Сіль для моря, або Білий Кит

Розділ X. Дуже сильний вітер

Тінь без обличчя тягнула руки до її шиї, а Ліза навіть не могла поворухнутися. Вона заклякла на місці і з жахом чекала, поки холодні пальці торкнуться шкіри. Її пальці завжди були крижаними. А як інакше, якщо вона померла? Ти померла! По-мер-ла! Дерев’яні губи ледь ворушилися, Ліза чула власний голос. Померла!!! Вона щосили закричала і прокинулася. Сльози рікою текли з очей, дівчину трусило мов у лихоманці.

— Коли ти перестанеш мене мучити?

Ліза не помічала, що продовжує кричати вже вголос. До кімнати забігла Світлана:

— Лізо? Знову? — вона сіла на ліжко й міцно обняла доньку. Вчорашня образа зникла, як і не було її. Знову повернувся страх. На місці померлої однокласниці могла бути її власна донька. Добре, що все минулося. З Лізою усе гаразд, і це найголовніше. Світлана відчула, як донька притиснулася до неї, і стала тихенько примовляти:

— Це був сон. Страшний сон. Нічого, нічого! — Вона гладила доньчине волосся, а Ліза схлипувала їй у плече.

— Мамо, я… — спробувала відсторонитися дівчина. Але Світлана пригорнула її міцніше.

— Навіть не думай! Лізо, ти ні в чому не винна! Це нещасний випадок! Пам’ятаєш? Це життя, таке може статися, розумієш? — Жінка говорила впевнено і спокійно, як і радив психолог. Головне, щоб донька перестала себе звинувачувати, а з таким тягарем на душі важко було впоратися самотужки. Для цього потрібен був час, і в них було ще все життя попереду.

Ліза кивнула. На душі полегшало. Коли мама була доб­рою, завжди ставало легше.

— Зможеш заснути? Посидіти з тобою?

— Не треба, мамо. Все гаразд, я вже заспокоїлася, — витерла сльози дівчина, намагаючись говорити рівним голосом. — Дякую.

— Добраніч.

Світлана зупинилася на порозі. Може, саме зараз — час поговорити? Може, саме зараз донька її нарешті почує? Але Ліза вже вляглася і накрилася простирадлом майже з головою. Жінка ще трохи повагалась і вийшла з кімнати, причинивши за собою двері. Краще завтра. Усе — завтра.

Дівчина дочекалася, поки мамині кроки на сходах нарешті стихнуть, і потягнулася до ноутбука. Хто зможе заснути після такого? Тільки б Кит був у мережі. Вона швидко застрочила:

— Мені наснився кошмар. Ти тут?

Кит мовчав, його профіль не світився синім. Але це ще нічого не означало. Може, треба просто почекати. Дівчина приставила подушку до стінки і зручніше вмостилася. Зайшла в папку під назвою «Школа» і відкрила фотографію світлокосої однокласниці. Вона не забула її обличчя. Чому тоді ніколи не бачила його уві сні? Ліза не вперше думала про смерть. Вона бачила, як помер її папуга, бачила збитих голубів на дорозі та щурів у мишоловці, бачила мертву бабусю. Цікаво, чи існує інший світ, у якому можна зустріти померлих? Чи існує переродження, щоб зробити усе правильно? Смерть така непроста, але стається надто легко. Коли померла Аня — завжди привітна й весела однокласниця, яку всі називали Ганнуся, — вони переїхали. Багато хто з однокласників тоді переїхав. У неї постійно брали свідчення, змушуючи розповідати одну й ту саму історію.

— Тут. Ніч надто гарна, щоб витрачати час на сни. Тим паче — кошмари.

Кит відписав. Ліза усміхнулася. Він завжди вмів перевернути все іншим боком.

— Що тобі снилося?

Може, розповісти? Ліза глибоко вдихнула і почала строчити:

— Однокласниця. Мертва, якщо точніше. Ми вчилися разом із першого класу. Дружили, були в одній компанії. Вона була добра. Якщо чесно, це завдяки їй мене взяли в її компанію.

— Що з нею сталося? Нещасний випадок?

— Так, — написала Ліза і стерла. Вона в це не вірила і не хотіла брехати Киту.

— Не зовсім. Знаєш таку гру — собачий кайф?

— Чув.

— Ну от. Ми пробували кілька разів.

— І ти?

— Я — ні. Хотіла, але не змогла наважитися. Ну і ми завжди були в компанії, тому…

— Що?

— Ми вирішили зняти відео, закинути його на ютуб. Знаю, смішно, але наші десь прочитали, що за перегляди можна отримати купу грошей. Ми хотіли заробити. А потім на всі поїхати на море компанією. Круто було! Тільки наші гроші — і ніякого клопоту…

Ліза покусала губу. Кит мовчав, наче завмерши в очікуванні.

— Відео ми зняли, але вона померла.

— Серйозно? Як це померла?

— Це був нещасний випадок. Ми не хотіли, щоб так сталося! Я тоді так перелякалася. А потім ми переїхали в Тума­нівку, — Ліза відправила повідомлення і побачила, що написала назву містечка. Дівчина на мить задумалась і махнула рукою: нехай знає. Це неважливо.

— Ти себе звинувачуєш?

— Трохи. Це тому вона мені сниться?

— Не знаю. А що вона робить уві сні?

— Хоче мене задушити. — Ліза здригнулася, наяву відчувши крижані пальці на своїй шиї. — Але ніколи цього не робить.

— Я зараз дещо скажу, але ти не лякайся. Цю твою подругу часом звали не Аня?

— Так… Ганнуся. Звідки ти знаєш?

— Не пам’ятаю прізвища. Ми з нею дружили. Ну, як дружили — переписувалися в мережі. Вона померла так само, як ти сказала. Дивний збіг, навряд чи це твоя однокласниця…

— Я можу скинути фотку! — Ліза швидко знайшла потрібний файл, завантажила його, але в останню мить зупинилася і подивилася на своє повне обличчя. Краще замалювати його. Не треба йому бачити її такою. Може, потім… Дівчина швидко замалювала своє обличчя в програмці й надіслала Киту.

— Це вона! — Кит відписав швидко.

— Нічого собі!

— Таке буває. Вибач, батько йде. Якщо побачить, що я не сплю, — мені капець. Ти не передумала, до речі?

— Ні, ти що! Я вже вирішила!

— Добре. Ти єдина, кому я можу вірити. Маю ще одну пропозицію. Щоб ми зробили це разом — одночасно. Остан­ній крок о 13:00. Моє улюблене число. Як тобі?

— Я не проти. Запам’ятаю.

— Не можу дочекатися нашої зустрічі!

— І я, — Ліза надрукувала повідомлення, але співрозмовник уже вийшов із мережі.

По той бік екрана Дмитро Рикун облизував несподівано пересохлі губи. Він до болю в пальцях стискав мишку — так, що мало не поламав її. З монітора на нього дивилася та, кого він дивом знайшов. «Моя маленька принцесо, це ж ти? Татко тебе завжди почує, хоч би де ти була. — Чоловік послав дівчині на фотографії повітряний поцілунок. — Ти не уявляєш, що для мене зробила, моя сонячна…»

Ліза прийшла до моря в заду´мі. Вона навіть забула привітатися з Анею, яка, як і завжди, вже була там. Сонце сідало за горизонт, нагадавши про вчорашню розмову.

— Цікаво, чому захід сонця завжди червоний? — замислено промовила дівчина. — Всі ним милуються… А мені він здається моторошним. Сонце ніби щоразу помирає від ран, і все небо в сонячній крові.

— Може, й так. — Аня теж дивилася в небо. — Смерть буває дуже красивою. Але сонце помирає щодня, аби знову народитися. І зранку воно знову прекрасне, згодна?

— Згодна. Для того, щоб народитися заново, треба померти. Але це так страшно…

— Кажуть, що смерть — це початок.

— Хочеться, щоб так і було. І щоб це було легко — просто заснути і прокинутися вже кимось іншим.

— О, тоді всі б помирали чи не щодня. Життя швидко набридало б і не мало жодного сенсу.

— То, виходить, сенс життя в тому, що є смерть?

Аня не відповіла. Вона мовчки дивилася, як небо стає багряно-червоним, а потім промовила:

— Знаєш, мені вже колись це казали.

— Хто?

— Одна дуже важлива для мене людина. Тоді я так думала. І я йому вірила. Вірила кожному слову.

— А він?

— А він, як я зрозуміла, не дуже вірив. Однієї віри на двох замало. Тому я так і не знайшла свого сенсу.

— Може, тоді його немає?

— Краще думати, що є, просто за життя його не можна збагнути.

— Ясно, — кивнула Ліза. — То це розумієш тільки коли помираєш.

— Може, навіть і не тоді. Може, в наступному житті. Чи життях, — знизала Аня плечима.

— Я спробую…

— Що?

— Збагнути сенс життя.

— Якщо вийде — розкажеш і мені. Я завжди чекатиму на тебе тут, — кивнула жінка в бік моря.

— Гаразд, — усміхнулася Ліза. Знати, що хтось її завжди чекатиме, було приємно. Навіть якщо це було неможливо, Ані хотілося вірити. Вона завжди була надто дивна. Як сонце, яке щоранку народжувалося, щоб померти і навпаки.