Робін Гуд

Розділ четвертий ЯК МАЛЕНЬКИЙ ДЖОН СТАВ СЛУГОЮ ШЕРИФА

Настав другий день ярмарку в Ноттінгемі, і людський натовп сунув у місто через усі міські брами. В яскраво пофарбованих ятках красувалися найрізноманітніші товари, на розі майже кожної вулиці виступали клоуни та лицедії. Тут і там височіли спеціально споруджені помости для двобою на палицях — одного з найпопулярніших на той час видовищ.

Непереможним бійцем на палицях в усій тамтешній місцевості вважався тоді якийсь Ерік із Лінкольна. Про його подвиги, оспівані в баладах, ходила слава по всьому графству. До того ж цей Ерік страшенно любив похизуватись. Ось і сьогодні він набундючено походжав по одному з численних помостів, вихваляючись своєю силою і пропонуючи кожному, хто схоче з ним позмагатись, проломити голову за шилінг[15]. Кілька чоловік одважились випробувати свою вправність та силу, але Ерік швидко впорався з ними і зіштовхнув їх з висоти на землю під регіт та глузливі вигуки глядачів.

Навпроти помосту, де хазяйнував Ерік, сидів якийсь незграбний здоровань у брудному старчачому лахмітті, із зарослим щетиною обличчям, і тільки посміхався, коли дрючок непереможного бійця торохкав по чиємусь черепі. Та ось, обходячи арену під час перерви у грі, оскільки більше не було охочих підставляти свої боки під його удари, Ерік зненацька помітив глузливу посмішку довготелесого обірванця і різко обернувся до нього.

— Гей, ти, голодранцю! — гаркнув він, — облиш шкірити зуби і поважай кращих за себе, бо, клянусь Богородицею, зараз же я виб'ю пилюку з твого дрантя!

Здоровань у лахмітті посміхався й далі.

— Я бідний жебрак, — відповів він, — проте я завжди готовий виявити повагу до того, хто справді кращий за мене. Тільки боюсь, що вам не пощастить навчити мене гарних манер, так само як і вибити пилюку з моєї куртки.

— Ану виходь! Виходь сюди! — заволав Ерік, розмахуючи палицею.

— Що ж, це можна, — сказав здоровань, повільно й важко підводячись з місця і розминаючи зомлілі ноги. — З великим задоволенням полічу цьому хвалькові ребра, якщо добрі люди позичать мені кийок.

Десятків зо два рук одразу потяглися до нього з дрючками — охочих подивитись, як лусне чиясь голова, було багато, хоча ніхто вже не бажав ризикувати власною.

Здоровань вибрав найтовщу й найважчу палицю і, зігнувшись, незграбно поліз на поміст. Та коли він опинився поряд з Еріком і випростався, то виявилось, що він майже на голову вищий за свого супротивника. Однак палицю він тримав так кумедно, що натовп вибухнув дружнім реготом.

— Захисти честь Ноттінгема, хлопче! — лунали звідусіль вигуки глядачів.

Бійці стали на свої місця і зміряли один одного поглядами. Кожен з них чекав, що перший випад зробить інший. Але так вони стояли лише мить, бо Ерік, бажаючи провчити цього обідранця і скинути його якнайшвидше з помосту, сміливо почав атаку і з усієї сили луснув свого супротивника по плечі. Жебрак аж затанцював від болю і, здавалося, ледве не випустив палицю з рук. Натовп заревів, Ерік приготувався до наступного, ще дошкульнішого удару. Та раптом незграбного жебрака наче підмінили. Він блискавично випростався на весь зріст і почастував Еріка несподіваним та влучним ударом зліва. Хвалько гепнувся, наче каменюка, на дошку помосту, а натовп, чиї симпатії одразу перейшли на бік жебрака, аж надривався від реготу та криків, бо нікому ще не довелося бачити, щоб Ерік із Лінкольна ковтав пилюку.

Проте Ерік так само швидко підвівся, як і впав. Поквапливо відскочивши вбік, він приходив до тями й чекав слушної нагоди. Тепер Ерік упевнився, що має справу з дуже серйозним супротивником, і став набагато обережнішим.

Цього дня незчисленні любителі бою на палицях, що стовпилися навколо помосту, побачили найвеселіше зі змагань, які будь-коли відбувалися в Ноттінгемі. Обидва бійці показували виняткову майстерність, виключну силу і точність ударів, і жоден не поступався своєму супротивникові в молодецтві. Ерік знов і знов намагався знайти слабке місце в захисті жебрака, але той влучно відбивав усі його удари. Сам же здоровань не нападав; він лише незрушно стояв на одному місці й задовольнявся тим, що зводив нанівець кожну чергову атаку Еріка. Довго їхні палиці стукотіли одна об одну, і довкола розлягався тріск, як під час великої лісової пожежі. Весь час Ерік намагався бути вкрай обережним, але зрештою нерви бійця не витримали, і він став сипати лютими блискавичними ударами — неначе величезний град застукотів по дахові будинку. Однак і ця атака наштовхнулася на несхибний захист велетня-жебрака. Та ось невідомий обідранець улучив слушну мить і змінив свою тактику. Одним невідпорним ударом знизу вгору він вибив палицю з рук Еріка, так що вона тільки промайнула в повітрі; тієї ж миті другий удар звалився Ерікові на голову, а третій змахнув його з помосту, наче муху з шибки.

Чемпіон Лінкольна полетів сторч головою і так гепнувся об землю, що з хвилину лежав нерухомо.

— Іди тепер у свій Лінкольн, хвастайся, як ти змагався в Ноттінгемі! — засміявся переможець.

Натовп несамовито кричав і тупав ногами, навіть крамарі залишали свої прилавки, і звідусюди до місця події збігалося дедалі більше людей. Перемога дивного жебрака зробила його справжнім героєм дня. Ерік був хвастуном і задирою: уже не один чоловік у місті постраждав від його палиці та знущань. Тому тепер майже кожен пропонував обшарпаному незнайомцеві гроші, їжу й питво, і той собі бенкетував аж до полудня.

Потім розпочалося змагання на луках, на яке жебрак з'явився з кількома своїми новими друзями. Змагання відбувалося на тій самій арені, де раніше виступав Робін. І знову шериф, лорди та їхні дружини вшанували турнір своєю присутністю, а натовп заповнив геть усі місця.

Коли лучники виступили наперед, підвівся герольд і оголосив умови змагання: кожен зробить по три постріли, а на переможця чекає приз — пара молоденьких вгодованих бичків. Серед претендентів на приз було з десяток дуже вправних стрільців, у тому числі кілька лісників та вояків з охорони шерифа. У кінці цієї шеренги бовваніла висока недоладна постать жебрака, який і собі надумав помірятися силою з кращими серед кращих.

Шериф помітив його і голосно запитав:

— А хто отой обірванець?

— Та це ж він нещодавно побив Еріка з Лінкольна, — відповіли йому.

Почалася стрільба. Всі стрільці показували хороші результати. Та ось настала черга жебрака.

— З вашого дозволу, — сказав він, — я б хотів позмагатися з будь-ким серед присутніх у стрільбі в ціль, яку я сам поставлю. — І він не кваплячись поніс на протилежний кінець арени тонку, очищену від кори лозину, яку ввіткнув просто в землю кроків на сто далі встановленої цілі. — Оце й буде мішень, — додав він потому, — мішень, гідна чоловіка. Ну, хто спробує влучити в неї?

Наперед виступив один із лісників. Він довго й ретельно цілився і зрештою серед напруженої мертвої тиші вистрілив. Тієї ж миті натовп загомонів, а потім вибухнув глузливим реготом, бо стріла просвистіла повз прутик й увійшла в землю на кілька кроків далі. Лісник швидко відступив назад, щоб ніхто не бачив його досади, тим часом як жебрак, точним рухом наклавши стрілу, легко спустив тятиву.

Цього разу тишу розітнуло одностайне голосне «ура», бо стріла прошила тонку лозину наскрізь.

— Слава жебракові! — вигукнули сотні глядачів.

Шериф вилаявся і сказав:

— Кращого лучника я ще не бачив. — Потім поманив до себе жебрака й запитав: — Як тебе звати, хлопче, і звідки ти родом?

— Родом я з Голдернеса, — відповів той, — а люди звуть мене Рейнольдом Грінліфом. Сам же я блукаю світом, шукаючи кращої долі.

— Ти славний хлопець, Рейнольде Грінліф, і гідний кращого вбрання, ніж оте, що на тобі зараз. Підеш до мене на службу? Я сплачуватиму тобі по двадцять шилінгів на рік, крім харчів, і видаватиму три зміни доброго одягу.

— Три зміни доброго одягу?! Тоді я з радістю піду до вас на службу, бо мені вже набридло світити голою спиною.

По цій мові Рейнольд обернувся до натовпу й вигукнув:

— Чуєте, добрі люди, я вступив на службу до шерифа і вже не потребую тієї пари бичків, що належать мені як приз! Візьміть їх собі та побенкетуйте на здоров'я!

Натовп закричав ще веселіше, в повітря полетіли шапки. Давно вже не було в Ноттінгемі такої популярної людини, якою став цього дня жебрак Рейнольд Грінліф.

Тепер, напевне, ви вже й самі здогадались, хто насправді прибрав ім'я Рейнольда Грінліфа. Отже, немає потреби вам розтлумачувати, що то був ніхто інший, як Маленький Джон. Він пішов у дім шерифа і вступив до нього на службу. Проте для шерифа це був нещасливий день, бо Маленький Джон, хитро підморгнувши оком, промовив сам до себе: «Клянусь, я буду найгіршим слугою, якого він будь-коли мав».

Минуло два дні. Маленький Джон і справді не виявляв особливої старанності на службі у шерифа. Зате він вимагав найкращих страв і найкращого вина, які споживав сам шериф. Таке зухвальство викликало шалений гнів шерифового економа. Але не тільки за стрілецьку вправність, а й за те, що він добре провчав у чесних поєдинках заздрісних слуг, шериф дуже цінував Маленького Джона і всім говорив, що візьме його з собою на перше ж полювання.

Та ось настав день бенкету для м'ясників, про який нам вже дещо відомо. Бенкетний зал знаходився не в головній будівлі замку, а лише сполучався з нею коридором. Усі слуги просто збилися з ніг, готуючись до прийому гостей, і тільки Маленький Джон цілісінький день вилежувався на постелі. Він зволив підвестися аж тоді, коли званий обід майже закінчувався, аби подивитися на шерифових гостей. Прихопивши тацю з вином, Маленький Джон поплентався разом з іншими слугами в зал. Та поки Джон ніс те вино коридором, мабуть, чимало вилилось у його власну горлянку.

Хіба сподівався він, заходячи до бенкетного залу, побачити там Робін Гуда! Уявіть собі, як здивувалися ці два хоробрі чоловіки, зустрівшись у такій дивній компанії. Проте, як ми знаємо, вони нічим не виявили своїх почуттів і лише домовилися зустрітися того ж вечора. Тим часом бундючний шериф і гадки не мав про те, що прихистив під своїм дахом двох найнебезпечніших розбійників усієї округи.

Коли бенкет закінчився і засутеніло, Маленький Джон раптом відчув у животі млість, яка нагадала йому, що він зранку нічого не їв. Джон подався в комору пошукати чогось їстівного. Але там, замикаючи на ніч усі засіки, товкся гладкий економ.

— Любий пане економ, — звернувся до нього Маленький Джон, — дайте мені пообідати, бо Грінліф не звик так довго поститись.

Економ спідлоба зиркнув на Джона і забряжчав ключами, що висіли в нього на поясі.

— Забирайся геть, лежебоко, — відказав він спроквола, — сьогодні вже пізно говорити про їжу. І знай, ледацюго, поки не заробиш, я не дам тобі ні крихти м'яса. Якщо тобі голод тітка, то можеш іще вилежуватися зі своїм апетитом.

— Ну ти, обережніше з моїм апетитом! — гримнув Маленький Джон. — Сам он викохав таке барило[16], що здору[17] з нього вистачило б найбільшому ведмедеві на всю зимову сплячку. А мій шлунок вимагає їжі, і він її матиме!

Мовивши це, Маленький Джон відштовхнув економа вбік і шарпонув двері. Однак вони були міцно замкнені. Економ уїдливо захихикав і знов забрязкотів ключами.

Через це у Маленького Джона остаточно увірвався терпець, і він, мов довбнею, торохнув своїм важчезним кулаком по дверях, вибивши діру, в яку легко пролізла би будь-чия рука. Нагнувшись, Маленький Джон припав очима до дірки, аби розгледіти, що там їстівне лежить скраєчку, коли йому на голову звалився несподіваний удар: то економ з розмаху брязнув його в'язкою ключів, а потім, забувши про власну поважність, пішов витанцьовувати навколо нього, гатячи ключами по голові, від чого в Малого Джона аж у вухах задзвеніло. Він рвучко обернувся до економа й відповів йому таким стусаном, що бідолашний товстун так і покотився по підлозі.

— Лежи там, поки оговтаєшся та зможеш добратися до ліжка, — промовив Маленький Джон. — А я тим часом подбаю про свій обід.

Він не вагаючись виламав двері комори й витяг звідти оленячий паштет та холодного печеного фазана — дуже спокусливі речі для голодної людини. Розклавши зручно страви на полиці, Маленький Джон з неабияким апетитом заходився уминати їх, запиваючи кожен шматок вином.

В цей час на кухні поруч порався кухар шерифа — людина надзвичайно хоробра й сильна. Почувши шум та сум'яття біля комори, він прибіг подивитись, що'там робиться, і побачив таку картину. Маленький Джон сидів на лаві і з насолодою їв, наче за себе кидав, а товстий економ, скулившись, лежав під столом, мов купа ганчір'я.

— Ого! — заревів кухар. — Ти що тут робиш?

— Хіба тобі повилазило? — коротко одрубав Маленький Джон. — Обідаю. Може, приєднаєшся? Сідай! Вип'єш за здоров'я шерифа його найкращого червоного винця!

— Їй-бо, ти нахаба, яких світ не бачив! — вигукнув кухар. — Живеш у чужому домі та ще й гостей до обіду припрошуєш!

По цьому він несподівано кинувся на Маленького Джона й обрушив йому на голову цілу купу тарілок. Маленький Джон відповів не менш дошкульним ударом. І тоді розгорівся справжній бій: обидва почали жбурляти один в одного всім, що тільки потрапляло під руку, — тарілками, полумисками, горщиками, сковородами і навіть ложками, аж поки все це опинилося на підлозі. Та тут розпалений кухар вихопив з піхов доброго меча, який висів у нього при боці.

— Мабуть, ти хоробрий хлопець, якщо так рішуче заступив мені дорогу до страви! — вигукнув Маленький Джон. — Тож захищайся і доведи, що ти кращий за мене боєць!

І він також оголив свого меча, схрестивши його зі зброєю кухаря.

Вони билися дуже завзято, то відступаючи, то наступаючи один на одного. У старовинних баладах, які оповідають про цей поєдинок, говориться, що жодному бійцеві навіть на думку не спало порятуватися втечею, бо обидва вирішили стояти на смерть. Та минула ціла година жорстокого двобою, а ніхто з них ще не переміг.

— Їй-бо, — вигукнув Маленький Джон, — ти найкращий фехтувальник, якого мені будь-коли доводилось зустрічати! Може, зробимо маленьку перерву, щоб підживитися та випити чарку? А потім знову візьмемося за мечі.

— Згоден! — відповів кухар, який любив попоїсти не менше, ніж позмагатися з гідним супротивником. І вони, відклавши зброю, завзято накинулися на страви. Оленячий паштет невдовзі було з'їдено до крихти, а слідом за ним зник і печений фазан, та так швидко, як він ніколи й не літав за свого життя. Потому супротивники з полегкістю зітхнули, ніжно погладили свої животи і раптом посміхнулись один до одного, мов найщиріші друзі. Та й не дивно: адже ситій людині світ завжди видається набагато кращим.

— А тепер, шановний Рейнольде Грінліф, — промовив кухар, — від нас залежить, чим закінчиться цей чудовий двобій.

— Добре сказано, — відповів Маленький Джон. — Тільки спершу я хочу знати, друже, — а віднині ти мені друг, — що нам ще треба довести?

— А те, хто з нас краще орудує мечем, — пояснив кухар. — Слово честі, я гадав, що відразу проткну тебе наскрізь, мов каплуна!

— Я також сподівався граючись обстригти тобі вуха, — відказав Маленький Джон. — Та цю гру не пізно закінчити й іншим разом, а зараз ти потрібен мені й моєму господареві. Ти можеш знайти для свого блискучого клинка кращу службу, ніж у шерифа.

— Кому ж я маю служити? — запитав кухар.

— Мені, — відповів новоспечений м'ясник, заходячи до комори. — Я — Робін Гуд.