Робін Гуд

Розділ двадцять другий КОРОЛЬ РІЧАРД ЛЕВИНЕ СЕРЦЕ У ШЕРВУДСЬКОМУ ЛІСІ

Чернець Тук так старанно й уміло лікував уражене стрілою коліно Маленького Джона, що рана гоїлась просто на очах. Маленький Джон почувався досить добре. Він навіть із відкритою раною поривався взяти участь у визволенні Вілла Стютлі. Аби утримати пораненого в ліжку, ченцеві довелося накласти на покалічену ногу Джона купу священних книг, а самому сісти йому на живіт. По волі чи по неволі, а під таким наглядом Маленький Джон посмирнішав і покірно чекав дозволу підвестись. Нарешті він отримав жаданий дозвіл, і вони разом із Туком одразу подалися до своїх товаришів. Ті радо зустріли їх і, розпаливши велике вогнище, бо у вечірньому повітрі вже відчувалася прохолода, посідали колом і почали дружню вечерю.

Згодом полив холодний дощ, і чернець Тук подався до своєї каплички. Вдома він мерщій запалив вогонь, переодягнувся в сухе і, з полегкістю зітхнувши, сів перед келихом підігрітого вина та добрячим куснем паштету. Раптом знадвору долинув голос. Хтось просився до нього переночувати. Собаки в хижці занепокоїлись і зчинили галас, який вказував на присутність сторонньої людини.

— О святий Петре! — невдоволено буркнув чернець. — Хто тут блукає в недобру годину? Може, якийсь ворог? Йшов би ти, друже, своєю дорогою, а то в мене холоне вино.

І Тук повільно підніс келих до рота. Але в ту саму мить почув громовий удар у двері. Чернець вилаявся і ледь не випустив з рук посуд. А чийсь гнівний голос тим часом настирливо гукав:

— Гей, хто там! Відчиняй!

— Іди собі з Богом! — гримнув у відповідь чернець. — Я нічим не можу тобі зарадити. Якщо знаєш дорогу, то звідси лише кілька миль до Геймвелла.

— Не знаю я дороги, та якби і знав, то все одно нікуди б не пішов. Надворі ллє такий дощ, а у тебе в хижці тепло і сухо, як у вусі. Відчиняй і не патякай!

— А побив би тебе грім! Не даєш побожній людині й помолитися! — сердито буркнув Тук.

Проте, аби врятувати двері, вирішив відчинити. Запаливши ґнота і гукнувши одного зі своїх собак, Тук пішов, щоб подивитися на непроханого гостя.

Перед ним був ставний лицар у чорній кольчузі, на голові у нього красувався шолом із султаном. Поруч із чужинцем стояв вкритий розкішною попоною кінь.

— Чи не знайдеться чогось на вечерю, чоловіче? — коротко запитав Чорний Лицар. — Довелося проситись до тебе на ніч, бо треба хоч трохи перепочити.

— Нема куди подіти ні тебе, ні твого коня, пане лицарю. Не знайдеться і кварти води, а не те щоб окраєць хліба.

— Мій чутливий ніс, братику, чує, що в тебе є чого поїсти й попити. Тож не погребуй моїм товариством. Я не лишуся в боргу, заплачу за послуги готівкою. Що ж до коня, то прикрий його чим-небудь і постав у затишок за каплицею. — З цими словами лицар упевненою ходою пройшов повз Тука та його собаку у капличку.

Така рішучість припала до душі Туку, і він пробачив гостю грубість.

— Сідай, любий лицарю, — запросив господар, — а я тим часом припну конячину та пошукаю їй трохи зерна. З тобою ж, звичайно, поділюсь вечерею і постіль знайду, але завтра ми ще подивимось, хто з нас командуватиме.

— Охоче! — вигукнув лицар, посміхаючись. — За послуги плачу золотом чи стусанами: що кому більше до смаку.

Чернець вийшов, але хутко повернувся і підсунув столика до вогню.

— Роздягайся, пане лицарю, знімай з себе зброю й панцир та допоможи мені краще налагодити вечерю, бо я зголоднів, мов вовк.

Коли лицар підняв забрало, на ченця глянули блакитні очі на засмаглому обличчі з розкішною бородою. Коротко підстрижене волосся вилискувало золотавим відливом. З усього було видно, що його вродливий гість має владну вдачу.

Сподіваючись, що лицар їстиме мало, Тук знову сів за вечерю. Він почав поспіхом читати молитву і був дуже здивований, коли почув, що гість слово в слово вторить йому гарною латинською мовою. А за хвилину чи дві господар і гість заходилися поратись коло вина та паштету. Чорний Лицар швидко довів, що йому таки справді вкрай необхідно підкріпитися і відпочити. Дивлячись, як швидко зникає наготовлена їжа, Тук занепокоївся, але нічим не виявив свого незадоволення. Адже гість був веселою людиною і без упину сипав жартами. Вино та затишок зробили своє діло, і невдовзі гість та господар щиро реготали, ніби найліпші друзі. Тук дізнався, що Чорний Лицар багато мандрував, брав участь у хрестовому поході, побував навіть у в'язниці і часто наражався на небезпеку. Та зараз він розповідав про все це невимушено й легко. Гість щиро сміявся і був такий дотепник, що Тук аж качався з реготу. Незчулися вони, як минуло чимало часу і як обидва поснули за столом.

Ранком чернець Тук прокинувся з обважнілою головою і похмурим настроєм. Він мало не остовпів з подиву, побачивши, що Чорний Лицар уже встав, умився і, веселий, наче жайворонок, помішував на вогні паруючу кашу.

— О, який же з мене поганий хазяїн! — вигукнув Тук, схоплюючись на ноги. А згодом, коли вони вже сиділи за сніданком, сказав:

— Не хочу я, друже, твого золота, яке ти обіцяв учора, а хочу, щоб ти якнайшвидше виїхав звідси, якщо, звісно, збираєшся продовжити мандрівку.

— Коли так, то скажи мені, — звернувся до нього лицар, — як розшукати Робін Гуда, розбійника. У мене є до нього доручення від короля. Вчора я цілий день витратив на пошуки, але Робін Гуда так і не знайшов.

Чернець Тук перелякано звів руки до неба і прошепотів:

— Я побожна людина, лицарю, і зовсім не знаюся з ватагою якогось там Робін Гуда.

— Послухай лишень, я зовсім не збираюся його кривдити, — заспокійливо мовив лицар. — Але мені край треба поговорити з ним віч-на-віч.

— Коли так, то я зможу відвести тебе до його схованки, — сказав Тук, зметикувавши, що лицар буде доброю здобиччю для його друзів лісовиків. — Воно й справді, коли живеш у лісі, то не можеш не чути про цих розбійників, хоч моє діло — служити Богові.

— То що ж, ходімо, брате? — запропонував Чорний Лицар.

І вони, не гаючи часу, рушили до лісу. Лицар їхав верхи на коні, а Тук, похнюпивши голову, крокував поруч.

Ранок видався напрочуд ясний і світлий. Прозоре повітря було насичене солодкими ароматами осені, а свіжий вітерець п'янив серця запеклих мисливців. Природа, здавалось, тішилась та раділа усьому живому. Лицар, вдихнувши на повні груди свіжого повітря, раптом вигукнув у захваті:

— О! Хіба знайдеться десь краще місце для житла, ніж цей зелений ліс? Чи зможе зрівнятися з ним будь-яка столиця?

— Авжеж, не зможе, — відповів Тук, посміхаючись.

Він раптом відчув дружню близькість до цього славного незнайомця.

Не встигли вони від'їхати милі зо три від каплички, як попереду них розсунулися кущі, і шлях їм заступив добре зодягнений чоловік із каштановим кучерявим волоссям. Він простягнув руку і взяв коня лицаря за вуздечку.

Це був Робін Гуд. Він ще оддалік упізнав Тука й відразу ж розгадав його намір.

Тук удав, ніби бачить Робін Гуда вперше.

— Стій! — вигукнув Робін. — Сьогодні я вартовий на шляху і зупиняю всіх перехожих для перевірки.

— А яка це птиця наважилась затримувати мене? — спокійним голосом запитав його лицар. — Я ще ніколи не корився одній людині.

— Якщо так, то будуть ще й інші, — відповів Робін, ляснувши в долоні.

За мить з кущів вийшло до десятка дужих хлопців.

— Ми — володарі лісу, пане лицарю, — сказав Робін. — Оці зелені шати — наш дім. А живемо ми на ті мізерні подачки, які отримуємо іноді від святих отців та чуйних лицарів. За вами церква і закон, тому вам, звісно, не бракує золота. А нам? Нам; доводиться благати вас, щоб ви трохи поділилися своїми грошенятами.

— Та я, добродію, лише бідний чернець, — заблагав Тук. — Я їду в храм святого Дунстана, і, коли ваша ласка, дозвольте мені продовжувати путь.

— Побудете трохи з нами, — зауважив Робін Гуд, приховуючи посмішку. — Ми не станемо вас затримувати і скоро відпустимо.

Тоді озвався Чорний Лицар:

— Але ж ми посланці короля! Його величність теж тут неподалік і хотів би поговорити з Робін Гудом.

— Хай боронить Бог короля! — відповів Робін, знімаючи на знак пошани капелюха. — Хай йому щастить в усьому! Я — Робін Гуд, але я прокляв би того, хто наважився б повстати проти законної влади нашого володаря!

— Обережніше! — застеріг його Чорний Лицар. — Дивися, щоб часом не довелося проклясти самого себе.

— Ні, цього не буде, — одказав Робін. — Король ще не мав відданішого слуги, ніж я. Я ніколи й крихти не взяв у нього, хіба що забив кілька оленів, щоб не померти з голоду. Мої найлютіші вороги — це святі отці, барони та лицарі, що п'ють кров з нещасного люду. Та все ж я радий, — вів далі Робін, — що зустрів вас. Перш ніж поїхати звідси, ви будете моїм гостем, скуштуєте наших лісових страв.

— Але цікаво, яку суму ви призначите за своє пригощення? — поцікавився лицар. — Адже я чув, що ваші обіди надто дорогі.

— Ні, — перебив його Робін, махнувши рукою. — Ви — посланець короля, а тому нам байдуже, чи є у вашому гаманці гроші, чи ні.

— У мене є лише кілька золотих монет. За два тижні, що я пробув з королем і лордами в Ноттінгемі, добренько-таки витратився.

Робін Гуд узяв з рук лицаря гаманця й полічив гроші. Половину він віддав своїм хлопцям, наказавши випити за здоров'я його величності, а другу половину повернув лицареві.

— Сер, — чемно звернувся він до гостя. — Залиште ці гроші на свої витрати. Вони вам стануть у пригоді, адже ви знаєтесь і з. королем, і з лордами.

— Щиро дякую! — відповів гість, посміхаючись. — А тепер веди мене до свого зеленого палацу.

І всі рушили в глиб лісу. Попереду йшли лісовики, за ними верхи Чорний Лицар, збоку крокували Робін Гуд та чернець Тук, а за всіма ними — знову гурт лісовиків.

Так прибули вони на галявину перед печерою поблизу Бернесдейля. Там, просурмивши тричі в ріжок, Робін скликав до гурту решту своїх людей. Ті не барились, і невдовзі зібралася вся ватага. Проходячи повз свого ватажка, кожен вклонявся йому і сідав на призначене місце.

Подали обід. Та ще який обід! На вустах зголоднілих чоловіків заграли радісні посмішки. Перед обідом, як і годиться, послухали молитву ченця Тука. Потім Робін Гуд високо підніс свій келих і запросив гостей до обіду.

— Ну, браття, час розпочинати. Прошу, не соромтеся і пригощайтеся вволю. За нашого дорогого гостя, посланця його величності, за здоров'я нашого короля!

Гість з належною гідністю відповів на тост, і келих пішов кружляти під схвальні вигуки ватаги.

— За короля Річарда! — голосно виголошували розбійники, аж луна котилася лісом.

По обіді Робін мовив до гостя:

— Зараз ви побачите, чим ми займаємось і як живемо, аби потім змогли про все розповісти його величності королю.

Робін Гуд подав команду. Лісовики підвелись і приготувалися до стрільби з лука.

Розміри мішеней одразу вразили лицаря: вони були надто маленькі! Зокрема за мішень правив вінок із троянд, почеплений на палицю, яку встромили в землю на дальньому кінці галявини. Тому, хто не влучить в центр і зіб'є вінок, судилося мати справу з важким кулаком ченця Тука.

— Хо-хо!.. — зареготався лицар, бачачи, як його вчорашній приятель підвівся і, засукавши рукава, підготувався до виконання своїх обов'язків. — Слухай-но, друже, мабуть, ти і є чернець Тук!

— А хіба я колись заперечував це? — відповів Тук, не зовсім задоволений, що викрив себе. — Кара не забороняється церковними законами. Цим неслухняним вівцям від неї тільки користь.

Лицар нічого не відповів ченцеві, хоча у його блакитних очах раптом спалахнув загадковий вогник.

Змагання, нарешті, розпочались. Першим стріляв Давид із Донкастера. Він влучно пустив стрілу крізь вінок. За ним Алан Дейль, потім Маленький Джон і Стютлі, далі — Вілл Пурпуровий та всі інші. Від подиву у лицаря аж дух забило. Кожна стріла лягала просто в ціль. Та ось надійшла черга відомого нам мідника Мідла. Як на горожанина, він стріляв досить добре і досі не знав, що таке невдача. Однак цього разу щастя відвернулося від нього і він схибив. Стріла пролетіла на якийсь дюйм повз вінок.

— Іди-но сюди, голубе, — мовив йому Маленький Джон вкрадливим тоном. — Ченчик зараз висповідає тебе своїм кулачищем.

Мідник зіщулився так, ніби вже дістав ляща, і завагався, але Артур Бленд та Вілл Стютлі схопили його попід руки і силоміць потягли до призначеного судді. Здоровенний кулачище ченця Тука майнув у повітрі і аж прилип до вуха невдахи. Мідл уткнувся носом у землю і покотився по зеленій траві. Якби не кущ, то невідомо, де б він зупинився. Зачепившись за кущ і вистромивши голову з-поміж зелених віт, Мідл потер вухо і, блимаючи, звів до неба очі, ніби саме звідти впала на нього кара Божа.

Присутні голосно зареготали, а Чорний Лицар аж за боки брався. Від реготу в нього на очах виступили сльози.

За Мідлом зазнали поразки й інші. Але і вони не уникли кари. У Мідла навіть трохи відлягло від серця, коли він побачив, як один по одному на траву, мов груші, котилися його товариші. Дійшла черга і до Робін Гуда. Неквапливо він поклав на тятиву стрілу і ретельно прицілився. Але на лихо до стріли було погано припасоване перо, і вона, відхилившися вбік, збочила на цілих три пальці од вінка.

Рёв збудження покотився лісом, адже не часто бачиш, як хибить отаман. Робін Гуд у розпачі шпурнув лука на землю.

— Хай йому грець! Помітив, що погано припасоване перо, коли стріла вже зірвалася з тятиви.

Раптом, схопивши лука знову, він блискавично пустив одна за одною ще три стріли, і кожна з них пройшла крізь самий центр мішені.

— Сили небесні! — пробурмотів Чорний Лицар. — Ніколи ще мені не доводилось бачити такої стрілецької вправності.

Ватага гучно й щиро вітала успіх свого ватажка, проте це не завадило Віллу Пурпуровому підійти до Робін Гуда й сказати:

— Добре стріляєш, отамане! Але це не звільняє тебе від покарання за перший постріл. Отож підійди, будь ласка, і отримай свою частку.

— Ні, це несправедливо! — заперечив Робін. — Як член моєї ватаги наш шановний суддя не має права піднімати на мене руку. Краще ви, лицарю, як посланець короля, заступіть ченця Тука.

— Ні! — запротестував Тук. — Ти забуваєш, сину мій, що я представник церкви, а церква вища навіть за короля.

— Тільки не в Англії, — зауважив лицар владним голосом і, зводячись на ноги, додав: — Я виконаю твоє прохання, отамане.

— Це ми ще побачимо, шановний лицарю, — ревнув Тук. — Хіба, сер, я не казав тобі вчора, що ми ще подивимось, хто з нас двох більш гідний командувати? Зараз ми поміряємося силами і в такий спосіб вирішимо, кому з нас випадає карати Робін Гуда.

— Хай буде так! — мовив Робін. — Хоч мені й не хотілося б втручатися в суперечки церкви та держави.

— І я згоден! — підтримав його лицар. — Мірятись так мірятись. Адже це не важко буде зробити. Іди-но сюди, отче, і вдар мене так, як твоїй душі заманеться. Бий перший!

— Хоч у тебе, лицарю, і шолом на голові, — сказав чернець Тук, — та біс із ним! Все одно заореш носом.

Ще раз майнув у повітрі засмаглий кулачище Тука і, гупнувши, наче прикипів до вуха лицаря. Проте, на подив присутніх, той не тільки не впав, а навіть не поточився. Він лише злегка одхилився тулубом назад, аби зменшити силу удару.

У присутніх вихопився вигук схвалення: адже мало хто з них не відчув на власній шкурі, чого вартий кулак Тука.

— Тепер моя черга, — стримано сказав лицар, знімаючи з рук рукавиці і відкидаючи їх геть.

Удар — і чернець Тук дав сторчака.

Присутні засміялися. Не сміявся тільки Робін Гуд.

«От і маєш. З вогню та в полум'я, — подумав він, — було б набагато краще мати справу з кулаком ченця Тука».

Справді, становище Робін Гуда було досить-таки кепським. Адже у незнайомця були не м'язи, а справжня криця. Та тут сама доля врятувала ватажка Пролунав звук сурми, і на галявині з'явився цілий загін лицарів.

— До зброї! — вигукнув Робін, хапаючи свого меча та лука.

— Це сер Річард Лі, — вигукнув хтось, коли загін наблизився.

Так, це був дійсно він. Давши коневі остроги, сер Річард влетів до табору, спішився і опустився на коліна перед Чорним Лицарем. Розбійники скам'яніли від несподіванки та подиву.

— Бачу, ваша величність, що ви могли б обійтись і без нашої допомоги, — шанобливо сказав Річард Лі.

— Та це ж король! — вигукнув Вілл Пурпуровий.

— Король! — повторив Робін Гуд після хвилинного заціпеніння.