Сіль для моря, або Білий Кит

Розділ VI. Помірний бриз

До дня народження Лізи залишався ще тиждень, а подарунок уже чекав її на пошті. Батьки чомусь вирі­шили подарувати його заздалегідь. Звісно, вони могли б і самі забрати пакунок, але мама просто вручила Лізі документи. Мабуть, ще не до кінця вибачила їй невдалу втечу, хоча й розмовляла вже не крізь зуби й усміхалася. Чи просто було шкода грошей. Чи шкода саму Лізу? Зрозуміти маму було важко відтоді, коли вони перестали ділитися таємницями. Останню таку розмову два роки тому Ліза пам’ятала добре. Надто добре, щоб забути. Тоді йшов дощ. Дощ завжди був найкращим часом, щоб ділитися таємницями. Мама дивилася якийсь серіал. Здається, «Гру престолів». І була трохи роздратована, коли Ліза відволікла її — серія саме добігала кінця і довелося зупинитися на найцікавішому.

— Мам, я хочу поговорити.

Раніше треба було просто сказати ці слова, і вони діяли, наче помах чарівної палички: мама відкладала всі справи, і неважливо — були в неї руки в милі, бо Ліза застала її під час прання, чи в борошні — під час замішування тіста. Ці слова означали, що мама зараз належатиме лише їй одній. Тому треба було зважитися сказати тільки ці чотири слова. Далі все йшло простіше. Мама уважно слухала, ніколи не чіплялася до слів і не перебивала, поки Ліза не виговориться. Мабуть, із віком такі розмови просто втрачають сенс…

— Кажи, — склала руки на грудях мама. І хоч вона зараз не скидалася на маму-яка-завжди-вислухає-і-зрозуміє, ­Ліза повела далі:

— У мене проблеми…

— Я слухаю, Лізо! — уважно подивилася на неї мама.

Дівчина посовалася на стільці:

— Мам, мені тут недобре.

— Перші півроку ти не скаржилася, — скептично гмикнула мама. — Що цього разу?

— Тому, що мені не треба було ходити до школи, — стиснула кулачки на колінах дівчина. — Мені… Важко з однокласниками. Вони мене не розуміють або не хочуть ро­зуміти.

— Знову одне й те саме! Ти не можеш весь час сидіти вдома, тобі треба ходити до школи й закінчити її! А потім буде університет. Як ти там упораєшся? І взагалі — хіба тут немає інших дітей? — звела мама підборіддя. — Ще знайдеш собі друзів!

— Вони мене не приймуть, я знаю, — похитала дівчина головою. Мама не розуміє. Чому?! Чи… Вона просто не хоче розуміти?

— То, може, річ не в них, а в тобі? — Жінка встала й підійшла до вікна. — Ти хоч щось для цього зробила?

— Ну, так… Пробувала…

— Слабо вірю. — Обернулась до Лізи спиною мама. — Ти добре знаєш, чому ми переїхали сюди і чого нам із татом це коштувало. — Спина ледь помітно здригнулася. — Поїхати ми точно не зможемо.

— А мені тоді що робити? — розпачливо стукнула себе по колінах донька. — Я так не можу, ти що — не чуєш мене?!

— Спробуй влитися! У попередній школі в тебе це виходило надто добре.

— Мамо, ти не розумієш…

— Лізо, це ти не розумієш... — Мама обернулася, і дівчина враз збагнула, що розмови не буде. Буде тільки те, що скаже мама, і начхати їй на те, що турбує доньку.

Жінка підійшла ближче і підвищила голос, розмахуючи руками:

— Ці твої проблеми — це просто тьху! Булька з носа! ­Коли ти думатимеш, що в тебе все погано, згадай про тих, у кого немає того, що є в тебе. Немає батьків, і вони живуть в інтернатах. Немає мобільних, кишенькових! Нічого немає!

— Це не допоможе… — тихо відповіла дівчина.

— А як щодо тих, хто не може бачити чи чути? А ті, хто не можуть ходити? В тебе все це є, Лізо, а ти витрачаєш життя на якісь дурні образи! Що глибше ти копирсати­мешся в собі, то більше там застрягнеш, розумієш?

— Ага…

— От і добре. Іди краще книжку почитай, — кивнула мама і знову повернулася до комп’ютера.

«От і добре», — подумала Ліза. Мама раптом відсторонилася від неї. Може, їй було страшно після того, що було в школі? Вона тоді дуже злякалася за неї. Мама хоче, щоб вона все вирішувала сама. От і добре! Тоді думати було ­легко. Тодішня Ліза не знала, що вона нічого не виправить і далі стане тільки гірше.

Однак це було неважливо. Зараз мав значення її новий альбом для малювання. Вона задивлялася на нього на сторінці інтернет-магазину вже не один раз, і якось мама застала її за цим.

Батьки поводилися надто дивно — останні два роки постійно суперечили самим собі: сварили, а потім дарували подарунки. З перемінним успіхом. Шкода, що день народження лише раз на рік: якби святкувати його частіше, було б від нього набагато більше користі.

Пошта розташувалася в глухому куті за школою. Ліза з огидою сплюнула під воротами: їй залишалося провчитися тут ще кілька років, а життя вже було нестерпним. Що вони вигадають цього разу? Дівчина обійшла школу і вже збиралася повертати за ріг, коли почула дивні звуки. Схлипування, шморгання носом, голосне дихання і ще щось — бридке, від чого перевертався шлунок. Ліза підійшла ближче і побачила, що одна з близнючок зігнулася майже до землі. Юля чи Маринка? Треба було йти далі, але наступна судома так викривила тіло дівчини, що Ліза підбігла до неї і підтримала за плечі:

— Тобі погано?

— Відвали від мене! — Юля видавалася наляканою. Вона швидко витерла губи і хотіла було заступити калюжу чогось зелено-жовтого під її ногами. Вона спробувала відштовхнути Лізу, але ледь не впала і вхопилася рукою за її плече. — Чого вчепилася, жирна? Йди куди йшла! — Її голос тремтів.

— Кажи що хочеш, але я бачу, що тобі погано, — Ліза згадала слова Ані.

«Якщо раптом ти побачиш когось і йому буде потрібна твоя допомога, допоможи».

Що ж… Зараз Юля була схожа не на мучителя, а скоріше на жертву. Ліза повагалася, зітхнула і витягла з наплічника мінералку.

— Випий, може, полегшає. Це все спека…

— Яка спека? Що ти можеш знати, дурна курко?

Близнючка вхопила пляшку і жадібно до неї присмокталася. Шлунок так зводило спазмами, що хотілося сісти на землю і вити від болю. А ця жирна приперлася сюди, щоб учити її життю. Юля витерла рота і втупилася в однокласницю­ дивним поглядом. У ньому було стільки болю, що Лізі на мить стало шкода близнючку. Вона навіть не повірила собі: їй шкода одну зі своїх мучительок? Чого б це? Але зараз, коли Юля мовчала, вона видавалася звичайною дів­чиною з купою проблем за спиною. Вона теж дивна. Просто по-своєму.

Дівчина не відводила погляду і помічала дедалі більше. Сьогодні Юля не була схожа на звичайну себе: без макіяжу, червоні очі, мішкуватий одяг, майже такий, як і в неї, суха шкіра обличчя. Може, їй потрібна допомога? Може, за інших обставин вони навіть подружилися б? Може, зараз? Ліза простягнула руку за пляшкою, але майже одразу її відсмикнула, рвучко обернулась і швидким кроком, майже бігом подалася в інший бік.

Юля від несподіванки обернулася: чого це вона? Але ­відразу все зрозуміла і скривилася: до неї поспішала ­Маринка.

— Ти де була? — випалила сестра, боляче хапаючи за руку.

— Мені стало погано, — відповіла Юля і потерла чоло. — Дурна спека. Тепловий удар, чи що… Як почало нудити — капець. І голова досі болить.

— Ясно. А жирна тут що робила? Чи вже подруги не розлий вода? — останні слова Маринка майже прошипіла.

Перед очима наживо постала сценка, коли вона вперше пожартувала над Лізою. Новенька тоді дала списати Сашкові домашнє, і рудий щебетав, що буде за це носити Лізу на руках. Як же вона тоді розлютилася! Вона мусила щось зробити! Не тямлячи себе від ревнощів, близнючка перевернула свій пакет із вишневим соком новоспеченій суперниці на сорочку. Вона навіть вибачилася, але механізм уже був запущений. Ліза сама винна, треба було дати їй здачі, чи перекинути свою тарілку їй на голову, чи бодай щось сказати! А вона мовчала, дивилася своїм телячим поглядом — і мовчала. А потім ходила так весь день — із плямами. Здається, Данило назвав її задрипанкою, коли вона сіла біля нього на наступному уроці. Потім у голову запало прі­звисько «жирна». Хоч і притягнуте за вуха — насправді одно­класниця не була аж такою товстою. Але дурний жарт чомусь спрацював: прізвисько приклеїлось намертво, а Ліза зі звичайної однокласниці перетворилася на постійний об’єкт цькування. Маринка ніколи не шкодувала про свій вчинок. Ніхто не смів зазіхати на її Сашка! Ніхто! І тепер ця жирна лізе до сестри! Мало їй?

— Думай, що говориш! — пхикнула Юля. — Вона просто дала мені води. От курка дурна, вчепилася чомусь…

— Тебе саму лишати не можна, — з полегшенням усміхнулася Маринка й узяла сестру під лікоть. — Одразу всякий непотріб чіпляється! Ходімо додому, мама таке кубете[4] ­спекла — закачаєшся!

— Я щось не хочу, — ледь хитнула головою Юля. Ще один такий напад вона точно не витримає.

— Ой, припини! Ходи, від одного шматка нічого тобі не буде! — Маринка схопила сестру за руку. Юля намагалася встигати за близнючкою, але ледве пересувала ноги. В колінах усе ще відчувалася слабкість, вони згиналися за кожним кроком. У роті було гидко й гірко — не допомогла навіть Лізина вода. Але це було не так страшно. Мамине кубете… Зараз вона поїсть трішки. А потім, коли ніхто не бачитиме, доїсть усе. Юля перевела погляд на свої руки: лак на нігтях був обкусаний і здертий. Треба сьогодні замалювати, а то Марина знову почне діставати. Більше вона собі пальці в рота не запхає. На цій думці шлунок знову засудомило. Юля стиснула зуби. Треба щось інше. В аптеці скаже, що мама просила купити. Разом із сечогінним і проносним купить якихось таблеток для годиться. Тільки недорогих. Дівчина підбадьорливо усміхнулася до себе. А жирна нікому не скаже, не посміє сказати!

У цей час захекана Ліза вже добігла до спортмайданчика. Біля баскетбольного щитка двійко спітнілих хлопців по черзі підбігали до кошика і високо підстрибували, забиваючи м’яча зверху. До випадкової глядачки їм було байдуже. Дівчина дивилась за впевненими чіткими рухами гравців і намагалася втишити дихання. Добре, що вона вчасно побачила Маринку. Близнючка ніколи не ску­пилася на слова і могла геть зіпсувати день. І чого вона полізла до тієї Юлі? Знайшлася тут добра фея! Забути! Забути все, що бачила!

Стукіт баскетбольного м’яча припинився. Хлопці витягли однакові сірі рушники і жадібно присмокталися до пляшок із водою. Один із гравців привітно кивнув Лізі:

— Мала, хочеш кинути? Можеш узяти м’яч!

— Дякую, мені вже треба йти, — відступила назад Ліза. Ще й тут зганьбитися! «Треба йти», — наказала собі дівчина і зробила крок.

— Ай! — Нога втрапила на щось тверде, і Ліза мало не впала. Вона відступила назад і схилилася над знахідкою: під ногами лежав брелок. Дівчина розглядала металевий футбольний м’яч, причеплений до срібного ланцюжка без ­застібки. Напевно, відірвалася. Ліза взяла брелок до рук. Такий, як у Білого Кита на фото. Як дивно…

— Де ти це знайшла? — Від несподіванки дівчина підстрибнула і обернулася. За крок від неї стояв Макс.

— Пробач, я тихо підійшов, — хлопець розгублено почухав голову. — А це моє. Я вчора загубив.

— Твоє? — Ліза опустила брелок на простягнуту долоню хлопцю.

— Ага, застібка порвалася. Добре, що знайшовся. Це мій талісман, — усміхнувся Макс.

— Талісман? — перепитала дівчина. Поруч із однокласником слова важко складалися в речення.

— Щоправда, він допомагає тільки на футболі. Шкода.

— Не треба шкодувати, — вихопилося в Лізи. Вона запхала руки в кишені й гарячково стиснула камінець-кита. З ним вона несподівано відчула себе сильнішою.

— Ти про що?

— Не треба шкодувати про те, що від тебе не залежить. — Дівчина спіймала себе на думці, що вона зараз говорить, як Аня. Не вистачало тільки, щоб за спиною шуміло море. То он воно як — радити щось іншим. Цікаво…

— Ну, ти загнула…

— Одна моя знайома — вона, правда, дивачка, але це навіть весело, — казала мені, що ми самі можемо змінювати своє життя.

— Скажеш теж, — Макс реготнув. — Змінювати життя. Як круто звучить! А ти своє змінюєш? — Він побачив, як Ліза миттєво змінилась на обличчі. — Я цей… Не те мав на увазі…

— Тоді що?

З-за будинку школи вигулькнуло сонце, і його промінці впали на волосся дівчини. Брюнет задивився на сонце і несподівано промовив:

— У тебе сонце у волоссі…

Ліза зашарілася. Сонце у волоссі. Неочікувано для Макса. Раптом її осяйнуло. Кит завжди називав її сонячною. То, може, Макс — це і є Білий Кит? Щоки несподівано спалахнули.

— Мені час, пошта скоро зачиниться. Па!

— Па, — затулив очі долонею розгублений Макс. Що на нього найшло? Але на мить йому здалося, що ця дівчина справді купалася в сонці. Не схоже на нього. Завібрував телефон. Викликала мама. Хлопець стиснув зуби. Напевно знову посварилась із батьком і проситиме, щоб він став на її бік. Сонце знову сховалося за будинок. Думки теж одразу стали сірими. Їхня родина вже давно дала тріщину. Мама звинувачувала батька в його постійних роз’їздах, а батько відповідав, що мусить бодай якось крутитися в тому житті. Для нього родина означала статки, можливість мати все, а мама просто хотіла, щоб він був поруч. Та й сам Макс теж. За останній рік вони бачилися двічі — на Різдво і на Великдень, та й то поспіхом, мигцем. Хіба за два дні встигнеш відновити родинну любов? Так, батько ні в чому не відмовляв — футбол, онлайн-курси мов, гітара — хоч би що захотів син. Макс скуйовдив волосся. Коли маєш усе, чомусь нічого не хочеться. А для того, аби щось змінити, — сонця замало. Хлопець стиснув брелок у руці. Здається, він забув їй подякувати. Зробить це наступного разу. Макс пішов у бік домівки, розтягуючи дорогу. В навушниках грало щось оптимістично-настроєве. Подібне до сонця.

Тільки-но хлопець зник із поля зору, Ліза видихнула. Серце калатало, як навіжене. У піднесеному стані отримала альбом на пошті, ледь устигнувши до закриття. Невдоволена поштарка щось бурмотіла про те, що її роботу ніхто не цінує і вона не повинна обслуговувати малоліток у позаробочий час, але Ліза все пропускала повз вуха. У дівчини в голові крутилася найбільша загадка її життя і відповідь, яка одним рухом перекидала все догори дриґом. Білий Кит — це Макс, Макс — це Білий Кит. Не може бути! Чи може?

Ліза йшла додому, подумки перебираючи всі факти, як намистини. Чорне волосся в Макса, на фото Кита — теж темне волосся, хоч і погано видно колір через сонце. І тут знову сонце! Макс теж розумний і говорить схоже. Футбол — обидва грають у футбол. Ось лише про гітару нічого не відомо. Як би це запитати в Макса? Чи, може, одразу написати Киту? Дівчина нервово розсміялася і затулила собі рота. Цікаво, що буде, якщо вона просто напише йому: «Привіт, я знаю, хто ти». Він відкриється? Чи, може, краще не треба? Може, він поки не хоче відкриватися, а її дурна цікавість усе зіпсує? Ліза застогнала. Чому все так важко? Стільки всього сходиться!

Ліза не пам’ятала, як дійшла додому і скільки часу сиділа із ноутбуком, поїдаючи все, що потрапило їй під руки, і розглядаючи фотографію Кита. Вона втоптала всі свої запаси шоколаду й цілу гору хрустких грінок, умокаючи кожну в банку «Нутелли», і навіть не помітила смаку. Голова пухла від несподіваних відкриттів. Брелок був такий самісінький! Вона кілька разів перечитала слово «сонячна», яке постійно писав Кит, щоразу переконуючись у своїх підозрах. Дівчина не стрималась і написала величезне повідомлення, але замість того, щоб надіслати, — стерла його. Їй треба було чимось відволіктися. День видався надто дивним. Юля, Макс, Кит, альбом…

Точно! Ліза згадала про свій подарунок і витягла з конверта альбом. У тому, що вона хоче зараз намалювати, дів­чина ні на йоту не сумнівалася. Цілий вечір вона просиділа над альбомом із висолопленим язиком, а коли нарешті ­закінчила, ще довго роздивлялася малюнок під світлом від лампи. Тулуб кита, що від половини переходив у тіло темноволосого хлопця. Обличчя затуляла хвиля. Надто рано було робити висновки. Але сьогодні в неї був чудовий настрій, вперше за довгий час.

Дівчина загадала про Аню та її слова. Може, таки її правда і з однокласниками не все втрачено. Може, вона просто опинялася не в тому місці і не в той час. А в її мучителів — власні скелети у шафах? Може, Туманівка все ще має шанс? Аня, Аня, Аня… Треба щось намалювати для неї. Море! Це точно буде море, адже саме через море Аня тут. І намалювати її саму. Тільки без візка, візок чомусь вона не дуже любить, хоч і говорить зворотне. Дивні дорослі завжди все ускладнюють. Усміхнена Ліза малювала ще півночі, аж поки очі не стали злипатися. Малюнок вийшов недовершеним, але в цьому була своя магія. Він був наче живий, і Аня видавалася справжньою. Може, треба дати собі ще одну спробу все змінити? Стосунки можуть і налагодитися. Вона спробує. Все-таки Макс мав рацію: радити легко. Може, на все хороше потрібен лише час.