Сіль для моря, або Білий Кит

Розділ VII. Свіжий вітер

Ліза так і не встигла збагнути, хто її штовхнув. Вона розгублено змахнула руками, наче птах, захоплений зненацька мисливцями у власному гнізді, і, замість того щоб злетіти, впала в багнюку. Вузький провулок за продуктовим завжди залишався в густій тіні, тому калюжі тут довго не висихали. Вчорашній нічний дощ по вінця наповнив спраглу землю, перетворивши її на масне багновисько. І навіщо тільки звернула туди? Скоротила шлях? Дівчина спробувала підвестися, але неслухняні ноги роз’їжджалися врізнобіч — годі втримати рівновагу.

— Сюди, сюди дивися! — Сашко тикав телефоном прямо їй в обличчя. Він підкотив штани до колін і, безперервно клацаючи затвором камери, наче дзьобом, скидався на довгоногого рудого бузька. Ліза відчувала себе жабою. Ось зараз він нахилиться й боляче дзьобне її просто в обличчя. Хлопець зробив крок до неї, і дівчина затулила обличчя руками. Близнята розчаровано пхикнули.

— Який у цьому сенс, якщо її жирної пики не видно? — обурилася Маринка. Вона дбайливо розправила мереживні оборки на короткій джинсовій спідниці й узяла сестру під лікоть. Акуратно промальовані вії піднялися й тут же опустилися. Близнючка кокетливо дивилася на Сашка, адже він усе робив тільки для неї. Недарма ж вона всі вуха йому протуркотіла, що в неї від самого ранку був поганий настрій.

Юля зробила крок назад. Якщо рудий стрибатиме — бруд певно потрапить і на її новенький квітково-рожевий комбінезон. Ліза мала жалюгідний вигляд, борсаючись у болоті. На мить в очах близнючки промайнуло щось подібне до жалості, але вона швидко потрусила головою, відганяючи непрохані почуття. Зараз їй точно не до цього. Смійся, поки не захочеш ревіти. Треба бути, як усі, — згадай бодай щось смішне! Чи хочеш на місце жирної? Ліза сама винна. А в тій своїй брудно-зеленій футболці навіть трохи схожа на жабу. Юля усміхнулася — інакше всі вирішать, що їй невесело.

— Точно, — протягнув Сашко. — Так діла не буде…

— Зараз буде! — Дан зробив крок до Лізи і забрав її долоні, а потім зачерпнув повну жменю бруду й розмазав по її обличчю. — Ось, тепер красуня на всі сто!

— Знімаю! — Рудий помахав рукою. — Блін, рука затерпла вже стільки тримати! Треба буде ще потім тебе вирізати і голоси затерти.

Ліза намагалася витерти очі, але в них потрапив бруд, і вони сльозилися. Весь світ, здавалося, був укритий брудом, який ніщо не хотіло змивати. У вухах дзвенів веселий сміх близнят і схвальне хмикання Сашка. «Тільки швидше б усе скінчилося. Будь ласка. Тільки би швидше», — молилася про себе дівчина. Вона навіть не опиралася — якщо опиратися, це їх ще більше роздратує. Треба просто витерпіти, і все скінчиться. Все завжди закінчується…

— У мене ще одна ідея! Задери-но їй спідницю. Глянемо, що там! — Голос рудого вона чула ніби дуже здалеку.

Маринка пирхнула. Така пильна увага до жирної починала дратувати. Але Данило запопадливо зареготав, підбіг до Лізи, перекинув її на спину і задер поділ. Дівчина відчула, як її щоки палають, вона спробувала видерти спідницю, але руки погано слухалися. Боже, на що вона зараз схожа? Чому вона має повзати в болоті, а не хтось інший? За що? Хто-­небудь скажіть, за що? Вона трусилася, стримуючи ридання.

— Фу, які страшні, — скривився Сашко. Він відкинув пасмо довгої гривки з очей і презирливо реготнув. — Їх навіть у нет викладати соромно. Чуєш, жирна, прикрийся, гидко дивитися.

— Блін, Макс іде, — штовхнув Дан друга під бік. Хлопець ішов, запхавши руки в кишені, і кивав у такт музиці з великих навушників.

— Може, йому не сюди, — відмахнувся рудий. — Боїшся його чи що?

Але Макс наче почув його і зупинився.

— Блін-блін-блін! Так, розбірок тут нам точно не треба. — Рудий сховав телефон і гукнув до дівчат: — Чого застигли? Ходу! Ходу! Ходу! — Він підняв дошку й поманив друзів за собою. Одне за одним підлітки, згинаючись, зник­ли у шпарині між огорожею до закинутого будинку, де ­вони часто збиралися. Скрипнувши наостанок, дошка по­вер­нулась на місце, залишивши Лізу на самоті. Дівчина сиділа, зіщулившись, наче щеня. В голові лунали образливі голоси. Жирна, жаба, свиня… Це все про неї. Це все вона. Ще вчора вона думала, що може щось змінити? Дурепа, яка ж вона дурепа!

Зовсім близько почулися кроки. Ліза пригнулася до землі. Зараз все почнеться спочатку. Скільки можна з неї знущатися? Як хочеться померти просто зараз, щоб нікого більше не чути й не бачити! Хтось торкнувся її плеча, і вона здригнулася, наче від удару.

— Ти чого?

Голос видався знайомим. Дівчина звела погляд і наштовхнулася на здивоване обличчя Макса.

— Давай руку, чуєш? — хлопець простягнув їй свою, і дівчина вхопилася за неї, підводячись. Вона не вірила своїм очам. Макс тут? Він прийшов допомогти їй? Хіба не про це вона мріяла? Ліза опустила голову. Однак багно, що стікало по його руці, швидко повернуло її до тями. Вона раптом усвідомила, що вона вся в болоті, страшна й розпатлана, і ще й вимазує ним хлопця. До горла під­котився клубок. Чому з нею трапляється все найгірше? Вона схлипнула, видерла долоню з руки Макса й кинулася навтьоки.

— Ти куди? — розгублено гукнув Макс. Хлопець дивився вслід утікачці. Впала в калюжу, то вставай, чого в ній сидіти? Хоча хтозна… Може, в неї щось сталося?

Два квартали до своєї домівки дівчина подолала дуже швидко. Вона зупинилася під дверима, розтираючи по облич­чю сльози впереміш із багнюкою. Ліза змогла потрапити у шпарину ключем лише з третьої спроби — руки шалено трусилися. Добре, що вдома нікого не було. Залишаючи брудні сліди, Ліза дошкандибала до ванної кімнати, залізла всередину ванни, не знімаючи ні одягу, ні взуття, й пустила воду. Сльози враз покотилися з очей. Вода повільно змивала грязюку, а дівчина трималася за борти ­ванни і трусилася від ридань. За що? За що вони так із нею? Вона плакала й намагалася змити із себе болото, змити колючі слова та образу.

Врешті калюжа води під нею стала чистою. Дівчина скинула мокрий одяг у корзину з брудною білизною, туди ж укинула чорнющі кеди. Вона закуталася в довгий махровий халат і піднялася до кімнати. Раптово впала шалена втома. Хотілося просто лягти й забути про все. Вона надягнула шорти та майку, а на мокре волосся намотала рушник. Тільки-но Ліза впала на ліжко, як думки зникли. Вона просто заснула. Цього разу їй нічого не снилося.

Дівчина прокинулася від шуму. Ліза кілька разів кліпнула очима й підвелася. З першого поверху долинали чиїсь крики. Здається, це була мама. Що там сталося? Дівчина зняла рушник і підійшла до дверей, які одразу розчахнулися, відштовхуючи Лізу до стіни.

— Це що таке? — увірвалася до кімнати червона від ­злості мама. — Ти що, погань, робиш? Я щойно при­бирала. Ти бачила килим? Я маю за тобою підтирати? Геть здуріла?

Щоку обпекло ляпасом. Мама схопила Лізу за волосся й виволокла з кімнати.

— Усілася тут! Прибирай! — кричала жінка, кидаючи в доньку ганчіркою. — Інакше я все твоїми речами витру! Більше­ ніяких тобі поблажок! Годі корчити з себе жертву! Утямила?

— Так, — коротко кивнула дівчина й стала витирати підлогу. Та лиш розвезла по ній бруд. З викрученої ганчірки падали у відро скупі краплі. Підлога мала такий вигляд, наче по ній потопталося стадо брудних буйволів.

— Ні, ти лишень поглянь на неї. Вона ж просто знущається! — Мама відштовхнула Лізу, і вона боляче вдарилася ліктем. — Геть звідси, ідіотко!

— Я тебе ненавиджу, — прошепотіла Ліза.

— Що ти там бурмочеш?

— Ненавиджу! — підвищила голос Ліза і спідлоба подивилася на маму. — Я тебе ненавиджу!

Вона вибігла з дому, гучно хряпнувши дверима. В голові сполоханим птахом просилася на волю тільки одна думка: море. Ноги самі вели її до моря. Вона прибігла до Тридиву, спустилась на берег і зупинилася, впершись руками в коліна, важко дихаючи. Ще вологе волосся затуляло очі, кучерявлячись на кінчиках. Сонце голубило потилицю гарячим долонями, але Ліза тремтіла. Їй чомусь стало настільки ­холодно, аж до сиріт на шкірі. Шелестливе дихання моря заспокоювало, врівноважуючи власні подихи.

— Ти сьогодні пізно, — Аня вже була там.

— Добре, що взагалі прийшла, — буркнула дівчина, підходячи ближче. — Ненавиджу це! Ненавиджу всіх!

— Усе, що з нами трапляється, — на краще. — Жінка наче не чула її злих слів, не відчувала розпачу в її голосі.

Ліза скривилася й вигукнула:

— Брехня!

Хіба Аня могла знати напевно? Хіба те, що її обзивали однокласники, — на краще? Чи те, що мама злиться? Маячня! Їй раптом захотілося сказати щось зле, образливе, щоб Аня нарешті зрозуміла, що цей світ не такий хороший, і все не на краще… Вона вже розтулила рота, слова підступали до горла, як блювота, від цього в роті ставало гірко, але в останню мить перевела погляд на Анині ноги. Сьогодні вони були без пледа — вузькі ікри-патички могли належати підлітку, але не дорослій жінці, і аж ніяк не Ані. Ліза закаш­лялась, але з кашлем гіркота зникла, натомість прийшло каяття. Жінка не зробила їй нічого поганого, навпаки — щоразу намагалася допомогти. Вона ні в чому не винна. Ліза стиснула зуби. Якщо вона дозволить собі зриватися на Ані — буде нічим не краща за однокласників. Вона зробила глибокий вдих. Згадала, як читала в одній книзі: якщо заспокоїти дихання, прийде спокій. Зараз їй було це вкрай потрібно — спокій. Дівчина опустила погляд і прошепотіла:

— Пробач, я не хотіла кричати… Просто я думаю, що це неправда…

— Правда. Просто ти ще в цьому не переконалася. На все свій час, треба просто почекати.

— Чому я завжди мушу чекати?! — викрикнула Ліза і затнулась. Перевела подих і спитала вже спокійніше: — Чому не можна все отримати відразу?

— Інакше буде нецікаво. От уяви собі, що в тебе є тонна шоколаду. Ти будеш його їсти і рано чи пізно тобі стане зле, тебе буде нудити і, врешті-решт, виверне. І ти ненавиді­тимеш те, що завжди любила, і себе за те, що не змогла стриматися.

— І який у цьому сенс? — Дівчина смикнула себе за волосся. — Все закінчилося погано.

— Сенс з’їдати час від часу шоколадку і не відчувати ніякої ненависті, — усміхнулася Аня. Сьогодні вона була в соковито-зеленому капелюсі. Серед каміння й піску це мало дивний вигляд, ніби острівець зелені. Ліза перевела погляд на море і не змогла відвести його: воно не відпускало, поки не намилуєшся. М’які хвилі накочувалися на берег. На хисткій поверхні мерехтіло сонячне мереживо. Ступні тонули в м’якому піску. В прозорій воді рясніли дрібні черепашки. Вони здавалися оманливо-близькими. Вдалині чиста бірюза води темніла, стаючи синьою й страхітливо чорною. Біля моря образа минала швидко. Замість неї з’явився страх. Не треба було говорити таке мамі. Ліза зітхнула, потім подумала і зітхнула ще раз.

— Скільки в тебе ще зітхань у запасі? — В Аниних очах усмішка і співчуття.

— Напевно, багато, — пробурмотіла дівчина, зітхаючи ще раз. Вона перехопила погляд жінки, і вони обидві весело розсміялися.

— Ви… ти часто шкодувала про те, що зробила? — Ліза згадала про свою обіцянку Китові.

— Звичайно. Поки не зрозуміла одну річ.

— Яку?

— Краще шкодувати про те, що я зробила, ніж про те, чого не зробила. Адже незроблене так і залишиться не­зробленим.

— Надто складно для мене.

— Колись я любила купатися в шторм. Батьки сварили мене за це, і я шкодувала. А тепер розумію, що це був найкращий час у моєму житті, адже більше я в море ні ногою, — жінка лагідно провела рукою по хромованих колесах, — інакше мій звір відразу ж піде на дно.

Ліза кивнула.

— Ти про щось шкодуєш?

Дівчина знизала плечима:

— Скоріше ні, ніж так. Або навпаки. Я заплуталась.

— Тоді розплутайся.

— Тобі легко сказати!

— Правда?

Ліза подивилася в очі жінки і першою відвела погляд:

— Я не це мала на увазі.

— Значить, тобі легше?

— Легше.

— Тоді розплутайся. Іноді, щоб розплутати весь клубок, досить одного чарівного слова.

— Якого?

— Вибач, — тепло усміхнулася жінка.

— Серйозно? Ну все, годі! — Ліза обурено плеснула себе по колінах. — Я казала його сотні разів, і нічого не змі­нювалося.

— Річ у тім, як ти його промовляєш. Пам’ятай, ти повинна в нього вірити, інакше не буде дива.

— Дива? — Дівчина накрутила на палець пасмо волосся й задумливо його вкусила. — Я подумаю.

— Твоє право, — погодилась Аня.

Дівчина повернулася додому під вечір. У голові дозрів план: хай вони першими заговорять із нею, і вона вибачиться. Вибачиться по-справжньому. Чесно-чесно!

Батько вже був удома — в передпокої стояло його взуття. На кухні щось белькотів увімкнений телевізор. Ліза принюхалася й проковтнула слину — пахло її улюбленими дерунами. Дівчина спеціально шумно зачинила двері, але до неї ніхто не вийшов. Ліза ще раз відчинила двері і щосили грюкнула ними, але батьки удавали, ніби не чули її. Ну й нехай!

Дівчина піднялася до себе і, надимаючи щоки від обурення, відкрила ноутбук. Сторінка блимнула — біля відеозаписів з’явилася цифра +1. Ліза відкрила відео. «Свиня риється в болоті». Вони виклали. Вони реально це виклали! Ліза видалила відео, але на його місці відразу з’явилося друге — вже на стіні. Дівчина гарячково видаляла пости, але вони все не закінчувалися. Ліза опустила голову на клавіатуру і глухо застогнала. За що? Вона швидко занесла профілі однокласників у чорний список. Навіть тут, у її уявному світі, вони все одно намагалися все знищити! Як це набридло! Як усе набридло!

Їй раптом захотілося щось зробити, щось таке, що б усіх змусило пошкодувати про те, як вони з нею повелися. Щоб вони плакали. Може, якби її не було, всім було б не краще, а гірше? Тоді вони б зрозуміли. Тоді вона б усім показала! Пальці швидко пробігли по клавішах, набираючи повідомлення для Кита:

— Я більше не можу. Я так ненавиджу себе і своє життя, що більше не можу. Ти можеш приїхати і врятувати мене? Я хочу, щоб ти забрав мене звідси, щоб ніколи більше не бачити цих виродків!

— Сонячна моя, що сталося?

— Не хочу говорити про це. Мені дуже й дуже погано. Тільки ти мене можеш зрозуміти!

— Я розумію. Дуже добре розумію. Якби я міг, я б уже був поруч. Віриш мені?

— Я цього дуже хочу! Чому ти не можеш приїхати?

Кит писав довго. Ліза нервувала і згризла нігті під корінь на правій руці. Ну, чому так довго? Це ж просто! Давай!

— Я далеко, моя сонячна. Так далеко, що не зможу дістатися до тебе і за тиждень.

— Де ти?

— Ти ніколи тут не була.

— Як скажеш! — Ліза ображено закусила губу.

— Я казав тобі, що мій батько з поліції? Тільки-но я вийду з дому чи сяду на якийсь автобус-поїзд, йому одразу про це донесуть. Він контролює кожен мій крок. Зараз він відібрав усі мої гроші. Мій паспорт у нього в столі під замком. Я страшенно хочу до тебе, моя сонячна, але це неможливо. Розумієш?

— Розумію. Я вже до цього звикла. Вони завжди псують нам життя! Але я хочу тебе побачити!

— Моя пропозиція в силі. Ми не можемо бути разом тут, але ніхто нам не заборонить поєднати наші серця і душі! Ти готова?

— Так.

— Правда? Ти не пошкодуєш. Ми зробимо це разом. Одночасно. Наші душі ніколи не розлучаться.

— А що з нами буде? Ми помремо? — Ліза дописала остан­нє слово і прикусила губу. Сама думка вже не була страшною, скоріше — цікавою. Що там, за межею? Новий світ? Точно кращий за те, що зараз! Та й жити треба тільки, якщо є заради чого чи заради кого. Батьки так відгородилися, що лише зітхнуть щасливо, якщо її не буде. Вони повернуться додому, перестануть сваритися через неї, не треба буде ходити до школи, розмовляти з директрисою, ганьбитися, купувати їй речі, нічого не треба буде! Якби ще хоч були друзі… А так… Жити заради розваги однокласників-мучителів? Набридло! У цьому світі її справді нічого не тримало — тільки Кит. Дівчина стиснула мишку міцніше. Треба бути з тим, хто тебе розуміє і кому ти справді потрібна… І якщо не тут, то в іншому світі!

— Ні, краще! Ми станемо сіллю для моря. Ти ж любиш море?

— Люблю… — Дівчина не відривала погляду від монітора. Кит завжди мав рацію. Їм час піти із цього світу, де їх ніхто не розуміє. Тоді всі пошкодують, що не цінували їх. Але вже буде пізно. Від цієї думки раптом стало солодко.

Ліза не помітила, як дістала коробку зефіру і вже облизувала крихти з фольги. Солодкий смак заспокоював. Вона не шкодуватиме, що не зробить цього, вона не відступить. Вона нарешті сама вирішуватиме, що робити. Кит продовжував щось друкувати:

— Смерть — це прекрасно! Вона звільнить нас, пере­несе в інший світ, де ми ніколи не розлучимося! Хіба це не класно?

— Класно, — як зачарована, повторила Ліза. — Коли ми це зробимо? Я не хочу довго чекати!

— Поки що ні. Може, ти вибереш?

— 31-го в мене день народження. Ще кілька днів…

— Кілька днів — ніщо порівняно з вічністю, яка на нас чекає. Ідеальний вибір! Ти зможеш народитися заново! ­Уяви, ти будеш зовсім іншою і собою водночас. І я буду поруч… Назавжди …

— Добре. Як ми це зробимо?

— Ми стрибнемо. Ти боїшся висоти?

— Ні.

— Молодець! Не треба боятися. Біля тебе є скелі?

— Є.

— Високі?

— Дуже! — Ліза згадала, якими маленькими видавалися катери, коли дивитися на них із Тридиву.

— Супер! Я вже вибрав місце для себе. Тобі страшно?

— Трохи.

— Нічого, треба зробити лише один крок, і все скінчиться.­ Уяви, тобі більше ніколи не треба буде боятися!

— Я зможу. Головне — з тобою.

— Матиму дуже важливе прохання до тебе — нікому не розповідай, інакше нічого не вийде. І поводься так, ніби ти змирилася. Зможеш зіграти заради мене?

— Зможу, — коротко кивнула Ліза.

І тоді Кит написав їй те, про що вона навіть не мріяла:

— Я люблю тебе.

Дівчина перечитала це повідомлення із десяток разів, щоб усвідомити, що це дійсно правда. Кит єдиний ніколи не брехав їй. Йому можна вірити. З ним можна піти нарешті з цього світу. Вона усміхнулася й відписала:

— І я тебе.

Ліза закрила ноутбук і переставила його на підлогу. Вона вмостилася на ліжку, задерши ноги догори, і дивилася в небо. Сьогодні воно ховалося за важкими темними хмарами — жодної зірочки. Вони зроблять це і завжди будуть удвох. І ніхто їм не заважатиме. Світ без криків, без болю, без знущань. Це право на щастя для тих, хто тут зайвий! А смерть — це така дрібничка насправді. Якщо подумати, це… Як переїхати в інше місто! Точно! Ліза усміхнулася своїм думкам. Просто жити в іншому місті іншого світу. Кращого, доброго, справедливого — не такого, як цей! Головне, що вона буде там не сама… І більше ніхто не зможе її образити. Вона буде щасливою. Назавжди! Ці всі страждання випали їй для того, щоб вона зрозуміла, що їй тут не місце. Вона не відступить — бо ж вона заслужила на щастя!