Слідами вигнанця

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

_{Плем'я гаубау святкує. Вождь Гагама. Кілька зернин као. Капоко зустрічає знайому. Розповідь Донча Балкона. Гагама пропонує Павлові десять дружин. Прощання з племенем та носіями. Домбо вирушає в країну білих}

Крізь тонкий прозорий міхур у вікно точилось м'яке місячне світло. Дощ, який раптово линув, так само несподівано й ущух. Зі стріхи збігала тоненька цівочка чистої води, яка блищала проти місяця, мов срібний ланцюжок, і дзюркала в колючках кактуса. Заколисливо порипувало гілля хлібного дерева.

Вже минала північ, а гамір у селищі не стихав. Дзвінко відлунювали в прозорих сутінках удари бубна, краяли тишу сопілки, гомоніли марімби. На майдані палахкотіла буйна ватра. Навколо неї гасала невгамовна молодь. Хлопці виконували танок перемоги. Схрещувались бамбукові списи, бриніла на тятиві стріла, брязкотіло наруччя. Швидко порожніли оздоблені гарним орнаментом бамбукові келихи. Хмільне тодді та густе пальмове вино на меду запалювали кров. Тубільці верещали, стрибали через багаття. Пооддалік мигтіли іскринами цибукаті люльки старих людей.

Гагама, вождь племені, сидів на леопардовому хутрі, раз по раз обтираючи долонею рясний піт з обличчя. Багато молодиків зійшло на небі відтоді, як він востаннє ходив у танок п'ятьох зірок гаубау. А зараз Гагама, всміхаючись, дививсь, як його воїни намагаються показати всім гнучкість і спритність своїх тіл, силу м'язів та вправність рук. Старі тубільці, оповиті темрявою, крадькома позирали на Гагамину усмішку. Давненько вже не бачили вони вождя в такому настрої. Люди милувались його пишною зачіскою, коштовною діадемою з діамантів та пір'я рідкісних птахів.

— Тано бома лі! Тано бома лі! (Біла людина добра! Біла людина добра!) — хором виспівувала молодь і навмисне викаблучувалась, щоб дзвінкіше бряжчало намисто та мідне наруччя.

— Тано бома лі! — вторили їм воїни.

Гагама також погойдувавсь у такт пісні, а діадема спалахувала проти вогню, немов на чолі у вождя повсідались різноколірні світляки.

Гаубау святкували! Можливо, цю мить кожен згадував про багатий урожай као, який уже майже ввесь обмолочено й зсипано до громадської комори. Якщо між плескатими камінцями стерти все зерно, то з нього можна спекти стільки білих смачних коржів, скільки пальців на руках та ногах в усіх людей племені, ба навіть більше. Маніока вродила так, як не пригадують навіть найстаріші люди, що пережили стільки молодиків, скільки гілок на старому баобабі.

А крім того, плем'я мало три вогненних луки: два з однією цівкою та один з двома, які Гагама колись виміняв за біленькі та зелененькі лискучі камінчики. Так порадив зробити сана Балкан.

Сьогодні Гагама вперше показав їх своїм воїнам, і вони тепер переконані, що ніякий ворог більш не наважиться напасти на їхню країну. Дівчина, яка втекла з полону, розповіла про силу вогненного лука білого боми. І всі тепер знали, що мукасекери вже ніколи не наважаться вдертись до громадської комори племені.

Біла людина навчила їх, як і де дістати солі, міцної та барвистої тканини, залізного знаряддя, гарного намиста, гвіздків тощо. Гаубау понесли багато шкіряних торбинок, повних білих та зелених камінчиків, аж на узберіжжя Великої гримучої річки, куди запливали араби-торгівці. Спочатку навіть Гагама недовірливо позирав на оті нікому не потрібні камінці, що за них португальці ладні були одне одному горлянку перегризти. Та коли послані люди поповертались назад і понаносили цілу хуру корисних речей, усі збагнули: біла людина розумна. Відтоді плем'я не залишалось ні без солі, ні без знаряддя, ані без гарних прикрас.

Про все це Павел довідався того самого вечора від Домба, коли сидів поруч з Гага-мою, а хлопець горнувся до нього, щасливий, що знову віднайшов свого любого гамбу.

Відчувши легкий дотик, Павел розплющив очі. В хатині вже було видно. Над ліжком схилився старий Балкан, спершись на свою бамбукову милицю.

— Чому ти не спиш, тату? — звівсь на лікті Павел. — І як ти аж сюди дошкандибав? Тобі ж важко ходити!

— Вже легше стало, синку, — зітхнув старий. — Та й як же його спати, коли знаєш, що турків-бусурменів попроганяли!

Підставивши собі бамбуковий стільчик, він сів і, втупивши допитливі очі в сина, спитав:

— То все те правда, що ти сказав? Болгарія вільна! Брати росіяни її визволили! Ой, синку, ми ж знали, що самотужки нічого не втнемо. На те воно й вийшло. То немає вже ні беїв, ні башибузуків, ні пашів? Немає жодного з оцих собак?

— Немає! Жодного не лишилось!

— Так, так! — щасливо всміхнувся старий. — Тепер залишилось тільки своїм торбохватам в'язи поскручувати. Але це вже легше!…

У хвіртку ввійшло кілька тубільців і повсідалось під пальмами. Один з них тримав на руках дитину з пораненою ніжкою.

Виглянувши у двері, старий Балкан погладив бороду й усміхнувсь:

— Полеж трохи. А я вийду до своїх людей.

Павел дививсь, як батько сів перед альтанкою й перев'язав пораненого під час гри хлопчика. Дитина, переконана в тому, що білий дідусь прогнав хворобу геть, почеберяла грати далі, а тубілець-батько кудись метнувся й хутко приніс кілька кокосових горіхів. Балкан узяв ті горіхи, щоб не образити батька.

Другий відвідувач слабував на елефантіаз, тобто слонячу хворобу, за якої вражений орган роздимається й утрачає форму. Ноги в тубільця були вкриті якимись, схожими на бульби, пухлинами. Цей теж благав «одробити» йому «пороблене».

Відпустивши й цього пацієнта, Балкан покульгав до оселі, але коло самих дверей його наздогнав якийсь стривожений тубілець. Він говорив швидко й час від часу поглядав на небо, вимахуючи списом, брав палець у рота й морщився.

— Що він каже? — спитав Павел.

Старий у відповідь усміхнувсь, поплескав тубільця по плечах і запропонував йому стільчик. Тубілець сів, але дзиґлик неначе мулив йому. Гість неспокійно совавсь, виглядав надвір і без упину щось торохтів своєю мовою.

— Що він каже? — знову запитав географ.

— Ай прийшов просити ліків, щоб полікувати дощ! — одказав, сідаючи й собі, старий Балкан. — Якщо біла людина «загоює» рани, то чому вона не може вилікувати дощ, коли той десь у дорозі заслабував? Біла людина всеможна, бо прилетіла сюди з зірки, де живе її плем'я…

— Невже ти їм таке ото казав? — не повірив Павел.

— Ой сину, сину! — зітхнув старий. — Скільки я торочив колись: ні з якого Місяця я не падав. А вони люди добрі, але наївні — не йняли віри!

— Ну, то й що?

— Нарешті чаклун племені переконав їх, що я таки не впав з Місяця. І знаєш, як? Він сказав їм: біла людина прийшла до нас не з Місяця, а з'їхала по промінчику з зірки. Ось як!

Павел аж за боки хапавсь. Але старий Балкан насварився на нього пальцем:

— Ти, сину, не регочи! Немає нічого кумедного в тому, що люди неосвічені. Вони ніколи не полишали межі земель гаубау. Тільки коли я вирядив їх зі жменькою діамантів до арабських торгівців у пониззя Замбезі, вони переконалися, що, крім їхньої річки, в якій старому горобцеві по халяви, є ще «Велика гримуча вода». А ось того, що існують і моря та інші материки, вони навіть уявити собі не можуть.

Прихильно глянувши на тубільця, Павел дістав тютюну, скрутив цигарку й подав йому. Ай понюхав, висмикнув кілька волоконець, ізжував і вдоволено погладив себе по грудях — смачний «алан»! Цигарку ж обережно загорнув у банановий листок, сховав у нашийну торбинку й пішов собі.

До самого обіду вже ніхто не приходив. Тільки Домбо заглянув і залишив пістолет, бо, мовляв, люди жахаються «вогненного лука». Негреня було надзвичайно веселе. Туга за батьком поступово стихла й сьогодні він уперше прийшов з ненамащеними глиною руками. Павел запитав про Капока. Той уже почав уставати, але ще слабий та захлялий, через те не виходить з хатини. Домбо також розповів, що вождь з великим гуртом уночі подавсь на полювання. Після перших дощиків дичина почала повертатись на старі пасовиська.

Павел кілька разів питав батька за португальських дигерів, за каторжників, але старий відмахувався, супив брови, й очі йому спалахували гнівом. Видно було, не хотілось йому пригадувати щось дуже неприємне.

По обіді батько пішов до своєї альтанки, а Павел подавсь обстежувати селище. Забіг до носіїв, навідав Капока. Й тільки тепер дізнався про всі подробиці тієї похмурої ночі: сам Онда розповів. Коли гаубау забили географові памороки й потягли з собою, щойно звільнений від пут хлопець дременув у той бік, де над пальмами сяяли відблиски вогнища. Та ще й не свінуло, як воїни Гагами оточили носіїв. Тих було більше, ніж намистинок на шиї в Онди. Капоко наказав не чинити опору. Лише Домбо, причаївшись у кущах, натиснув на гачок свого «малого вогненного лука», але пістолет дав осічку, певно, давненько не змащуваний. Тоді хлопчик, старанно замаскувавши його під набедреником, виліз і підніс тремтячі рученята догори…

Старий Балкан не виходив із своєї альтанки до самого смерку. Гагама теж не повертався з полювання. Певно, дичини було ще не гурт-то, і мисливці поплентались таки далеченько від селища.

Павел писав у щоденнику, до якого ось уже кілька днів не брався, бо на підступах до землі мукасекерів остерігавсь наскоку й поховав папери серед багажу.

Колекція збереглась непогано. До речей білої людини ніхто не наважувався доторкнутись. І черепи різних тварин, і опудала птахів, і роги, й препаровані в скляних банках плазуни були в задовільному стані. Тільки на зошит із записами метеорологічних спостережень хтось линув пальмового вина.

Ще й не смеркло, як небо раптом насупонилося, спалахнули блискавки, загомоніла громовиця, й раптом полило, мов з-під ринви. До оселі вбіг мокрий як хлющ Ай і покотив по долівці двома здоровими кокосовими горіхами. З радощів тубілець реготав і верещав, показуючи пальцем надвір, де полосувало й періщило, аж пальми хилилися додолу. Ай відмовився сісти. Він вимахував руками, збуджено галасував, вихилявся й стрибав, мов дитина. Коли він пішов, старий похитав головою:

— Дивний люд оці гаубау!

— Чого це він знову до тебе? — запитав Павел.

— Приніс мені дарунок за першу велику зливу!

— А про що він так жваво балакав?

— Та!.. — відмахнувся старий. — Він і досі переконаний, що без моїх «ліків» злива не почалася б. А тепер, бач, йому закортіло, щоб я припинив грім та блискавку, бо ще, мовляв, підпалять пальмовий ліс!

— І ти пообіцяв припинити громовиці? — посміхнувсь Павел.

— Який бо ж ти! — жартома насупився старий Балкан. — Їх не можна дурити. Нічого такого я не обіцяв Айєві.

— З яких же ото радощів він навприсідки пострибав додому?

Старий спочатку всміхнувсь, потім, щось подумавши, посмикав себе за довгу бороду й таки спохмурнів:

— Вже й не знаю, що казати! Він не йме мені віри. Тоді просив «вилікувати дощ». Я нічого не обіцяв, але злива пішла. Я й тепер не обіцяв «припиняти» блискавку, але він думає, що таки припиню її й не обіцяючи. Вважає, що біла людина зберігає свої «чудодійні ліки» в глибокій таємниці!

Після вечері, що складалася з кокосового молока, печені та меду, старий ліг на м'яку папороть і заходився знову розпитувати про батьківщину, яку не бачив уже багато років…

Раз у раз бив грім, заглушаючи немічний старечий голос Балкана. Коли ж вітер на мить ущухав, було й досі чути вигупування дерев'яного лукулі. Тубільці врочисто зустрічали початок злив, які навернуть до них дичину й зроблять землю родючою. Ковтнувши живої води, прокинеться буйна тропічна рослинність, зацвітуть і зав'яжуть плід банани, кокоси, баобаби та хлібні дерева. Старий наслухав гомін дощу. Його обличчя пожвавішало, маленькі злинялі очі заблищали.

Час спливав поволі. Обоє мовчали, кожен поринувши у власні думки. Старий Балкан натоптав свою люлечку тютюном з Павлового капшучка. Затягшись кілька разів, він заплющив очі, але видно було, наче старий збирається й ніяк не збереться сказати щось таке, що його давно хвилює. Павел добре знав удачу свого батька й терпляче чекав.

— Про те, що сталось на кораблі, тобі вже розповідали, — нарешті озвався Балкан тихо й схвильовано. — Так, я виказав авантурників капітанові! То була зграя розбишак, а ми — революціонери! Над ними верховодив якийсь Гонгора. Він заробив кулю, але капітан Сілва Порту був людина побожна й не хотів бруднити собі рук. Але ж про це вже тобі казав Гонсалві… Чудовий то хлопець!.. Отже?» нас, в'язнів, було шестеро. Крім мене, ще двоє арабів і троє вірменів… Усі п'ятеро загинули. Тільки я дивом урятувався… Нас, мов ту худобу, продав начальник фортеці. Португальці не наважувались довірити таємницю своїх копалень іншим людям. Ми були чужинці, а колонія — португальська. В ній іноземці не мають ніяких прав. Один з наших господарів ще до того побував у країні гаубау як солдат — брав участь у придушенні якогось повстання негрів. Тоді ото й натрапив на діамантове родовище. Коли відслужив свій термін, повернувся до Португалії, зібрав ще кількох авантурників, і вони вирішили гуртом розробити поклади й забагатіти.

Від узбережжя, де висадив нас. капітан Сілва Порту, до верхів'я Замбезі — Великої води, як називають цю річку тубільці, ми йшли багато днів зряду. Один араб заслаб, і нас лишилось п'ятеро. Всі похляли так, що доводилось відпочивати щомилі.

У пониззі річки Кубангу наші хазяї згодили за кольорові клапті, намисто та черепашки кількох тубільців-носіїв. Так минуло ще п'ять днів. Однієї ночі тубільці накивали п'ятами. Хазяї обшукали ввесь навколишній ліс і одного таки знайшли. Але він відмовився йти далі, й ми стали свідками його останніх хвилин… Тоді я остаточно переконався, з ким маю справу, але невільник мусить іти, куди його женуть. За підписаною «умовою», ми повинні були працювати в копальнях два роки, а потім буцімто нам мали дати волю. Але лапігам-дигерам ніхто вже не вірив.

Однак іншого виходу в нас не було, ми мусили йти. Португальці охороняли нас із рушницями в руках. Уночі ставили варту, а вдень про втечу годі було й думати… Потім нас лишилося четверо. Ми опинились у чужій країні, на кожному кроці чатувала смертельна небезпека.

Португальці знову згодили носіїв, цього разу з племені молів, але й ті при першій нагоді дали драла. Увесь вантаж знову ліг на наші плечі. Другий араб теж захворів на тропічну пропасницю. Ми довго тягли його попід пахви, але пропасниця посилювалась. Доводилось раз у раз зупинятися й давати змогу товаришеві відсапатись. Але господарі почали дивитися на нас вовком, і ми зрозуміли, що вони шукають нагоди позбутись хворого араба.

Так воно й вийшло. Прокидаємось одного ранку, а бідолахи немає й сліду. Португальці запевняли нас, буцімто відвели його в опорний військовий форт, де слабому нададуть медичної допомоги. Ми мовчки перезирнулися: араба вночі десь у лісі пристрелили. І не помилились. Коли відійшли від табору, почули люте валування гієн та шакалів: хижаки шматували труп нашого товариша. У серці клекотіли гнів та обурення. Поспадала машкара з робишак і вбивць. Але й вони помітили зміну в нашій поведінці й стежили за кожним нашим кроком.

Згодом ми допленталися до відног якихось гір. Путь ставала дедалі важча. Її перетинали бескиди та ущелини, вкриті непролазними чагарями. Продиратись доводилося з сокирою в руках. У якійсь стрімкій ущелині ми зупинились. Незабаром стало відомо, що неподалік живе плем'я гаубау. Наш провідник-португалець таки добре знав дорогу і привів нас на самісіньке місце: до чималої ями, на дні якої виступала джерельна вода. Це й було родовище коштовних камінців.

У тій самій ущелині ми й отаборились. Але нас виявили тубільці. Гагама переказав через кількох воїнів, щоб ми забиралися з їхньої країни геть. Португальці затягли безкінечні переговори, намагались навіть підлабузнитися до тубільців подарунками, але марно.

Проте ми таки розпочали роботу. Діаманти виявились неглибоко, й ми дуже легко виколупували їх та промивали від глини. Спочатку тільки важко було відрізняти, де діамант, а де простий камінчик. Кришталики мали криві й неправильні грані. Деякі відлискували жовтавим, деякі жовтогарячим, а деякі й зеленим або рожевим кольором. Знаходили ми діаманти й чорного відтінку. А ти знаєш, такими чорними діамантами було пробурено Симплонський тунель. Та наші португальці були невдоволені. Вони шукали прозорих, безколірних, з дужим лиском діамантів, які над усе цінуються на ринку.

Потроху, потроху португальці натоптували свої шкіряні капшучки коштовним зерням. Увечері в їхній оселі вибухали чвари, одного разу вони похапалися навіть за горлянки. Ніяк не могли поділити між собою каміння. Але що б там не було, а біля нас на варті завжди залишавсь один з них, тримаючи вінчестерку напоготові.

Двічі на нас напосідали тубільці, але не витримували рушничного вогню й відкочувались.

Одного разу на чолі цілої армії з'явився сам Гагама. Він надіслав до наших копалень свого воїна, який знав кілька португальських слів. То був знайомий тобі Ай. Парламентер повідомив, що вождь не збирається на нас нападати, але хоче за ситець та ліки запропонувати нам робітників. Португальці тільки того й чекали. Вони закидали Гагаму подарунками. Кілька негрів лишилося в нас промивати породу. Серед них був і Ай. Я заприятелював з ним. Ай виявився щирий і кмітливий парубок. Він часто розпитував мене про білих людей та їхнє життя на Місяцеві.

Якось я йшов повз хатину португальців, і підозріле шепотіння всередині змусило мене зупинитись. Господарі про щось змагалися. Коли я прислухавсь, волосся мені стало дибки. Негідники не могли дійти згоди, хто з них шістьох повинен повбивати нас, щоб не лишилося й душі, яка б знала про діамантове родовище. Інший мав підпалити тубільне селище й улаштувати засідку на стежці, щоб перебити негрів до ноги. Але старий португалець пропонував убити лише Гагаму, а решту тубільців задарувати намистом, наруччям, цвяхами та іншим непотребом. Ще один пропонував знищити, крім Гагами, ще й жерця.

Сперечались вони до пізніх облягів. А я прикипів до стовбура хлібного дерева, й намагався не проґавити жодного слова. Десь аж опівночі португальці дійшли згоди: разом з нами вбити Гагаму та жерця… Я нишком продерся крізь чагарі й подавсь до нашого куреня.

Вранці домовився з Айєм, що той відведе мене до вождя. А ввечері непомітно прослизнув у селище. Гагама вже чекав на мене. Я розповів йому про змову португальців.

Відтоді ми стежили за кожним їхнім кроком. Уночі виставляли таємну варту. Ми тепер ладні були роздерти будь-кого, хто наблизиться до нас. Але ми не мали зброї.

Минув якийсь час. Нарешті ми помітили, що португальці почали лаштуватись у дорогу, пакують потроху речі. Однієї ночі ми всі гуртом непомітно вийшли з табору й подалися до лібати, маючи одну вінчестерку, яку поцупили в португальців. Гагама підняв своє військо й заступив вхід до ущелини. Ми позалягали. Як непоганий стрілець, я заховався за кущ, тримаючи вінчестерку напоготові. Португальці вранці, мабуть, заходяться нас шукати.

Так воно й сталось. Покапцанівши від люті, озброєні до зубів дигери з'явилися в ущелині, як тільки свінуло.

Нам треба було нападати ґвалтом. Тубільці, поприкипавши до дерев, чекали Гагаминого знаку.

— Мерзотники! — волав з нестямки старий дигер. — Де ви?

— Це свинство! — кричав другий.

— Вони порушили умову! — шкіривсь третій. — Хай тепер не винять нікого!

— Я їм черепки потрощу! — нахвалявся четвертий. — Заводіяки! Злодії!

Вони брутально лаялись, горлали, погрожували й клацали вінчестерками.

Гагама дав знак, і тубільці накинулись на них. Я вистрілив, старий дигер упав. Інші португальці позалягали й зчинили стрілянину. Кілька негрів були вбиті. Розлютований натовп посунув на бандитів, але ті відстрелювались. Я поцілив ще одного португальця. Та цю ж мить мене мов хто батогом оперезав. Куля понівечила мені ногу, яка й досі, сам бачиш…

Старий Балкан спересердя аж плюнув, потім обтер з чола піт і, затягшись димом, повів далі.

— За годину бандити лежали, зрешечені отруйними стрілами. Отак закінчилось їхнє багатіння. Шістьма розбишаками стало в світі менше…

Він раптом замовк, а коли знову озвався, голос його тремтів:

— Після бою тубільці підібрали мене, і я побачив своїх товаришів, які лежали рядком. Відважні борці були, хай земля їм пухом. А я відтоді оце й ношу в лівій нозі кулю…

Піл зарипів. Старий Балкан ледве поворухнув пораненою ногою й затамовано простогнав.

— І досі болить? — співчутливо прошепотів син.

— Ще б пак! Ех, коли б я тільки міг, то рачки, а до Болгарії таки доплентався б!

За дверима, як і раніше, гомоніла злива, раз у раз бив грім, і над неспокійними пальмами синім полум'ям спалахувало небо.

В кімнаті засмерділо смаленим. Старий Балкан схаменувся, притис пальцем гніт, який уже почав палити підставку, потім знову вмостивсь на полу, вкривсь леопардовим хутром і принишк. Розповідь та тяжкі спогади геть стомили його. Він важко дихав, у грудях йому свистіло. А Павел сидів, замислено підперши голову руками.

Минув добрий тиждень. Гагама навідувався до білих людей щодня, сідав у бамбуковій альтанці й заводив з Балканом довгу розмову. Вождь в усьому радився з ним. Потім брав географа й ходив з ним полювати на антилоп, а то дивитись на лани. Дощі швидко напоїли землю, й долина вкрилась молодою травичкою. Найчастіше зливи починалися звечора. На ранок же вітер вимітав небо до лиску, й сходило червоне сонце. Плем'я бралося до роботи. Дехто з чоловіків та жінок ішли на вгороди розпушувати землю мотиками, удобрювати її лісовим перегноєм. Мотики коваль племені поробив так, як радила біла людина. Першу торбинку зерна као тубільці принесли аж з берегів Замбезі від арабських торгівців. Коли висіяна пшениця дала врожай, вони зібрали його й увесь кинули в землю наступного року. Так площа під посівами поступово зростала, й тепер Гагама пишався перед географом громадською коморою, що з неї кожен член племені одержував рівну пайку пшениці. Люди були забезпечені хлібом до кінця року.

Одного разу Балканова та Домба перестрів Ай.

— Сьогодні ставитимем нову хатину! — з гордістю мовив молодий тубілець.

— Кому? — байдуже запитав Павел.

Домбо змовницьки підморгнув Павлові, мовляв, і ми дещо знаємо, та не скажемо, нехай покортить.

Павла заінтригувала така таємничість.

— Про яку це хатину він каже? — звернувсь він до негреняти.

Домбо радісно заплигав, але мовчав.

— Ти ж чого мовчиш, чортеня? — вигукнув Павел.

Знову лукаво підморгнувши, Домбо зіп'явся навпочіпки й по-спільницькому шепнув Павлові на вухо:

— Будуть звести хатину для гамби!

Хоч говорили й по-португальському, Ай здогадавсь, про що мова, й, кумедно похитавши поставою, підтвердив:

— Зводитимем хатину, в якій житиме бома Павел!

Павел махнув рукою:

— Навіщо мені! Моя хатина вмістить ще двох таких, як я. Та й коли пересядуться дощі, ми підемо звідси.

Після цих слів від несподіванки Ай аж спис упустив. Потім раптом схопився й щодуху дременув до високої оселі вождя. За якусь хвилину звідти вийшов Гагама й швидко попростував до географа. Слідком, забігаючи то з лівої, то з правої руки вождя, дріботів Ай.

Гагама озвався ще здаля:

— Ой бома Павел, залишся з нашим племенем! Не йди від нас! Гагама дасть тобі все, що забажаєш!

— Сана Балкан повинен повернутися до свого племені. Воно вже вільне й чекає на нього, — відповів Павел. — Та й гаубау давно вже навчилися самі вирощувати као.

Старий вождь, який стояв, спершись на спис, посмикав себе за цапину борідку, сумно похилив голову й, не промовивши й слова, пішов собі.

Після того спливло ще зо два тижні. Не минало дня, щоб до Павла не заходили тубільці й не благали його залишитися… — Сана Балкан — мудрий, — казали вони. — Ніхто не проганяє його звідси. Плем'я ніколи не залишить сану Балкана голодним. Бома Павел теж буде нагодований. Чому ж вони збираються повертатись на свою велику зірку?

— Ні на яку зірку ми не збираємось, — терпляче роз'яснював географ. — Ми підемо до Великої води, сядемо на вогненну пірогу й поїдемо в країну нашого племені.

Вже півмісяця в селищі й разу не озвавсь дерев'яний бубон, не забриніла жодна марімба. Тубільці никали сумні та невеселі, немов сподівались до своєї лібати великого лиха.

Якось увечері Гагама знову завітав до Балкана. Як завжди, усівшись у бамбуковій альтанці, він довго щось доводив старому й раз у раз кивав списом у той бік, де за тином з'юрмилось плем'я. Павел сидів у хатині. Він порозбирав пістолети й разом з Домбом змащував їх, час від часу поглядаючи надвір. Старі вели поважну й зосереджену розмову.

Тубільці принишкли за тином, чекаючи наслідків. Нарешті вождь підійшов до натовпу. Павел бачив і чув, як після перших же Гагаминих слів знявся лемент, потім запала тиша, кінець вождевої промови було відзначено дружним гуком.

Після цілоденної зливи розгодинилося, з-за горба виплив ясен місяць. Із лісів та лук подихало вогкістю й зіллям. Над лібатою ще не змовкли вигуки тубільців, як рипнули двері й до хатини ввійшов, кульгаючи, старий Балкан.

— Про що це ви говорили з Гагамою? — запитав Павел.

Батько сів на піл, розгладив довгу бороду й усміхнувсь.

— Ти й сам знаєш, про що, — відповів він. — Плем'я ладне зробити для нас усе, аби тільки ми залишились тут.

— І ти пообіцяв?

— Ні, не обіцяв. Сказав, що ми вирушимо, як тільки перейдуть великі дощі. А доти, хочемо того чи ні, мусимо лишатись.

Павел дістав з кишені блокнотик, розгорнув на сторінці, де був зазначений час повернення «Севастополя», й хитнув головою:

— Встигнемо. Але за цей час треба цілком приготуватися до далекої подорожі.

Далі він звернувся до негреняти й, ховаючи лукаву посмішку, спитав:

— А ти, Домбо, підеш з нами?

Домбо якусь мить пильно дивився географові в вічі, немов намагався прочитати заховану в них думку.

— А тамо-тамо хоче Домба?

— Авжеж! — відповів Павел.

— Тоді Домбо пітиме туди, куди пітиме гамба! Домбо спати там, де спати гамба! Домбо скрізь буде ходи за гамба! Бо гамба — добра біла людина!

Павел зиркнув на батька. Старий доброзичливо всміхнувся, пригорнув негреня до себе й схвильовано сказав:

— Ти чудовий хлопчина! Житимеш у моєму домі. Будеш мені за рідного. Отже ж матиму двох синів: одного білого, другого чорного. Хочеш?

Домбо сяяв од щастя: він поїде разом з білими людьми й навчиться малювати живі знаки, як це робить гамба Павел. А то ж була найзаповітніша мрія негреняти!

Майже щоночі з неба лило, мов з рукава. Вже тричі народжувавсь і вмирав молодик, а зливи не стихали. Без угаву гомоніли громи, рипіли й стогнали під дужими грудьми вітру порохняві дерева в лісі; деякі не витримували могутніх поштовхів і з тріском падали додолу; вогненними стрілами розтинали чорне небо сліпучі блискавиці.

Земля давно вже перестала приймати вологу, напившись донесхочу. Річка вийшла з берегів і потягла вниз до моря повалені стовбури хлібних дерев та кокосових пальм.

Удосвіта небо вияснялось, і над пагорбами сходило яскристе, мов викупане зливами, жовтогаряче сонце. Настав приємний і прохолодний ранок. Прозоре повітря немов аж рипіло від чистоти, подихаючи п'янкими пахощами насиченої землі, прілого листя та перших квітів. На листі блищали мільйони бісерних краплинок. Трави курілись теплою прозорою парою. Повівав легенький вітерець, зціджуючи з широкого бананового листя срібні струминки дощовиці.

Моріжки вкрилися соковитою травою. Повипускали нове листя дерева. Серед бананового лісу ясно-зеленими могилками здіймались крони тисячолітніх баобабів. У нове вбрання зодяглись і олійні пальми. Зіп'явшись на пальму, тубільці робили кістяним ножем наріз нижче зав'язі й підвішували там бамбукові пляшки, в які стікав молочно-білий сік, що з нього виготовляли чудове й міцне пальмове вино.

Знову розпукалися бруньки на цейбах, що здалеку дуже нагадували явори. Фіолетово-білими квітами зацвіли строфантуси.

Чагарники та гаї навколо селища загомоніли веселим щебетом перелітних пташок.

Для тубільців настала гаряча пора року. Мудрий Гагама довго радився з родовими старійшинами щодо розподілу робочих рук на період великих дощів. Треба було забезпечити все необхідне для життя.

Хоробрі й досвідчені мисливці, які бездоганно володіли списом і стрілою, вирушали полювати слонів, антилоп, гну та страусів. Підлітки, побравши сільця та пастки, виплетені з баобабового ниття, подались ловити рідкісних птахів, чиє пір'я має прикрашати зачіску кожного тубільця. На вгородах почали розпушувати грядки маніоки, саджати солодку картоплю, ямс та сорго. Годували й грунт під као.

Рибалки невеличкими ватагами сідали на висмолені та оздоблені випаленим орнаментом піроги й вирушали річкою вгору та вниз.

Щоранку десятеро кремезних тубільців на чолі з своїм ватажком Онаєм ішли вузькою ущелиною до Білої скелі, де були родовища діамантів. Намивши за день коштовних камінчиків та повпихавши їх у шкіряні капшучки, вони ввечері в Гагаминій хаті сортували добуте за кольором та розміром.

У священному громадському домі кілька тубільців майстерно видовбувало бамбукові пляшки, ліпило череп'яні глеки та сулії, дзбани та келихи, щоб мати вдосталь посуду на пальмове вино нового врожаю.

Павлові навколишня природа давала невичерпний матеріал для наукових дослідів. Щодня він провадив спостереження за кліматом, вивчав геологічну структуру земної кори, поповнював свої колекції рідкісними комахами, плазунами, пір'ям та опудалами птахів.

Зошити, придбані в Стамбулі, були списані до останнього рядочка. Хатина під пальмовою стріхою перетворилась на справжній музей африканської флори та фауни. Кмітливий Домбо став незамінний помічник у географа і страшенно пишавсь тим, що біла людина довіряє йому свої таємниці. Не раз та не двічі Павел постерігав, як малий поважно ходить подвір'ям, випнувши вперед худенькі дитячі груди та заклавши руки за спину, «мов гамба Павел».

Вечорами, поки з неба не полило, хлопці гаубау та Павлові носії під згуки однострунних марімб і лунких бубнів танцювали навколо багаття. Гагама о ту пору сидів на бамбуковій лавочці й розмовляв з Дончом Балканом. Павел при каганці робив записи в щоденнику.

Батько з сином старанно лаштувались у дорогу. Тубільці плели для них зручні бокаті кошики, в яких можна буде нести харчі та інший вантаж.

Якось Гагама запитав:

— Коли вирушать білі люди?

Балкан люлькою окреслив у повітрі коло:

— Як народиться молодик!

Гагама навіщось повторив цей рух, потім загнув на лівій руці три пальці, щось обмірковуючи, а далі хутко звівсь і пішов до хвіртки.

Відтоді ще тричі заходило сонце, а Гагама немов у землю запався. Але Павел прикмітив, що біля громадської хатини працює куди більше кошикарів, ніж досі. Очевидно, вождь наказав приготувати все для мандрівників якнайшвидше й вирядив на допомогу ще кількох робітників.

Одного ранку тубільці посходилися ще вдосвіта. Павел виглянув й прислухався. З-за тину долинав неймовірний гамір. Сумно гупали дерев'яні лукулі, жебоніли марімби, плакали сопілки. Плем'я було чимось дуже збуджене. «Тамо ая! Тамо ая!» — вигукували тубільці, що означало: «Місяць зійшов! Місяць зійшов!» Уночі котрийсь із них помітив, як з-за хмар вистромив ріжки молодик. А від Гагами всі знали, що коли народиться молодий місяць, білі люди вирушать до своєї Великої зірки.

Вийшовши на подвір'я, старий Балкан сперся на пліт, звів угору руку й сказав, що вони вирушатимуть не сьогодні, а завтра. Люди тієї ж миті розійшлися.

На ранок, ще й сонце не зійшло, а плем'я вже було на ногах. Перед дверима громадського дому вигупували бубни. Сюди юрбами сходилися тубільці, вбрані в найкращий одяг зі святковими оздобами. Чоловіки мали в руках луки та вигострені списи. З червоних сагайдаків визирало оперіння стріл. Жінки пов'язали на голови кольорові стрічки та яскраві клапті ситцю. Парубки та дівчата поприходили у своїх найкращих муканзо, підперезані широкими пасками з гарної шкіри, в діадемах, з безліччю бамбукових гребінчиків, у яких стриміло довге пір'я папуг, яструбів та білих орлів. Дехто бринькав на однострунних і двострунних марімбах або надимав бамбукові флейти та очеретяні сопілочки.

Коли зібрались усі, вийшов і вождь у розкішному вбранні, підперезаний трьома червоними пасками, з лискучим леопардовим хутром на плечі, з гарною сивою зачіскою, прикрашеною десятками барвистих пір'їн та діадемою, на якій яскріли зірки зелених та ясно-червоних діамантів. Уперше він вийшов із своєю улюбленою мавпочкою. Вмостившись на господаревому плечі, тваринка на всі боки повертала голову й хитро блимала котячими оченятами. Час від часу вона простягала руку й намагалась поцупити стрілу з Айєвого сагайдака. Гагама дістав з-за паса біле слоняче ікло, оздоблене двома рядками коштовних камінчиків, тричі засурмив, і натовп рушив до рубленої хатини.

Домбо перший помітив похід. Залишивши марімбу в альтанці, він убіг до хати старого Балкана. Кімната була позаставлювана впакованими кошиками. Спритно переплигнувши через ті кошики, негреня вигукнуло:

— Гамба, йдуть!

Павел саме загортав зошити широкими стяжками кори червоного дерева. Старий Балкан сидів на полу й пихкав з довгої очеретяної люльки. Почувши Домба, обоє стрепенулись. Балкан сперся на ціпок, поволі став на ноги й пошкандибав до дверей.

— То, кажеш, усе? — виходячи, спитав він.

— Увесь багаж запакований і добре ув'язаний, — відповів Павел.

— На скількох носіїв?

— На десятьох.

— А всього скільки нам треба буде людей?

— Двадцятеро. Не більше!

Цей час Гагама та Капоко внесли на подвір'ячко ноші, виплетені з жилявої кори на добрих бамбукових держаках. Старий вигнанець розчулився, на очах йому забриніли сльози. Він покульгав назустріч Гагамі. Павел закинув рушницю за плече й також вискочив надвір. Домбо, в новому набедренику, підперезаному зверху пістолетом, наздогнав географа. На подвір'ї вже чекали носії.

Гагама, поважний і врочистий, підступив до старого Балкана й привітав його піднесеним угору списом. Потім знову засурмив. Ту ж мить на подвір'я вбігло п'ятдесятеро молодих стрільців.

— Ці безстрашні воїни супроводжуватимуть білих людей до Великої води! — кивнув на них вождь.

Потім приклав до вуст відшліфоване слоняче ікло і знову тричі засурмив. Тієї ж миті узбіч стрільців прошаруділи кроки десятьох юних тубілок, убраних у гарні барвисті муканзо. Вождь усміхнувсь і кивнув у їхній бік списом:

— А це найхоробріші й найроботящіші дівчата племені. Моє плем'я не має кращих на вроду дівчат. Чи пристає бома Павел на те, щоб вони стали йому дружинами? Бома Павел не має власної хатини в жодному роді, тому кожен рід виділив йому по одній нареченій!

За цими словами «наречені» сором'язливо понахиляли голови, тайкома зиркаючи на географа. Натовп тихенько зажебонів.

Павел розгублено подивився на струнких дівчат. Домбо, затуливши долонею рот, лукаво блимав на свого гамбу. Мавпочка вовтузилась на Гагаминому плечі й намагалась вискубти з зачіски в Айя найбарвистішу пір'їну.

— Оце зав'яз, як порося в тину! — шепнув до батька Павел. — Скажи вождеві, що закони білого племені не дозволяють цього робити!

Старий насупився й глянув на сина спідлоба:

— Ти хочеш, щоб плем'я образилось? Люди тобі й віри не візьмуть, бо вважають, що закони однакові для всіх племен. Будьмо чемніші. Краще задайсь у цьому на мене. Ти не знаєш тутешніх звичаїв.

Доки батько з сином перемовлялись, воїни стояли, мов за наказом, «струнко», а «наречені» боязко перешіптувались. Гагама чекав, що одкажуть білі люди.

Дончо Балкан гладив сиву бороду, думаючи тяжку думу. Потім, спираючись на ціпок, ступив кілька кроків уперед і повільно заговорив ледь чутним, слабовитим голосом. За першими ж його словами серед племені знявся тривожний гвалт. Навіть Гагама роздратовано смикнув себе за цапину борідку. Діди, що підпирали тин, раптом аж люльки позвішували додолу й насупонилися. «Наречені», глухо заголосивши, похнюпили голови, позатулялись руками, й стояли так кілька хвилин, не наважуючись від сорому звести на Гагаму очі.

Домбо запитально дививсь на географа.

— Погано буде гамба! — стривожено прошепотів він.

— Чекай, друже! — відповів йому Павел. — Перетреться, перемнеться та якось минеться.

Павел здогадувався, що збентежило плем'я. Очевидно, старий Балкан сказав, що його «бома» не прийме дівчат до своєї хатини. А відмова чоловіка одружитися з дівчиною, яку обрали старійшини, є нестерпна образа для всього роду.

Натовп гомонів, але Дончо Балкан ніби навмисне не квапився, навіть люлькою пихнув раз чи й двічі.

— Що ти їм казав? Чому вони так загули? — нетерпляче спитав Павел.

— Я ніколи їм не брехав, не брехатиму й тепер. Поки що сказав: мій син не може взяти дівчат за дружин. А зараз скажу, що ми до нашої землі добиратимемось поки зійдуть три молодики; що наша країна дуже далеко, що зима в ній триває теж три місяці й що дівчата загинуть від небаченого холоду. Навіщо ми завдаватимемо їм такого лиха! Ми ж люди не жорстокі.

Старий підняв ціпок угору, й гомін ущух. Він заговорив неквапливо, зважуючи кожне слово. Незабаром полегшене зітхання видобулося з сотень грудей. Гагама, всміхнувшись, поторкав свою вождівську діадему. Дівчата сором'язливо попідводили голови.

Біла людина запропонувала: нехай кожна дівчина обере собі нареченого серед воїнів племені Бенгаса, які не менш хоробрі та кмітливі за гаубау.

Капоко, не дочекавшись кінця промови, підійшов до «наречених» і вхопив за набедреник якусь струнку дівчину. Павел придививсь краще і аж очі витріщив: то була колишня бранка вождя мукасекерів!

Решта носіїв теж обрали собі «мону луму». А десяту, якій не вистачило пари, бо Бенгасових хлопців було дев'ятеро, узяв собі Ай.

Павел обдарував наречених разками синього намиста та клаптями барвистого ситцю. Коли щасливі пари, побравшися за руки, відійшли вбік, він підперезав свій пістолет Га-гамі над червоним вождівським паском і простяг йому ще й торбинку набоїв, а жерцеві подарував чималий сталевий ніж із кістяною колодочкою. Потім обійшов усіх воїнів і кожному дав дещицю, «принесену з Великої зірки». Тубільці роздивлялись дарунки з великою цікавістю, передавали їх з рук до рук, шептались або верещали з радощів.

Ще не вгамувався радісний гамір, як бойовий ріг вождя сповістив про те, що білі люди вирушають. Урочисто загримів дерев'яний бубон, завищали сопілки, забриніли марімби. Молодь затягла старовинної пісні.

Тихий вітерець, що лічив листя пальм та шарудів у розквітлих орхідеях, підхопив пісню й поніс її високо-високо над верхівками хлібних дерев та зеленими горбами баобабів.

Четверо молодих воїнів, вибраних з-поміж найдужчих, підхопили бамбукові ноші. Десятеро носіїв повмощали на голови кошики, прикриті від дощу корою червоного дерева. Наймужніші бійці племені, озброєні добре вигостреними списами та повними сагайдаками отруйних стріл, вишикувались у ряд.

Закинувши рушницю за плече, Павел востаннє обернувсь і махнув брезентовим шоломом. Поруч дріботів легенький та прудкий, мов сарненя, Домбо. Усміхаючись до самісіньких вух, випнувши гордовито груди, він поважно, по-тубільному похитувавсь на ході.

Домбо був перший представник Африки, що вирушав до країни білих не як раб, а як вільна людина.

Коли передні воїни та носії вже сховалися за деревами пальмового лісу, Дончо Балкан над силу обернувсь і глянув назад. Усе плем'я гайворонням обсіло верховину Білої Скелі. В повітря знявся частокіл списів, блискаючи вістрями проти сонця. Над улоговиною розлягавсь протяглий та врочистий гук. Старий зітхнув, підняв угору свій костур і сумно всміхнувся. На сивих старечих віях заблищали сльози…