їх до пошуків Роба, обіцяючи від себе особисто збільшити винагороду. Його ненависть до батька тепер перейшла на сина.

Великі змагання почалися після полудня. Двадцять лучників вийшли на поле, призначене для турнірів, і приготувалися до боротьби за приз. Серед них упадав в око жалюгідний на вигляд жебрак, одягнений у строкате лахміття, з засмаглими до чорноти й подряпаними обличчям та руками. Копицю рудуватого волосся прикривав у нього каптур на кшталт того, який носять ченці. Жебрак повільно прошкандибав за стрільцями і зайняв місце з-поміж них. Натовп зустрів його появу глузливими вигуками. Але, оскільки за умовами змагання в них міг взяти участь кожен охочий, ніхто не вимагав, щоб жебрака прогнали.

Пліч-о-пліч з Робом — бо, поза всяким сумнівом, це був саме він, — стояв мускулястий смагляволиций хлопчина з зеленою пов'язкою на лівому оці. З нього теж глузували, та він не звертав на це жодної уваги і мовчки випробовував свій лук вправними руками.

Трибуни для глядачів, які, наче величезна підкова, оточували стрільбище, були до краю заповнені людьми. Тут зібралися все нетитуловане дворянство і жителі навколишніх сіл та містечок. Усі нетерпляче чекали, коли розпочнуться змагання.

У центральній ложі сиділи пихатий шериф, його обвішана коштовностями дружина і дочка, яка вважала тільки себе гідною одержати з рук переможця золоту стрілу і стати королевою дня. Сусідню ложу займав огрядний єпископ Герфорда, а в ложі з другого боку сиділа вродлива дівчина, чиє темне волосся, карі очі й витончені риси обличчя примусили Роба радісно схвилюватись. То була Маріан! Вона приїхала погостювати з Лондона від двору королеви і прийшла подивитися на видовище разом зі своїм батьком, графом Хантінгдоном.

Якщо раніше Роб поставив собі за мету будь-що завоювати. золоту стрілу, то тепер, коли він побачив миле обличчя Маріан, це рішення стало незрівнянно міцнішим. Юнак відчував, як мимоволі напружуються м'язи його рук в очікуванні початку боротьби за приз. Але в той же час серце Роба шалено стукотіло; і тіло його проймав дрож.

Проспівали сурми, і натовп завмер. Герольди ще раз оголосили умови змагань. У них могли взяти участь усі охочі. Першу мішень буде поставлено за тридцять елів[8]. Ті, що влучать у яблучко, стрілятимуть у другу мішень, пересунуту на десять елів далі. Третю мішень поставлять ще далі, і так буде, аж поки не визначиться остаточний переможець. Він здобуде золоту стрілу й посаду королівського лісника, а також матиме право обрати королеву дня.

Знову заграли сурми, і лучники приготувалися до стрільби. Роб востаннє глянув на тятиву свого лука. Натовп усе ще сміявся і гомонів, показуючи пальцями на його недоладну постать, закутану в строкате ганчір'я, із чернечим каптуром на голові. Та ось вистрілив перший лучник, і всі затамували подих.

Мішень стояла не дуже далеко, і двадцять стрільців із двадцяти влучили в самісіньке яблучко.

Роб стріляв шостим. Чоловік із зеленою пов'язкою на оці, побачивши його постріл, схвально забурмотів. Сам же він пустив свою стрілу явно недбало, але також влучив у центр, де був кружечок, не більший за бичаче око.

Натовп шаленим ревом і вигуками «ура» вітав переможців першого туру змагань. Знов заспівали сурми, і другу мішень було поставлено вже за сорок елів.

Перші троє лучників і цього разу влучили у внутрішнє коло. Це були улюбленці публіки, і їх нагородили гучними оплесками, сподіваючись, що саме вони вийдуть переможцями. Глядачі перешіптувались між собою, кажучи, що кожен із цих лучників має. свого покровителя — одного з присутніх тут трьох високоповажних осіб.

Четвертий і п'ятий лучники ледь зачепили край кола. Роб не кваплячись пустив стрілу, і вона точно лягла в сяючу цяточку.

— Жебрак! Ви тільки подивіться, що робить жебрак! — шаленів схвильований натовп. — Знов йому пощастило!

І справді, стріла Роба стирчала значно ближче до центра, ніж чиясь інша. Влучніше за нього вцілив тільки Одноокий, як охрестив натовп хлопця із зав'язаним оком. На його постріл глядачі відповіли схвальним ревом. Таку стрільбу не кожного дня можна було побачити в Ноттінгемі!

Решта лучників або розгубились, побачивши постріли тих, хто стріляв попереду, або ж просто не витримали темпу змагання. Один за одним вони схибили і вибули із змагань.

Тим часом сурми сповістили про початок третього туру — мішень встановили на відстані п'ятдесяти елів.

— Слово честі, мій юний друже, ви непогано володієте луком, — сказав Робові його дивний сусіда під час перерви для відпочинку. — Хочете, щоб я зараз стріляв перед вами?

— Ні, — відмовився Роб, — але ви теж дуже добрий стрілець, і якщо я здобуду перемогу, то принаймні отих індиків ви залишите далеко позаду. При цьому він зневажливо кивнув у бік трьох лучників, навколо яких гуртувалися їхні шанувальники, головним чином, слуги шерифа, єпископа та графа.

Потім погляд Роба ковзнув у ложу, де сиділа прекрасна Маріан. Здавалось, дівчина також стежила за ним, бо їхні очі зустрілися; проте вона миттю одвернулась.

Одноокий усе це відразу помітив.

— Розумію, твоя обраниця! — мовив він із посмішкою. — Слово честі, вона більш гідна золотої стріли, ніж ота пихата шерифова міс.

Роб швидко глянув на Одноокого та побачив у його погляді лише щиру прихильність.

— Ваша кмітливість мені до вподоби, — ґречно відповів він. Лучники, трохи нервуючись, знов приготувалися до стрільби.

Третя мішень здавалася меншою від самого яблучка першої. Стріли перших трьох претендентів ледь зачепили край внутрішнього кола.

Роб, хвилюючись, став на лінію стрільби. Адже для хвилювання були серйозні підстави. Саме в цей час просто у нього над головою з'явилося кілька хмарок. Освітлення мішені раптом стало слабшим, повіяв різкий боковий вітерець. Юнак подивився на ложу, де сиділа кароока дівчина. Серце його радісно закалатало. Маріан помітила цей погляд і заспокійливо посміхнулась. Роб одразу відчув, що вона впізнала його, попри чудне вбрання, і всією душею бажала йому не зганьбити славу старого Шервудського лісу. Роб твердою рукою натягнув тятиву і, вибравши мить між поривами вітру, пустив стрілу. Вона співуче перелетіла через поле і вп'ялася в самісінький центр мішені.

— Жебрак! Жебрак! Ура йому, ура! — несамовито заволав натовп, змінивши свої насмішки на одностайну підтримку Роба. — Ну що, сподіваєшся побити його, Одноокий?

Парубок із зеленою пов'язкою на оці зневажливо посміхнувся і став до бою. Упевненим граціозним рухом він натягнув лук і, ніби й не дивлячись на ціль, пустив крилату стрілу. Вона зі свистом шугнула до мішені; сотні очей стежили за її польотом. І знову дикий рев натовпу розірвав напружену тишу. Стріла Одноокого трохи не влучила в центр мішені, але обідрала пір'я на стрілі Роба. Побачивши свою помилку, невідомий лучник тільки знизав плечима. Він не взяв до уваги змінних подувів вітру, і стрілу віднесло дещо вбік. Та, не засмучуючись через свою поразку, він перший вітав Роба з перемогою.

— Сподіваюсь, ми ще колись позмагаємось, — сказав він. — По правді кажучи, мені аж ніяк не потрібна ота золота штучка: просто мені кортіло допекти тому клятому шерифові. Що ж, тепер маєш коронувати обраницю свого серця.

І, раптом повернувшись, невідомий лучник зник у натовпі раніше, ніж Роб встиг сказати, що він теж при нагоді охоче б з ним позмагався.

Герольд запросив Роба підійти до ложі шерифа й одержати приз.

— Дивний ти хлопець, — промовив шериф, нервово кусаючи губи, — але стріляєш добре. Як тебе звати?

Маріан підсунулась ближче й уважно дослухалася до розмови, чекаючи відповіді Роба.

— Я Роб Мандрівник, мілорде шериф, — відповів лучник-жебрак. Маріан відхилилась назад і стиха засміялась.

— Ну от що, Робе Мандрівник, — сказав шериф, — хоч ти й не дуже дбаєш про своє тіло та одяг, але з тебе ще будуть люди. Хочеш піти служити до мене?.

— Роб Мандрівник завжди був вільний, мілорде, і не бажає нікому служити.

Брови шерифа погрозливо зійшлися на переніссі, але заради своєї дочки та золотої стріли він удав, що пропустив відповідь жебрака повз вуха.

— Робе Мандрівник, — мовив він, — ось золота стріла, яка належить кращому лучникові нинішнього дня. І ти завоював цей приз. Подаруй його тій, яка цього справді гідна.

При цих словах герольд підштовхнув Роба ліктем і майже силоміць повернув його до дочки шерифа, яка сиділа з пісною усмішкою на вустах. Та Роб знехтував цією підказкою. Він узяв золоту стрілу і попрямував до ложі, де сиділа прекрасна Маріан.

— Леді, — звернувся до неї Роб, — прошу Вас, прийміть цей маленький дарунок від бідного мандрівника, готового завжди служити Вам найкращими стрілами зі свого сагайдака.

— Дякую вам, Роб у каптурі[9], — відповіла дівчина, лукаво дивлячись на нього, і встромила сяючу стрілу в своє темне волосся.

Натовп загомонів:

— Слава нашій королеві! Слава!

Шериф тільки поглядав спідлоба на цього обірванця, який відмовився від служби в нього, не подякувавши йому, забрав приз та ще й прилюдно принизив його дочку. Він хотів був щось сказати, але чванлива дочка стримала його. Тоді шериф покликав свою сторожу і наказав стежити за жебраком. Однак Роб не гаяв часу і, загубившись у натовпі, швидко пішов до міської брами.

Того ж самого вечора посеред широкої галявини в Шервудському лісі навколо яскравого багаття сиділо сорок молодців, одягнених у все зелене. Вони смажили на вогні оленину і весело гомоніли. Раптом хруснула гілка. Миттєво всі скочили на ноги і схопилися за зброю.

— Не бійтеся, це — друг, — пролунав з хащі дзвінкий голос. — Я шукаю удовиних синів.

Наперед виступило троє удовиченків.

— Та це ж Роб! — вигукнули вони. — Ласкаво просимо до Шервудського лісу, Робе!

Усі лісовики теж підійшли до Роба і по черзі потисли йому руку, бо всі вже знали його історію.

Потім один із удовиченків, на прізвисько Дебелий Вілл, звернувся до товариства з такими словами:

— Друзі, усім нам відомо, що нашому загонові бракує справжнього ватажка — благородного, добре вихованого, розумного, спритного й сміливого. Здається, в особі цього юнака ми знайшли собі отамана. Я і мої брати сказали йому, що ви оберете у ватажки того, хто пошиє сьогодні шерифа у дурні, заволодівши його золотою стрілою. Чи правду я кажу?

Всі погодилися з мовцем, і Вілл звернувся до Роба.

— Які новини принесли ви з Ноттінгема? — запитав він. Роб засміявся:

— Можу сказати, що я таки справді обкрутив шерифа круг пальця, а до того ще й забрав у нього золоту стрілу. Утім, щодо призу, то ви мусите повірити мені на слово, бо я подарував його одній дівчині.

Побачивши, що його слова здаються не надто переконливими, Роб додав:

— Я радо увійду до вашого товариства простим лучником. Бо я бачу, тут є старші й досвідченіші від мене люди.

Тут із гурта лісовиків вийшов наперед високий смагляволиций чоловік, і Роб відразу впізнав у ньому лучника із зеленою пов'язкою на оці. Тільки тепер він зняв пов'язку і дивився на світ обома своїми очима, сміливими й чесними. Лучник сказав:

— Роб у каптурі — так, здається, назвала вас та гарна леді, — я можу підтвердити ваші слова. Ви збили пиху з шерифа не гірше, ніж це зробив би я. Ми не вимагатимемо од вас золотої стріли, бо вона потрапила в гарненькі ручки. А хто з нас краще стріляє — ви чи я, побачимо в майбутньому. Однак я, білл Стютлі, при всіх заявляю, що не визнаю жодного іншого ватажка, опріч вас.

І славний Вілл Стютлі розповів друзям про весь хід змагань, а потім простягнув Робові руку на знак своєї відданості. Його приклад наслідували троє молодих удовиченків, до яких з радісними вигуками приєдналися й решта розбійників, з-поміж яких Вілл Стютлі досі вважався найкращим стрільцем. Всі випили за Роба по кухлю чорного пива, після чого щойно обраного отамана нарекли Робін Гудом. Роб не заперечував, бо так назвала його прекрасна Маріан.

Навколо багаття ще довго лунали бадьорі пісні й точилися веселі розмови. Ватага подарувала Робін Гудові ріжок, яким він мав скликати своїх бійців. Усі урочисто присягнули, що, полегшуючи гаманці багатіїв, вони завжди допомагатимуть бідним та знедоленим і ніколи не завдадуть шкоди зла жінці, хто 6 вона не була — дівчина, молодиця чи удова. Клятву давали під розлогим деревом, при спалахах багрових язиків багаття, за смачною вечерею та кухлем доброго пива.

Так Робін Гуд пристав до розбійників.