Слідами вигнанця

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

_{Тривога в селищі. Нарада старійшин. Каральний загін наступає. Як варити отруту на стріли. Плем'я відходить у джунглі. Спалення лібати. Біла людина прощається}

Сплинув ще тиждень. Бенгас не з'явивсь на люди жодного разу. Щовечора хтось засвічував на його тину смолоскипи, й вони горіли жовтавим полум'ям до самого ранку. Це свідчило про те, що в оселі вождя жалоба.

Ніхто в селищі не балакав про Маванду, навіть не згадував її ймення. Місце, де була похована дівчина, зберігалось у суворій таємниці, бо коли могилу знайде лихий дух, то перенесе небіжку до себе на Талу Монгонго.

Капоко щодня навідувався до географової оселі й допомагав Домбові поратися. Двоє молодих тубільців припали одне одному до душі, жили в злагоді й швидко стали нерозлучними друзями. Ходили вдвох по дрова, носили з джерела воду двома глеками.

Капоко був добрий рибалка. Урвавши вільну годину, він сідав у холодку під пальмою й старанно гострив на довгому брусі вістря асагея. Коли вістря робилось чіпке, мов голка, Капоко ставив його під стіну. А як смеркало, він засвічував смолоскип, хапав свій асагей і простував до річки. Швидко й вправно ловив Капоко рибу й складав у очеретяний кошик. Таким чином майже щодня забезпечував білу людину свіжою рибою.

Хлопець на власне бажання розкладав уранці ватру. Спочатку дуже невпевнено користувався «спалахуючими паличками». Запалений сірник щоразу вилітав йому з рук, а сам він з переляку давав драла аж до річки. Але це тільки першими днями. Потім Капоко набрався сміливості, перестав тікати від шипучого сірника й згодом так хвацько орудував «спалахуючими паличками», що тубільці приходили сюди й звіддаля спостерігали, як їхній Капоко добуває вогонь: точнісінько наче біла людина! Хлопець пишався й гордовито поглядав на людей племені, які пантрували кожен його рух. Інколи він засвічував сірник, заплющивши очі, підіймав його високо над головою, самовдоволено бив себе кулаком у груди й реготав. Потім, раптом згадавши, що потрібна тиша, — бо в хатині сидить біла людина, яка схилилась над чудернацьким білим листям і кольоровою паличкою щось там чаклує, Капоко збентежено затуляв свої вуста долонею й приклякав біля вогнища.

Павел часто спостерігав, як молодий мисливець роздивляється «вогненний лук», нахиляє голову й заглядає в затвор, обмацує поглядом спіральні нарізи цівки, потім переводить очі на блискучі та загострені з одного боку латунні «невидимі стріли». Капоко немовби намагався збагнути таємницю білих людей з «острова серед моря», але не так сплоха це було зробити. Він жодного разу не наважився, бодай крадькома, клацнути затвором або нишком поцупити «невидиму стрілу» — патрон і сховати його собі в набедреникові. Це б засмутило білу людину, яку юний негр глибоко шанував.

Але найбільшою дивовижею для нього був географів кишеньковий годинник. Цей круглий металевий «плескатенький горішок» із шерхкою гулькою збоку, великим колечком та тоненьким срібним ланцюжком Капоко щодня бачив або в руках у білої людини, або ж зверху на дорожній торбі, яка звичайно лежить біля дверей хатини. Капоко інколи вмощавсь на колодці й добру годину стежив за рівномірним рухом маленького металевого язичка секундної стрілки. Приклавши вухо до дивного «горішка», він наслухав чітке й дзвінке цокання чогось живого всередині.

Але навіщо біла людина щоранку крутить блискучий плескатенький горішок за шерхку гульку? Павел двічі намагався пояснити хлопцеві, що в годинникові є тоненька пружинка, яка накручується на металеву вісь. Капоко уважно слухав, але потім знизував плечима — нічого не міг уторопати.

Одного разу географ дав годинник допитливому юнакові й дозволив йому самостійно накрутити «шерхку гульку». Капоко, певно, давно мріяв про це. Він обережно простяг руку й помацав голівку годинникового ключа, але вмить, мов ужалений, відсахнувсь. Потім, очевидно, цікавість таки перемогла, й Капоко знову взявся за «гульку». Переконавшись, що нічого страшного в тому немає, він накрутив пружину й лишився страшенно задоволений. Та коли Павел причепив годинник йому до набедреника, хлопець, радісно збуджений, заверещав щось своєю мовою, ніжно погладив срібний ланцюжок, що сяяв на сонці, випнув гордовито груди, переможно задер голову, примружив очі й вигукнув:

— Капоко — гамба! Капоко — гамба!

Тубільці заздрісно блимали на свого щасливого одноплемінця, який носив на набедреникові таємничий плескатенький горішок з лискучим ланцюжком. Попишавшись трохи й поблискавши лукавими очицями, Капоко збігав показати те диво ще й батькові, але швидко повернувсь назад і віддав годинник Павлові, вирішивши, що вже аж надто довго тримав при собі таку дорогоцінну річ. Географ забрав годинник, але відтоді щоранку дозволяв хлопцеві накручувати пружинку.

Певно, від цього молодий негр мав неабияку втіху, бо тепер приходив ще вдосвіта, сідав за дверима й нетерпляче чекав, коли прокинеться біла людина. Капоко був на диво кмітливий і меткий хлопець.

Звичайно зранку Павел заходжувався коло своєї колекції жучків, павучків та метеликів. Він обережно спресовував і засушував між двома шматками кори квіти, листя та різне зілля. В окремий щоденник занотовував дані своїх географічних спостережень і постійно вів облік кліматичних змін.

Певно, Домбо встиг просвітити свого приятеля щодо Павлової роботи, бо Капоко чимраз частіше почав приносити пташине пір'я, кістяки, живих плазунів і багато іншої всячини, що, на його думку, могло зацікавити «білого чаклуна». Зрозуміло, дуже часто він носив і різний непотріб.

Дні минали повільно й одноманітно, дарма що Павел напружено працював.

Одного разу він повернувся з ранкової прогулянки похмурий і сказав Домбові:

— Далі гаяти часу не будемо! Треба рушати. Карателі можуть і не прийти, а коли припиниться та колотнеча між сусідніми племенами — теж невідомо!

Домбо майстрував собі новий лук. Почувши такі слова, він випустив з рук причандалля й злякано вигукнув:

— Ой гамба, яги вб'ють нас!

— Що то ще за яги? — здивувався географ.

— Яги — лихе плем'я! Ще страшніше за гумба-гумбу! — відповів Домбо й заскреготав. чубами, показуючи, які жорстокі оті яги.

Балканов сів і запалив цигарку. Перед ним промайнула людська тінь. Павел підвів голову — то був Бенгас. Вождь дуже змарнів. В очах прозирала тривога. Він прийшов у повному бойовому спорядженні: з луком, списом, рогом із слонячого ікла, щитом, шоломом з твердої кори та сагайдаком стріл. Поруч нього стояв якийсь присадкуватий літній чоловік з дуже чорною шкірою.

Бенгас ушанував білу людину, але не всміхнувсь, як завжди. Обличчя в нього було похмуре й суворе.

— Ідуть! — майже прогарчав він. — Що скаже білий чаклун? Добрий дух забрав Маванду в жертву за перемогу. Але чи переможемо цього разу?

— Скільки в них вогненних луків? — поцікавився Павел.

— Стільки, скільки пальців на руках і ногах у Бенгаса! А може, навіть більше!..

— Де вони зараз? — нетерпляче розпитував далі Павел.

— У Слонячій долині. Тут будуть, коли денне світило зійде над банановим лісом.

«Отже, лишається доба… — міркував Павел. — З цілим загоном солдатів тубільцям годі й змагатись. Тепер уже їм не допоможуть мої «вогненні луки»…

Але Балканову не хотілось говорити про це зараз, щоб не викликати серед племені паніки. Через те він і сказав Бенгасові прийти тоді, коли сховається денне світило й зійде нічне.

В пізні обляги, коли жовтаве коло місяця виглянуло з-за лісистого пагорба, вождь привів усіх своїх старійшин разом з чаклуном та ковалем.

Павел сидів коло ватри. Камбела підтримував вогонь, а Домбо вже встиг заснути. Старий негр виніс буйволячі шкури, й гості повсідались. Тільки тепер географ як слід роздивився того присадкуватого, що приходив із вождем уранці. То був уже старий чоловік, зморшкуватий, грубо татуйований прямими широкими рисками. Він мав довгі руки й широкі ступні.

Камбела збудив Домба.

Бенгас мовчки дивився на географа. По короткій паузі запитав:

— Що вирішила біла людина?

Й натяг на правицю «наруччя сили».

— Ми переможемо ворогів племені, — відповів Павел. — Але добрий дух візьме за перемогу багато жертв. Навіщо губити стільки людей? Краще буде, коли плем'я могутнього вождя Бенгаса залишить ці місця.

Домбо переклав, а вождь у свою чергу переказав зміст розмови своїм радникам.

Ті збентежено перезирнулися і обурено загомоніли. Чаклун, поторохтівши тиковкою, тричі вдаривсь лобом об дерев'яну голову антилопи.

Вождь скосував на старійшин, ті принишкли, а чаклун упав на землю ниць. Бенгас, повільно піднісши асагей до чола, розпачливо похилив голову.

Це свідчило про те, що вождь пристав на пропозицію білої людини. Плем'я мало залишити рідну землю.

Протягле виття вождевої сурми ураз збудило селище, й воно заворушилось, мов потурбований мурашник. Десь під пальмами загупав бубон, його тривожні удари сполохали тишу. Вереск, галас, валування собачні, дитячий плач, кудкудакання — все злилось у безперервний гамір. Чоловіки швидко зібралися перед хатиною вождя, де палахкотіло велике вогнище. Кожен був озброєний до зубів, на кучерявих головах майоріло бойове пір'я. Біля вогнища, задумливий і похмурий, сидів Бенгас. Утупившись у землю, він обмірковував важливе питання. Полум'я немовби язиком злизувало темряву навколо вождя й осявало його суворе обличчя. Бенгас кілька разів нетерпляче позирав у пітьму, певно, когось чекав. Нарешті пришкандибав і Кабанга з незмінною марімбою в руках. Згорблений та сухий, дідусь насилу дотяг ноги до ватри й знесилено опустивсь на землю.

— Лихі білі йдуть сюди з багатьма вогненними луками! — почав сердитим голосом вождь. — Ми мусимо залишити нашу багату землю! Але знайдемо собі іншу, теж багату. Так радить нам біла людина. Та ми колись знову повернемось у Слонячу долину, де жили наші мудрі діди!

Вождеві слова були зустріті протяглим стогоном. У цей стогін воїни племені вклали всю свою тугу, тугу розлуки з рідною землею, з лісами та долинами, з батьківськими халупами.

Але вождь підняв угору спис і зняв «наруччя сили». Розпачливий стогін раптом урвавсь. Пролунав суворий наказ:

— Стежку повтикати отруйними стрілами, джерело засипати й затоптати! Білу підземну скелю, що давала нам сіль, також закидати! Вістря стріл повмочувати в отруту! Все це зробити, перш ніж денне світло зійде над лісом! Кабанга нехай натопче сіллю шкіряні міхи!

Натовп тихо загомонів.

Вождь удруге підніс над головою опис, і люди почали швидко розходитись по домівках.

Бенгас, чаклун та Павел подалися з воїнами, які мали варити отруту на стріли. Вони зійшли до річки, потім перетнули галявину й заглибились у принишклий ліс. Попереду крокували чоловіки з засвіченими смолоскипами.

Чаклун насилу ніс на спині священний барабан.

Серед високих пальм відкрилась невеличка галявинка. Навкруги панувала тиша. Посеред галявини спалахнуло вогнище. Бенгас із Балкановим сіли поруч на леопардовому хутрі. Тубільці вже встигли назбирати коріння отруйних рослин і заходились вичавлювати сік з того коріння у довгасті порожні тиковки. Вичавлений сік позливали у великий череп'яний горщик. Розіславши на землі гієнячу шкуру, поклали на неї дві закорковані бамбукові трубки: одну з отруйними павуками, другу з залозами гадюк, упольованих того ж вечора.

Сівши біля вогнища колом, негри завели тихої і повільної пісні, раз у раз плескаючи в долоні.

Та коли Бенгас приставив горщик до жару, пісня урвалась, а як сік закипів, чаклун, зробивши кілька стрибків, кинув у горщик отруйні павуки та гадючі залози. Добре помішавши кописткою, він прикрив посудину шкуратком. Потім сахнувсь назад і заходився вистукувати в священний барабан. Кабан-га забриньчав на марімбі. Розділившись на два гурти, воїни розпочали бойовий танок. Обидва гурти наскакували один на одного, горлали, вимахували списами, розходились і знову загрозливо наступали. Після танку почалась боротьба з «кровожерливими левами». Негри пантрували невидимих хижаків, гарчали на них, перебігали з місця на місце «котячим кроком» і, проткнувши уявного лева списом, з перемогою повертали назад до вогнища.

Коли отрута впріла, Бенгас перший повмочав вістря своїх стріл. За ним до горщика підступила й решта тубільців. Кожен підходив, діставав стріли з сагайдака, сніпцем устромляв їхні кінчики в отруту й мовчки відступавсь убік, даючи місце товаришеві. Одночасно лунав ритуальний речитатив та гучно торохтів священний барабан чаклуна.

Над похмурим лісом до пізньої ночі не вгавала врочиста пісня та одноманітне гупання бубнів.

Незабаром мало світати. Місяць заливав лісисті пагорби мертвим синявим сяйвом. В улоговині стало зовсім тихо, й на чорному тлі джунглів окреслювались велетенські шати кокосових та винних пальм.

За дві години над лісами зійде сонце: треба поспішати. В селищі без упину сновигали люди — мовчки бігали сюди й туди, від хатини до хатини. Над ними нависла та тривожна тиша, яка буває перед початком чогось жахливого й невідворотного.

Бенгас, який за всю ніч не стулив ока, тепер стояв, виструнчившись, на узгір'ї. Навколо нього вихилявся чаклун, справляючи останні заклинання. Кабанга смикав за струни марімбу й скиглив щось немічним голосочком. Павел розподіляв ношу між носіями. Десь у затінку хлібного дерева тихо розмовляв Домбо з Камбелою…

Все було готове до відходу. Отрута на вістрях ще не встигла гаразд і висохнути, як стежина, що вела до селища із Слонячої долини, на добрих двісті кроків була густо втикана отруйними стрілами, старанно замаскованими сухим листям. Оселі вже спустіли. Все плем'я юрмилось навколо громадської хатини. Лишалося виконати останній наказ вождя: спалити селище. І ця хвилина настала.

Незабаром там і сям спалахнули перші вогники. Полум'я хапалось над пересохлими стріхами, і ось уже все селище зайнялось пожежею. Над долиною повисла червона димова хмара. Вогонь швидко поглинав стріхи, крокви та густопліт бамбукових і очеретяних стін. Заграва кров'ю залила навколишні ліси та бескети.

Селище палало! Бенгас похмуро дивився на пожежу. Губи йому нервово пересмикувало. Коли спалахнула священна громадська хата, він поволі підніс бойовий ріг і протяжно засурмив. Бубон ударив на гвалт. Плем'я зляканим стадом антилоп метнулося до стежини. З тужним виттям побігли за людьми собаки.

Крутим узвозом, який кривуляв до рудих скель, посунув цілий мурашник люду. Останні йшли носії. Кожен тримав у руці спис, а на голові — клунок або кошик.

Торкнувшись пальцями землі, Бенгас тричі підніс у повітря асагей і мовчки рушив за племенем.

Сонце здибало довжелезну валку вже серед віковічного лісу. Стежка зигзагом путляла в похмурому затінку.

Починався стрімкий гірський перевал. А далі, за перевалом, дорога вела до глибокої ущелини.

Дійшли до роздоріжжя. Від головної стежки починалась інша, що вилася майже прямо на схід. Кабанга, який замолоду подорожував у далекі країни, показав Павлові туди, де сходило сонце. За його словами, десь там мала бути земля гаубау. Засурмив сигнальний ріг, сповіщаючи плем'я про розлуку з географом.

— Біла людина йде від нас! — прогримів голос вождя.

Валка тубільців ніби зламалася.

— Білий чаклун залишає нас! — полинула з вуст в уста сумна звістка.

Люди клали свої ноші край стежки, торкались кінчиками пальців землі й високо піднімали вгору списи. І вмить на Балканова спрямувалися сотні благальних поглядів: не залишай нас, охороняй плем'я своїм «вогненним луком»! Вождь збагнув загальну тривогу. Піднісши догори «наруччя сили», він довго промовляв до них. Біла людина мандрує її інше місце, в неї попереду ще дуже довга путь.

Тубільці все зрозуміли. Вони змирилися з лихом.

Павел, глибоко зворушений, не знав, що й діяти. Підійшовши до своїх речей, він розв'язав шкіряні міхи, йому кортіло кожному з цих щирих та лагідних людей дати бодай якусь дрібничку на спомин. Але що даси такій силі-силенній народу!

Вождеві, Кабанзі та всім старійшинам він подарував по кишеньковому ножичку, кожній жінці дав голку, гребіночку, люстерко, разок намиста й стрічку червоного ситцю. Чоловікам дісталось по цвяху та сірнику. Жінки й дівчата особливо зраділи кольоровим стрічкам. Вони тут же пов'язали ними свої чорні коси й запишались одна перед одною.

Бенгас поставив варту й не боявся несподіванок. Нехай знедолені люди племені натішаться бодай з дорогоцінних подарунків білого чарівника. Кожна річ кілька разів переходила з рук у руки.

Тубільці теж не хотіли осоромитися перед добрим білим. Кожен вирішив подарувати йому свою найкращу річ. Але Бенгас збагнув, що на це згайнується дуже багато часу, тому, піднявши бойовий ріг, дав сигнал усім залишатись на місцях. Потім підійшов до Павла й подарував йому чудову табакерку з різьбленої буйволячої ратиці, довгий бойовий спис, великий лук та сагайдак отруйних стріл.

Кабанга втирав сльози.

— Добра біла людино, залишайся з нами! — благав він. — Ми дамо тобі кокосових горіхів, багато бананів, багато коржів печеного таро! Якщо й цього мало — вибери собі за дружину найхоробрішу дівчину племені! Ти тільки покажи вогненним луком, яку хочеш, — і вона буде твоя! А коли прийдемо на нові землі, збудуємо тобі найміцнішу хатину, в яку не протікатиме жодної краплини води!

Його слова були підтримані схвальними вигуками. Знявши з себе найкраще наруччя, Кабанга простяг його Павлові. Потім мовчки підніс угору спис і торкнувся ним чола.

Вервечка з десяти носіїв пірнула в морок пралісу. Останнім рушив географ, услід йому пролунав трикратний прощальний вигук племені.

Перед вів Капоко.

За ним крокувала решта: Гама, Нгвуно, присадкуватий, але жвавий і рухливий парубок Лія, Онда та ще шестеро тубільців, яких Балканов майже не знав. Всі носії були одного віку, майже однакові на зріст і так поцяцьковані татуїровкою, що здаля здавалося, ніби вони з ніг до голови закутані в ятерину…