Сіль для моря, або Білий Кит

Розділ IX. Майже штормовий вітер

Маленький хлопчик стояв у кутку, опустивши голову й зціпивши зуби. Блакитна фарба на стіні лущилася, тому під ногами завжди було блакитне кришиво. Уламки неба. На голову опустилася важка рука, хлопчик здригнувся і ледь утримався, щоб не зіщулитись.

— Молодець! — у батьковому голосі звучала гордість. Він поплескав сина по короткому світлому волоссі і схвально гмикнув: — Ні сльозинки не зронив і навіть не схлипнув. Справжній чоловік!

Хлопчик кивнув, стискаючи кулачки в кишенях — там можна було, там не було видно. Нижче спини боліло, він ледь стримувався, щоб не заплакати. У батька була важка рука, і вона ставала ще важчою, якщо він чув плач чи крики. Його просто починало трусити від люті. Він змалку вимагав від сина сили й мужності, а ще — покори.

Так було завжди: завинив — отримуй покарання. Отримав покарання — йди до себе. Провини були різними: не помив за собою чашку, не вимкнув світло, не прийшов вчасно додому, не зробив домашнє завдання. Визнав провину — молодець, отримай серйозну розмову. Не визнав провину — отримай покарання, визнай провину та отримай ще одне покарання — щоб наступного разу швидше думав. Батька страшенно дратувала мовчазність і нерішучість.

Батько був строгий, але справедливий. Андрій ніколи не відчував, що його карають ні за що. Батько завжди мав причину. І покарання завжди були різні — куток, позбавлення кишенькових грошей, домашній арешт. Але він їх сприймав як несправжні. Аж поки його не відлупцювали ременем.

— Ти ж знаєш, чому я це роблю? — узяв його батько за підборіддя.

Син кивнув. Батько любив, коли його думки підхоплювали на льоту. Тоді й розмова була коротшою, і закінчувалася в гарному настрої. Наостанок він навіть міг отримати трохи дрібних грошей на морозиво. Треба було просто перетерпіти неприємну частину.

— Правильно, бо я тебе люблю, тому й виховую. Ну, все, йди, бався.

Йому було десять, і він не пам’ятав, у чому тоді завинив. Але добре запам’ятав батькові слова. Мама його ніколи не карала, навпаки навіть намагалася захистити, але батько просто замкнув її в кімнаті, а синові ще півгодини читав лекцію, що жінка в жодному разі ніколи не повинна суперечити чоловікові.

Андрій не раз замислювався, чи правильно чинить із власною донькою — Лізою. Після кожної сварки чи покарання на душі завжди залишався гіркий осад. Але в голові відразу ж з’являлися правильні слова: «Я тебе люблю і тому виховую».

Ліза з дитинства була розпещеною. У цьому він відчував свою провину — надто багато дозволяв і надто багато їй попускав. А донька відчувала свободу і чомусь вирішила, що світ обертається навколо неї однієї. Не слухалася, вередувала, доводячи до сказу його самого і дружину — Світлану. Вони боролися з непослухом по-різному: вмовляли, пояснювали, сварили і кричали. Але донька була вперта та все пропускала повз вуха. І що найгірше — вона не розуміла, що її вчинки можуть нашкодити їй самій. Вона могла спокійно бігати проїжджою частиною, не звертаючи уваги на машини, які голосно сигналили малій капосниці. Ліза все сприймала, як гру, і цим іграм мав настати кінець. Час було дорослішати. Андрій не пам’ятав, коли вперше взяв до рук ремінь. Але добре пам’ятав, що після цього Ліза раптом послухала його. А він став частіше згадувати батька й вірити у власну правоту. Якби батько був зараз живий, він би точно його зрозумів.

У його доньки було все найкраще, те, чого не мав він сам: іграшки, одяг, комп’ютер, телефон, плеєр — що тільки їй заманеться. Андрій часто ловив себе на думці, що купує не їй, а собі. Адже передусім усе належало йому і вже потім — Лізі. Він пам’ятав, як було важко в дитинстві, коли всю зиму їх рятували мішок дешевих макаронів і бульйонні кубики. Тому холодильник удома завжди був заповнений ущерть. Він завжди казав собі: моя донька матиме все.

Утім, донька найбільше потребувала виховання. І йому довелося таки її виховувати. Бо досі, замість того щоб цінувати його увагу, бути вдячною, гарно поводитися, Ліза приймала піклування про неї як щось належне, навіть не уявляючи, що все може бути інакше. І це ще більше дратувало Андрія.

Ліза була гарна й добра дівчина. Все змінилося два роки тому, коли через дурну смерть однокласниці — чудової дів­чинки, хто б міг подумати! — вони дізналися, чим насправді жила їхня донька. Вони тоді страшенно перелякалися. І ще більше — коли Ліза розповіла, що на власні очі бачила, як однокласниця помирала, ба більше — зняла все на відео. На сімейній раді відео вирішили видалити, а Лізі суворо заборонили будь-кому про це розповідати. Налякана донька пообіцяла. Вона поводилася дуже тихо. За півроку це почало лякати. Психологи радили змінити оточення, і тоді вони наважились на переїзд. До моря, яке так любила донька. Довелося покинути гарну роботу, продати будинок. Та вони це зробили заради того, щоб їхня донька нарешті ожила. Їй навіть дозволили перші півроку просто пожити, без школи, на домашньому навчанні. І що вони зрештою натомість отримали? Донька ще більше замкнулася, огризалася і кричала, додому приходила пізно, нічого не розповідала про себе, згодом почала прогулювати уроки й геть відбилася від рук. Андрій та Світлана не впізнавали Лізу. Намагалися достукатися до неї, розмовляли з учителями, але ті розводили руками і казали: важка дитина, потребує виховання. Тривалі розмови по­дружжя завжди закінчувалися одним і тим самим бідканням:

— Ну чому вона росте такою? Ми ж усе для неї робимо! Хотіла новий телефон — купили! Хотіла ноутбук — купили! Чого їй ще бракує? — голосила Світлана, витираючи сльози.

— Я не знаю, — обіймав дружину за плечі чоловік.

— Не можу збагнути, що з нею коїться. Вона стала зовсім чужою.

— Може, знову потрапила до поганої компанії? Вона ж не була такою.

— Не була.

— Може, вік?

— Я не знаю, що з нею робити!

— Не переживай, люба. Ми впораємося. Ми допоможемо нашій маленькій дівчинці, навіть якщо вона буде вважати нас найгіршими батьками у світі.

— Я не хочу бути поганою.

— Ми надто її розпестили своєю любов’ю й увагою, розумієш? Вона тепер думає, що їй усе можна. Але цього не буде. Ми були надто м’якими з нею. Нам треба навчитися бути суворішими до себе й до неї. Може, це врятує ситуацію.

— І що ти пропонуєш?

— Карати. Мій батько карав мене ременем, і це було єдине, що мені допомагало.

— Але Ліза — дівчина!

— Не переживай, я добре знаю свою силу. Їй не буде дуже боляче.

— Гаразд. Якщо ти вважаєш, що так буде краще, я згодна.

Перетворення з добрих батьків на злих відбулося не так тяжко, як вони думали. Світлана почала помічати за собою, що вже не стримує крику, якщо Ліза робить щось не так. Вона почала боятися себе, але Андрій заспокоював її, казав, що це нормально.

Ступінь агресії чимдалі зростала, бо й тепер вони не могли впоратися з Лізою. Світлана не помітила, як стала кричати не лише на доньку, а й на чоловіка, а той у відповідь мовчав і частіше замикався в кімнаті з книжкою в руках чи ноутбуком. Дратівливість накопичувалася, крики пере­творилися на звичку, а стіна між батьками й донькою по­ступово виросла в непробивний мур. Зі злістю було легше переживати негаразди, злість стала порятунком від образи на себе, на близьких, міцно вкорінюючись навіть у думках.

Однак за кілька місяців усе змінилося — донька раптом стала старанною ученицею, приносила зі школи щоден­ники з високими оцінками, сиділа над підручниками й мало­ гуляла. Андрій та Світлана обмінювалися задоволеними усміш­ками — вони впоралися. Ідилія тривала до середини весни, поки Світлана не вирішила зайти до школи. Але замість захоплених дифірамбів класна керівниця відкрила їй гірку правду:

— Ваша Ліза прогулює школу. Оцінки — гірше не буває, самі подивіться.

Світлана була в шоковому стані, картковий будиночок миттєво розвалився.

— То чого ви мовчали?

— Я розумію. Нова школа, новий колектив, важко звикнути. Але ви повинні щось із цим робити! Я постійно писала в щоденнику, викликала вас до школи!

— Але в її щоденнику були тільки хороші оцінки і жодних записів.

— Ви впевнені, що дивилися в правильний щоденник?

Жінка повернулася додому геть вибита з колії. Очі застеляла злість на дочку й образа на себе — Ліза обманювала їх, брехала, постійно брехала.

Світлана завжди хотіла бути ідеальною мамою. У голові постійно крутилася сотня думок: чи добре донечка одягнена, чи добре нагодована, чи здорова, чи все в неї гаразд. Сотня запитань потребувала сотні відповідей. Ліза завжди ділилася всім із матір’ю, а потім… Чи то запитань побільшало, чи то дівчина просто виросла, проте відповіді стали коротшими й простішими, і останнім часом усе, чого вона могла домогтися, це «все нормально». Все нормально? Збоку так все і видавалося, та й навіщо Лізі брехати? Яка ж вона сліпа!

Донька була її гордістю — найгарніша, розумна, най-най. Жінка так часто повторювала це собі та іншим, що, коли в одну мить гордість перетворилась на ганьбу, вона не витримала. Роздратування обернулось холодною люттю. Хіба вони багато просили? Хіба багато вимагали? Просто вчитися, просто ходити до школи — хіба це важко?

Дрібниці накопичувалися: чоловік — постійно в рейсах, проблеми на роботі, затримка зарплати, останнім часом підвело здоров’я — Світлану мучили жахливі головні болі, від яких звичайні таблетки аніяк не допомагали, вона не могла спати вночі. До межі було надто близько, вона підійшла до неї впритул, а сьогодні переступила її. Що там? Перестрибнула!

Жінка піднялася в кімнату до Лізи, відчуваючи себе вкрай спустошеною й виснаженою.

— Мамо, привіт, — усміхнулася до неї донька. — А я тут реферат пишу, нам задали. Такий цікавий…

Вона усміхається. Вона ще й усміхається?

— Цікавий, кажеш? — Світлана потерла скроні й скривилася. Таблетки закінчилася, а з цією школою вона знову забула зайти в аптеку. Біль уже був на підході. — І кому ти цей реферат покажеш, якщо ти в школі навіть не з’являєшся?

— Я…

— Ти! Та як ти могла? — Світлана намагалася говорити пошепки, інакше вона просто закричить і зірве собі горло. — Ти весь час брехала. Брехала мені в очі й навіть не червоніла. Та ми з батьком все для тебе, а ти нам плюєш в обличчя? — шепотіти далі було несила, і жінка перейшла на крик. Перекричати себе, свій біль, свою образу й несправедливість. Адже це несправедливо, нечесно, нечесно. Всередині неї голосно плакала маленька дівчинка і все повторювала одне й те саме.

«Нечесно, нечесно».

Що було далі — Світлана пам’ятала погано. Здається, вона лупцювала Лізу її ж джинсами, а донька голосно ревіла, і жінка плакала у відповідь.

З директоркою якось домовилися. Лізі вдалося сяк-так підтягнути хвости й отримати задовільні оцінки для переходу в наступний клас. Але відтоді вона більше не була її улюб­леною маленькою дочкою. Світлана більше не ві­рила жодному її слову. Вона страждала через те, що сталося, і плакала, закриваючись у своїй кімнаті вечорами, але просто не могла дозволити собі ще раз повірити цим найчес­нішим очам. Вона нічого не розповіла Андрію. Просто не змогла.

Влітку нічого не змінилося. Хоч не треба було думати про школу — однією проблемою менше. Але з’явилися інші. Ліза напихалася усіляким непотребом і всі дні просиджувала за ноутбуком, не звертаючи уваги на прохання допомогти по дому. З цим неможливо було миритися і Світлана боролася як уміла: покаранням, криком, сваркою, часом — лайкою, хоч і картала себе за це, але лайливі слова самовільно вилітали з рота! Бувало й заціджувала ляпаса, подумки виючи від власної безпорадності. Але це не спрацьовувало. Більше того — донька навіть спробувала втекти з дому. Як після такого стримаєшся?

Жінка розглядала фотографії маленької Лізи й прикладала хусточку до очей. Чому її донечка не могла назавжди залишитися малятком? Чому все так сталося? Чому? Але відповідей на всі ці запитання не було.

А ще це… Ліза сказала, що ненавидить її. І це стало остан­ньою краплею. Світлана злягла в ліжко. Серце шалено калатало, а голову стиснули лещата — піднявся тиск.

А раптом вона не брехала? Що коли вона і справді ненавидить власну матір і тому так поводиться? Хіба з тими, кого любиш, можна так?

Світлана ковтала сльози й шукала причину: де, коли і що вона зробила не так? За що Ліза її ненавидить? За те, що вона любить її? Нехай так. Із цим непросто змириться, але, якщо це правда, нехай так. Тепер все буде по-іншому.

Жінка перекинулася на інший бік. Подушка була волога й холодна від сліз. З тумбочки вигулькнула баночка з таб­летками. Світлана проковтнула відразу три. Їй терміново треба було заснути. І перед тим, як заплющити очі, вона здригнулася від думки, яка блискавкою пронизала запалений мозок: якщо все стало на свої місця, то чому досі так боляче? Чому?