Слідами вигнанця

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

_{Рятівне као. Пірога з розбитою кормою. Куди зник Онда? Рухома стрічка. Прив'язаний тубілець. Капока поранено. Звільнення Онди. Географ попадає в полон}

Павел прокинувся рано. Сонце ще не сходило, але верховина гори швидко рожевіла. Ватра згасла. На м'якій зеленій папороті поснули, де попадали, негри. Кожен пригортав до грудей свій спис. У листі пальм щебетало птаство, стрибали довгохвості зелені папуги із золотими грудями. Заколисливо гомоніла під деревами річка.

На тому боці починається країна гаубау… Балканов став на березі й задививсь у сутінки, які танули просто на очах. За річкою несподівано зійшло сонце, мов з води виринуло. Вдалині зеленими хвилями здіймались плескаті пагорби. Але не видно було ні селища, ні будь-яких інших слідів людини. На одному схилі жовтіла довга смуга. Павел придививсь у бінокль, вижате поле! На стернищі стояли полукіпки снопів. Картина була знайома, в ній промайнуло щось рідне й дороге. «Као!» — мало не вихопилося з грудей у Павла. Старий біг казав правду! Гаубау вже сіють пшеницю й мелють борошно. У цьому глухому закутку Африки — пшениця!

Лише Геродот свідчить, буцімто в часи єгипетського фараона Нехо, який царював з 611 по 597 рік до нової ери, фінікійські моряки вирушили в подорож навколо Лібії (так стародавні греки називали Африку), маючи на меті обійти її. Флотилія складалася з п'ятдесяти галер. Вийшовши з Червоного моря, вони довго пливли понад берегом і тільки восени дістались до найпівденнішої точки Африки, яку вже потім, через добрих два тисячоріччя інші мореплавці називали Мисом Доброї Надії.

Але тут фінікійці злякались, бо харчів лишалось обмаль. Вони зійшли на суходіл, виорали шмат поля й посіяли пшеницю. Дочекались, коли вона вистигне, зібрали врожай знову рушили в дорогу. Промандрувавши отак два роки, на третій мореплавці досягли Геркулесових стовпів, як тоді називали протоку Гібралтар, і звідти знову попливли до Єгипту…

Не було сумніву, що й тут доклала рук біла людина. Але звідки вона взяла пшеницю? Може, випадково знайшла в кишені кілька зерняток і висіяла їх?..

Мосту через річку не було ніде. Течією вниз несло цілі острови водоростей з гарними болотяними квітами. Над водою ширяла ластівка-рибалка і, як справжній ловець, щоразу здіймалась угору зі ще живою рибинкою в дзьобі. В очеретах шаруділи й хлюпотілись африканські видри. Раптом Павел помітив неподалік стару, вкриту зеленим мохом пірогу з розбитою кормою. Пірога лежала догори днищем у густих папоротях. У цьому місці річка видалась найвужчою. Саме сюди підводила й стежина. Очевидячки, гаубау навмисне зруйнували міст і розбили пірогу, щоб хоч таким рабом перешкодити наскокам злодійкуватих мукасекерів. А як же тоді дісталась на той бік дівчина-бранка? Може, перепливла річку?

Уважно обстеживши піщану смужку й увесь навколишній спадистий берег, Павел не виявив ніяких слідів. Аж тут раптом почувся крик.

Хлопці попрокидались. У таборі зчинився ґвалт. Одні гасали й метушились, інші скрадались поміж деревами, треті підповзали до очеретів.

Низько нахилившись, Павел метнувсь до дерев і заховався за стовбуром. Сюди ж, спритно перебігаючи від пальми до пальми, наближався й Капоко. Кроків за десять слідував Домбо.

— Ви куди? — пошепки запитав Павел.

— На полювання, гамба! — по самі вуха всміхнувся Домбо.

— Що полювати збираєтесь?

— Капоко бачив водяні кози! Он там! — показало негреня на очерети. — Вийшли на паша!

— Водяні кози! — здивувавсь географ.

— Так, гамба!

— Скільки їх?

— Два!

Павел більше не розпитував. Припадаючи до землі й тримаючи напоготові рушницю, він почав швидко продиратись між чагарями.

За кільканадцять метрів починався мочар з густими, як щіть, очеретами, високою папороттю та осокою. Шугнувши під кущ, Павел крадькома вистромив голову. І раптом помітив двійко серпатих рогів. А за якусь мить угледів і їхню власницю — темно-сиву, завбільшки з доброго підтілка, козу. Довга вовна в неї лищала, мов змащена, на спині яскріла біла плямочка. Трохи осторонь рухалася ще одна така сама коза, але з напрочуд блискучими рогами.

Звичайно, ці чудові тварини виходять на пашу вночі, але якщо добре знають місцину, то пасуться й удень. Вони дуже обережні, мають гострий слух та нюх і в прудкості не поступаються перед «суходільними» антилопами.

Тільки-но Павел прилаштувався стріляти, як нога йому раптом підслизнулась і рушниця шубовснула в калюжу. Тварини, які цю мить саме зупинились і нашорошили вуха, почули плескіт. Зашерехтів очерет, мов його прошила куля, гойднулись верхівки папороті. Павел вистрілив двічі навпопад, але марно. Болотяні кози, добре пристосовані до життя у воді, встигли відпливти далеко й десь, певно, вже причаїлись у непролазних хащах, куди не наважується заглядати навіть людина.

Обтираючи закаляні чоботи, Павел помітив Лію, що чимдуж біг до болота й лементував. Назустріч йому вийшов Капоко. Лія заходивсь щось розповідати, збуджено вимахуючи списом.

Балканов квапливо подався туди:

— Що сталося?

Лія сіпнувсь, різко повернув голову й злякано глянув на географа. Капоко був похмурий на виду.

У таборі теж заметушились.

— Що ж таки сталося? — знову спитав Павел.

Від його голосу Капоко немов прокинувся.

— Зник десь Онда, — знехотя буркнув він і якось непевно стенув плечем.

Онда! Той самий, що дуже боявся гумба-гумби, наймолодший серед носіїв, майже хлопчик, як Домбо.

— Онда звечора лягав спати? — спитав географ.

— Лягав! — нахмурився Капоко.

— А біля кого спав?

— Біля мене.

— А ви на річці шукали? Може, гайнув ловити рибу?

— Шукали!

Це вже відповів Лія.

— Де шукали?

— Скрізь! Обійшли ввесь берег, обнишпорили очерети, гукали в лісі!

Поправивши рушницю, Павел подався до табору. Там зібрав усіх носіїв і знову заходивсь розпитувати про Онду. Але вночі всі міцно спали, й ніхто нічого не постеріг.

Тільки Гама висловив припущення, що, певно, Онду вночі вкрав злий дух, бо не було місяця. Хлопці злякано глянули на нього. Лихий дух розвештався, доки біла людина спала, й затяг Онду до себе в гори! Даремно заперечував їм Павел. Тубільці недовірливо похитували головами. Вони над усе боялися злого духа й уважади, що він докладав рук до кожного, нещастя.

Зникнення хлопця страшенно стривожило географа. Що з ним скоїлося? Чи його хижак пошматував, чи він у річці втонув, чи, може, раптом узяв та й накивав п'ятами додому? Дивно. Дуже дивно…

Павел наказав лаштуватись рушати далі. Негри никали, мов очманілі. В очах їм застиг притамований ляк. Вмощаючи пакунки, вони таємничо перешіптувались. А коли вийшли на берег, то запитально зиркнули на Капока й завагались. Павел запропонував сукати з ліан та гнучких повзучих чагарів мотуз, а сам довгою жердиною заходивсь міряти дно річки. Вона була неглибока, але з вантажем на голові її перебрести не так сплоха.

Незабаром хлопці всукали довгу мотузяку. Тепер залишалось найважливіше: хто перший перепливе чи перебреде на той бік, щоб зачепити кінець мотузки за якесь дерево й перегнати сюди понівечену пірогу? Павел запитав — ніхто не зголосився. Носії мовчки перезирались. Павел запитав удруге, але й тепер ніхто не вийшов уперед. Тоді він почав сам роздягатись. Але тільки-но встиг скинути брезентову куртку, як за спиною в нього зашепотіли. Пролунав верескливий Домбів голосок:

— Чекай, гамба, Лія буде перепливти!

— Лія? — глянув на молодого тубільця географ.

То був низенький і клишоногий хлопчина зі слідами слонячої хвороби на гомілках.

— Я на таке не пристаю! — заперечив Павел і взявся розперізуватись.

Домбо переклав його слова хлопцям. Капоко махнув списом до Лії.

— Залишайся на березі. Я сам перепливу на той бік. Річка глибока, ще втонеш.

Та не встиг Капоко вхопитися за мотуз, як Гама відкинув товариша-вбік і побіг до річки сам.

— Не треба, щоб Капоко перепливав, біла людино! — вигукнув він. — Капока старійшини обрали на вождя племені, коли помре Бенгас.

Кілька хлопців метнулись йому навперейми, котрийсь ухопив Гаму за поперек, перекинув собі за плечі й бігцем поніс геть від берега. Гама репетував, вимахував руками й намагався випручатись.

— Не пускай Гаму, біла людино! Гама незабаром матиме дружину й власну хижку! Я сам перепливу на той бік! Я вмію плавати не згірше як риба! До того ж мені ще не визначили лума-луму, і я не збираюся ставити нової хатини!.. — благав один молодий носій.

Павел заклав пальці в рот і різко свиснув. Запала тиша. Павел сказав, щоб хлопці самі обрали між собою людину, яка перебреде на той бік. Тубільці тихо загомоніли. Капоко махнув списом. І всі пішли за ним. Повсідавшись у затінку кокосової пальми, хлопці почали жваво сперечатись. Добру годину лементували вони, здіймали вгору списи, били себе в груди, аж нарешті Капоко підвівсь і всі замовкли. Він щось говорив схвильовано, а тоді заходивсь торкати списом кожного по черзі й нарешті зупинився перед Онаєм. Юнак миттю схопився й метнувсь до мотузки.

— Онай обраний переправляйся на той берег! — пояснив географові Домбо.

Онай був молоденький хлопчина з ледь помітним мохом на верхній губі, але високий та стрункий, з тонкими прудкими ногами й маленькими лукавими оченятами.

Він поклав собі на голову плескату каменюку й, притримуючи однією рукою її, а другою кінець мотуза, ввійшов у воду. Камінь надавав тілові більшої ваги. Спочатку вода сягала хлопцеві колін, потім поперека й нарешті — грудей. Юнак повільно просувавсь уперед, обережно обмацуючи ногою дно. Кілька разів підковзавсь, але щоразу встигав утримати рівновагу.

Тубільці, постававши на березі, напружено стежили за кожним його кроком. Часом, коли вода намагалася залити хлопця з головою, вони схоплювались, починали стрибати й підбадьорювати його. Так, крок за кроком, Онай досяг протилежного берега, схопився за повітряний корінь хлібного дерева й видерсь на сухе. Коли обернувся до товаришів, на радому обличчі його заблищали зуби.

— Онай онага! Онай онага! (Онай перебрів! Онай перебрів!) — кричали радісно тубільці.

Але Онай не дуже вважав на їхні овації. Не гаючи зайвої секунди, він міцно припнув кінець мотузяки до стовбура, перекинув пірогу на днище, стяг її у воду, зліз на носову частину, причому розбита корма задерлась догори й не черпала воду, вхопивсь обома руками за напнений мотуз і почав швидко перетягати сам себе на протилежний берег.

Тубільний човен був старий, з пробитою кормою, але його пласке дно, добре змащене смолою, виявилося міцне. Діставши сокиру, Павел зрубав грубелезну гілляку, розколов її, витесав з обох боків і сяк-так полагодив корму. Тепер уже можна було переправити на ньому й людей, і вантаж.

Останній переплив річку географ. Коли Павел ступив ногою на берег, його охопило дивне почуття — неначебто він опинивсь на рідній землі…

Стежина повела мандрівників не до схилу із жовтим стернищем та золотавими полукіпками, а до вузької ущелини. Обабіч здіймались високі стрімкі скелі, щедро залиті яскравим сонцем. На одній скелі вигравала проти сонця якась червона смужка. Вона спадала до самої стежки і звивалась то на один, то на інший бік, мов жива. Попередивши, що то червоні мурашки, Капоко повів мандрівників протилежним схилом. А ущелина дедалі ширшала. Обабіч росли самітні пальми та гуави.

Коли мурашина армія залишилась далеко позаду, Капоко раптом зупинивсь і зачекав, поки підійде Гама. Щось прикмітивши, вони довго й пильно дивились уперед, а тоді шугнули між дерева.

— Там прив'язано людину! — показав кудись рукою Гама.

Хлопці попадали на землю. Підлізши навкарачки до Капока, Павел запитав:

— Де ви бачите людину?

Тубілець показав списом туди, де біля стовбура було видно якусь постать.

Піднісши бінокль до очей, Балканов мало не впустив його додолу.

— Онда! — майже вигукнув він. — Там наш Онда!

Руки й ноги в Онди були прив'язані до стовбура, з рота йому вистромлявсь трав'яний віхоть. Онда марно силкувався випручатись.

— Онда! — жахнулись тубільці.

Зціпивши зуби, Капоко низько нахиливсь, немов намагаючись скинути з плечей якийсь тягар, міцно стис у руці зброю й чорною пантерою метнувсь уперед. Та не встиг добігти й до дерева, як був зустрінутий сотнями стріл. Капоко дременув назад, але навздогінці йому блиснув спис і вдарив межи плечі. Хлопець поточивсь, мов п'яний, і захитався, ноги йому підломились, і він осів на землю. Павел закусив спідню губу. Він заплющив очі й знову глянув. Швидко схопившись на ноги, Капоко побіг, але знову мов перепнувся. Гама підплигнув, як той поранений звір, протягло заволав і кинувсь уперед. У його зіщулених очах спалахнуло чорне полум'я.

На два махи Павел опинивсь кроків за двісті від Капока. Молодий негр карлючивсь у траві, обливаючись кров'ю.

— Гама она! Гама она! — хрипким і слабовитим голосом вигукував він.

Павел утретє підбіг і вгледів Гаму. Схопивши вдвох пораненого, вони швидко потягли його назад. З плеча в хлопця цебеніла кров.

— Капоко помре? — запитав Гама.

Вигляд у нього був геть розгублений.

— Не вмре! — відповів Павел, уникаючи дивитись хлопцеві у вічі. — Його тільки подряпало списом! То ж тобі не отруйна стріла!

— Гамба, врятуй Капока! — Проскиглив Лія, нахилившись над товаришем. — Він же найкращий син племені! Врятуй його! Бенгас дуже сумуватиме за ним!

Решта хлопців, оточивши пораненого, тупцювали на місці, з переляку не здатні й слова вимовити. Тільки Гама, дивлячись на свого товариша, якого намагались отак підло вбити, аж шаленів од обурення. Задерши голову до неба, він повторював:

— Це все наробила вождева бранка! Вона невдячна й підла!

Потім сумно глянув на географа:

— Білий чаклуне, врятуй життя Капока! Покропи його жовтою водою!

Капоко терпляче лежав, заплющивши очі, міцно зціпивши зуби й стиснувши кулаки. Він навіть не стогнав. Але напнені жили в'язів та рясний піт на виду свідчили про нестерпний біль. Та воїн і зараз тримався, як герой. Недаремно старійшини обрали його вождевим наступником.

Тільки коли спирт вогнем обпік рану, Капоко скреготнув зубами, й у куточках стулених повік йому блиснули сльози.

Так пролежав він добру годину. А коли розплющив очі й побачив схилене над собою Гамине обличчя, то всміхнувсь і ледь чутно промовив:

— Гамо, я живий! Не хвилюйся за мене… І не сердься… Гаубау мали право так учинити.

Гама обурився:

— Що говорить син Кабанги, наймудрішого старого воїна племені! Що я чую? Вони хотіли тебе вбити, а ти!..

— Гаубау охороняють свою країну. Молода бранка їм сказала, що ми ночували в му-касекерів, їли їхнє таро, печені батати і ямс. А мукасекери все це награбували в гаубау… І награбованим пригощали нас! То чому ж ти сердишся на гаубау?.. Вони вчинили справедливо.

Гама хотів щось сказати Капокові, але тільки ворухнув губами й збентежено закліпав очима. Лія від сорому одвернувсь. Решта тубільців похнюпила голови. Тільки тепер хлопці усвідомили, що їхній учинок не міг не розгнівати навіть найсумирніших людей у світі.

— Бенгас сердитиметься, — докоряв і собі, й іншим поранений. — Він не простить Капокові… Не простить Гамі, Лії, Онді…

Гама з Лією, наче вжалені, посхоплювались і позатуляли обличчя руками, немов хотіли сховатись від розгніваного погляду Бенгаса. Інші п'ятеро якось обережно, боком відступили геть. Сидячи в холодку, Балканов палив цигарку й мовчки стежив за тубільцями.

— Ми приборкали мукасекерів, — нарешті озвавсь він. — Як ви гадаєте: наважаться тепер вони хоч раз напасти на гаубау?

— Мукасекери вже ніколи не нападуть на гаубау! — погодилися негри.

— Гаразд. Не крастимуть більше в них харчів. Не вбиватимуть людей. І дівчина завдяки нам утекла. Мукасекери не наважились її перейняти. Отже, Бенгас буде задоволений воїнами свого племені!

Домбо переклав його слова. Павел уважно стежив, яке враження справлять вони на Капока. Той спочатку тільки кліпав очима, та коли почув останнє речення, по обличчі його майнула ледь помітна усмішка.

— Гамба каже вірно! — радісно вигукнув Гама.

— Гамба каже вірно! — погодився з ним і Лія.

— Гамба мудрий! — схвально захитали головами інші хлопці.

Тепер лишалось найважче — якось визволити Онду.

Швидко поночіло. В лісі не чутно було ні згуку, ані шереху. Капоко кілька разів робив спробу перевернутись, але не міг.

— Що ти хочеш, друже? — спитав Павел. — Скажи, ми тобі допоможемо!

— Хочу підвестись, гамба, — тихо відповів він, а трохи згодом додав — Я й досі не можу заспокоїтись.

— Чому?

— Бранка все розповіла про нас вождеві свого племені. Це я добре розумію. Але чому таки гаубау напали на нас?

Павел підсунувся ближче до нього.

— Ти своїм товаришам казав усе вірно. Дівчина передала тільки те, що бачила. А бачила вона, що ми сидимо з мукасекерами, п'ємо їхнє вино, їмо їхнє таро. А біла людина ще й роздає їм подарунки. От вона й вирішила, що ми стали друзями мукасекерів і ворогами гаубау. А про що ми говорили між собою — полонянка не розуміла, бо не знає мови вашого племені. Так що ти тоді Гамі вірно сказав.

Капоко стулив повіки й хитнув головою — біла людина має рацію.

Павлові спроби ввійти в переговори з тубільцями, що принишкли десь у лісі, не давали ніяких наслідків. Кожен з носіїв голосно повторив кількома мовами, що біла людина добра й не дозволить мукасекерам напасти на плем'я. Але тільки луна відповідала на їхні вигуки, немов дратуючись.

Над ущелиною закіптюженою стріхою нависло похмуре небо. Темрява щохвилі густішала. Негри, повсідавшись навколо Капока, збуджено гомоніли. Павел крутив цигарку й міркував, що діяти. Чекати до ранку чи прокласти собі дорогу зброєю? Але ні, «вогненний лук» тільки розгніває гаубау. Повертатись назад — безглуздя. Що ж тоді робити? Ризикувати головою тепер, коли дістались мети, — просто дурість. Але ж і сидіти склавши руки — не менш безглуздо. Крім того, Онда… Хтозна, в якому він стані.

«Тільки як визволимо Онду, зможемо до ладу про все довідатися!» — нарешті вирішив географ.

Гама з Лією перенесли Капока до плеса. Решта хлопців пішла за ними.

— Що робити Домбові, гамба? — поспитало негреня.

— Йди з Гамою, — показав йому на стежку Павел.

— А гамба?

— Йди з усіма, кажу! — суворо повторив Балканов. — Я трохи затримаюсь…

Домбо знехотя обернувся, поволі пішов за носіями й немов розтанув у темряві. Павел заліг під кущем, тримаючи карабін напоготові, й увесь перетворився на слух. Над крайніми пальмами спалахнуло сяйво: хлопці розіклали багаття.

Цього разу Балканов вирішив не посилати забобонних тубільців визволяти Онду. Доки зійде «нічне світило», їх і дрюком з місця не зженеш. А тут треба діяти в цілковитій темряві.

Павел наслухав кілька хвилин — ніде анішелесь. Він проповз трохи й знову прислухався. Тиша й темрява щільно оповивали землю. Павел поповз швидше… Нарешті зупинивсь і відсапавсь. Повинно бути десь поряд… Ага, ось уже чути, як покректує Онда…

Щось поблизу зашаруділо. Хтось квапливо пробіг стежкою поза деревом. Тихенько луснула кимось настоптана гілочка.

Часу для вагань не залишилось. Рушниця набита й при першій загрозі вистрілить. Постріл злякає тубільців бодай на мить, і доки вони оговтаються, Павел різоне мотуззя й звільнить Онду.

Одним стрибком Павел опинився біля прив'язаного до дерева негра, шепнув йому на вухо «Тано анда!» (Свої!»), намацав рукою обличчя, витяг з рота кляп, а ножем порснув по тонких, але цупких, мов мідний дріт, стеблах якогось виткого чагарника. Хлопець зопалу дав сторчака, але швидко підвівсь.

— Гамба, тано набе! (Біла людино, яка ти добра!) — радісно прохарамаркав Онда задубілими щелепами.

— Мовчи! — засичав географ. — Бага! (Тихіше!)

Поблизу зарипіла рінь. Зовсім поруч пролунали швидкі кроки. Павел гарячково схопив Онду за руку, щоб потягти його назад, але надто пізно…

Власне, того, що сталося далі, Павел докладно не міг і пригадати. Якась тупа річ хряснула його по голові. Перед очима попливли червоні кола. Потім ноги йому підломились, і в голові запаморочилося. Наче крізь сон Павел чув якісь непевні голоси. Але не міг збагнути, звідки вони долинають, не міг розплющити очей, йому здавалося, ніби він пірнає у щось м'яке й тепле й погойдується з боку на бік, як у колисці. Десь у червоній темряві озвався голос, схожий на Ондин, але вмить розтанув у загальному гомоні.

Потім усе стихло. Павел спробував прокинутись, але не міг…