Слідами вигнанця

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

_{Переможець левів. Справедливий суд. Злодійкувата мавпа. Несподівана зустріч, з гумба-гумбою. Бій у джунглях. Наймолодший воїн племені. Перше татуювання}

Павел уклавсь, але заснути не міг. Мавандина смерть вразила його до глибини душі. Перед очима в нього маячіло її темне обличчя, великі виразні очі. Коли він склеплював повіки, то немов бачив, як вона біжить, легка й струнка, бачив її чорні, мов галчине крило, коси й гнучкий, мов ліана, стан.

Перед дверима жевріла ватра. Полум'я кидало всередину мерехтливі одлиски й вихоплювало з темряви зморшкувате Камбелине обличчя. Негр теж не спав, неспокійно совався й зітхав.

Павел утупивсь у вогонь. Йому й досі вчувались тужливі звуки марімби й сумна Кабанжина пісня про втрачену волю; ввижалось, як старечі вузлуваті пальці перебирають струни…

Так минула ніч. На світанку Павел підвівсь, одягнувся, взяв кухлик і подався до річки. Але не встиг далеко відійти, як почув чалапання босих ніг. Його наздоганяв Домбо.

Біля крайньої хатини, майже в самому березі, горів вогонь. На його тлі вимальовувалися дві чоловічі постаті. Одна стояла, спершись рукою на спис, друга сиділа, схрестивши ноги, перед ватрою. Підійшовши ближче, Павел упізнав у тому, що сидів, старого Кабангу. А стояв перед Кабангою стрункий хлопець з негарним обличчям, татуйованим дрібними рисочками та великими колами круг очей. Очі від цього здавались вирячкуватими й страшними.

Коли Павел та Домбо підступили ближче, хлопець здійняв спис над головою, а тоді торкнувся ним чола. Руки в юнака до самих ліктів були навіщось побіловані глеєм.

— Дево кале ну! (Маю гостя з лісу!) — кивнув на молодика дідусь і запишався.

Павел зупинився й відповів на привітання. У червоних відлисках полум'я струнка та м'язиста хлопцева постава здавалася гарним чавунним відливком.

— Хто цей парубок? — поспитав Павел.

— Вата фіа да (Син моєї небіжчиці дружини), — з сумом відказав господар. — Звуть його Капоко.

— Твій син? — здивовано вигукнув Павел. — Ти ба, який леґінь! А де ж він був досі, що я його ніколи не бачив?

— Цієї ночі повернувся з полювання, — кивнув старий на сирі лев'ячі шкури, розіп'яті біля вогнища. — Капоко переміг кумбу в поєдинку. Капоко — хоробрий воїн племені!

І Кабанга заходивсь розповідати про свого хороброго сина. Тільки він, мовляв, здатний убити лева в поєдинку. Інші на це не наважуються, а забивають кумбу стрілами та списом. О, після цього полювання вождь обов'язково посвятить Капока у воїни й зарахує до війська. У таких випадках новий воїн залишає юнацьку хатину, й чоловіки громадою зводять йому нову оселю, куди він приводить собі молоду дружину.

Досі Кабанга розповідав, сповнений спокійної батьківської гордості, а тут раптом чоло йому зібгалося зморшками, голос увірвавсь.

— Але в Капока не буде власної хатини! — майже заплакав старий.

— Чому це? — здвигнув плечима Павел. — Зробимо гуртом! Я маю чимало цвяхів та сокир!

Кабанга сумно похилив голову. Павел перевів погляд на хлопця. На тому чомусь не було жодного разка черепашкового намиста, жодного наруччя, жодного персня, жодної пір'їни в зачісці. Чорне, аж сизе, кучеряве волосся, позаплітане багатьма тоненькими кісками, вільно спадало на могутні плечі.

— То чому ж таки? — допитувавсь Павел, не зводячи очей з побілованих глеєм хлопцевих рук. — Може, яке лихо скоїлось?

— Мого хороброго сина спіткало велике лихо!

— Яке лихо? — й досі нічого не міг уторопати Павел.

— Старійшини племені обрали Маванду за наречену моєму синові, але Маванда загинула, пронизана невидимою стрілою вогненного лука білих людей!

За цими словами хлопець увіткнув спис у землю й болісно застогнав. Старий дивився на ватру, яка дотлівала, й сумно хитав головою. Хвилину Павел приголомшено стояв, шукаючи слова втіхи, але, так і не знайшовши, мовчки подався до річки.

Ополудні до хатини географа несміливо підійшов Капоко. Павел заходивсь коло записів, і не помітив його. А гість довго й зацікавлено роздивлявсь кожну річ білої людини, а тоді мовчки поклав біля дерева кілька великих рибин, загорнених у бананове листя, й сів.

Павел кінчив писати, згорнув зошит, прибрав олівець у кишеню й тільки тепер помітив Капока. Хлопець по-тубільному привітався. Павел вийшов і сів поруч. Домбо поравсь біля ватри. Капоко похвалився, що бачив сьогодні цілий табунець співучої риби, й запитав, чи живе така риба в країні білих людей.

— У нашій країні немає співучої риби, — відповів Павел. — А яка вона з себе? Принеси мені одну рибину, хоч гляну.

— Сьогодні мені не пощастило вловити жодної, — сказав хлопець. — Співуча риба дуже прудка й хитра!

Потім узяв принесений влов і подав Бал-канову. Натомість Балканов подарував йому невеличкий кишеньковий ножичок з кістяною колодочкою. Негарне обличчя Капока засяяло щастям, зуби блиснули проти сонця. З радощів хлопець аж застрибав, міцно стискаючи в жмені дорогоцінну річ. Кілька разів ховав її за пасок і знову добував звідти. Нарешті потрусив до юнацької хатини й повернувся з цілим кошиком риби. Павел не прийняв «платні», але Капоко образився, насупивсь і, поставивши подарунок на землю, позадкував геть. Тоді Балканов простяг кошик Домбові. Капоко повернувся й знов усміхнувсь, показуючи свої напродиво білі, мов цукор, зуби.

Домбо з батьком почистили рибу. Капоко сидів осторонь, підібгавши ноги. Коли риба спеклась на розжареному плескатому камені, молодий мисливець підвівсь і пішов собі геть. Павел глянув йому вслід і подумав про Маванду. Небіжка жодного разу не згадувала імені свого нареченого. Навіть перед смертю не спитала за нього. Але дівчина часто кликала до себе на терасу старого Кабангу, й вони вдвох довго дивились у бік бананового лісу.

— Чому Маванда обрала нареченим саме Капока? — запитав Павел у Домба, коли той поклав перед ним дві гарячих рибини.

— Ой гамба! — докірливо глянув на нього. — Капоко ж хоробра воїн!

— Але ж він страшенно негарний!

— Капоко — справжній намо-намо! Леопард! Вороги племені бійся його. Капоко — найсміливіший за всі!

Павлові стало ясно, що, як на тубільців, то справжній красень лише той, хто роботящий, хоробрий і має дуже люте обличчя. А Капоко вже переміг у поєдинках двох левів, кількох слонів, ще й носорога. Через те Маванда і обрала його своїм помі — чоловіком.

Надвечір від селища в бік Павлової оселі посунув цілий натовп страшенно збудженого люду. Усі галасували й вимахували руками, а якась літня жінка плакала й скубла на собі коси. Підійшовши ближче, натовп трохи вгамувався. Тільки стара голосила й побивалась. Павел зустрів людей біля хлібного дерева. Капоко тримав за руку якогось присадкуватого парубка з великим шрамом на виду. Парубок пручався, скреготав зубами, і з його темних очей аж іскри сипались.

— Бакоко! Бакоко! (Злодій! Злодій!) — вигукували з натовпу чоловіки та жінки й презирливо блимали на парубка. За натовпом порхала ціла зграя дітей, які без угаву повторювали:

— Нгвуно бакоко! Нгвуно бакоко!

Заплакана жінка впала перед Павлом навколінця й, заламуючи розпачливо руки, розповіла, що Нгвуно вкрав у неї найкращу «саму» — намисто. Якийсь сусіда бачив, як він виходив з її хатини, погукав Капока, й той затримав злодія. Нгвуно дивився вовком, силкувався видертися з Капокових рук, але був куди слабіший. Капоко тримав його наче обценьками. Скривджена домагалася, щоб їй повернули вкрадене.

— Нгвуно має багато браслетів та разків намиста, — репетували жінки, — і все накрадене! Але він дуже хитрий злодій.

— Не крав я ніякої сами! — протестував Нгвуно. — Всі прикраси мені принесла моя пама з морського берега!

Це ще дужче розлютило натовп:

— Бакоко! Нгвуно — бакоко! — горлали з усіх боків.

Павел не міг збагнути, навіщо злодійчука привели до нього. Виявилося, вождь із чаклуном, у зв'язку з похороном, сьогодні не виходитимуть з хатини, тому судити злочинця нікому, й Капоко привів його сюди. Вороже блимнувши на географа, Нгвуно зневажливо зіщулив очі.

— Кого ще, крім нього, ви підозріваєте? — кинув у натовп Павел.

Люди зажебоніли. Дехто почав показувати руками на літнього чоловіка зі спотвореним обличчям. Старий якось невпевнено й винувато відступив назад. Він хотів дременути, але кілька дужих рук перехопили його.

— Тримайте Ману! — гукали з усіх боків.

Старого Ману потягли до Павла. Мана ввесь тремтів і злякано кліпав очима. Нгвуно стояв незворушно, жуючи бетель і вороже блимаючи то на Капока, то на Павла. Географ вирішив удатися до Соломонового судочинства. Він дістав з похідної аптечки пляшечку рицинової олії, капнув кілька краплин на грудочку цукру, взяв ще одну, чисту грудочку, підкликав обох злодіїв і запропонував «пригоститись». При цьому голосно попередив, що хто вкрав у жінки її «саму» й не поверне вкраденого, той обов'язково вмре.

Натовп затамував подих. Як і хотілось Павлові, Нгвуно взяв грудочку з рициновою олією. Він схрумкав її й знову заходився жувати бетель. Мана, переляканий до смерті, насилу-силу з'їв свою грудочку. Балканов відпустив злодіїв додому. Юрба розділилась навпіл і пішла за ними назирці. Всі були переконані, що намисто вкрав Нгвуно, й тепер чекали, коли він почне вмирати від болів у шлунку.

По обіді до Павла навідавсь Капоко й повідомив: Нгвуно ще й досі живий та здоровий і спокійнісінько собі вудить рибу. А Мана вдома варить м'ясо.

Павел вирішив сам подивитись на «підсудних». Та коли зібравсь виходити, мало не наразивсь у дверях на скаржницю. Жінка була надзвичайно радісна й стискала в руках цілу пригорщу намиста.

— Біла людина допомогла мені! — розчулено промовила стара. — Знайшлась моя сама!

— Де ж вона була?

— Бата-бата[53] забралася до хатини і вкрала мою саму! Бата-бата гралась самою на вершечку пальми, а потім упустила саму на землю! А діти підібрали й принесли мені!

Цей несподіваний поворот у судовому процесі геть спантеличив Павла. Тепер можна було сподіватись неприємностей. Рицинова олія подіє Нгвунові на шлунок, і тубільці подумають, що біла людина — не праведний суддя.

Але, на превеликий подив, і цього не сталося. Чи то бетелева жуйка нейтралізувала проносні властивості рицини, чи з якихось інших причин, але Нгвуно не зазнав ніякого «лиха». Тубільці були задоволені. На їхню думку, «білий чарівник» змусив бата-бату повернути намисто потерпілій. Вдячна жінка принесла «судді» три коржі печеного таро, два кокосові горіхи та кілька бататів. Павел узяв один кокосовий горіх, пробив його й випив геть увесь молочно-білий прохолодний сік. Навіть, на велику втіху старій, смачно плямкнув, як ведеться серед тубільців, обтер губи й поплескав себе по животі. Негритянка, задоволена, що біла людина прийняла дарунки, пішла собі.

Так щасливо закінчилася ця заплутана історія.

До вечора не надійшло жодної звістки про наступ «лихих білих». Мовчало й лукулі в сусідньому селищі за пагорбом.

Коли споночіло, прийшов Капоко з палаючим смолоскипом у руці. Він запросив «білого чарівника» взяти участь у полюванні, яке влаштовують хлопці з юнацької хати. Мовляв, усім кортить побачити, як «вогненний лук» убиватиме «рі» — носорога. Тут поблизу саме вештається один «рі», отже, завтра вранці його треба вполювати. М'яса «рі», на думку Капока, вистачить племені на добрих п'ять днів.

Павел пристав на пропозицію.

Рано, ще вдосвіта, семеро молодих тубільців, озброєних списами, асагеями, луками та сагайдаками стріл, нечутно підійшли до Павлової хатини. Але той уже чекав на них. Юнаки обступили його й заходилися роздивлятись «вогненний лук». Проте руками ніхто не наваживсь той «лук» помацати.

Капоко дав знак рушати.

Сьогодні на голові в нього погойдувалась довга червона пір'їна, встромлена в бамбуковий гребінець, яка свідчила про те, що Капока обрано ватажком мисливців.

Ставши на стежку, мисливці подались на той бік річки, далі звернули ліворуч і пірнули в хащі чагарника. Просувались тихо та обережно. В лісі панувала напівтемрява. Над головою блищали зорі, але небо на сході починало швидко бліднути.

На закруті Павел з Домбом наздогнали Нгвуна, що підтягав ремінчики свого мисливського паска. Уздрівши білого, хлопець злякано відсахнувсь, але Павел зупинився:

— Ну, як спалося сю ніч? Шлунок не болів?

— Добре спалося! — знехотя буркнув Нгвуно, і на обличчі йому майнула зневажлива посмішка.

— Чому вчора казали, ніби ти вкрав намисто?

Нгвуно сумно похилив голову:

— Моя бабуся лишила мені багато наруччя та разків намиста. Вона нікому їх ніколи не показувала. Тепер я їх одягаю, а люди гадають, ніби то накрадені! Пама дістала їх від білих людей на березі Великої води. Білі люди хотіли спочатку посадовити її на вогненну пірогу й повезти на свій острів, але один білий урятував паму й забрав до себе в хатину, щоб пама топила ватру та носила дрова. Коли після того народився п'ятий новий місяць, білий відпустив мою паму додому. Його дружина подарувала памі багато нарунчів та намиста. Пама загорнула їх у бананове листя й заховала. Перед великими дощами злий дух згубив паму.

Нгвуно замовк і вкинув у рот бетелеву жуйку. Якийсь хлопець із рваним вухом підслуховував розмову. Коли Нгвуно замовк, той голосно зареготавсь і шугнув у кущі. Нгвуно від люті аж загарчав.

Швидко світало. Тубільці йшли навшпинячки, обачливо обминаючи трухляві колоди вітролому, що пообростали виткими кущами з буйним цвітом рослин-паразитів, котрі висотують до останньої краплини соки з мертвих лісових велетів. Одцвівшись і викохавши насіння, ті рослини теж гинуть.

Мисливці вийшли на велику галявину при підошві білих та рудуватих скель. Макаранги та олійні пальми поступались місцем перед низенькими обрідними кущиками, неприступними шпичастими мімозами, цупкою слонячою травою та самітними крислатими пальмами.

Вузенька стежечка в'юнилась поміж підступних тарбів, які стелились у траві, гарні та безневинні на перший погляд. Але їхні гострі, мов голки, шпички незабаром прокололи вичовгані Павлові підметки. Есеки були геть уквітчані жалами, схожими на рибальські гачки. Вони чіплялися за брезентовий плащ, і Павел мусив докладати чимало зусиль, визволяючись од їхніх обіймів. А надто мальовничими здавались кущі асканії. Вони милують око зрадливою красою, але досить кільком тонюсіньким, мов жальце, шпичкам уп'ятися у шкіру, як уражене місце швидко спухає й відкривається дуже болючими гнійницями.

Часто доводилось продиратися крізь хащі за допомогою сокири, що її ніс Домбо. І все одно виткі стебла плутались під ногами, чіплялися за одяг і до крові роздирали тіло. Недаремно колись бури називали ці хащі «почекай-трохи».

Рогаті гадюки, які звичайно цілий день сплять, сховавшись у теплий порох, вистромивши нагору тільки свої гострі ріжки, зараз, сполохані мисливцями, втікали з загрозливим сичанням. Над хащами порхали фіглярі — священні птахи деяких племен. За негритянськими легендами, фіглярі вишукують у далеких землях цілюще зілля й переносять його туди, де живуть їхні шанувальники; цим зіллям тубільці лікуються від слонової хвороби. Але зараз птахи виконували іншу, цілком буденну функцію. Вони шугали над осоннями, нишпорили в траві й витягали з кубел довгих рогатих змій. У гачкуватих дзьобах фіглярів рогаті змії здавались химерними темно-рудими коренягами. Фіглярі нападали швидко й настирливо, одним крилом захищаючи себе від смертоносного жала зміюки, а другим щосили гамселячи її. Змія шалено вистрибувала й сичала, намагаючись улучити птаха в голову, але той вправно ухилявсь. Нарешті дужим крилом фігляр забивав змії памороки й здіймався з нею в повітря.

Стежину переповзали велетенські ящірки, якісь комахи небачених розмірів та важкі тропічні черепахи.

Сонце залило крейдяні скелі, кущі й випалену траву золотавим уранішнім промінням. Насувалася спека, й уся природа довкола немов завмирала.

Капоко чимдалі вповільнював крок і ставав обережнішим. Нгвуно дістав із сагайдака отруйну стрілу. Інші тубільці пильно вдивлялись уперед. Вони ступали навшпиньки, низько попригинавшись.

Кущі ставали чимраз густіші, мальовничіші та різноманітніші. З них звисали гірляндами виткі рослини, обважнілі квітом, схожим на петунію, але з якимись міхурцями брунатного кольору. Інші були яскраво-червоні або з вишневим відтінком. Подекуди росли пишні гарти з уже стиглими плодами, схожими на груші. В їхньому вітті гули дикі бджоли. З меліантусів капав мед, і при кожному дотику вони кропили мисливців рясним медовим дощем. Із солодкого соку та листя меліантусів тубільці виготовляють дуже міцний напій «тодді». З галузки на галузку моторно стрибала якась пташка й ненажерливо дзьобала бджіл.

Африка немовби демонструвала тут усе своє рослинне багатство. Ліворуч росла кисла смоква з соковитим листям, поряд здіймалися стрункі «вощані» дерева, твердошкірі поліровані кактуси, степаливи з крислатими кронами та квітками, оббризканими фіолетовими цяточками. Вони смерділи падлом, і тубільці поспіхом проминали їх. На химерних стовбурах не було жодного листка: лише гілля та цвіт.

Сморід — то захисна зброя рослини.

На великих розлогих деревах птахи-ткачі спорудили солом'яну стріху. Під цим спільним дахом кожна пара «ткачів» виткала собі кубелечко у вигляді торбинки з продухвинкою. Велика стріха під вагою багатьох гнізд аж попрогиналася й загрожувала впасти. Коли таке пташине селище падає, «ткачі» зводять собі нове.

Пташки пінк-пінк попришивали свої гнізда до гілочок і листя мімози. Птах-гувернер уквітчував навколишні кущі різноколірними жуками, метеликами та іншою комашнею, а кубелечко собі виплів з «бушменської трави».

Здавалось, природа навмисне розкриває перед ученим усю свою розмаїтість. Строкаті метелики, дивовижні комахи, пташки великі та маленькі, плазуни й рослини, рослини… Але поряд з красою вона ховала й багато неприємних несподіванок. Через те географ у одній руці тримав олівець, а другою стискав набиту рушницю…

Капоко нахиливсь і хитнув списом.

— Бама ой бама! — пошепки попередив він.

— Бама ой бама! — переказали мисливці заднім.

— Капоко знайшов віск, — пояснив Домбо. — Віск — добрий товар. Білі охоче купуй віск і дорого плати!

— Про який це віск ти торочиш? — здивовано глянув на нього Павел. — Ми шукаємо носорога!

Домбо знизав плечима. Тим часом Капоко, застигши, пантрував, а мисливці поховалися за кущі, які по-тамтешньому називались галунгоалті — граціозна пальмочка. Географ і собі зіщулився за кущем. На кущі всілась рябенька пташка й весело затьохкала. Капоко трохи підвівся. Пташка змахнула крилами й полетіла вперед. Капоко побіг за нею. Інші мисливці не відставали від нього.

Домбо з Павлом обережно рушили слідом за ними, й хлопчина дорогою розповідав про пташку-навідницю. Вона багато разів рятувала тубільців од голодної смерті. Розшукавши кубло диких бджіл, ця пташка летить до людей, весело цвірінчить і веде їх у ліс за собою.

— Ти ба, яка розумаха! — захоплено хитнув головою географ. — Аж не віриться, що це правда!

— Ой гамба! — обурився юнак.

Вони вийшли на узлісся. Кора на деревах була обпалена. Сумно стирчало в повітрі мертве гілляччя. Далі відкривалась рівна галявина, вкрита густим килимом свіжої трави та квітів, оточена з усіх боків бамбуком, акацією та високими вічнозеленими деревами кола, з чиїх плодів тубільці виготовляють наркотичну жуйку.

Раптом Капоко впав долілиць і тихенько свиснув.

— Десь поблизу є рі! — таємничо шепнув Павлові Нгвуно.

Молоді мисливці причаїлися за стовбурами. Павел шугнув у густу деревовидну папороть. До нього підповз Домбо.

— Рі — страшно! — попередив Домбо свого друга.

— Не бійся! — махнув рукою Павел. — Вогненний лук страшніший за рі!

— Рі дуже добре чує чужий дух!

— Зате він короткозорий! — відповів Павел.

Можливо, вони б «лякали» одне одного й довше, коли це раптом помітили, що акації на узліссі гойднуло, мов дужим вітром. «Рі» вже сунув на галявину. Вісім стріл аж бриніли на туго напнених тятивах, вісім міцних чорних долонь до терпу стискали грізні асагеї, вісім пар очей утупилось в одну точку.

— Рі онда! (Носорог виходить!) — тихо попередив хтось.

— Рі онда! — повторив Нгвуно.

Але раптом усі здивовано перезирнулись.

Вони впізнавали тварин з характерного шуму та кроків. Цього разу трапилась помилка.

З-від дерева, де заліг Капоко, пролунав пташиний щебіт.

— Гумба-гумба! — вуста в уста полинула тривожна звістка.

Домбо ледве встиг нагадати географові, що таке «гумба-гумба», — як над віттям здійнявся довгий хобот і зламав соковитий вершечок динного дерева.

Над лісом запала мертва тиша. Негри поклякли з напненими луками в руках. Обличчя їм неначе скам'яніли. Глухо лущало сухе галуззя, під ноги велетневі джунглів із тріском падали повалені дерева.

Слон водив довжелезним хоботом на усі боки й зривав з акацій зелене пагіння. Незабаром він з'явивсь на узліссі — великий, вгодований, вкритий темно-бурою бронею. Потупцявши трохи край галявини, обкидав собі спину сухим листям та порохом, махнув вухами й вайлувато погупав уперед. Просто на мисливців.

Капоко поступивсь йому дорогою, непомітно переповзши під сусіднє дерево. Інші мисливці пошились у хащі. Тільки Павел не ворухнувся з місця, а пильно стежив за кожним кроком тварини й ціливсь їй у плескатий лоб. А Домбо, коли слон вийшов на галявину, зблід, затремтів і поплазував до хлібного дерева.

Павел, затамувавши подих і не кліпаючи очима, чекав, поки слон підійде ближче. Посеред галявини слон раптом зупинився й підозріло прищулив величезні вуха. Павел примружив ліве око, припав щокою до приклада й помаленьку натиснув на гачок. Пролунав постріл, неначе над лісом упала громовиця… Ще один постріл… Здивований велетень якусь мить стояв, мов укопаний, а тоді раптом розітнув тишу грізним криком, люто сіпнувся й кинувсь уперед. Павел шугнув у хащі, швидко обернувсь і вистрілив ще двічі. Біля нього тугою тятивою напнулось пружке Капокове тіло, асагей накреслив у повітрі дугу, залізне вістря блиснуло проти сонця й уп'ялось тварині в черево. Тієї ж миті на слона сипонули списи та отруйні стріли… Ліс аж тремтів від оглушливого ревіння, тріску повалених дерев, несамовитих вигуків і стугону рушничних пострілів. У повітрі літало гілляччя та віхті трави.

— Стережись, гамба-а! — крикнув з-від дерева Домбо.

Павел рвучко обернувся, але на нього раптом насунулась величезна тінь очманілого від люті слона, який знавісніло сопів, ревів і вимахував на всі боки довгим важким хоботом. Двічі, майже вдотик вистріливши слонові в голову, Павел стрибнув у найближчий кущ. З цівки карабіна ще курився димок, коли над деревами шпунуло цілим водоскидом кривавих бризок. Слон ще раз люто засурмив, линувши з хобота навий струмінь крові. Два списи, розітнувши повітря, вп'ялись у брунатну броню велетня, й тільки тоді важке тіло впало, аж земля застугоніла.

Лісом прокотивсь радісний вигук. Мисливці оточили географа. Всі вони кричали й ніжно гладили руками «вогненний лук». Потім побігли до забитої тварини.

— Вато бама гумба-гумба! (Біла людина вбила слона!)

— Гумба-гумба мато! (Слона переможено)!

Домбо плигав на одній нозі й вигукував:

— Гамба дужче за гумба-гумба!

Павел відсапувавсь, обтираючи хустиною піт з виду, й зацікавлено спостерігав, як молоді мисливці, побравшись колом, заходились витанцьовувати круг слона танок перемоги. Вони стрибали, люто гарчали, загрозливо наскакували зі списами в руках на тушу, розбігалися й знову наступали.

Так мисливці щораз ближче підходили до тварини. Раптом Капоко, мов ужалений, відсахнувсь назад. Решта мисливців тривожно заволали: «Слониха!» й злякано зазиркали одне на одного. Тубільці добре знали норови слонів: самець помститься за свою подругу.

Але поблизу не було інших слонячих слідів.

Павел розглядав забиту тварину. Це й справді була самиця, яка годувала маля. Череп їй було пробито кількома кулями, чотири асагеї відкрили великі криваві рани біля лопатки й у череві, з яких цебеніла темно-червона кров.

Негри про щось сперечалися, спідлоба позираючи на Капока, який, упершись ногою в слониху, намагався витягти свій асагей. Коли нарешті витяг його, Павел помітив, що то не простий собі спис, а грізний гострий гарпун з визубнями, які не дають асагеєві випасти з рани.

Тепер стало ясно, як забито велетня. Куль, що пробили череп, для такої тварини було замало, коли б останню мить Капоко не встромив їй у тельбух свого гарпуна. Слониха намагалась утекти, але з кожним кроком смертоносне вістря впиналось чимраз глибше, аж поки, втративши майже всю кров, вона впала на землю. Отже, вирішального удару завдав слонисі хоробрий хлопець. Але мисливці не хотіли цього визнати. Для них єдиною грізною зброєю, яка вбила гумба-гумбу, був «вогненний лук».

— Біла людина дужче за гумба-гумбу! — вигукували вони.

— Вогненний опис убив гумба-гумбу!

— Біла людина забезпечила плем'я їжею!

— Біла людина добра!

— Біла людина врятувала нас від великого гумба-гумби!

Капоко відіслав Нгвуно до лібати повідомити про цю здобич, а сам заходився білувати забитого слона добре вигостреним кістяним ножем.

Павел і Домбо трохи згодом і собі подалися до селища. На півдорозі вони зустріли цілу юрбу тубільців із сокирами та ножами. Інші вже стояли на варті. Звістка про забиту слониху, яка годувала маля, збурила все плем'я. Негри боялись раптового нападу мстивого самця, тому й позаступали навкруг усі стежки та просіки.

За ніч ніхто в лібаті й очей не стулив. Перед дверима кожної оселі горів устромлений у землю смолоскип, а біля громадської хати палахкотіло величезне вогнище.

Тубільці нескінченною вервечкою снували між селищем і місцем, де розбирали тушу забитої слонихи. На стежині від смолоскипів було видно мало не як удень. Над лісистим пагорбом стояла рожева заграва. Тубільці пекли слонятину великими куснями, обгортали в бананове листя й зносили до громадської комори, де м'ясо ще й солили, аби довше збереглось.

Без угаву гупало дерев'яне лукулі, й його ритмічні удари відлунювали в далекому лісі аж до самого світанку.

Павел теж не зміг ні на часину задрімати. Тубільці юрбами сунули до дверей його хатини, зазирали всередину й шукали очима «вогненний лук», який «невидимою стрілою» пронизав непереможного гумба-гумбу. В мерехтливому світлі смолоскипів географові було добре видно їхні усміхнені обличчя, блиск очей та білі, мов порцеляна, зуби.

Наступного дня кожен чоловік племені мав піднести подарунок хороброму мисливцеві, який здобув стільки вами (м'яса) для племені й забезпечив людям їжу на багато днів. За якусь годину біля Павлової оселі виросла добра кучугура кокосових горіхів, бананів, бататів та інших їстівних коренів. Кабанга припер величезний глек золотавого меду. Старий трохи посидів та й пішов собі. Потім завітав Капоко. Руки в нього були свіжо побіловані глеєм. Павел поспитав, доки він їх білуватиме, але хлопець лише нахмурився й нічого не відповів. Пояснив Домбо. За звичаєм племені, ім'я небіжки не можна згадувати, бо це дратує лихого духа. А руки собі Капоко білуватиме до нового молодика.

Цього разу юний мисливець був уже не такий сумний. Він старанно зібрав усі подарунки й поскладав їх у хатині, обмацав кожну географову річ, не проминув спитати, як вона зветься мовою білих, і дуже чудувався з дивних слів «рушниця», «ніж», «компас», «бінокль». Він намагався запам'ятати ці слова, повторюючи їх уголос по кілька разів, але язик не завжди слухався його. Кінець кінцем він засміявся сам із себе й заходився біля ватри.

— Коли прийдуть лихі білі? — поспитав у нього Павел.

— Цього ніхто не знає, — відповів Капоко, бгаючи в люльку жовте сухе листя та потерть якогось коріннячка.

Павел подарував йому коробку сірників. Капоко страшенно зрадів дарункові, але люльку припалив од жаринки. Пихнувши кілька разів, хлопець раптом попросив географа взяти його з собою за носія, коли настане день вирушати в дорогу. Павел пообіцяв. Очі в Капока радісно заблищали, на обличчі йому заграла щаслива усмішка. Потому, почадівши трохи люлькою, він спитав, чи то правду кажуть, ніби чорних людей «на острові серед моря» вбивають.

— Ні, не правду, — відповів географ. — Їх тільки примушують обробляти землю. Праця тяжка, а їсти дають мало. Чорні люди швидко виснажуються й захворюють.

— А тоді їх таки вбивають з вогненних луків! — наполягав на своєму Капоко.

— Ні, не вбивають. Вони від такого життя й самі гинуть! Натомість привозять інших. А ті також умирають.

Капоко слухав, утупившись в одну точку. Обличчя йому стало суворе, губи тремтіли.

— Лихі білі! — загрозливо процідив він крізь зуби. — Ми не дамо їм жодної людини з. нашого племені!

Вождь не виходив з хати й цього дня. Смолоскипи на тину в нього й досі горіли. Але життя вимагало свого. Жінки квапились вибрати маніоку до приходу карального загону. У громадському будинку кували зброю.

Всі географові заміри летіли шкереберть. Хотів він того чи ні, але мусив залишатись у цій тубільній лібаті. Ніхто не міг передбачити, коли йому видасться нагода знову рушити в дорогу. Але й тинятися з кутка в куток або вилежуватись у холодку під пальмами — теж дурне. Павел був не з тих, хто марнує час. Він сів і склав собі суворий план: вивчати рослинний світ, тварин та комах, поглибшувати свої знання з культури, побуту, первісних релігійних звичаїв тубільців.

За якихось два чи три дні його хатина була вщерть забита шматками деревної кори, листям, квітами, віхтями зілля, трави, корінням, різними жучками та метеликами, дрібними плазунами, птахами, суходільними раками, черепахами тощо. Все це Павел припаровував, систематизував і описував у зошиті.

Надвечір, коли спадала спека, він відвідував хижки тубільців або розмовляв з гостинними господарями, перемальовував тотеми, обрядні келихи, робив ескізи внутрішнього оздоблення жител. Майже в кожній хатині знаходив щось оригінальне: то гарний дерев'яний посуд, то цікавий бамбуковий глек на воду. Дехто мав рогові келихи, гарно помережані розпеченим залізом. Майже біля кожної оселі стояла дуплянка з великою каменюкою на дні. Це були «каструлі», в яких господині варили м'ясо. М'ясо спочатку клали в дуплянку й заливали водою. Потім на вогні нагрівали каменюку, коли вона розпікалась, укидали її в «каструлю». Охолоджену каменюку витягали й натомість укидали щойно розпечену. І так доти, доки в дуплянці закипить вода й звариться страва.

Одного вечора Павел побачив, як два чоловіки терли одне об одне сухі цурпалки, щоб видобути вогонь. До цурпалків були прив'язані шматки трута, що мали ловити іскрини. А від сусідської хатинки за ними зловтішно спостерігав той самий тубілець із спотвореним шрамами обличчям, якого колись звинувачували в крадіжці намиста.

— А чом ви не попросите вогню в сусіди? — здивувавсь Павел.

— Просили, та не дає! Мана сердитий на нас, — відповіли чоловіки. — А з громадського вогню не маємо права брати жару аж до нового молодика, бо наша ватра згасла з нашої вини.

Географ сам підпалив їхній трут, дав неграм ще й по два сірники та шматку тертушки. Вони покидали цурпалки й побігли до сусідів похвалитися дивиною.

Підійшла старенька зморшкувата негритянка. Усміхаючись аж до вух, вона вхопила географа за рукав і потягла до своєї хатинки.

— Добрий дух зробив нас щасливими! — радісно шамкотіла бабуся. — Мій хоробрий син уже багато місяців живе у власній хатині. Його пума народила сина!

З дверей виглянула й молода породілля. Ноги їй по самі кісточки були пофарбовані червоною глиною. В руках вона тримала величезну макітру, оздоблену чорно-червоним орнаментом. На дні макітри спало сповите в хутро африканської лисиці немовля. Поруч нього лежали дві кокосові шкарлупинки з водою.

— Плем'я матиме нового воїна! — сором'язливо запишалась породілля; очі їй сяяли щастям. — Наша хатина повна радості! Хлопчик народивсь, коли біла людина вбила гумба-гумбу. Тому ми його й намастили кров'ю могутнього гумба-гумби!

На лобику в немовляти червоніли дві подряпинки — рисочки першої татуїровки. Коли хлопчик переживе свої сьомі великі дощі, його шкіра буде помережана, мов дорога тканина. Подарувавши молодій матері разок синього намиста, Павел вийшов з хатини.

Біля іншої оселі двоє чоловіків дубили гієнячу шкуру. Вони мастили її якоюсь олією й навперемінки м'яли, щоб була м'якою й зберіглась якнайдовше.

Павел пристояв біля чинбарів, пригостив їх сигаретами, погомонів трохи з ними й побрався додому.

По селищі метушилися жінки, переносячи на головах важкі кетяги бананів, кокосові горіхи, плоди хлібного дерева. Діди, підібгавши під себе ноги, гострили на великих брусах вістря списів.

Плем'я лаштувалося до війни. У підготовці брали участь навіть підлітки. Вони різали очерет та бамбукове пруття, крутили дідам бруси або й самі гострили вістря на стріли та списи.