Робін Гуд

Розділ другий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ МАЛЕНЬКОГО ДЖОНА

Ціле літо Робін Гуд та його веселі друзі вели вільне життя в Шервудському лісі, і слава про них поширилася на всю Англію. Шериф Ноттінгема аж синів від люті: адже ні засідки, ні каральні загони не допомагали йому зловити розбійників. Бідняки, упевнившись, що люди Робін Гуда не чинять їм зла, а тільки грабують гнобителів і допомагають пригнобленим, стали їх підтримувати. Загін збільшувався: на кінець літа в ньому вже було близько вісімдесяти хоробрих молодців, які присяглися до смерті залишатися вірними спільній справі.

Вороги перестали турбувати розбійників. Але тихе, спокійне життя швидко набридло Робін Гудові. Його неспокійна натура бажала нових пригод. І ось одного гарного ранку він перекинув через плече сагайдак, взяв у руки лук і сказав товаришам:

— Свіжий вітерець хвилює мені кров, друзі. Піду подивлюсь, що там робиться біля Ноттінгема. А ви чекайте неподалік у лісі, щоб вчасно почути мій ріжок.

І Роб бадьорим кроком попрямував на узлісся. Там він на мить зупинився, його струнка постать гордо застигла на місці, пасма густого каштанового волосся розвівалися навколо чола, а темно-карі очі пильно обстежували дорогу. Подув різкий вітер, щоки юнака запашіли, і він, набравши повні груди повітря, глибоко зітхнув.

Дорога вела просто до міста, і Робін сміливо пішов уперед. Та на одному з поворотів він збочив на знайому стежку, яка пролягала через струмок і значно скорочувала шлях; до того ж іти нею було безпечніше. Підійшовши до струмка, Роб побачив, що недавні дощі перетворили його на глибокий стрімкий потік. Кладка — звичайна колода — лишилася на місці, але перед нею утворилося болітце, і треба було зробити великий стрибок, щоб не забруднити ноги.

Та Роба це не зупинило. Пружні ноги легко перенесли його через болото, і за мить він уже спритно балансував на кінці широкої колоди. Але не встиг юнак зробити й двох кроків, як раптом помітив, що назустріч йому з протилежного боку суне якийсь незграбний чоловік велетенського зросту. Замість палиці той тримав у руках молодий дубок.

Робін прискорив ходу, але й незнайомець зробив те ж саме. Очевидно, кожен мав намір перейти кладку першим. Зустрілися вони посередині, і жоден не хотів поступитися іншому.

— Дай дорогу, парубче! — закричав Робін, який став ще задерикуватішим, відколи був обраний отаманом.

Незнайомець посміхнувся. Він був майже на голову вищий за Роба.

— Е, ні, — мовив він, — варто тобі бути чемнішим і ввічливішим. Я поступаюсь дорогою тільки кращим від себе.

— То й поступайся, — сердито відповів Роб, — бо я тобі покажу, хто з нас кращий. Геть з дороги, бо кину тебе в річку, мені байдуже, що ти такий здоровань!

Велетень навіть оком не змигнув.

— Ха-ха! — весело зареготався він. — Оце мені до вподоби! Тепер я нізащо не відступлюсь, навіть якщо й збирався так вчинити. Усе життя я шукаю кращу за себе людину. Може, ти покажеш мені, де вона?!

— Авжеж покажу, зачекай-но! — відповів Роб. — Постій тут трохи, дитинко, я виріжу й собі такого дубчика.

З цими словами він позадкував по колоді, вистрибнув на свій берег, поклав на землю лук та стріли і вирізав товстого дубового дрючка футів[10] із шість завдовжки, прямого і без сучків. Але ця палиця була на добрий фут коротша від тої, на яку спирався незнайомець. Потім Роб рішуче повернувся на середину кладки.

— Мушу зізнатися, друже, — сказав він, — що двобій на луках був би для мене легшим. Але в Англії є ще й інші мелодії, крім тих, що співає стріла. — Роб змахнув палицею над головою. — Отже, приготуйся слухати мелодію, яку я зараз зіграю на твоїх ребрах. Начувайся! Один, два…

— Три! — гаркнув велетень і блискавично опустив свій важкий кийок.

На щастя Робіна, у нього були пружні та швидкі ноги, бо удар, який пройшов на волосинку від його плеча, міг би звалити бугая. Ухилившись од нього, Робін ударив і сам.

Ба-бах!

Ба-бах! — відповів його супротивник. Ба-бах!

Боротьба була запеклою й жорстокою. Сила змагалася зі спритністю, і двобій проходив дуже бурхливо. Удари котилися зливою, примушуючи то одного, то другого скрикувати від болю. Та це тільки розпалювало завзяття бійців. Кладка у них під ногами розгойдувалась дедалі дужче. Робін ледве встигав пригинати голову, над якою свистіла пудова палиця незнайомця, зате і його блискавичні удари знизу дуже дошкуляли суперникові. Але кожен твердо стояв на ногах і за добрих півгодини гарячого бою не відступив і не просунувся вперед ані на крок. І жоден навіть не подумав крикнути «досить!», хоч деякі удари, здавалось, ось-ось звалять у річку того чи іншого.

Велетень страшенно полюбляв бої на палицях і тому щасливо посміхався; посміхався і Робін, якого хлібом не годуй, а тільки дай з кимось позмагатися. Та невдовзі обличчя велетня почало наливатися кров'ю, а дихання стало важким, як у розлюченого бугая. Він кинувся в шалену атаку, аби єдиним ударом покінчити з вертким супротивником. Робін легко ухилився від його удару і в свою чергу так лупонув незнайомця між ребер, що навкруги аж виляски пішли. Можна було подумати, що то чинбар[11] наводить полиск на свої шкіри перш ніж відправити їх на базар. Велетень аж перекрутився на місці й ледь не впав у воду, але швидко відновив рівновагу.

— Щоб я здох, ти таки вмієш бити! — задихаючись, вигукнув він, і раптом відповів не менш сильним ударом.

Цей удар став вирішальним. Він захопив Робіна зненацька. Юнак саме опустив свою палицю, сподіваючись, що супротивник ось-ось шубовсне у воду, а той натомість щосили вдарив його по голові. На мить перед очима Робіна спалахнуло більше зірок, ніж їх відкрили всі астрономи світу, потім він поточився і впав у річку.

Холодна стрімка течія швидко привела хлопця до тями; проте він був ще приголомшений і, наче сліпий, хапався за тонкі очеретини, намагаючись вибратися на берег.

Спостерігаючи за безпорадним Робіном, його супротивник не міг стримати щирого сміху, але одразу ж поспішив йому на допомогу.

— Ну, голубе, — з важким віддихом промовив велетень, розтираючи ребра, — скажи, де ти тепер? Давай я тебе виловлю, рибко!

Він простягнув до Робіна свою довжелезну палицю й гукнув:

— Хапайся! Сподіваюсь, що пальці в тебе зараз дужчі від голови?

Робін учепився за палицю, і супротивник витяг його на сухе, як тягнуть рибу, тільки з риби ніколи не стікає так багато води. Щоб остаточно отямитись, йому довелося довгенько лежати на теплому березі; потім він сів і похмуро потер голову.

— Клянуся всіма святими, ти б'єш, як молотом! — промовив він зрештою. — Здається, зараз у мене на плечах не голова, а вулик, де прокинувся бджолиний рій.

По цій мові Робін узяв свій ріжок і видобув з нього три пронизливих звуки, які луною покотилися між дерев. Запала хвилинна тиша, а потім зашурхотіло листя, затріщали гілки й на галявину висипало чоловік сорок дужих йоменів[12], одягнених, як і Робін, у все зелене. Попереду бігли вірний Вілл Стютлі і три брати-удовиченки.

— О отамане, — ще здалеку гукнув Вілл Стютлі, — що з тобою сталось? На тобі ж немає сухої нитки!

— Дрібниці, — відповів Робін. — Оцей молодець не пускав мене через кладку, а коли я полоскотав йому ребра, він вирішив відповісти мені тим самим і так погладив мене по голівці, що я дав сторчака і шубовснув у воду.

— То нехай же й він скупається! — сказав Вілл. — Хапайте його, хлопці!

Міцні руки не надто делікатно схопили велетня — той навіть пальцем не міг поворухнути — і потягли до берега. Там його розгойдали і по команді: раз, два, три! — пожбурили аж на середину потоку, де він зник під водою. Робін проворно вибіг на місточок і, сміючись, запитав:

— Ану, скажи мені, голубе, де зараз ти?

У відповідь почувся лише могутній сплеск води, а наступної миті велетень був уже на березі і єдиним ударом збив Вілла Стютлі з ніг так раптово, що той не встиг навіть підвести для захисту руку. За Віллом ще троє лучників покотились по землі, і тільки тоді решта їх прийшли до тями, навалилися гуртом на велетня і потягли його знов до води. Та той не піддавався і запропонував битися з усіма, по троє на нього одного.

— Досить! — закричав Робін. — Ти справді гідний супротивник, і годі нам битись.

— Ну що ж, помиримось, — відповів велетень, — тим більше, що перевага тепер на твоєму боці. Одначе ти мені теж сподобався, і я з радістю почув би твоє ім'я.

— Це можна, — сказав Робін, — мої хлопці і навіть шериф Ноттінгема знають мене як Робін Гуда — людину, оголошену поза законом.

— Тоді пробач мені, що я трохи помацав тобі кісточки, — вигукнув велетень, — бо я саме розшукував Робін Гуда, щоб приєднатись до його веселої компанії. Але чи не завадить нашій дружбі непоштивість мого дрючка?

— Та що ти! Не говори дурниць! — відповів Робін. — Я дуже радий, що помірявся з тобою силою, і, сказати правду, саме я й заварив цю катавасію!

Всі засміялись, а Робін і велетень міцно потисли один одному руки. З цієї миті почалася їхня міцна дружба на все життя.

— Але ж ти ще не сказав нам свого імені, — раптом згадав Робін.

— Від самого народження мене всі звали Джоном Малим.

— Вітаємо тебе в нашій компанії, Джон Малий. Віднині ти наш. Церемоній, як бачиш, не забагато, але внесок треба зробити великий. Ми пропонуємо віддати в загальний котел свій розум, тіло, серце, а можливо, навіть і життя.

— Клянусь, віддаю всього себе! — не вагаючись, вигукнув велетень.

Після цього Вілл Стютлі, який полюбляв добрий жарт, вискочив наперед і сказав:

— Це приблудне дитя таке маленьке і кволе, що старе ім'я аж ніяк йому не личить. — Він зупинився, аби наповнити ріг водою зі струмка. — Слухай уважно, синку, — зіп'явшись навшпиньки і бризкаючи воду на велетня, вів далі Вілл Стютлі, — віднині ти вступаєш до лісу і матимеш нове ім'я. Я нарікаю тебе Маленьким Джоном.

На жарт усі відповіли дружнім сміхом.

— Дайте Маленькому Джону лук та набийте стрілами сагайдак, — весело наказав Робін. — Скажи, друже, чи ти й стріляєш так добре, як вимахуєш дубцем?

— Та кроків за сорок зіб'ю ясеневу гіллячку, — одказав Маленький Джон.

З веселим гомоном ватага повернулася в ліс до своєї схованки, де дерева були найгустіші, а мох найпухкіший і де нікому не відома стежка вела в печеру — їхнє пристановище і фортецю. Тут під могутнім крислатим дубом вони зустрілися з рештою своїх товаришів, які саме порались біля двох оленів, щойно забитих на полюванні.

Розпаливши яскраве багаття, усі посідали в коло до свіжого м'яса та пива. Ліворуч від Роба вмостився Вілл Стютлі, праворуч — Маленький Джон. Хоча Робіну сьогодні добряче перепало, він із задоволенням згадував ранкову пригоду, бо ребра і голова поболять, поболять та й перестануть, а такого товариша, як Маленький Джон, — могутнього тілом і чесного душею, — зустрінеш далеко не кожного дня.