Сіль для моря, або Білий Кит

Розділ XV. Сильна буря

Перед очима плив білий кит. Ліза його одразу впізнала — він гордо красувався на всіх задніх сторінках її зошитів. Перші малюнки були відверто слабкі, та пізніше вона навчилася вимальовувати кожну рисочку, вона вди­хала життя в кожного кита, але завжди зображала одного й того самого. Якщо лев був царем звірів, то царем моря був кит. Білий кит — володар морської безодні. Але зараз він розгубив усю свою царську велич. Щось було не так. Кит високо вистрибував із чорної води, яка, здавалося, хотіла його проковтнути. Та він пручався. Лізі хотілося гукнути йому: «Борися, не здавайся, стрибай вище, тільки так ти зможеш врятуватися», але з її рота не вилетіло ані звуку. Кит плив до берега. Все ближче і ближче було видно величезні фонтани води.

Ліза розсміялася. Беззвучний сміх був страшний. Від нього не стало ні радісно, ні весело. Як по-дурному. Щоб піти, ми стрибаємо в море, а кити навпаки — мріють опинитися на суходолі. А може, не по-дурному? Може, в цьому вся суть? Може, потім після смерті ми перетворюємося на китів? ­Чомусь у пам’яті спливла стаття про китів, які викидаються на берег тому, що поранені. Вони відчувають, що можуть скоро загинути, й шукають там допомоги. Чекають на до­помогу? Вірять у допомогу? Але чому вони не залиша­ються в морі?

Кит набирав швидкість. Море позаду нього зібралося у велетенську хвилю. Якщо вона накриє його — він точно не випливе. Він не зможе. Картинка стала каламутною, Ліза намагалася протерти очі, але на них ніби набігла невидима пелена. Крізь неї вона побачила, як із останніх сил кит стрибнув. Він летів над водою, безкрилий, могутній, гігантський і… і беззахисний перед морською стихією. До щему хотілося, щоб він устиг. Щоб не дістався морю. Він зможе, він точно зможе! Пелена стала темною, практично чорною, а потім усе зникло.

Голова розколювалася. Чому так боляче? Ліза зціпила зуби. Хіба біль не повинен був зникнути назавжди? Дівчина торкнулася волосся — пальці вимазалися чимось липким. Ліза піднесла долоню до лиця. Кров? Хіба в мертвих йде кров? Вона спробувала підвестися і глухо застогнала. Тіло боліло й нило. Скільки вона тут пролежала? Думки одна за одною атакували багатостраждальний мозок. Отже, вона не померла. Але чому? Дівчина перевернулася на бік і побачила море.

Відстань від хвилі, що розсипалася в бризках, до місця, куди вона дотягувалася мокрими пальцями, була значною. Здавалося, що по дну йшов велетень: він заносив ногу для кроку, і від поштовху вгору піднімалася чергова хвиля. Видовище жахало й водночас зачаровувало. Хвилі кидалися на берег і переливалися через край намитого схилу, створюючи маленькі теплі пінисті моря, які були зовсім недовговічними — вода просочувалася крізь камені, як пісок крізь пальці.

Море бризкало слиною прямо в обличчя берегу. Зда­валося, воно збожеволіло або ж намагалося щось довести з піною біля рота. Горби вдалині здавалися велетнями.

— Я теж збожеволіла, — Ліза не впізнала власний голос. — Це все мені просто ввижається. Або сниться. Точно, це сон — страшний і дуже реальний, і потрібно просто прокинутися.

Вона лежала на самому краю скелі. Перед нею був гострий камінь — об нього вона й спіткнулася. Дівчина підвелася на ноги й почала вмовляти себе. «Давай! Давай! Ти вже це робила! Ти зможеш!» Коліна підгиналися, а ноги вперто стояли на місці.

— Я не зможу, — прошепотіла Ліза. — Кит, я не можу.

Вона заплакала. Море внизу підвивало її сльозам — йому теж було погано. Раптом Ліза завмерла. Як вона раніше не додумалася? Не треба нікуди стрибати. Досить просто зайти в море — щоглибше, подалі. Сил не залишилося зовсім, вона не зможе довго опиратися хвилям, а далі — море зробить усе само.

Дівчина спустилася знайомою стежкою, не втрималася, впала й покотилася вниз, натикаючись на каміння. Залишилося зовсім трішки, давай, боягузко! Ліза підвелася і зайшла в море. Засичала, як кішка, — солона вода потрапила на подряпини. Нічого, скоро все скінчиться. Потерпи, потерпи ще трішечки. Це лише шторм. Звичайний шторм, нічого страшного.

У шторм причал завжди здавався таким кволим і ненадійним, що вона мимоволі здригалася й уважно оглядала кожну дошку, темну й вологу від води. Підходила до краю — від горизонту прямо до неї рухалися темно-сині горбаті спини, наче зграя китів-убивць. Хвилі були просто велетенськими, оптичний обман створював потрібну ілюзію, і Ліза в останній момент міцно заплющувала очі, але хвиля проходила чітко під нею і тим самим кволим причалом, не зачіпаючи його дна. Вона чесно намагалася боротися із собою й сідала на краєчок містка, з побоюванням звішуючи ноги, але хвилі здавалися надто дивними. Вони розбивалися об палі ближче до берега й вибухали сніжно-білими фонтанами. На очах чорне ставало білим, а темрява — світлом. Легкі бризки приземлялися на обличчя, грайливо лоскочучи шкіру.

— Море, ти злишся?

Море шуміло у відповідь, а може — навпаки, раділо, співало пісню перемоги? Хто його, море, знає? Може, воно хотіло вирватися з ув’язнення, скинути із себе дурні споруди, якими обдарували його люди? Ліза посміхнулася. Ніби морю тісно, море хотіло на ручки. Може, в нього боліла голова від постійного тиску, і воно намагалося стати легшим на кілька кубометрів води? І тоді воно б заспокоїлося, перестало шуміти й почало злегка щось наспівувати собі під ніс шелестким шепотом?

Ліза заплющила очі. Якби Кит побачив її до того, як вони зблизилися, він би теж посміявся і назвав її жирною? Як складно все-таки поставити клеймо, коли не бачиш співрозмовника, а тільки відчуваєш його душу! Чому ті, хто в реальності, бачать тільки оболонку? Це ж усього лише маска? Чому ніхто не дивиться глибше?

— Чому? — дівчина кричала прямо в море, долаючи шум хвиль. Від крику ставало трішки легше.

Чому мама не бачить, як мені погано в школі? Вона бачить тільки оболонку. Їй важливо, щоб я добре вчилася і вчасно приходила додому, не бруднила речі і робила, що вона говорить. Для тата теж важлива оболонка — йому потрібно знати, що я сита й одягнена — адже це показник забезпеченості, знак якості, що в нас нормальна сім’я, а в нього — хороша донька. Вчителів турбує тільки те, вивчила уроки чи ні.

Друзі… Добре, що їх немає. Тому, що їх теж турбує оболонка — який вигляд ти маєш і який у тебе телефон. А якщо в тебе немає грошей, щоб піти з ними в кафе або ще кудись — навіть якщо в тебе класний характер, — ти все одно не зможеш бути постійно з ними, ти будеш раніше йти додому під різними приводами і рано чи пізно станеш чужою у своїй компанії. Навіть ті, хто були до цього всього, їм теж важлива оболонка. Вони залишалися поруч, бо все було добре! Як швидко забувається все хороше… Шкода, що так не можна забути погане. Вони навіть не привітали її з днем народження, їм навіть ліньки було зайти в соцмережу і написати бодай кілька слів, хоча раніше вся стіна була завалена малюнками й зізнаннями у вічній дружбі. Як вони гріли душу!

«Я тебе люблю! Ти найкраща! Ти — наша радість! Ми сумуємо». Чому вона вірила їм? Тому, що їй цього хотілося? Тому, що так світ здавався добрим і райдужним? Боже, яка нахабна брехня!

А тепер? Ніхто навіть не спитає, як справи? Тому вона давно видалила всіх друзів. І найгірше, що вони напевно цього навіть і не помітили. У їхньому житті все гаразд, і там для неї з її проблемами просто немає місця. А навіть якщо й помітили — навіщо чіпати минуле? Видалила, ну й нехай. Все одно поїхала. Немає людини — немає проблеми. Все дуже просто.

— А чого хочу я? — Ліза плакала. Сльози підкочували до горла клубком, і вона плакала, щоб знову отримати доступ до повітря. Сльози давали їй змогу знову дихати й жити.

Я ненавиджу себе! Я ненавиджу себе за те, що мене всі ненавидять. Хочу, щоб мене любили. Я теж хочу цю дурну оболонку! Тоді все було б значно простіше. Якщо можна було б вибирати — який вигляд ти матимеш і де житимеш, я б точно не вибрала таке тіло. Хочеться зайти куди-небудь, і щоб усі тобі усміхнулися у відповідь, а не стали перешіптуватися чи сміятися за спиною.

Краще б я тоді померла, а не Аня! Якби була трохи сміливішою! Може, якщо я помру зараз, у мене буде шанс усе змінити? Я позбудуся цієї оболонки, і все буде по-іншому. І поруч буде той, кому однаково, який у мене вигляд, бо він уже любить мене, а точніше — мою душу. Бо ми ніколи не бачилися. Кит, я вірю тільки тобі. Тільки ти — справжній у всьому цьому вигаданому світі.

— Я люблю тебе, Кит!

Вітер зібгав крик, а так хотілося, щоб він не зник, щоб усі чули її зізнання! Але Ліза зірвала голос і більше не могла кричати. Кожне слово давалося важко.

«Боже, я завжди була трохи боягузкою. Слабачкою без сили волі. Я завжди корилась усім і не могла постояти за себе. Але зараз ніхто не скаже мені, що робити і ким бути. Я вирішу все сама!»

— Море, чому все так, море? Невже для того, щоб бути коханою, мені просто треба померти? Моє життя стало в’язницею, так, я сама в усьому винна. І вирішити всі проблеми можу тільки сама. Я вирішила, море, я більше не буду слабкою. Я покажу, що теж сильна. Я не здамся, не залишу! Я варта тебе, Кит! Будь ласка, тільки не покидай мене!

Вітер був досить сильний. Поблизу море здавалося ще більш похмурим, хоча сонце й світило щосили. Перша хвиля була тепла. Вона вдарила в ноги, змушуючи впасти. Друга потягла глибше, третя вихлюпнулася в обличчя, в ній було багато піску. В голові запаморочилося. Ліза глибоко зітхнула, заплющила очі й опинилася під водою.