Ще літо, але вже все зрозуміло

{ як я люблю гори }

Як же я люблю ці гори!

Люблю бути в них, читати про них…

От якраз у руках кіносценарій Василя Портяка про Олексу Довбуша. І Портяк так добре все пише, що бачу. А бачу ще й тому, що знаю, як саме то виглядає чи може виглядати.

І вже би назад, у Брустури. Аж сіпнуло.

Якось так було кілька років тому, як я ще вчився і був у Франківську на сесії.

Пари закінчилися, надвечір’я п’ятниці. Наступного дня пар нема, але в неділю мали бути.

Я собі гуляв знічев’я містом і забрів на вокзал.

Тут побачив автобус на Космач. Якщо їхати ним до Прокурави, то звідти пішки додому в Брустури хвилин двадцять. І так мені стало, що я просто не міг вдержатися. Без ніяких речей, добре, хоч на дорогу мав. І поїхав додому.

То так і зараз є.

Люблю то все.

Але люблю декоративно. Люблю побути, трохи долучитися до якоїсь сільської праці, але, радше, символічно, й відпочивати.

Можна походити горбами, грибів позбирати. Як турист.

І це ганебно.

Це несправжня любов.

Тобто дивитися гарно, а жити — ні.

Тобто жити теж гарно, але набагато важче.

Тобто виходить, що мені важливіше самореалізуватися, ніж любити правдиво.

Бо саме тому я поїхав з села. Але самореалізовуюся, спираючись на цю любов, говорячи про неї, оспівуючи її.

Оббріхуючи те, що найбільше люблю.

Бо коли я пишу про гори, то вони постають дуже хорошими для буття в них. Але насправді там набагато важче.

Там земля без асфальту, і коли падає дощ, то під ногами робиться болото. І ти чавкаєш гумовими чоботами, ходиш куди треба, несеш до хати дров, води. І це все гарно звучить. Але робиться важко.

Бо вчора телефоную мамі. Мама йде від корови. По молоко в нас треба йти не до найближчої крамниці за кількадесят метрів, а на толоку, де влітку випасається корова. І якщо йти туди один раз у хорошу погоду, то це дуже красиво. А якщо ходити двічі на день зранку і ввечері, незважаючи на погоду, то вже не так легко. І те прекрасне повне відро свіжого молока з шумом зверху видається не таким прекрасним, якщо тобі під п’ятдесят, стежка йде згори вниз, на стежці розмокла від дощу масна глина і тобі треба нести це відро кілометр, час від часу перекладаючи з утомленої руки в руку, яка вже трохи перепочила.

Тому правдива любов — любити, коли важко.

Зараз у мені, окрім любові, велике сум’яття.

Загалом, це лише мій клопіт, який не має жодного значення.

Чи правдива моя любов — стане звісно, коли кінчатиметься мій земний шлях, а надто, зважаючи на місце, де він кінчатиметься.

Тобто шанс вернутись і бути у звичайній некрасивій праці є.

Більшість людей в селі, напевно, працюють і живуть там, бо не дуже мають інших варіантів. Але й тоді вони люблять своє життя.

Але що саме я люблю в горах, які так люблю?

І як я їх люблю?