Сіль для моря, або Білий Кит

Розділ VIII. Сильний вітер

«Татку, допоможи мені!»

Дівчина на фотографії сонячно усміхалася. Вона сама була створена із сотні сонячних промінчиків і наче світилася зсередини. Довге світле волосся тріпотіло на вітрі, кілька неслухняних пасом лізло в очі, і вона намагалася їх прибрати. За її спиною було море. Сіро-зелене, з пінистими гребенями високих хвиль.

Море посеред кімнати було єдиною кольоровою плямою. Здавалося, все решта — чорно-біле. Але всьому виною були щільно запнуті темні штори. Світло прослизало крізь невеличкі шпаринки, але власнику кімнати було все одно, що за вікном. На нерозкладеному дивані лежала подушка зі вм’ятиною від голови і скручена ковдра. Шафа навпроти ліжка була вщерть заповнена книгами. Якби не плаский монітор на столі, здавалося б, що тут живе якийсь підстаркуватий дід-відлюдник.

— Моя принцесо, — прошепотіли тонкі потріскані губи. Висохлі воскові пальці гладили усміхнене обличчя під прозорим склом. — Моя принцесо, — повторили.

У нього були запалені очі з химерною сіточкою судин — давалася взнаки чергова ніч без сну. Чи день? Скільки він уже не спав? Він утомлено потер скроні і склепив повіки. Очі відразу защипало.

Він відсунувся на стільчику, скривившись від різкого звуку — коліщата нещадно дерли стару підлогу, дістав із нижнього ящика білий флакончик і закапав у куточки прозору рідину. Штучні сльози. Він насилу розсміявся. Сміх перейшов у кашель. Як давно в нього не було справжніх сліз? Ще відтоді, як…

«Татку, допоможи мені!»

Як давно в нього взагалі не було нічого справжнього? Він сам був несправжній. Він відкашлявся й витер рота великою картатою хусточкою. Очі перестало щипати, можна було повертатися до роботи. Він поцілував фотографію, обережно опускаючи її на стіл, і поворушив мишкою. Монітор висвітлив сторінку з діалогами в соціальній мережі. Він прокрутив коліщатко вгору-вниз й зупинився на фотографії дівчини з блакитним волоссям. Як це ти, Мальвінко, забула про мене? Недобре. Гарні дівчатка так не роблять. Пальці звично пробіглися по клавіатурі, набираючи текст:

— Де ти? Я скучив.

Старенький телефон хрипло задзижчав, сповіщаючи про дзвінок.

— Слухаю.

— Дмитро Іванович Рикун? — запитав приємний жіночий голос.

Чоловік здригнувся, повертаючись до тями. Дмитро Іванович? Точно. Його так звуть.

— Так.

— Дмитре Івановичу, вас турбує менеджер Світлана, банк «Альвеа». У вас заборгованість по кредиту. Коли ви плануєте внести оплату?

Бісів кредит… Він зовсім про нього забув. Його старий комп’ютер уже давно дихав на ладан, довелося брати позику на новий — швидкий, потужний. З ним справи пішли набагато швидше. Але банк — це не дівчатка із соцмереж, йому мізки довго не попудриш. Але й це нічого. Впораємося. Чоловік вдоволено кивнув своїм думкам і миттю змінився. Зморшки розгладилися, очі заблищали, на губах з’явилася мрійлива усмішка. Голос став оксамитовим, солодким.

— Люба Світланочко, у вас такий чарівний голос. Як же приємно, коли самотньому чоловікові телефонує така чудо­ва дівчина. Звичайно, я все закрию вже до кінця тижня.

У трубці мовчали.

— Не переживайте, люба Світланочко. Мені от-от перекажуть усю необхідну суму, і я відразу ж розрахуюся з вашим банком, який так люб’язно мене виручив.

— Гаразд. Усього найкращого, Дмитре Івановичу.

— І вам усього найкращого, люба.

Чоловік поклав телефон на стіл і опустив гостре підборіддя на зчеплені пальці рук. У нього є ще тиждень. Треба терміново дістати гроші. Добре, що телефонує Світланка. Стелитися перед якимось Ігорком було б значно складніше.

Сорокарічний Дмитро Рикун давно не називав нікому свого імені. Відтоді, як… Чоловік знову взяв фотографію до рук. Хто вигадав ці дурні чорні рамки? Його принцесі вони зовсім не пасують!

Раптом чоловік здригнувся — по ногах потягнуло холодом. Він під’їхав на стільчику до батареї, кривлячись від скреготу: коліщатка геть не бажали крутитися й вгризалися в паркет, і помацав її, наперед знаючи результат — холодна. Літо ж! Він замружився і відсунув штору. За склом, вкритим напівпрозорими плямами, йшов дощ. Чоловік обережно розплющував очі, звикаючи до яскравого світла. Дощ барабанив по дашках сусідніх будинків і навіть закинутому будівництву навпроти. Скільки ж воно випило крові — шуміло й шуміло, а потім завмерло десь на середині. І тепер нікому не потрібне, окрім бродячих псів — вони оселилися там величезною зграєю і якось ледве не розірвали якогось пияка, що заблукав там. Після того будівля ­набула резонансу, псів вивезли до притулків, а замість них там оселилися безхатьки. Чоловік провів рукою по довгій щетині — він теж міг би там оселитися, і його б точно прий­няли за свого.

Будівлі були його добрими друзями. Особливо — багатоповерхівки. Його перша чемна дівчинка — білявочка Оксана під ніком Ксю — слухняно зістрибнула з дев’ятиповерхівки. Дмитро вів її до останнього кроку в небо. Спершу все йшло трохи важко. Білявка довго йшла на контакт і надто себе любила, щоб зробити те, чого він прагнув. Коли Рикун уже був готовий здатися і покинути все, вона написала ­йому в сльозах одне-єдине речення, від якого його кров швидше побігла венами:

— Я не хочу жити.

Дмитро тоді реготав із півгодини і навіть подумав, що втратив розум, але швидко опанував себе. Розгублена Оксана впала в глибоку депресію, коли дізналася, що її коханий хлопець їй зраджує з однокласницею. Який поворот! Рикун був на сьомому небі. Йому нічого не вартувало прикинутися добрим другом, підлити трохи більше масла у вогонь, а потім — наштовхнути на бездоганну помсту.

— Якщо тебе не стане — тільки тоді він зрозуміє, що втратив.

Довга нічна розмова, і на світанку того ж дня — не можна було зволікати, поки Ксю не отямилась, — дівчина при повному параді із бездоганно написаною запискою — його ідея про те, кого треба звинувачувати в її смерті, — під­нялася на недобудовану дев’ятиповерхівку. Рикун увечері облазив весь будинок і сам зняв замок на дверях до даху. Чемна дівчинка навіть надіслала йому фото зверху, а він — підбадьорливі слова їй у відповідь. О, він розповів їй свою нещасну історію кохання і що сам вчинить так само услід за нею. Потім було багато фото з різних ракурсів у новинах та в інтернеті. Дмитро смакував кожну, пригублюючи сухе червоне вино з горла. Напиватися він не збирався, від горілки його нудило, а шампанське не дуже пасувало до святкування такої події. Залишалося вино — сухе, густе, бордове. Це був чудовий вечір.

Дмитро прицмокнув. Після першої він переможно відкоркував ще дві пляшки. Кучерява Ланочка боялася висоти, зате обожнювала гострі відчуття. Вона відчула те саме, що його принцеса. З боягузкою Вівою довелося помучитися не менше, ніж із Ксю. Мала вперто хотіла кинутися під потяг, але щоразу надсилала йому сльозливі повідомлення, що боїться. Рикун мало не з’їв собі мізки, поки не додумався порадити їй увімкнути музику в навушниках. Усе просто: не чує потяга — не має страху. Віва була чемною дівчинкою.

Віконце повідомлень замиготіло синім. Чоловік вдоволено гмикнув. Мальвіна відповіла. Гарна дівчинка.

— Батьки відрубали інтернет. Я теж скучила…

Як передбачувано. Чоловік став друкувати відповідь. Він більше не Дмитро Рикун. Зараз йому тільки-но виповнилося шістнадцять і він оточений магічним ореолом під назвою Білий Кит. Йому могло бути тринадцять, двадцять і вісімнадцять. Скільки завгодно, щоб досягнути мети. Він із готовністю приміряв будь-який вік і вигляд.

— Мені так самотньо. Чому ніхто цього не розуміє?

— Я розумію…

Дурненькі дівчатка. Ляльки з кольоровим волоссям, порожні іграшки з вульгарною косметикою на личках. Їм так бракувало в житті прекрасного принца. І він давав їм те, чого вони хотіли, про що мріяли у своїх жалюгідних життях, щоб узяти те, що потрібно було тільки йому.

«Татку, допоможи мені!»

Чоловік закрив віконце з повідомленнями і відкрив папку на робочому столі. Фотографія усміхнених підлітків — цілого класу, три обличчя — перекреслені чорним хрест-навхрест. Він знайшов їх усіх. Усіх, хто був винен. З ними він упорався швидко. І ніхто нічого не запідозрив: якщо спробував раз убити себе — вдруге осічки може й не бути. Він чітко пам’ятав той день, коли замість того, щоб закінчити все, — продовжив. Йому наснився сон. Його маленька принцеса дякувала йому. Вона була така щаслива, що татко розправився з її вбивцями, а ще — взяла обіцянку: очистити світ від тих, хто не хоче жити. І він дав слово. Як він міг відмовити своїй улюбленій дівчинці?

У Дмитра з’явилася нова мета — сенс його існування. З’ясувалося, воно було не таким уже й нікчемним. Відправляти на небо тих, хто відчайдушно мріяв туди потрапити, але боявся. Чоловік відчував глибоке задоволення, коли йому щастило це зробити. Дмитро знаходив майбутніх підопічних у групах із депресивними назвами та на форумах. Вони постійно скиглили і скаржилися. Почувалися нещасними й страшенно страждали! Дмитро знайомився з кожною. Звісно, бували й промахи, але чоловік втішав себе тим, що в морі ще багато риби. Як не ця, то інша. Ті, хто потрап­ляв у пастку, були приречені.

Психолог за освітою й умілий маніпулятор у житті, чоловік легко втирався в довіру до найскладніших та найуразливіших. Іноді навіть писав грубим і зухвалим — під такою маскою надто часто ховалися вразливі душі. Він потихеньку приручав їх, змушував звикнути до себе, чекати його повідомлень, сумувати, а потім — закохатися остаточно й безповоротно. Скільки він вислухав сопливих зізнань? Не менше десятка? Його слова завжди були чесними, щирими, справжніми. Він був надто милий, щоб бути правдою, і від того ці довірливі дівчиська так відчайдушно чіплялися за його образ. А потім — були готові на все.

— Я б так хотів почути твій голос, люба. Я б усе віддав за це. Але батько розбив мій телефон, і я не знаю, коли зможу купити собі новий.

— У мене є гроші!

— Люба, я не можу брати гроші в дівчини. Тим паче… В особливої для мене.

— Будь ласка, не відмовляйся! Я дуже тебе прошу!

— Якщо тільки ти цього хочеш…

— Дуже хочу! Куди тобі переказати?

Дурненькі, дурненькі дівчатка. Чоловік написав номер карти й відкинувся на спинку стільця. Проблема з банком вирішиться навіть раніше, ніж він думав. Хто в нас тут донечки багатих батьків? Здається, Інна та Мері. Мері! Чоловік істерично розреготався. Мері? Серйозно! Яка дурість!

«Татку, допоможи мені!»

Перед очима знову з’явилося обличчя його доньки. Вона просила його допомогти, кликала його. Він бачив це в її очах. Камера тоді була наведена добре, тому пам’ять ще раз показала чоловікові її звужені зіниці й жовті прожилки в блакитному обідку.

Дмитро відкрив папку під назвою «5.01.16» й запустив відео. Він дивився його вже в мільйонний раз і все ніяк не міг видалити. Спочатку на екрані з’являються три дівчини в чорному. Вони белькочуть:

— Зараз ми вам покажемо, що таке собачий кайф[5]. Підписуйтесь на нас і ставте вподобайки, ми вас любимо! Цьомки!

Одна з них дзвінко цілує екран, і чоловік нервово покусує губи.

Потім вони розходяться врізнобіч, і з’являється вона — його маленька принцеса в чарівній білій сукні. Вона усміхається. Вона завжди усміхається.

На дві хвилини стулити втомлені повіки: картинка і так надто чітко стоїть перед очима, а губи повторюють слова трьох знайомих голосів:

— Дихай, швидко-швидко. Дихай-дихай! Ось так!

Дмитро починає швидко дихати.

— Так, тепер шарф. Де він?

На картинці з’являється шарф.

— Тримай камеру рівніше!

— Ось так? — Четвертий голос за кадром.

— Так, добре. А ти дихай, давай-давай! Інакше нічого не вийде!

І він дихає.

Шарф накидають на шию. Чорний, вузький. Затягують, сильніше, сильніше…

— А тепер затримай подих! Швидко! Не дихай, не дихай! Затягуй, ще, так!

І Дмитро перестає дихати.

— Чому вона лежить? Чуєш, ти як?

Її ляскають по щоках і намагаються підняти, але вона вже більше ніколи не дихатиме. Крики стають гучнішими, хтось починає ревіти і кликати на допомогу. Відео обривається…

Чоловік із хрускотом стиснув кулаки.

Його принцеса любила життя, вона його обожнювала. А ці жалюгідні дурепи не хочуть жити? Вони не заслуговують на існування, бо його маленька принцеса, його мила дівчинка гниє в землі. Він їм допоможе, звісно, з величезним задоволенням. Не любиш життя — так здохни!

Гарні дівчатка завжди його слухалися. Вони слухняно пили таблетки й різали вени. Він усе чітко розраховував. Деяких навіть зміг умовити зняти прощальне відео — зафіксувати свої останні хвилини. О, ці відео добре продавалися б на чорному ринку. Але Дмитро цього не хотів — його приватна колекція належала тільки йому, як і його місія. Звісно, були й провали — як без того! Чоловік презирливо скривився. Хто ж знав, що батьки повернуться з дачі і знайдуть на дверях передсмертну записку? Але дякувати малій — вона нічого не розповіла про свого принца. А листування він завжди завбачливо просив видаляти, щоб ніщо не пов’язувало їхні душі із цим жахливим світом.

Рикун узяв фотографію дівчини й притиснув до грудей.

— Моя принцесо, я роблю це для тебе. Ти ж бачиш, чи не так? Татко зробить усе для своєї любої донечки! Все-все-все! Все-все-все, — губи ворушилися в беззвучному шепоті. — Все-все-все! — Він заколисував фотографію на руках. — Спи, моя принцесо, спи, моя маленька. А хочеш, татко заспіває тобі колискову? — Чоловік дістав гітару і зручно вмостив її в себе на колінах. Пальці звично перебирали струни, з яких лилася ніжна мелодія:

— Ну ось, ти заснула, — він обережно поставив фотографію на стіл і розім’яв пальці. — Моя мила Ганнусю, я так сумую! — він рідко називав її ім’я, адже перед очима одразу з’являлася інша. Його ластівка… І образ його маленької принцеси тьмянів. А він не хотів забувати, він не міг її забути. Дмитро глибоко зітхнув, він навчився відганяти від себе зайві думки — вони лише заважали зосередитися на процесі. — А таткові час за роботу!

Дівчина на фотографії продовжувала так само сонячно усміхатися.