Сіль для моря, або Білий Кит

Розділ V. Слабкий бриз

Вони спілкувалися вже третій місяць — з кінця весни, але ніколи не називали одне одному справжніх імен. Кит був добрий і розумів її, і в нього теж були проблеми з батьками. Він грав на гітарі і навіть давав послухати свої записи — це було щось неймовірне. Здавалося, він грає тільки для неї. І він так і написав: «Відтоді, як ми познайоми­лися, я граю тільки для тебе». Він був занадто милий.

Їх познайомив випадок. Уночі після чергової сварки з батьками Лізі не спалося і вона гортала сторінки різних груп у соціальній мережі. На очі потрапила назва: «Мене ніхто не любить». Дівчина клацнула на заставку з картинкою чорного серця й занурилася в інший світ. За півночі вона прочитала безліч історій і дивувалася, які подібні були її почуття та всіх цих людей. Першим бажанням було долучити всіх учасників до друзів і розповісти все, а потім прийшов страх: а раптом вони теж не зможуть її зрозуміти? А раптом теж сміятимуться? Її власна історія здавалася мізерною й вигаданою. Куди їй пхатися зі своїми дурницями, коли ось її однолітка завагітніла й не знає, як сказати про це батькам. Ніхто не зрозуміє, точно ніхто. Ліза вже зібралася закривати сторінку, коли побачила картинку з написом: «Мені немає за що любити життя». Дівчина поставила вподобайку і вийшла з групи.

Він написав їй ще вночі. Віконце повідомлень світилося синьою одиничкою. Білий Кит. Так незвично. Хоча в соц­мережі можна бути ким завгодно. Вона й сама змінила десяток ніків. Від справжнього імені, про що вона встигла не раз пошкодувати, і до теперішньої Лілі. Ліза знизала плечима, відкрила повідомлення, перейшла на сторінку співрозмовника і не змогла відвести очей від монітора. Там були сотні фотографій китів. Вони заворожували, захоп­люючи своєю величчю. У морі, серед штормових хвиль, у стрибку, у фонтані бризок… Кит писав:

— Можеш не відповідати, якщо не хочеш. Але я тебе розумію.

— ? — Ліза надіслала знак питання. Того дня в неї не було настрою заводити нові знайомства. Але наступне повідомлення змусило її змінити думку.

— Я такий самий. Мені немає за що любити життя.

Його слова влучили в ціль. Дівчина машинально кивнула й закусила губу:

— Є таке.

— Це ти на фото?

— Я.

— Ти гарна.

— Ти перший, хто це помітив, — сумно усміхнулася Ліза. — В тебе прикольний нік.

— Дякую. Скільки тобі років?

— 14, — Ліза усміхнулась. — А тобі?

— 16. Так, я вже трохи застарий.

Ліза гмикнула. Уява малювала високого хлопця з густим волоссям й чубчиком, що спадає на очі. І зараз він спілкується з нею. Чому? Так дивно… І приємно.

— Ти смішний.

— А ти класна.

Вони листувалися майже кожного дня. Дівчина швидко звикла до нового друга. Нудьгувала, коли він довго не з’являвся, чекала його повідомлень. Їй здавалося, вона відчуває його настрій, навіть по той бік монітора. Ось він пише: «привіт» і усміхається, а зараз каже, що все добре, хоча насправді йому дуже сумно. Спочатку вона ще переймалася їхнім листуванням: хтозна, хто сидить по той бік монітора. Але коли вона вже майже з’їла себе, страждаючи від анонімності співрозмовника, Кит надіслав своє фото. Щоправда, зі спини. Він стояв напроти вікна і дивився на сонце, яке котилося за горизонт. Темне волосся, спортивна фігура, плетений шкіряний браслетик на руці, а з кишені джинсів визирає брелок із футбольним м’ячем. Після цього Ліза вже не сумнівалася. Вона розуміла Кита — сама приховувала своє обличчя. Але його образ став трохи ближчим. Вона навіть купила собі такий самий браслетик і довго не наважувалася розповісти про це, а коли врешті зважилася — Кит сказав, що загубив свій, і ще й додав містики, що це його браслет сам її знайшов.

Кит став її найулюбленішою загадкою! Він не був схожий на тих диваків, що виписували їй чи не щовечора, домагаючись знайомства. Вони сипали дурними жартами, скочувалися до туалетних з’ясовувань стосунків, писали з по­милками. А Кит… Наче принц із іншого світу. Освічений і розумний, він єдиний писав кожне слово повністю й ніколи не забував поставити жодного розділового знака. ­Його старанна правильність видавалася щирою й справжньою — наче він по-іншому не вміє. Кит рідко надсилав смайлики і ніколи — жартівливі картинки. Однак поряд із його вихованістю жив бунтарський характер — сварки з батьками та гітара. Кит виявився справжнім дивом! А ще — він був цілковитою протилежністю однокласникам і батькам. Він умів слухати й чути. Тому Ліза йому відкрилася. А він не став повчати чи мудрувати, а просто написав:

— Я тебе розумію.

Усього три слова. Виявляється, для щастя їй треба було так мало! Раніше їй ніхто такого не казав. Та і стосунки з хлопцями були іншими. У школі їй більше подобалося дружити, ніж розсилати записочки чи розглядати об’єкти пристрасті в люстерко… Однак секрет із минулого в неї залишився — її особливий спогад. Тоді їй було майже одина­дцять. Вони саме приїхали з батьками на море. Із сьомої ранку й до десятої Ліза належала собі й морю. Потім — доводилося повертатися у квартиру, яку вони винаймали у привітної подружньої пари, читати все поспіль із великої бібліотеки господарів. Особливо Лізі подобалися міфи та легенди про море. А потім — о п’ятій повертатися до моря. А о пів на восьму — облившись прохолодною водою, набраною господинею у великі мідниці, покривившись від запропонованої риби (рибу вона досі терпіти не могла) і нашвидкуруч з’ївши гречану кашу, — дівчина збиралася на вулицю.

Просто перед домівкою розташувався просторий майданчик, зусібіч оточений деревами. Там було багато дітей, але головне там був він — Антон. Старший за неї на два роки, йому було вже тринадцять, високий, світловолосий, блакитноокий. Ліза з першого погляду зрозуміла, що він їй страшенно подобається. Тому перед кожною прогулянкою вона старанно чепурилася — надягала спіднички й просила маму заколоти їй блискучі метелики на голові, а ще ро­зпускала волосся — своє головне багатство. І, виявилося, недаремно. Антон її помітив. Інакше й бути не могло! Улюбленою грою у дворі були козаки-розбійники, звичайно ж — хлопці проти дівчат. Дівчатам щастило, і вони перші грали за розбійників — збиралися в купку, вигадували суперскладний пароль, а потім — із вереском розбігалися врізнобіч. Ліза пам’ятала, як їй здавалося, що вона не бігає, а літає — адже саме за нею кинувся Антон. Хлопчаки завжди вибирали собі по одній жертві. Вони оббігли гойдалки й карусель, потім Ліза піднялася на гірку і з’їхала з неї, але Антон у два стрибки дотягнувся до неї і рвучко притиснув до себе.

Як же їх тоді труснуло — здавалося, все тіло пронизало електричним струмом! Блондин не випускав її з обіймів до кінця гри, казав, що це її покарання. Він не промовив ані слова, і вона теж мовчала. Навколо шелестів вітер у кронах дерев, ноги здіймали куряву, дівчата верещали, коли їх «катували», випитуючи пароль, а Ліза з Антоном просто сиділи внизу гірки. Це був найкращий вечір у її житті. Потім мама покликала її додому, а за кілька днів вони виїхали з міста. Антон залишився для неї світлим образом у спогаді, зараз вона навіть не згадала би його обличчя, але тепло того вечора назавжди залишилося з нею, як і тепло його рук.

Потім, як завжди буває після літніх канікул, — повернення до школи. Ще за два роки — та історія, через яку їм довелося переїхати до Туманівки. Тут образ Антона майже витіснив Макс. Але він був поза межами досяжності — щось на кшталт кумира, якого хоч і можеш бачити по телевізору, але знаєш, що між вами стіна або навіть ціла прірва. З Китом усе було по-іншому. Лізі здавалося, що це справжні дорослі почуття, й вона страшенно пишалася собою. Вона з головою пірнала у світ віртуального спілкування і щоразу з величезним зусиллям змушувала себе повертатися назад. Своєю, хоч і віртуальною, присутністю в її житті Кит допомагав терпіти постійні причіпки батьків і сварки з однокласниками. Диво, що такі, як він, узагалі існували. Особ­ливо в її житті.

Ліза доїла пачку шоколадних цукерок і з жалем розжувала останній горішок. Такі спогади можливі тільки під шоколад. Все-таки ті горішки — це смакота! Вона підвелася з ліжка, на якому провалялася весь ранок в обіймах із солодким, і увімкнула радіо. Настрій у дівчини був грайливий. Вона наспівувала щось собі під ніс, танцювала й навіть влаштувала генеральне прибирання у своїй кімнаті, що неабияк здивувало маму. Здається, вона більше не сердилась. Коли мама усміхалася, жити було легко і приємно. Наче сонце, що виходило з-за хмар. От якби так тривало завжди! Ліза поцілувала її в щоку і втекла на море, де вже на неї чекала Аня.

— Ти видаєшся щасливою. — На солом’яному капелюсі вітер тріпав довгі рожеві стрічки. Лізі відразу захотілося їх торкнутися, і вона сховала руки за спину.

— Правда? — почервоніла дівчина. Їй здавалося, що в неї написано на лобі великими літерами: «ЗАКОХАЛАСЯ».

— Про хлопця думаєш?

— Ще чого, — пирхнула Ліза якомога байдужіше, стиснувши камінець-кита в кишені. Вона постійно носила ­його із собою, хоч би куди йшла. А потім, подумавши, додала: — Так.

— Кохання — це прекрасно. — Жінка трохи стиснула підлокітники. — Особливо взаємне.

— А як зрозуміти, що закохалася?

— Буває так, що люди розуміють це надто пізно. А як зрозуміти відразу… Ти пам’ятаєш свій найяскравіший ­спогад?

— Пам’ятаю. Але він не зовсім хороший. Я пам’ятаю, як провалилася під лід. У нас щороку взимку замерзало озерце неподалік від дому. Мені було сім чи шість — не пам’ятаю точно. Було моторошно, холодно й дуже страшно — дух захопило, та мене відразу ж витягли. Хіба це схоже на любов?

— Від справжнього кохання в тебе може перехопити дух від одного погляду. Це дуже сильні емоції. Гадаю, сильніші за все інше.

— Цікаво, — протягнула Ліза. — А у вас… — Дівчина помітила суворий погляд і виправилася: — В тебе… була справжня любов? Напевно, це було чудово?

Аня похитала головою і усміхнулася, але її усмішка була гіркою. Вона дивилася вдалину:

— Я була старша за тебе, коли по-справжньому закохалася. Він був набагато молодший, але це нас не зупинило. Зате всі інші були проти, його батьки, мої батьки, наші друзі, весь світ… Моя любов скінчилася, так і не встигнувши по-справжньому розпочатися. І це було дуже болісно. — Жінка скривилася. — Але я її ніколи не забуду.

— Це ж добре? — Ліза погойдувалася з п’яти на носок. — Я десь читала, що спогади — це ми самі. І без них просто були б ніким. Це так?

— Не зовсім, — похитала Аня головою. — Деякі спогади хотілося б забути назавжди.

— Вибачте… Тобто пробач, — пробурмотіла Ліза. — Я не хотіла.

— Нічого, ти не винна.

— Цікаво, чому найчіткіше я пам’ятаю погане? Навіть якщо силою себе змушую згадувати тільки хороше, все ­одно­ погане буде яскравішим — я ніби переживаю його знову і знову. Як із цим боротися?

— Для цього в тебе є все життя — щоб самій створити найкращі спогади, які затьмарять усе погане з минулого. Минуле не можна стерти, але біль можна трохи притлумити, — у Ані злегка затремтів голос. — Хоч і не стерти. У дитинстві я думала, що це погано, але зараз розумію — що це на щастя. Ми щасливі, що можемо пам’ятати. Особливо — те погане. Щоб ніколи не повторити його, якщо це від нас залежатиме.

Аня говорила загадками, але Лізі здавалося, що їй важко. Вона підійшла ближче:

— Мені здається, що ти дуже сильна.

— Сила дається не відразу. Не просто так. За все треба платити. Плата за силу — завжди складне випробування.

— Якщо я впораюся, стану сильнішою?

— Звичайно, станеш. Але я не думаю, що ти зараз слабка.

— Але я терплю. Нічого не відповідаю. Не можу за себе постояти. У чому тут сила?

— У тому, що ти не здаєшся. Тобі страшно, але ти щоразу зустрічаєшся зі своїм страхом віч-на-віч. Одного разу він не витримає.

— А ти зустрічалася зі страхами?

Аня кивнула:

— Так. Майже щодня. І в результаті вирішила втекти. Але мені це не вдалося. І моя втеча тепер зі мною до кінця життя.

— Отже, втекти не вийде…

— Ні, — похитала жінка головою. — Але в тебе все життя попереду. Не варто від нього бігати, а то не встигнеш здійснити щось дуже важливе.

— Як ти?

— Як я.

Сонце зайшло за горизонт. Зліва небо було густого світло-сірого кольору. Здавалося, це був щільний туман, м’який на дотик. Небо злилося з морем у сірому мареві. Посередині ще було видно вузьку темно-синю смужку, що розділяла молочно-синю воду й темно-рожеве небо. Трохи вище воно було помаранчеве, потім світло-жовте та прозоро-воскове, переходячи в сіро-блакитне.

— Іноді мені здається, що я — сонце, — повільно про­мовила Аня.

— Тому, що теж можеш зігріти? — припустила Ліза.

— Тому, що скоро закочуся за горизонт. — Жінка трохи нахилилася вперед. — Не зважай, це всього лише старечі нісенітниці.

Ліза усміхнулася. Аня була дивна, але в її словах бриніло щось особливе, вона не могла зрозуміти, що саме. Розгадка була поряд — от-от схопиш її за хвіст, але вона враз вислизала. Може, це гра? В сонце і…

— Тоді я буду зіркою, — запропонувала дівчина.

— Далекою й холодною?

— Ні, — похитала дівчина головою. — Отою, що біжить по небу. Отою, на якій загадують бажання. Ось ти, що б ти загадала?

Жінка подивилася вгору, а потім перевела погляд за горизонт. Море здавалося залитим молоком, спокійним й умиротвореним. Ще вище в сіро-блакитному шовку показався тонесенький серп півмісяця.

— Що загадала? — повторила замислено. — Знаєш, це не має жодного значення…

— Як не має? — обурилася Ліза. — Якщо бачиш зірку, що падає, і встигнеш загадати бажання — воно здійсниться.

Аня гірко усміхнулася:

— Безглуздо сподіватися на зірки. Навіть на такі гарненькі, як ти. — Жінка вмостила підборіддя на долоні й додала глибокодумно: — Потрібно самому виконувати свої бажання, інакше ти так і залишишся наодинці зі своїми мріями.

— А як же диво? — пошепки запитала Ліза. — Адже бажання здійснюються дивом!

Жінка кліпнула, потім ще і ще, ніби збиралася заплакати, але її очі залишалися сухими. Вона кашлянула, наче прочищаючи горло, й удавано-весело запитала:

— Тоді чому б тобі не стати цим дивом? Для себе, для своїх рідних, для друзів? — З кожним словом голос Ані набирався бадьорості. — Лишень уяви, ти — диво! Класно звучить?

— Класно, — погодилася Ліза. Вона обійняла себе за плечі. Бути дивом, мабуть, дуже добре. Дівчина спостерігала, як смуга між небом і морем повільно чорніла. У голові промайнула грайлива думка. Ліза всміхнулася їй, смикнула себе за кінчик коси й запитала:

— А ти виконувала чиїсь бажання? — подивилася вона на Аню. — Знаєш, ти схожа на фею-хрещену. — Дівчина вдала, що вимахує в повітрі чарівною паличкою. — Дуже сучасну.

Жінка весело розсміялася, відкинувши голову назад так, що її капелюх злетів із голови. Дівчина швидко підняла його, повагалася, чи не одягнути Ані на голову, і врешті поклала його жінці на коліна.

— Дякую-дякую, — відсміявшись, жінка провела кінчиками пальців по краєчках капелюха. — Добре, що не на Того-Кого-Не можна-Називати[3]! — кумедно порухала ніздрями. — Але для того мені довелося б відрізати собі носа, а він мені надто дорогий.

Ліза пирснула в кулачок. Бути без носа Ані б точно не личило.


— То кажеш — фея? — Жінка насунула капелюха й сплела пальці в замок. — Що ж… Мене так називали, і не раз. А от бажання… Іноді досить просто опинитися в потрібному місці в потрібний час. Можна просто вислухати когось, і ти вже зробиш його щасливішим. Є секрет, — змовницьки притулила вона палець до губ. — Умієш берегти секрети?

Дівчина швидко кивнула.

— Гаразд. Тоді слухай уважно! — стишила жінка голос, додавши йому таємничості. — Якщо раптом ти побачиш когось і йому буде потрібна твоя допомога, допоможи. Ти будеш для нього отією феєю або здійсненням бажання.

— А як зрозуміти, що це саме я?

— Легко. Ти повинна слухати своє серце.

— Але що я можу? Мені тільки чотирнадцять, і в мене нічого немає. Ось, наприклад, я побачу безпритульного собаку і відчую, що повинна допомогти йому. Я дуже люблю собак і завжди хотіла цуценя. Але як? Якщо я приведу його додому, нас виставлять за двері. А віддати в притулок… Я чула — там тваринам дуже погано.

— Ти можеш принести йому їжу. Вдома в тебе що-небудь точно знайдеться. Повір, їжа для бродячого собаки — це вже чудо. Особливо, якщо її принесе людина. Йому не доведеться за неї битися і боротися або чекати, сидячи ­біля магазину.

— Та чим може допомогти їжа?

— Вона подарує йому ще кілька днів життя. Особливо в холод. Улітку голод здолати простіше. Для бродячого ­собаки це вже багато.

Ліза уявила, з яким апетитом буде ковтати великий кудлатий песик принесений обід, і кивнула:

— Добре. Із собакою все просто. А з людиною? Як я можу допомогти комусь, кого навіть не знаю? Якщо я запропоную їжу, не думаю, що мене зрозуміють.

— Ти забула, про що я тобі щойно розповідала? Не обо­в’язково щось робити, допомога може бути й у звичайному мовчанні.

— Тобто просто помовчати?

— Людині важливо знати, що вона не самотня. Самотність — це найбільший страх кожної живої істоти.

— Ти теж цього боїшся?

Аня здригнулася:

— Ні, вже давно не боюся.

Ліза підійшла ближче і поклала руку на плече жінки:

— Ти не одна.

Місяць набув теплого жовтого відтінку й засвітився, ніби маленька лампочка. Темно-синє море, чорна смуга й темно-сіре небо. Зліва від місяця — маленька зірочка. Море перетворювалося на небо і навпаки. Вночі море і небо завжди ставали одним цілим.

— Мало не забула — це тобі. — Дівчина поклала на коліна Ані маленький тканинний мішечок. У блакитному небі літали птахи — маленькі чорні розчерки, ніби хтось розписував ручку.

— Що це?

— А ти відкрий і побачиш, — усміхнулася Ліза.

Жінка погладила тканину й потягнула за шнурок. З мішечка висипалися черепашки різної форми, світло-зелені круглі скелети морських їжаків, панцири крабів, перламут­рові половинки мідій, кольорові камінчики й білі шматочки вулканічної пемзи.

— Це мої скарби. — Дівчина дивилася в море. — Я знайшла їх тут. Уранці після відливу можна було знайти навіть морську зірку. Я збирала їх, забиралася на корабель у глибині пляжу і розмовляла з морем, хвилями і вітром. Це як листи від моря, адресовані тільки тому, хто їх знайшов. Ну, тобто мені, — потягла себе за косичку дівчина.

— Чому ти їх віддаєш? — Аня заворожено перебирала скарби, дбайливо погладжуючи опуклості на мушлях.

— Думаю, море надсилає листи всім, — заговорила Ліза змовницьким тоном. — Це як розмова, просто замість слів — камінчики й мушлі. Море — живе, пам’ятаєш, це ти мені сказала… Тому й хоче відповісти. А знаєш, що найцікавіше?

— Що?

— Розгадувати — що саме воно відповіло. Тепер, якщо тобі буде сумно — ти можеш взяти морські листи й розгадувати їх, це ж добре, еге ж?

Аня мовчала, але дівчина відчувала, що в цьому мовчанні було більше вдячності, ніж у будь-яких словах.