Слідами вигнанця

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

_{Кладовище кораблів. Випадкова зустріч. Матрос і негреня. Веремія з англійцями. Павел рятує незнайомого португальця}

За всіма правилами навігації російський китобоєць «Севастополь» повільно плив протокою Баб-ель-Мандеб. Він тримав курс норд-вест[11].

Після катастрофи, під час якої загинув Сілва Порту, минуло п'ять років.

На судні панувала напружена тиша. Тільки в рупорі гримів могутній бас боцмана, який передавав короткі накази капітана Матросова. Сам командир корабля, високий сухорлявий чоловік із сивими бровами, стояв на капітанському містку. За звичкою, він крутив кругом пальця коротенький срібний ланцюжок. Обличчя в нього було зосереджене, губи міцно стулені, карі очі за роговими окулярами пильно дивилися вперед. Вітер пустував з його розділеною навпіл рудуватою боровою. Капітан тільки час від часу рвучко повертавсь обличчям до боцмана, й тоді лунав його спокійний, трохи хрипкуватий голос:

— Лівіше! Ще лівіше!

— Лівішееее!.. Ще лівішеееее!.. — громовим басом повторював у рупор боцман.

Вахтенні матроси тихо перемовлялися на своїх місцях.

З напненими вітрилами, зі ще не злинялою блакитною фарбою бортів, «Севастополь» дуже нагадував здоровезного альбатроса, що розплатав могутні білі крила. Осяяна сонцем хвиляста смужка суходолу на обрії здавалася тоненьким іржавим дротом.

Молодий географ Павел Балканов, високий і кремезний, мов атлет, спершись на поруччя, задумливо дивився на білу стежку, що її залишав по собі китобоєць, на темну смужку далекого берега, на спінені хвилі. І все, що сталося з ним, здавалось йому тепер невірогідним…

Стрункий однорукий турок, туго підперезаний жовтим шкіряним паском, з тоненькими, дбайливо закрученими вусиками, втупився в нього запухлими очицями, збив пальцем свою червону феску на потилицю й повільно розгорнув пашпорт. Уп'явся поглядом у маленьке фото, потім знову звів очі на відвідувача.

— Павел Балканов, — проказав турок, неначе силкуючись пригадати щось давнє й забуте. — Бал-ка-нов… — повторив іще раз, по складах.

Смикнув себе за лівого вуса, закліпав очима й запитав французькою мовою:

— У якій справі приїхали до Стамбула?

— З науковою метою, — так само по-французькому відповів Павел.

Офіцер лапнув свій порожній рукав, якусь мить повагався, неначе ніяк не міг вирішити — чи пропустити іноземця, чи повернути назад, а тоді простяг Балканову пашпорт і махнув рукою:

— Гаразд!

І доки Павел ховав пашпорт та застібав пальто, однорукий турок підозріливо дивився на нього.

Це була перша зустріч географа з оттоманськими властями після Визволення[12]. Щиро кажучи, він не збрехав офіцерові, а лише приховав од нього свої справжні наміри: знайти бодай які-небудь сліди свого батька — Донча Балкана, засланого на каторгу в мідні рудники Діярбекира.

Павел вирішив переглянути старі в'язничні журнали та об'їхати деякі фортеці. Кілька батькових товаришів, які повернулися з каторги, чули, що хтось казав, наче старого Балкана з Діярбекира перевезли до Стамбула, а звідти він зник без сліду.

Ще в Болгарії Павлові радили звернутися до земляків-абаджіїв[13]. Багато з них уже повернулись на батьківщину, але дехто ще тримав майстереньки в Стамбулі.

Колись із Петербурга, де Павел коштом громади вчився в університеті, він надіслав російському послові в Туреччині прохання розшукати батька, але відповідь прийшла невтішна: розшуки не дали ніяких наслідків…

Павел ішов нога за ногою й з цікавістю роздивлявсь адміністративні споруди, старовинні будиночки, джамії[14] з мінаретами. Вуличка привела його до митниці Каракьой — крізь митницю проходили всі, хто приїздив до Туреччини. Потому Павел звернув до першої-ліпшої кав'ярні.

Кав'ярня була майже порожня. За одним розхитаним столиком запально сперечалися двоє чужоземців, як судити з мови, французів. Очевидно, то були комерсанти, бо йшлося про якусь комбінацію з дорогими перськими килимами. Знехотя Павел підслухав їхню розмову й посміхнувся, але іноземці помітили це й, перемигнувшися, перейшли на португальську. А що Балканов непогано знав і португальську — в Росії-бо він жив з двома емігрантами-португальцями, то пересів у інший куток.

Кав'ярня була мала й присадкувата, з задимленою стелею. В глибині стояв старезний шинквас, на якому виблискували білі порцелянові кухлики, філіжанки, мідні таці, великий самовар, а з-за них виглядав беззубий капловухий дідусь.

Крізь маленьке віконечко злодійкувато продирався сніп сонячних променів і грав м'якими барвами величезного перського килима. Побіч висіли старовинні, засиджені мухами картини в побляклих від часу рамцях, з павутинням у кутках. Оздоблення кав'ярні доповнювали два квадратні дзеркала в темних бронзових оправах.

І столи, й ослінчики, й трухлява підлога — все було старе й почорніле від часу, як і сам власник кав'ярні Шериф-ага[15].

Двоє довгобородих сивих чоловіків у червоних фесках сиділи по-турецькому й мовчки курили наргіле[16], байдуже дивлячись поперед себе. Навіть коли зайшов Павел і сів за стіл навпроти, старі й не глянули на нього. Тільки білий кіт, який куняв побіч них, розплющив спочатку одне зелене око, потім друге й знову зажмурився, прядучи безкінечну нитку своїм невидимим веретеном.

Чужоземні торгівці двічі підкликали власника кав'ярні. Шериф-ага прудко схоплювався з-за шинкваса, наставляв долоню до вуха, щоб краще чути замовлення, а тоді швиденько дріботів поміж столиками.

Павел дивився на цього благенького згорбленого дідуся з круглим безбородим і зморшкуватим обличчям, і йому здавалося, наче Шериф-ага не ходить, а плаває по рипучих трухлявих дошках підлоги.

Павел замовив каву. Старий приніс філіжанку на темній срібній таці, поставив на стіл і хутенько почовгав назад до шинкваса. Цю мить двері з гуркотом розчинились. Увійшло двоє. Попереду виступав куцов'язий і невисокий, але кремезний матрос із бакенбардами, а за ним дріботіло худеньке та високе напівголе негреня, з маленькими білими мушлічками у вухах.

Чоловік з бакенбардами мав на собі форму матроса португальського торговельного флоту. Він зупинився посеред кав'ярні, міцно розставивши ноги, й оглянувся довкола, неначе кого шукав. І тільки коли за самоваром ворухнулася голова старого, гукнув:

— Шериф-ага, гел бурда![17]

Старий метнувся до гостя, випроставши, мов крильця, коротенькі руки й раз у раз відбиваючи глибокі темане[18]. Португалець нахилився й шепнув йому щось на вухо. Шериф-ага схвально закивав головою.

Негреня тим часом з цікавістю роздивлялося блискучий самовар та буркотливе наргіле двох старих курців. Потім глянуло на тих торгівців, що й досі сперечалися за перські килими, й на білого кота, який з неменшою цікавістю стежив зеленими очима за дивним відвідувачем. Негреня пройшлося вздовж кав'ярні, зупинилось перед опудалом сокола, поторкало чорною рукою м'який килим на стіні, обернулося й випадково зустрілось поглядом з таким самим негреням. Від несподіванки хлопча стрепенулося, на обличчі йому застиг переляк, воно озирнулось, шукаючи очима матроса, а тоді раптом збагнуло, що в люстрі то його власне зображення, й довго здивовано розглядало себе. Потім відсахнулось од люстра, бо помітило, що на нього дивиться географ і всміхається. Воно кілька разів глипнуло на незнайомого й знову заходилося розглядати кав'ярню. Все в цьому приміщенні здавалося хлопчаті дивне та незвичне.

Матрос, очевидячки, закінчив розмову, бо Шериф-ага приклав правицю до серця й знову низько вклонився. Матрос змахнув широкою, мов ведмежа лапа, рукою, швидко повернувся й вийшов. Негреня вибігло слідом за ним.

Провівши їх байдужим поглядом, Павел допив каву, залишив на столі монету й собі подався на вулицю, вже геть забувши про двох відвідувачів.

Цю мить йому й на думку не спадало, що зустрінеться з ними вдруге й ця зустріч буде для нього вирішальна…

Цілий тиждень порпався Павел Балканов журналах та щоденниках поліційних управлінь, гортав документи старих в'язниць в Едікуле, перекидав гори судових архівів, але ніде не знайшов і згадки про свого батька.

Нарешті він удруге звернувся до російського посла з проханням розшукати старого Балкана дипломатичними каналами.

Минув ще тиждень. Балканов напружено шукав далі. З дому виходив рано, повертався пізно.

Якось надвечір Павел мало не зіткнувся у дверях заїжджого двору з молодим високим козаком. Той був стрункий і туго підперезаний паском, у блискучих чоботях і шапці набакир, з-під якої стирчав буйний русявий чуб.

— Пане, почекайте, будь ласка! — почув Павел позад себе російською мовою, але не обернувся, бо гадав, що козак звертається до когось іншого.

Але, тільки-но Балканов ступив на східці, хтось обережно торкнув його за рукав. Озирнувшись, Балканов побачив усміхненого козака.

— Будь ласка! — сказав козак, витягай з кишені галіфе запечатаний пакет. Потім відступив на крок і зачекав. Павел тремтячими пальцями розірвав конверт і прочитав лист, помережаний великим чітким почерком самого посла. Той сповіщав, що за наведеними довідками Донча Балкана дійсно 1878 року було перевезено до Стамбула, але тепер проти його прізвища зазначено: «виписаний»…

Подякувавши козакові, Павел пішов до своєї кімнати. Прочитавши листа ще раз, замислився. Лишалась остання надія — навідатись до Бал Капан-хана, заїзду, де колись збиралися ремісники — болгари Стамбула.

Наступного дня Балканов довго блукав лабіринтами старого Стамбула поблизу порту Золотий Ріг, доки нарешті знайшов той заїзд. Увійшов крізь важку залізну браму, що хрипко й протягло зарипіла. Перед Павловими очима виросла величезна двоповерхова старовинна споруда, вкрита дебелою іржавою бляхою, ніби поросла темно-рудою пліснявою. Справжній караван-сарай![19]

На подвір'ї тхнуло сирістю, трухлявою деревиною й кавою.

Павел зупинився, охоплений хвилюванням. То оце й є те саме старе «консулате», як називали колись Бал Капан-хан стамбульські болгари?

Біля дверей стояв ревний вартовий караван-сарая, який звечора замикав, а зранку відмикав приміщення довжелезним ключем.

Все тут було таке, як розповідали колись копривштицькі абаджії. Прямокутна споруда скидалась на прадавню фортецю з потемнілого каменю. Вздовж стін першого поверху чергувалися двері й вікна напівтемних і сирих крамничок та майстереньок, позачинених на прогоничі й позамиканих. Широкі кам'яні східці вели до склепистого другого поверху, де містилися конторки ремісників та крамарів. Їхні вікна й пороги виходили просто на терасу, що оперізувала поверх з усіх чотирьох боків. Кожна конторка колись мала окуті залізом двері, а за конторкою містилася маленька келійка з ліжком.

Павел зайшов на бруковане подвір'я, й кожен його крок відбивався дзвінкою луною. Павлові пригадалися всі події, пов'язані з оцим історичним місцем. Десь тут має бути кімнатка, що в ній мешкав книговидавець Іван Богоров. А отам скраю була келійка, в якій прийнято рішення розпочати боротьбу за незалежність від грецького духівництва… Цими сходами не раз підіймався фундатор болгарської поезії Петко Славейков.

Навпроти Бал Капан-хана, на вулиці Тахта-кале, 10, містилася книгарня Болгарського друкарського товариства «Промишленіє», звідки література рідною мовою розповсюджувалася по всій Болгарії. Трохи далі була редакція газети «Македонія»», що її випускав поет Пенчо Славейков, син старого Петка.

Тут зустрічалися революціонери з усіх куточків Болгарії. Дехто приходив сюди під чужим прізвищем, про людське око пропонував сорочки, сукно, котленські рядна, чіпровські килими тощо, а вночі, в темних кімнатках караван-сарая, при тьмяному світлі лойової свічки готувалися сміливі змови й повстання проти оттоманської[20] влади.

Тепер це старе бунтівниче гніздо було сумне й занедбане. Тільки горобці билися на брукові, дзвінко цвірінькаючи й тріпочучи крильцями, але згодом птаство знялося й сивою зграйкою розтануло за мурами.

Сонце закотилося за дах. На двір лягла довга тінь. А там, куди ще падало сонячне проміння, на вичовганому граніті бруківки колючими іскринками спалахували кришталики кварцу.

Десь рипнули двері. Павел схаменувся. Із глибини подвір'я плентавсь обшарпаний згорблений дід з довгою й сивою, мов мичка, бородою. Він невпевнено переставляв слабі ноги й пильно дивився підсліпуватими сльозавими очицями на відвідувача.

Своїм рам'ям та виснаженим зморшкуватим обличчям дідок нагадував старців, які жебрали в районах Пера, Топ-хане та Аксарая, пригнані голодом до Стамбула аж із Анатолії.

— Що привело тебе сюди, ефенді[21]? — зашамкотів старий. — Кого шукаєш?

— Кого шукаю? Гм, та бодай кого! — відповів Павел. — Ти давно тут мешкаєш?

— Уже чимало років, ефенді.

Павел почав розпитувати за свого батька, але старий турок нічого не міг згадати. Прізвище нібито й чував, але його слабка пам'ять уже не зберігала нічого. Кілька разів він прикладав палець до лоба, повторюючи прізвище, але кінець кінцем покрутив головою:

— Дурний я вже став, чоджум[22]. Ти краще сходи до Халіла-аги.

— А хто він такий, той Халіл-ага? — запитав Балканов.

— Він тримає кав'ярню у Валіде-хані. О, він знає багато, дуже багато, ефенді. Піди до Халіла-аги. Аллах зберіг його пам'ять. Халіл-ага багатьох людей знає!

Павел тицьнув монету в чорну, мов з берестової кори, руку й швидко покрокував до брами.

Старий приклав кощаву правицю до серця, закліпав сльозавими очицями й безгучно, мов тінь, зник за лозами виноградинка.

Залізна брама Валіде-хана була замкнена. Високі мури, сиві кам'яні сходи та численні внутрішні будівлі робили й цей заїжджий двір схожим на фортецю. Обійшовши довкола мурів, Павел натрапив на вузеньку хвіртку, крізь яку шастали відвідувачі. Він і собі пройшов крізь хвіртку й здивовано закліпав очима. Валіде-хан мав форму чотирикутника, на кожному причілку широкі кам'яні сходи, подовбані й вичовгані, вели до другого поверху. Заїзд-фортеця, хоч і побудований ще за візантійських часів, непогано зберігся, але від старовинних чудернацьких навісів, балконів та комірчин, від кожного кутка тхнуло старістю й тліном.

За хвірткою починалася вузька вуличка з численними крамничками, майстереньками та кав'ярнями. Посеред простого внутрішнього подвір'я стриміла мечеть, а навколо неї знову юрмились крамнички та кав'яреньки.

Швидко сутеніло. В тісному проході зависла фіолетова півтемрява. Тільки крізь продухвину збоку просочувалось блідо-жовте світло старезного надвірного ліхтаря. У сутінках з'являлися й миттю зникали дивні постаті людей, одягнених у лахміття, чувся безперервний гамір. Хтось сварився. Просто на бруківці мостилися на ніч волоцюги. В темних кутках стогнали й квилили, простягаючи руки, старці. А з вулиці долинав збуджений гомін. То, мабуть, голодні юрби поверталися з порту, де до пізніх облягів чатували на іноземні яхти, щоб заробити бодай на шматок хліба.

Павел рушив уздовж вулички, але біля самого ліхтаря зіткнувся з двома іноземцями. Вони стояли розчепіривши ноги, заступаючи прохід. У блідому світлі лищали їхні золоті моноклі та ціпочки з нікельованими булавами, на руках яскріли персні з діамантами. Іноземці стиха розмовляли по-англійському й лінкувато позіхали, шкірячи щелепи з золотими зубами. Неподалік сиділо кілька персів.

Павел зупинився, не зводячи погляду з англійців, немов чекав перехожого, аби спитати про Халіла-агу.

Раптом темряву розітнув жіночий вереск. Перси злякано посхоплювались на ноги. Англійці переморгнулись. Цю мить із півмороку виринула постать кривоногого турка з гачкуватим носом. Він силоміць тяг за собою скуйовджену, молоду й вродливу смуглявочку з великими ясними очима.

— Пусти мене, Осуфе! Ой аллах! — кричала дівчина, намагаючись випручатися з цупких рук.

Гачконосий чоловік дотяг її до іноземців, догідливо всміхнувся й почав щось тихо говорити, раз у раз гримаючи на дівчину й сварячись кулаком.

Очевидно, англійці саме цього чоловіка й чекали. Обачливо озирнувшись, вони підступили до дівчини й зблизька глянули їй у обличчя. Дівчина відчайдушно пручалася.

Вищий на зріст іноземець, з довгобразим, чисто виголеним обличчям, ще раз глянув на дівчину й кивнув головою.

— Добрий товар! — грецькою мовою проказав він. — На яхті згодиться. А ти що скажеш, Джоне? — звернувся він до нижчого, веснянкуватого англійця.

— Чудова куховарка! — підтвердив той.

Дівчина злякано сіпнулась, але турок викрутив їй руку, і вона тихо заголосила.

Павел зблід. Потім на щоках у нього виступили червоні плями. Пальці стислись у кулаки. Він підступив до англійців, що байдуже, мов баришники, торгувалися з турком, а той і далі хваливсь, як його падчерка смачно готує всякі східні страви.

Проте англійців, мабуть, менш за все цікавили кулінарні здібності дівчини.

— У нас на яхті добре, дуже добре! Музика, пісні, гарне життя! — цокаючи по брукові ціпочком, говорив довгобразий англієць.

У Павловій пам'яті раптом спливли картини турецького рабства. Він згадав розбещених беїв, які, мов зграї вовків, наскакували на села й паплюжили чисті болгарські хати.

І ось тепер він бачить таку ж страшну сцену в Стамбулі. Серце в Павла немов захлинулося кров'ю.

Він підійшов і став між англійцями. Поруч нього вони здавалися миршавенькими сухостоями, що виросли під крислатим молодим дубом. Одним помахом Павел турнув англійців далеко від себе, і цю мить звідкілясь із темряви виринула постать кремезного матроса.

Перси й усі присутні збуджено загомоніли. Дехто сварився на кривоногого турка кулаком. Матрос підбіг до турка, обличчя йому скривилося від люті, він підняв руку, мов свинцеву булаву, й затопив кривоногому межи очі; той поточився й гепнувся під двері перехнябленої крамнички. Дівчина, схиливши гнучкий стан, майнула попід муром і зникла в темряві.

— Так і треба мерзотникові!

— Добре заюшив йому! — схвально загомоніли навколо.

Матрос обернувся. Павел глянув на його суворе, випечене, мов цеглина, обличчя.

З бічних крамничок вибігали стривожені люди. Знявся гамір. Англійці злодійкувато ретирувалися. Зник десь і матрос. На бруківці, тихо покректуючи, лежав гачконосий турок. Коло нього юрмилися цікаві.

З мінарета мечеті, звівши руки до неба, протяжним хрипкуватим голосом заспівав муедзин. Багатий перс із золотим ланцюгом на грудях низько вклонився й тицьнувся лобом об бруківку.

Часом трапляється зустрічатися з незнайомою людиною багато разів. Так було в Балканова з матросом із бакенбардами. Балканов не гадав стріти його вдруге. Чи мало ж кораблів кидає якір у Стамбулі! Матроси забивають усі корчми та кав'ярні, галасливо розмовляють, регочуться й горлають своїх пісень.

Від цих людей із засмаглими, кольору темної бронзи обличчями віє солоним морським вітром і подихом далеких країн. Вони відрізняються од жителів суші: прості й сміливі, матроси не раз мужньо зустрічали шалені шторми, що, мов шкаралупиною, бавилися кораблями й на тріски ламали щогли…

Павел увійшов до кав'ярні крізь низенькі скособочені двері. Старі закіптюжені ліхтарі на сволоках кидали бліде світло, яке ледве пробивалося крізь сизий дим, що густими хмарами висів під почорнілою стелею. Коли торгали дверима, димове павутиння гойдалось і розпадалося на клапті.

Всередині не було де голці впасти.

Гурт іноземців смалив люльки з довгими цибуками, горлав і гатив кулаками об стіл. До Павлових вух долинула їхня мова — то були угорці. За сусіднім столиком сиділи російські матроси. З рис обличчя, кольору шкіри та розрізу очей, з вилиць і акценту не важко було здогадатися, що серед них є й українці, й татари, й білоруси, й грузини. Павел схвильовано поспішив до них.

— Братику! — радо зустріли його матроси, почувши російську мову.

— Здрастуй! Здрастуй! — простяглось кілька рук.

Якийсь низенький усміхнений чоловік з русявими кучерями та гостренькою борідкою жваво схопився, дружньо обійняв Павла і підсунув йому стілець. Молодий географ раптом спинився серед близьких людей — у кожному порухові, погляді й усмішці відчувалась прихильність до нього. Павел узяв дрібку тютюну з табакерки, яку йому простягли, скрутив собі цигарку і з задоволенням закурив, йому стало легко й приємно. Він спитав за Халіта-агу. Той самий веселий бородань знову схопився й показав рукою за шинквас. Там у півмороці, схрестивши ноги, сидів білобородий турок у коштовному сіляхлику[23], з блискучим золотим ланцюжком через груди й чотками в руці. Халіл-ага з незворушним спокоєм посмоктував наргіле й випускав з рота ділі хмари диму. За кожним порухом золотий ланцюжок спалахував проти світла, немов на грудях у старого розсипались іскри.

Павел уже заходився був прокладати собі шлях поміж столиками, коли раптом до старого підбіг хлопець у червоній фесці та фартусі й шепнув йому щось на вухо. Халіл-ага від несподіванки аж сіпнувся, витріщив очі й випустив з рота цибук наргіле. Потім схопився на ноги й почав запихати золотий ланцюжок годинника в сіляхлик.

Ту ж мить двері кав'ярні з гуркотом розчинились — аж шибки забряжчали.

— Кюлямбеї![24] — злякано заволав хтось.

До кав'ярні вже сурганилися якісь непевні люди в чорних широчезних штанях, розхристаних жилетках і яскравих китайчатих шарфах.

Вони зупинились, нишпорячи лютими очима по столиках. Павел подумав, що це вони його розшукують за ту смуглявку та гачконосого турка, й теж зупинився, не зводячи з них погляду, його рука швидко намацала шерхку ручку пістолета.

Та кюлямбеї, певно, шукали когось іншого. В кав'ярні запала гнітюча тиша. Але це тривало недовго. Люди в чорному нарешті вгледіли того, кого так наполегливо переслідували. Один з них показав рукою, щось вигукнув, і вся зграя шугонула до жертви.

Далі все відбувалося з блискавичною швидкістю. Хтось брязнув об підлогу порцеляновим сервізом, задзеленчав розбитий посуд.

То був немов сигнал до жорстокого шабашу. Павел і не зогледівсь, як попід стелею вже летіли стільці, перекидалися столи, падали й розбивалися на друзки засклені картини. Впав додолу ліхтар. Засмерділо газом… Галас, п'яна лайка, пронизливий свист і гуркіт… Озвірілі люди, колошматячи одне одного, качались по підлозі.

Балканов зблід і, пильно стежачи за тими, що вовтузилися поруч нього, обережно позадкував до дверей. Гримнув постріл. Над самою головою в Павла бризнула скалками шибка.

Запаморочений несподіваним ударом у вухо, Павел обернувся й угледів налиті люттю очі якогось цибатого кюлямбея з вугруватою пикою. Павел незчувся, як напасник удруге гупнув його в груди. Він поточився, але таки не впав, а тільки приклякнув на підлогу й тут же схопивсь на рівні й так затопив туркові кулаком межи очі, що той захитався й схопивсь обома рухами за перебитий ніс, а тоді сіпнувся й повільно осів додолу.

Павел відчув на собі чийсь погляд, миттю обернувся — і дуже вчасно: за ним пантрував інший кюлямбей з бляклими очима й неначе примірявся, як зручніше розтрощити йому череп стільцем. Балканов спритно відскочив і, уникнувши удару, ногою в пах поклав бандита на підлогу.

Ляснуло ще два постріли. Одна куля зрикошетувала й цвигнула над самим вухом у Павла. Перед очима йому блиснуло холодне вістря великого кинджала, якого тримав середній на зріст кюлямбей з чорним циганським обличчям і налитими кров'ю очима. Павел швидко збагнув: кюлямбей хоче «звільнити» собі дорогу, щоб ударити в спину якогось невисокого, але кремезного й дужого матроса. Той саме стискав, мов у лабетах, маслакуватого чоловіка, котрий скреготав зубами й намагався випручатися. Матрос раптом відкинув маслакуватого від себе, і цю мить Павел упізнав у матросові португальця з бакенбардами. Кюлямбей, занісши кинджал, чекав, коли зможе вдарити матроса. Але Павел блискавичним помахом кулака чи не перебив йому руку з кинджалом. Після другого удару турок дав сторчака головою під стіл. Матрос із бакенбардами глянув у цей бік і все зрозумів…

А тоді все наче закружляло в якомусь шаленому вихорі…

Як вони потрапили аж до цієї чернечої хижі, що притулилася на схилі горба Кесим-паша, зверненого до Золотого Рогу, ні географ, ані матрос із бакенбардами самі не знали. Під ліхтарем вони придивились одне до одного й міцно потисли руки. Обличчя португальця й досі було бліде, губи тремтіли, а з чола стікала цівочка крові.

— Дякую вам, сер! — мовив він по-англійському. — Ви врятували мене від бандита. Але ж і свиноти розвелось у цій країні!.

— Говоріть своєю мовою! — озвався Павел по-португальському. — Гадаю, ми добре порозуміємося. Ви, здається, португалець?

Матрос ошелешено глянув на Павла, а тоді схопив його за руку.

— Хіба й ви португалець?

— Ні, але знаю португальську.

— Росіянин? — запитально глянув на нього матрос.

— Ні, болгарин.

— А за фахом? Торгівець?

— О ні, географ.

Португалець відступив на крок і радо запропонував:

— Давайте знайомитись! Гонсалві, моряк, син капітана Сілви Порту, родом з Албуфейри. Власне, народивсь я на кораблі «Реженерадуш», вічна йому пам'ять.

— Затонув? — подивився на нього Балканов і в півтемряві вгледів сум у очах моряка. — А де живуть ваші батьки?

Гонсалві замовк, потім глибоко затягся димом і проказав:

— Як то кажуть, круглий сирота! Батько мій загинув разом з кораблем, а мати — під час чуми.

Раптом він пильно вдивився в Павлове обличчя, ніби намагався знайти в ньому щось знайоме, й замислено промовив:

— Який збіг обставин, географе! І мого батька теж колись урятував болгарин!

Балканов не мав бажання розпитувати його. Багато болгар тиняється по білім світі. Тож не дивно, коли якийсь із них став у пригоді батькові цього португальця.

Вони рушили до Босфору. Небо було чисте, синє й глибоке, всіяне ясними скалками зірок. Десь далеко попереду мерехтіли освітлені вікна. Вони теж здавалися зірками, що впали з небесної бані.

Залисніла срібна смужка. Повіяло прохолодою й солоною морською вогкістю. Чувся сонний плескіт хвиль.

— Море вже близько, — показав Гонсалві. — Якщо ми не збилися з дороги, то зараз будемо у затоці. Там мій корабель.

— Власний? — запитав Павел.

Гонсалві засміявся:

— Жартуєте! Я — і власний корабель! Я простий собі моряк, частка екіпажу, наймит багатої фірми.

Він випростав плечі, запалив ще одну цигарку, ступив кілька кроків і замислено додав:

— Я на власний корабель не зазіхаю. Атож, корабель — то цілий скарб. Але скарб непевний. Увесь час висить над безоднею. Зніметься буря, кине його на підводний риф — і край… Але я таки багатий! Ось ви побачите…

Павел здивовано блимнув на моряка з бакенбардами.

«Дивак якийсь!» — подумав собі, а вголос проказав:

— Кожен має своє багатство. Я, наприклад, багатий своєю науковою працею.

— Хіба ви вже й наукову працю маєте? — аж зупинився Гонсалві з подиву. — Та ви ж іще така молода людина!

— Молода, кажете? В моєму віці багато людей вже робили відкриття. У моєму віці поет Христо Ботев[25] написав чудові вірші! Не такий вже я молодий, любий Гонсалві!

Вони підходили до берега. Лункіше чувся гомін прибою.

Зійшов блідий місяць. Повиднішало.

— А куди тримає курс ваш корабель? — запитав Павел.

— Курс у нього постійний: Європа — Індія. Але цього разу йдемо в Росію по хутро.

Понад самою водою сунула ватага матросів. Незабаром вітерцем принесло й їхню бадьору пісню.

Ясної зоряної ночі, у світлі повного місяця, Стамбул із своїми сотнями мінаретів нагадував велетенський корабель, що кинув якір біля морської затоки, наче притрушеної жовтогарячим інеєм. Брукована вуличка стрімко вела до води. При березі з'юрмилася ціла флотилія рибальських човнів, які тихо погойдувались на хвилях.

Гонсалві притяг до себе гостроносого човника, стрибнув у нього й перетнув ножем мотузку, що нею суденце було припнуте до на-кола. Павел ускочив слідом за португальцем. Кілька поштовхів веслами — і човник, мов риба, полинув у море, лишаючи по собі вузький сріблястий слід.

Корабель «Каталонія» з опущеними вітрилами дрімав біля причалу. Не видно було жодного вогника, не чути на палубі ніякого гомону. Екіпаж спав. Хвилі ліниво погойдували корабель. Поряд стояв на якорі англійський кліпер. Ліворуч вимальовувався сивий корпус есмінця. Серед цілої ескадри буксирів та транспортів примостилось єдине пасажирське судно.

Гонсалві підігнав човен до «Каталонії», сплеснув востаннє веслом і зупинився під канатною драбиною.

— От ми й удома! — засміявся він і жестом запросив географа зійти вгору.

На палубі панувала тиша. Не видно було ані живої душі. Та раптом поблизу залунали чиїсь швидкі кроки, й з пітьми виринула людська постать.

— Гамба, Гонсалві! Господарю! Ти живий? — почувся плачливий хлоп'ячий голосок.

Тільки тепер Павел уздрів те саме негреня, яке кілька днів тому разом з Гонсалві заходило до кав'ярні Шерифа-аги.

Гонсалві спочатку здивовано здвигнув плечима, але, зустрівши переляканий хлопчиків погляд, голосно засміявся:

— Домбо, друже! Що це ти надумав?

Чорний напівголий хлопчик довірливо глянув на Гонсалві, але вуста його ще й досі тремтіли, а в очах блищали сльози. Якусь мить він стояв мовчки, потім раптом підстрибнув, ляснув себе по колінах, по голих грудях і всміхнувся.

— Гамба! Я шукай, шукай, скрізь шукай — і ніде не знайди Гонсалві! Не знайди! — торочив хлопчик ламаною португальською мовою.

— А я осьде, друже! Живий і здоровий! — розвів руками Гонсалві й знову засміявся.

Домбо аж задихався від хвилювання. Радіючи, що Гонсалві повернувся, він і сміявсь і зітхав, а в очах йому блищали щасливі сльози.

— Ну, чого ти хвилюєшся, Домбо? — спитав Гонсалві й лагідно поплескав малого по плечі.

Негреня ніяково закліпало очима.

— Соріні сказав: «Твоя господар убитий!»

— Соріні? — здивовано звів брови португалець. — А він же звідки знає? От бісів морж! Ну, то й що?

— І Домбо плач, плач! Не побачу більше гамба! Що Домбо роби сам?

Хлопчина звів очі на Гонсалві, а той сопів, бубонів і насварявся на якогось Соріні, що так жорстоко пожартував з його маленького друга.

— Ох і роз'юшу я йому колись носа! Але ж яке брехло!

Потім обійняв Домба за плечі:

— Сумно було без мене?

— Сумно, сумно! — захитало головою негреня.

Гонсалві обернувся до Балканова:

— Ось рекомендую — мій друг Домбо. Чудовий хлопець, чиста душа. Спритний і ретельний юнга. Прихилився до мене, мов до батька. Теж сирота… Вірніше, батько в нього десь є, але його силоміць погнали на роботу. З Домбом у нас однакова доля: обоє безпритульні. Оця шкарлупина — єдиний наш пришиб.

Домбо не подав руки, а привітався за звичаєм свого племені: двічі ляснув себе по колінах, потім у груди, а тоді підняв спис над головою й повільно торкнувся ним свого плескатого носа.

— Ну, а тепер ходімо до каюти, — запросив гостя Гонсалві.

Домбо почалапав уперед. Зарипів трап. Грюкнули двері.

Гонсалві крокував повагом, урочисто, як людина, що показує гостям свій власний дім. Він розмахував великими руками й казав басом:

— Ви перебуваєте в нейтральній зоні. Тут море, яке належить усім. Шкода, що не можу запропонувати вам нічого ліпшого, але в заїзді ще гірше: не дадуть спати стамбульські блощиці. Там їх хмари! А на кораблі затишніше й чистіше. Я ніколи не забуду вашої послуги, віддячуся вам, хай і скромно.

— Навіщо ви таке говорите, Гонсалві? Я просто виконав свій людський обов'язок. Це ж образливо — чекати винагороди! Ми з вами вже стали друзями. Зустрічатимемось і надалі.

Гонсалві махнув рукою:

— Навіщо скромничати? Я вам завдячую своїм життям!

— Давайте краще поговоримо про щось інше, — перебив його болгарин.

Місяць пірнув у маленьку темну хмарку. Хмарка затріпотіла золотавими крильцями. Жаринка сигарети в руках у моряка спалахнула й пирснула іскрами. Глухо зітхало море. Якийсь корабель долав води Босфору, його сивий корпус у півтемряві здавався тулубом велетенської акули.

Знову підбігло негреня, гнучке й прудконоге, ляснуло себе по колінцях і запитало:

— Що накаже гамба Гонсалві? Вечерю?

— Я вже повечеряв і випив турецької кави, а ти потурбуйся про нашого дорогого гостя. Не спатиме ж він голодний!

— Ні, дякую, я теж вечеряв, — заперечив географ.

— Тоді? — запитально глянув на нього моряк.

Павел знизав плечима. Домбо не дочекався відповіді.

— Що приготувати, гамба: вино, ром, голірка? — нетерпляче спитав він, не зводячи очей з Гонсалві, ладен тієї ж миті виконати будь-яке побажання свого білого господаря.

Гонсалві засміявся, насварився пальцем:

— Не голірка, а горілка!

— Го-ріл-ка! — по складах повторило негреня.

— Горілка? Це ж російський напій, — здивувався Павел. — Як вона опинилася на кораблі?

Португалець гордо пояснив:

— Ми перемогли в одній баталії, ну, й одержали кілька пляшечок. Ми називаємо їх «китобоями». Тоді росіянам трохи дісталось, але не біда…

Павел з несподіванки здригнувся:

— Я не розумію вас, моряче. Розтлумачте мені: що означає оте «баталія»? — неприязно примружився він на португальця. — Ви воювали з російськими китобоями?

Збагнувши, до чого хилить географ, Гонсалві зареготав:

— Та ні! — він дружньо поплескав гостя по плечу. — Якось під час шторму судно «Севастополь» зазнало аварії. Ми прийшли росіянам на допомогу. Відтоді нас зв'язує щира морська дружба. А як ми зустрічаємось, то інколи вимінюємо в російських хлопців горілку за ром. А тепер ось почали й торгувати.

Десь у каютах рипнули двері, хтось бухикнув. Лунко озвались у пітьмі удари міського дзиґаря.

Гонсалві й Павел погомоніли ще трохи й пішли до каюти.