Слідами вигнанця

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

_{Капітан Сілва Порту. Гонсалві та негреня Домбо. Протока Сліз. Корабельна катастрофа. Капітан не дотримує слова}

Анічогісінько не віщувало близької небезпеки.

Сонце стояло на вечірньому прузі. Небокрай палахкотів жовтогарячою загравою. Морська гладінь ледь тремтіла. Тільки де-не-де скипала кучерява хвилька, блиснувши проти сонця розпеченим сріблом. Повільно танув за кормою молочно-білий слід корабля. Всю неосяжну морську широчінь немовби затягало прозорим рудуватим серпанком. Але небо лишалось синє, глибоке і ясне. Попелястої примари урагану не було й згадки. Тільки поволі дужчав вітер, напинав вітрила, й сумно порипували щогли.

Ще й досі не видно було суходолу, але чайки зграями прилітали назустріч кораблеві й сідали на лаштунках. Це були перші провісники материка.

І незабаром матроси, які щойно заступили на вахту, помітили на обрії невиразну темну смужку берега…

У такий на диво сприятливий час торговельне судно «Реженерадуш»[1] поверталося з далекої плавби. Старий морський вовк Сілва Порту, капітан корабля, вже втретє огинав Мис Доброї Надії. Після повстання 1846 року[2], що в ньому він бився на боці «вересневців», Сілва Порту жив як вигнанець і відтоді не кидав якоря в жодному португальському порту. Він водив корабель між містами Рангун і Джібуті, звідки вантажі іншим судном переправлялися в Лісабон. Ці роки капітан тричі борознив Атлантичний океан і за наказом фірми доходив аж до Бенгалі.

Цього разу Сілва Порту не мав підстави скаржитись на долю: і екіпаж, і сама барка[3] поверталися з рейсу в належній формі. Тільки в капітана й досі ще не гоїлася рана на лівій нозі.

Цей сивий шістдесятирічний бородань з почорнілим од морських вітрів обличчям, з капшучками під очима, присадкуватий і кремезний, мов одлитий з чавуну, й досі був жвавий, прудкий і рухливий, як і тоді, коли вперше зійшов на корабельну палубу.

Народився Сілва Порту в портовому містечку Албуфейра у нестатковитій родині. Змалечку лишившись сиротою, Сілва виріс серед таких самих, як і він, голоребрих безпритульників на березі моря. Змінивши безліч професій і хазяїв, нарешті потрапив на корабель, його взяли юнгою, бо в ньому таки відчувалась успадкована від діда-прадіда матроська кров.

Коли згодом Сілва Порту став командувати кораблем, то добрав собі екіпаж з гурту своїх давніх знайомих — колишніх волоцюг та безпритульників. Молодий капітан перший у всьому португальському флоті скасував споконвічну «корабельну кішку»[4]. І на йото кораблі за всі роки не трапилося жодного заколоту чи бодай спалаху невдоволення. Сілва Порту був людина справедлива й жив з екіпажем у злагоді.

В часину доброго гумору, закусивши зубами цибук куценької люльки з бляшаним ковпачком, він був не від того, щоб попишатися своїми кревними зв'язками з Васко да Гамою[5]. Багато хто сумнівавсь у цих зв'язках. Але Сілва Порту й сам давно вже здобув собі славу мужнього й досвідченого моряка, який без ніякої лоції[6], мов долоню власної правиці, знав океанські шляхи, небезпечні місця з підводними рифами й напрямки усіх вітрів, а найголовніше — якимось вовчим нюхом наперед відчував наближення бурі, навіть коли море здавалось найбезневиннішим.

Останнім часом капітана в рейсах супроводжував його одинак Гонсалві. Батько й син мов дві краплини води були схожі одне на одного. Хлопець видався такий самий мизатий, куцов'язий і кремезний, із сміливими ясно-зеленими котячими очима…

Цього разу корабель повертався з новою людиною на борту — восьмирічним негреням Домбом, тоненьким і гнучким, як пальмовий пагін, з чорною, мов базальт, шкірою й дрібнюсенькими кучериками на голові. Лише крейдяно-білі зуби блищали в хлопчика на виду.

Його знайшли матроси в мангровому лісі на березі океану. Здичавіле, мов звірятко, хлоп'я блукало джунглями, їло дикі плоди, спало в гілляччі на деревах. Спершу Домбо злякався білих людей, заверещав і почав прудко спинатися на дерево. Але Гонсалві зсадив його звідти й відніс на корабель. Дорогою хлоп'я пручалось, намагалось вкусити Гонсалві в руку й видертись на волю. Тільки коли Гонсалві пустив хлоп'я на палубу й нагодував, воно переконалося, що білі люди не збираються його вбивати.

Спершу Домбо тікав од матросів, ховався по закутках і звідти злякано глипав на всі боки очима. Лише як підходив Гонсалві і брав його за руку, Домбо довірливо йшов слідком за ним.

Кожна річ на кораблі дивувала й жахала малого. Попомучився Гонсалві, доки змусив його торкнутись вінчестера. Тремтячи всім тілом, Домбо нарешті доторкнувся пальцем до приклада — й ураз відсахнувсь, неначе впікся. А коли Гонсалві вистрілив з вінчестера в акулу, негреня пронизливо заверещало, впало долілиць на палубу й довго лежало, мов неживе.

Поступово між Домбом і Гонсалві виникла міцна дружба. Домбо виявивсь тямущий і меткий хлопчина, швидко оговтався серед білих і почав потроху розуміти їхню мову.

А згодом Гонсалві дещо довідався про життя негреняти. Вперше Домбо побачив білу людину, як батько татуював його. А татуюють негренят після семи великих дощів, тобто, коли дитині піде восьмий рік. Леопарди, як називав Домбо португальських колоністів, удерлись до лібати[7], коли після дощів уперше зійшов повний місяць. Вони заходилися стріляти в людей з «вогненних луків». Потім підпалили очеретяні хижки. А тоді похапали всіх чоловіків племені й закували в залізні кайдани.

Домбо на власні очі бачив, як один білий напасник розтрощив череп його матері, й вона впала на землю. Хлопчик плачучи метнувся до матері, але в обличчя йому блимнуло чорне око «вогненного лука». Домбо злякавсь, майнув чагарями у джунглі, сховавсь у сухому листі й звідти стежив за тим, що діється в лібаті. Над хатинами шугало в небо полум'я. Двоє білих схопили Домбового батька за допомогою ласо, неначе антилопу гну, й спробували скрутити мотузком, але батько був дужий і повалив з ніг одного напасника. Та другий ударив батька в живіт, і той упав у траву, перехнябившись навпіл. Тоді бранцеві накинули на шию зашморг і потягли кудись, мов дику антилопу…

Цілий місяць Домбо відмовлявся користуватись ложкою та виделкою і їв по-тубільному — шматочки м'яса брав просто пальцями, а юшку випивав з тарілки нахильці, як колись пив прохолодний сік кокосових горіхів.

Але далі так тривати не могло. Домбо був член екіпажу, й Сілва Порту наказав, аби хлопчина обідав разом з усіма матросами в кают-компанії. Гонсалві заходивсь навчати хлопчика гарних манер. За столом він сідав поруч негреняти, давав йому в руки ложку й показував, як нею орудувати. Розмовляли вони здебільша на мигах, але розуміли один одного добре.

Так поволеньки мале негреня оббувалося серед білих людей, призвичаювалось до корабельного ладу й з допомогою Гонсалві почало потроху виконувати деяку корисну роботу. І невдовзі Домбо став на кораблі юнгою.

Але вперше Домбо відчув себе по-справжньому щасливим, коли Гонсалві подарував йому спис, лук із стрілою та марімбу — однострунний негритянський музичний інструмент. Хлопчик ухопив марімбу, наче щось рідне й дороге, заверещав і заходився радісно стрибати навколо Гонсалві, ляскаючи себе руками по колінах. Звідтоді він ані на мить не розлучався з марімбою, луком і стрілою.

Сілва Порту опустив підзорну трубу, стурбовано почухав потилицю й, кульгаючи, зійшов з марсового містка[8]. Корабель заходив у Баб-ель-Мандеб — Протоку Сліз, як її називають моряки. Щойно тепер капітан помітив біля фок-щогли[9] сина з негреням. Домбо смикав пальцем струну марімби й мугикав якусь пісню, а Гонсалві, обхопивши коліна руками, замислено слухав його.

Капітан хвилину пристояв, посмоктуючи цибук люльки, а тоді всміхнувся в бороду й покульгав палубою далі. Дійшовши до котка линви, сів і покликав Гонсалві. Юнак моторно схопивсь на ноги й, стріпнувши довгим чубом, підбіг до батька. Сілва Порту мовчки дивився на енна. Останніми місяцями Гонсалві справді таки змужнів. Обличчя хлопцеве, просолене морськими вітрами, засмалене південним сонцем, пообросло кучерявими попелястими бакенбардами.

Капітан на превелику силу стяг чобіт і Закотив холошу на нозі, обмотаній брудним старим бинтом.

— Візьми-но! — простяг він синові маленький складаний ножик з перламутровою колодочкою. — Ріж мотузку.

Гонсалві трохи здивовано глипнув на старого. Перед ним сидів не той суворий і неприступний капітан Сілва Порту, чий погляд тримав у покорі екіпаж, а зовсім інша людина — батько.

— Загоїлася? — спитав Гонсалві.

— А що їй зробиться! Гоїться потроху. Але клятий бинт муляє — спасу нема! Скинь його!

Сілва Порту посмоктав люльку, примружився і випростав ногу. Гонсалві взяв ножик, клякнув на одне коліно й застромив палець під мотузочку, якою було перев'язано бинт. Сілва Порту сіпнувся.

— Ніколи не думав, що відбудуся самою тільки ранкою на нозі! — сказав він. — Порятував таки мене той чужинець! Тепер черга за мною. Сілва Порту повинен дотримати свого слова. Так, повинен! Досі все йде гаразд. Ось проминемо Суец, потім днів зо два постоїмо в Стамбулі, а там уже ввійдемо в Чорне море…

Гонсалві підвів на батька очі й похитав головою:

— Ти забуваєш, що там воюють. Після того, як ми знялися з Родосу, вибухнула російсько-турецька війна.

Сілва Порту не погодився:

— Війна закінчилась іще півроку тому. Так казали російські китобої в Мозамбіку. Соріні з ними розмовляв.

Гонсалві нахилився й почав розмотувати бинти. Сілва Порту відкинув ковпачок люльки, прим'яв пальцем тютюн і замислився.

Поночіло. Море тьмяно вилискувало, мов укрите латами. Над обрієм блимнула спочатку одна зірка, за нею друга, третя… Барку злегка колисало. Вітер дужчав і ляскав вітрилами. Хвилі чимраз шаленіше налітали на корпус барки й розбивались на молочно-білу піну. Море сердито гуркотіло.

Від фок-щогли озивалась тужливим стогоном марімба. Час від часу долинав тоненький верескливий голосок — то співав Домбо.

Щойно Гонсалві звівся на ноги й склав ножичок, як несподіваний поштовх струсонув корабель від киля до корми. Хлопець не втримавсь на ногах і горілиць упав на палубу. Сілва Порту покотився з канатів. Тріснула й повалилася фок-щогла. Після другого поштовху затріщало все судно й поламалася решта щогл. Палубою розгублено бігали матроси. Тривожно озвалася сурма. Гонсалві швидко схопився на ноги й мало не остовпів з переляку, йому здалося, що барка дуже накренилася ліворуч. З-під пошматованих вітрил і ламків щогл вискочив Домбо.

— Гамба! Гамба![10] — кричало негреня в смертельному жаху.

Гонсалві кинувся до нього.

— Не бійся, друже! Я тут! — спробував він утішити хлопчика, але новий, ще дужчий удар струснув усю барку. Величезна хвиля з лютим сичанням впала на Домба та Гонсалві. Вони насилу втримались і, ухопившися за руки, кинулися до корми…

Сілва Порту навпомацки шукав у темряві чобота.

Раптом він зачув якесь незвичайне гуготіння. Ніби потужний струмінь воді: під великим тиском бив у бляшану обшивку барки. Старий моряк стрепенувся й розглянувся навсебіч. По спині йому немов сипнуло морозом.

— Гонсалві! — гаркнув капітан.

Ніхто не відгукнувся. Старий напружено прислухавсь. Десь у нутрощах корабля неначе струмували потоки води.

— Гонсалві! — прохрипів капітан удруге, але голос його потонув у тривожному заклику сурми, скреготі щогл і рей, безперервному тупотінні на палубі, бряжчанні якогось ланцюга й шаленому ревищі хвиль.

Сілва Порту стояв, нахилившись і розчепіривши ноги. Від різкого пронизливого гуркоту йому лящало у вухах. Тремтіли руки. Широко розплющені очі нічого не бачили. Але гострий слух чітко розрізняв серед усього гамору безперервне дзижчання, яке долинало з чорного черева корабля.

Щось бубоніло й булькало, мовби то над кораблем шаленів ураган. Сілва Порту стояв скам'янілий, не в силі зрушити з місця, не здатний навіть кліпнути очима.

— Сілва Порту! Сілва Порту!

Хтось біг палубою з засвіченим смолоскипом і несамовито кричав.

Від цього крику капітан схаменувся.

— Соріні! — озвався він глухим тремтливим голосом.

— Сілва Порту, братику мій! — розпачливо простогнав боцман і безнадійно махнув рукою, мовляв, ось ми вже й наплавались. — Барка налетіла на підводний риф…

Сілва Порту суворо глянув на боцмана.

— Годі скиглити, боцмане! — гримнув він просто в обличчя Соріні, змахнув рукою, схопив смолоскип і наказав: — Приготувати рятувальні човни! — А тоді побіг до капітанського містка, віддаючи команди: — Без паніки! Ворушіться! Сілва Порту не дасть загинути жодній людині з його екіпажу! Шестеро в човен, тільки без багажу!

Боцман повторював ці накази у рупор.

— Не забудьте про Домба!

Одна за одною лунали короткі чіткі команди. Спокійний і впевнений капітанів голос зробив диво. Паніка поступилася місцем ладові й дисципліні. Чути було тільки тупіт чобіт на палубі. Матроси, тримаючи в руках засвічені смолоскипи, швидко й вправно виконували накази.

Капітан був на своєму посту!..

Крізь пошматовані вітрила зазирнуло жовтаве коло місяця. Сумно стирчали потрощені щогли. А смолоскипи неначе один по одному догоряли й гасли.

Сілва Порту, блідий, немов мрець, зціпивши зуби, вп'явшись пальцями в сиву бороду, нерухомо дивився, як судно помалу хилилося на лівий борт. У трюмах клекотіла вода. Барка стогнала, майже як людина. Старий моряк знав: порятунку немає. Тут буде могила його старого друга «Реженерадуша», який вірно служив йому цілих двадцять років.

Дві краплини заблищали в очах капітана, скотилися по щоках і сховались у бороді…

Бідолаха Сілва Порту! В цьому світі він не мав нічого, крім десятої пайки «Реженерадуша», старого торговельного корабля. Що залишить старий капітан своєму одинакові, який незабаром стане сиротою?.. Хоч у Португалії давно вийшла амністія колишньому повстанцеві, але що з того? Лісабонська фірма накине йому борги, й доведеться увесь вік ті борги виплачувати. А чим виплатиш отакий корабель?.. Сілва Порту добре знає вовчі закони комерсантів. Усю вину за катастрофу. вони складуть на капітана. А «справедливий» португальський суд також триматиме бік багатої фірми — це вже достеменно відомо.

Ні, не судилося-таки повернутися йому до рідної Албуфейри, до старої моряцької хатини діда й прадіда. Але ж і вони не всі вмирали вдома. Тож доведеться поділити їхню долю…

Сілва Порту розчулився. В очах йому забриніли сльози. Люлька впала й розсипалась у темряві жменею іскор, але він не нахилився й не підняв її…

Раптом Сілва Порту згадав про Гонсалві й гукнув на нього. Але на кораблі вже не видно було ні душі. Вода заливала палубу. Сілва Порту сягнув рукою в бічну кишеню, намацав довгасту оксамитову калитку й поліз туди пучкою. Цю мить із пітьми виринуло дві постаті. Чотири дужих, мов обценьки, руки схопили його в оберемок і потягли. Він крутонувся що було сили, озирнувся й упізнав обох: Гонсалві й боцмана.

— Барка тоне, тату! — засапавшись, крикнув йому син у самісіньке вухо. — Екіпаж врятовано! Тільки-ти залишився! В капітанській шлюпці нас із боцманом двоє. Є місце й для тебе! Поспішай!

Старий засопів, відштовхнув боцмана, і в руках у сина лишився тільки шмат батькового одягу. Гонсалві знову хотів був ухопити батька, але Сілва Порту сердито турнув його.

— Не займай мене, Гонсалві! — суворо гукнув він, та голос йому від хвилювання тремтів. — Я останній зійду з корабля! Чекайте на мене в шлюпці!

— Що ти кажеш, Порту! — підступився боцман. — На кораблі не лишилося живої душі!

— То всіх урятовано? — поспитав капітан і. не чекаючи відповіді, додав: — Біжіть до човна! Я наздожену вас!

Потім, неначе для того, аби переконати сина й боцмана, що справді-таки збирається їх наздоганяти, спитав:

— А де човен?

Боцман показав рукою на лівий борт, але Сілва Порту навіть не глянув у той бік. Він одкликав Гонсалві, подав йому оксамитовий капшучок, гаптований сріблом, і поволі, схвильовано проказав:

— Візьми оце, синку. Якщо живий лишишся, то, може, колись трапиться тобі побувати на Чорному морі. Відшукай сина того каторжника. Прізвище й назву міста ти знаєш. Віддай йому перстень!

— А ти? — з жахом глянув на капітана Гонсалві.

— Я теж іду, але раптом зі мною щось трапиться… — не наважився звести на сина очі капітан. — Тримай капшучок. Та не загуби перстень. Ну, бувай здоровий!

Він пригорнув сина й поцілував. Мужній морський вовк, уславлений Сілва Порту судорожно схлипнув… Лихе передчуття стисло Гонсалві горло, й він затремтів од плачу, сховавши лице в жорсткій батьковій бороді. Але чиїсь жиляві руки вхопили його за поперек і понесли до лівого борту. Тільки в човні Гонсалві збагнув: боцман з капітаном дійшли мовчазної згоди — син відпливе у рятувальному човні, а батько залишиться на кораблі.

Гонсалві помалу випростався, подивився на чорний силует корабля й заплющив очі.

Човен під удари весел швидко віддалявся…

Коли Гонсалві знову розплющив очі, на тому місці, де щойно був «Реженерадуш», вирувала й клекотіла вода. А море навколо вилискувало в м'якому місячному світлі. Було ясно й тихо.

Старий Сілва Порту не зрадив суворий морський закон — капітан ніколи не залишає корабля.

Це сталося 10 вересня 1878 року.