Слідами вигнанця

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

_{Перші кроки незнайомою країною. Мангровий ліс. Перша ночівля. «Прощавайте, товариші моряки!» Сімоне Альварес пантрує. Напасник. Зустріч із тубільцем. Спалене селище. Білі плантатори. Новий супутник}

Уздовж низького плескуватого берега, поточеного бурхливими струмками, тяглася вузенька смуга сліпучо-білого піску, всіяного лискучими черепашками. Здалеку піщана смуга здавалася гарним мереживом між розкішною тропічною рослинністю та смарагдовою водою лагуни.

За пісками починався густий і незайманий ліс. Над манграми, наче могили, здіймалися велетенські темно-зелені крони баобабів. Їхні стовбури годі було обхопити вдесятьох. З грубелезного крислатого галуззя звисали соковиті зелені плоди, великі й довгасті, схожі на велетенські огірки.

Африка раптом розгорнула перед мандрівниками всю красу й розмаїття своєї природи. На спадистому березі бурхливо цвіли ризофори, лагунколярії з повітряним корінням та авіценії. Ліани звисали з дерев пишними гірляндами, уквітчаними безліччю яскравих орхідей.

У лісі панував зеленавий присмерк. Сонячне проміння коли-не-коли продиралося крізь густі шати мангрів і спалахувало на пелюстках орхідеї. У сутінку пролунав тривожний скрекіт папуги. Немов за сигналом, ціла сім'я шимпанзе з вереском кинулась урозтіч. Знову зарипіли папуги, озвався дзвінкий щебет якихось птахів, і в загальний хор уплівся гавкіт гієн, схожий на людський регіт. Ці прудкі тварини з тупими хижими писками, обережні й спритні, мов коти, певно, десь пересварилися за падло.

З таємничого мороку джунглів вузенька звивиста стежина вибігала на берег. Тут підковоподібна лагуна утворювала невеличку бухточку. Пісок, викинутий прибоєм, був промитий, чистий і яскрів золотавими скалками слюди, різнобарвними черепашками, білими мушлями та прозорими кришталиками кварцу.

Далеко за лісами починалось терасувате узгір'я. Подекуди стриміли самітні білі скелі. На північ од лагуни пломенів чарівною райдугою водоскид Упа.

Над темною підківкою лагуни ще й досі стриміли корабельні щогли. В променях призахідного сонця над ними спалахував, наче полум'я, російський прапор. Потім щоіуш поступово ніби потонули, і полум'я прапора тихо згасло.

Рука Павла Балканова повисла в повітрі й помалу опустилася додолу. Він постояв так якусь мить, очі йому примружились, вуста тремтіли. Потім поволі повернувсь і глянув на Домба, який стояв поруч. «Ну от, друже, — наче промовляли географові очі. — Ми тепер самі. Віднині починаються наші мандри Африкою…»

Павел витяг з кишені блокнотик, підклав під нього торбу й чітко вивів на білому аркуші: «Коли й звідки повертатись додому: дельта Замбезі, місто Чінде, серпень 1885 р.»

Що ж, часу вистачить. «Севастополь» з повним вантажем кине якір біля міста Чінде. Доти Павел устигне знайти старого Балкана або взяти жменю землі з його могили…

Географ згорнув блокнотик і поклав у торбу. Потім розглянувся навсебіч. Ні над лісом, дні далі над терасами узгір'їв, ніде не видно було жодної струмочки диму. З гущавини досі не вийшов жоден тубілець. Лише з води, під Самим берегом стриміло кілька паколів, укритих зеленою пліснявою. На них теліпалося висохле жабуриння й давно зотлілі шматки Мотуззя, зсуканого з виткого чагарника. Павел довго дивився на все це і тоді запитав у Альвареса:

— Що тут було? Чи не пристань тубільських човнів?

Альварес, який скоса стежив за болгарином, кинув лагодити свою узуванку й відклав Шило з голкою вбік.

— Маєте рацію, — відповів він. — Тут неподалік було тубільне селище.

— Але ж диму ніде не видно! — обвів навколо рукою географ. — І слідів теж. Що ж то сталося з тубільцями?

— Нічого особливого! — посміхнувсь Альварес і знов узяв голку та шило. — Очевидно, дикунів вигнано звідси. Бо вони грабують на узбережжі.

— «Грабують»… — буркнув Павел, і на обличчі йому промайнула гримаса невдоволення.

Сонце швидко поринало в океан. Небосхил на заході зайнявся загравою. Незабаром упаде темна тропічна ніч. Треба поспішати. Павел глянув на речі й запитав:

— Де нам краще заночувати, Альваресе?

— Найкраще отаборитися просто на березі, — відповів той. — Зручнішого місця не бачу. Тут найбезпечніше.

Альварес заговорив англійською мовою, й Домбо злякано блимнув на Павла, але не прочитав на його обличчі нічого підозрілого.

— Гаразд, — махнув рукою Павел. — Розкладіть вогонь, а ми з Домбом поставимо намет.

— Це небезпечно! — заперечив португалець. — Ми привернемо до себе увагу хижаків!

Але Балканов не погодився:

— Вони й без вогню нас познаходять. Не думаю, що зір у них розвинений краще за нюх.

Альварес підкорився.

Незабаром споночіло. Довкола зробилось темно, мов у розі. Відлиски вогню танцювали на обличчі в португальця. Воно ставало то бронзове, то жовтаве, а маленькі оченята під волохатими бровами блищали, мов у звіра. Вода в лагуні почорніла, мов дьоготь.

Домбо добре знав свої обов'язки. Він швидко начистив полумисок свіжої риби, що її наловив для них перед розлукою баяніст Сергій Чигарков, розгріб жар і заходився готувати вечерю. Балканов лаштував постіль і міркував: «З ким я вирушив у мандри? Як би заглянути в душу цієї людини? Чому Альварес уникає розмовляти рідною мовою? Чи не такий самий він португалець, як і я? Ні, немає йому довіри. Він аж надто підозрілий…»

Власне, Павел не відчував страху, хоч йому доводилося вперше ночувати на цій небезпечній землі. Його непокоїло інше. Таємниця, що оповивала Альвареса, змушувала Павла пильнувати. А може, він помиляється? Але найдужче бентежило Балканова Альваресове ставлення до негреняти. Хоч би то з малим у дорозі чогось прикрого не трапилось… Потім Павел уявки вирушив тією тубільською стежкою вглиб континенту. Чи ж знайде він там бодай якісь батькові сліди? А що, коли батько живий? Від такої думки серце в Павла тьохнуло…

Однак незабаром думки знову повернулися до Альвареса. Цього вечора доконче треба піддати португальця суворому допитові, а наступні дні пильно стежити за кожним його кроком і триматися з ним суворо та обережно. Тільки так, можливо, пощастить підкорити Альвареса й уникнути будь-яких несподіванок…

Після вечері Альварес знову заходивсь лагодити «взуття». Павел з Домбом сиділи край багаття. З лісу віяло прохолодою. Пора дощів'я вже минула, тож зливи вночі годі було сподіватись. Хлопчик дослухався до якогось таємничого шепотіння, що долинало звідкись од баобаба.

— Альваресе! Ти коли потрапив сюди вперше? — раптом спитав Балканов.

Той від несподіванки сіпнувсь і впустив з рук шило. Подумавши мить, проказав:

— П'ять років тому.

— А до якого порту їхав? До Бенгели чи Луанди?

— До Луанди, — не хапаючись, відповів Альварес.

Павел затягся димом цигарки й замовк. Потім несподівано знову спитав:

— Але ж ти не португалець? — і вп'явся очима в зморшкувате Альваресове обличчя.

Сімоне Альварес зблід на виду; кілька разів марно силкувався потрапити голкою в дірочку, та рука йому тремтіла. Нарешті він опанував себе й відповів:

— Помиляєтесь, сер! Я щирий португалець.

Але зблід ще дужче.

— А ім'я в тебе іспанське! — посміхаючись, зауважив Балканов. — Як же це так?

Альварес не квапився відповідати, його думка працювала зі швидкістю блискавки. Це неважко було помітити з напруженого обличчя, яке ввесь час мінилось.

Нарешті він одповів:

— Мої батьки втекли з Португалії під час повстання проти Кабралу. І емігрували до Іспанії. Для безпеки прийняли іспанське підданство й узяли собі іспанські ймення. Після амністії повернулись, але імен уже не захотіли змінювати.

Павел слухав, цьвохкаючи себе лозинкою по халяві.

— Ви в якому напрямку рухатиметесь? — із свого боку поспитав Альварес, намагаючись звести розмову на інше.

— На схід аж до річки Кубангу, — відповів Павел і поцікавився — А чи далеко це звідси?

— Пішки — з місяць. Мені теж туди треба. В селі Чіндонга живуть португальські колоністи. Одному з них я продав свою плантацію. Тепер доведеться розорювати цілину на новому місці. Що ж, помандруємо разом. Але ми трохи збочили. За три дні звернемо праворуч, на стежку, що веде до річки Домбеї.

Почувши знайому назву, Домбо нашорошив вуха.

— На цій ріка стоїть наш лібата, гамба! — промовив він, схвильовано вдивляючись її обличчя Балканова.

— Як вона зветься? — запитав Альварес.

— Наша лібата — Біге!

— Знаю! — недбало махнув рукою той. — Але від твого Біге сама згадка лишилась. Лібату — хвіть! — вітром здуло. Згоріла!

Домбо блиснув на бороданя лютими оченятами, але наступну мить знітився й сумно втупивсь у багаття.

Запала тиша. Тільки сухий хмиз потріскував у ватрі та звідкись долинало виття гієн. Небо вияснилось, обсипане блискучим зоряним порохом, а незабаром зійшов схожий на помаранч місяць.

Павел задумливо курив. Він уже збагнув, що Альварес — ніякий не португалець і що його перебування в португальських володіннях у часі співпадає з приходом каторжників. Коли до річки Кубангу пролягає лише один шлях, то, можливо, Альварес бачив батька. Адже «мандрівники»-каторжники у цій місцевості дивина…

Але Балканов поклав собі бути обережним, тому запитав:

— А проз вашу плантацію часом не проходили португальські дигери?

— Дигери? — нашорошивсь Альварес… — Ні, не чув про таких, — невпевнено відповів він, потім підкреслено байдуже додав: — А може, й проходили, хто їх знає. Багато усяких чужинців по країні вештається…

І, взувши щойно полагодженого черевика, посміхнувся:

— Ця земля для кмітливої людини — справжня Аляска! Тут золото лежить на кожному кроці!

Альварес удруге розбалакався. Заходивсь мріяти про легкі бариші, й оченята йому заблищали, наче в лапіги.

— Я подорожую з особливою місією… — раптом вирішив звіритися йому географ, але потім схаменувся, згадавши, що заповів собі тримати язик на припоні, й замовк.

Сімоне Альварес аніскілечки не здивувався. Він навіть не виявив цікавості до тієї «особливої місії» й ніби між іншим кинув:

— Я знаю. Матроси казали, — й нахилився прив'язувати до ніг свою химерну взуванку; однак скоса таки блимнув, яке враження справила його поінформованість на географа.

Павел затягся востаннє й шпурнув недопалок у полум'я. «Бач, яка лисиця! Усе вже повинюхував! Але що він за один? З якою метою прибув до португальської колонії? Може — работоргівець?..»

Надходила північ. Балканов залишився вартувати, а Домбо з Альваресом позалазили в намет. У лісі залягла незворушна тиша.

Сухий мангровий хмиз у ватрі палахкотів і поширював навкруги пахощі смоли та трухляків. Павел замислено сидів, затиснувши свій драгунський карабін між колінами й притулившися спиною до химерно покоцюрбленого повітряного кореневища, схожого на крісло з бильцями. У чорних продухвинах між хащами кружляли світляки, вимальовуючи свої заплутані «орбіти».

Пополуночі Павел заглянув до намету і обережно розбуркав Домба. Сімоне міцно спав і так розкрутисто хропів, неначе хто давив його за горлянку й йому бракло повітря. Домбо заворушився, розплющив очі й, упізнавши Павла, хутко виповз з намету.

— Що наказуй гамба? — ще не зовсім прочумавшись після сну, запитав він, але Павел цитькнув на нього й приклав палець до губів.

Альварес і далі щодуху хропів і захлинався.

— Тепер, Домбо, ти станеш на варту, — пошепки сказав Балканов і простяг малому карабін. — Але пильнуй!

І порухом голови показав у бік намету, мовляв, крім хижаків, слід стерегти й португальця. Домбо збагнув. Притиснувши карабін до грудей, він самовпевнено відповів:

— Домбо пильнуй, гамба! Гамба лягай. Домбо не буде засни!

Обличчя малого засвітилося хлопчачою гордістю з того, що географ доручив йому таке відповідальне завдання.

Павел підвівся й помітив бородату голову Альвареса, яка обережно вистромлялася з намету. Очевидно, він тільки прикинувся, що спить, а сам стежив за кожним кроком своїх супутників.

Кахикнувши, Павел став біля входу в намет і запитав:

— Чому не спиш, Альваресе?

У відповідь розлягалось лунке хропіння.

— Альваресе! — вдруге гукнув Павел.

Той неначе тільки тепер прокинувсь і помалу підвівся:

— Га?

— Чому прикидаєшся, ніби спиш? Ти ж уставав!

Потерши очі кулаками, Альварес спочатку трохи побухикав, а вже тоді відповів:

— Я дуже неспокійно сплю, сер. Може, й схопився з постелі уві сні…

Він говорив англійською мовою. Невже остерігається Домба? Але не це головне. Головне — що він ніколи нічого не визнає.

Павел більше й не наполягав. Він умостивсь на цупкому вовняному рядні, вкутався ковдрою й затих. Та сумніви не дозволяли йому спокійно спати. Альварес ставав дедалі підозріліший. Але як його позбутися? Тепер це вже неможливо. Якщо взяти й просто прогнати — він згуртує банду злочинців, і тоді буде ще гірше. А розстріляти його — за віщо? Альварес не вчинив нічого осудного. Випадок з пістолетом — це ще не доказ того, що бородань готується напасти на географа. Можливо, він просто хотів добути собі зброю для самозахисту — а це вже зовсім інша річ.

Зрештою, доведеться вичікувати, але водночас пильно стежити за ним, щоб запобігти всіляким несподіванкам…

Незабаром утома взяла гору, й Павел неспокійно заснув, раз у раз прокидаючись і шопу поринаючи у дрімоту.

До самого ранку Альварес крутився з боку на бік і старанно вдавав, що спить, але Балканов розумів: хитрує…

Лише вдосвіта Павел заснув по-справжньому, але схопився від рушничного пострілу. Ще не прочумавшись достоту, з пістолетом у руці, одним стрибком вилетів надвір, але, вгледівши Альвареса, зупинився:

— Хто стріляв?

Сімоне Альварес, умостившись на мангровому кореневищі, обмотував ноги дрантям. Він лише кивнув головою в бік негреняти, й знову заходивсь коло онуч. Обличчя йому набрякло після безсонної ночі.

Балканов очима пошукав хлопця. Домбо стояв кроків за п'ять позад нього. Карабінова цівка ще й досі курилася.

— Домбо стріляв, — розгублено пробелькотів хлопець.

— Навіщо? — трохи потеплішав голос у географа. — Мабуть, випадково смикнув за гачок? Так, Домбо?

— Треба стріляв, гамба! Змія хотіла залазь у намет! Ой, погано змія!

Аж тепер Павел помітив у чагарях величезного, метрів з десять завдовжки, удава, який ще здригався в передсмертній агонії. Голова в нього була розчереплена. Востаннє тріпнувши товстелезним хвостом, удав затремтів і застиг у поросі. Павел нахилився до небезпечного плазуна з блискучою попелястою шкірою, потім узяв тичку, підчепив його й укинув у лагуну.

Міцно стискаючи карабін, Домбо спідлоба стежив за географом. Коли плазун шубовснув у воду й по поверхні пішли широкі кола, Павел сказав:

— Добрий з тебе стрілець! І як це ти так улучив?

Негреня, потішене, всміхнулося, випнуло груди й гордовито відповіло:

— Гонсалві навчи Домба влучно стріляти!

Павел забрав карабін.

— Добрий у тебе вчитель був! Авжеж! — додав він, клацнувши затвором.

Розвиднилось. У лісі шарудів легенький уранішній бриз. Повітря сповнилось вологим подихом джунглів і пахощами прілого листя. Повітряні корені дерев, дивовижно переплетені і покоцюрблені, утворювали химерні фігури — стільчики, печери, зручні колиски з круглим сидінням. Серед цього лабіринта рослин мерехтіли пістряві метелики. Велетенські жуки напружували тишу безперервним гудом і дзижчанням.

Перший тривожний скрекіт папуги пробудив пташиний світ, і джунглі забриніли дзвінким гомоном та щебетанням. Час від часу і хащів долинав крик звіра та тріск галузяччя.

Павел звелів Альваресові згорнути намет, а Домбові — зварити сніданок. Сам же захопивсь розподіляти ношу. Альварес працював мовчки, насупивши брови. Брезентова одежина, червона хустка, пов'язана круг шиї й подерті онучі, позапихувані в давно зношені черевики — все це надавало йому жалюгідного вигляду.

Сонячний промінь, майнувши крізь густезие шатро листя, спалахнув на стволі карабіна.

Це нагадало Павлові, що настав час рушати.

Мандрівники пірнули в джунглі старою стежкою тубільців. Перед вів Альварес, услід йому ступав Домбо, а Павел ішов позаду. Він через плече негреняти стежив за Альваресом. А той ледве плентався — кощавий, з миршавою потилицею, цибатими голими ногами, вкритими сивим волосинням, і прозорими нашорошеними вухами.

Йшли мовчки. Домбо раз по раз торкав рукою марімбу, що висіла через плече. Вона була зроблена з двох зігнутих патичків, стягнених струною з жилавої тропічної трави. Під патичками була припасована порожня тиковка.

За п'ять годин подорожніх перепинила річка. Але в річищі тільки подекуди лисніли калюжі з лататтям та жабуринням. Вода пересохла. Підвісний міст із ліан був зруйнований.

— Оце та сама Домбея? — запитав Павел.

— Ні, — буркнув Альварес.

— Не Домбея, гамба! — підтвердив і хлопець. — Домбо знає наша річка.

— А людських слідів і досі ніде не видно, — мов сам до себе промовив географ. — Стежину занедбано, місток зруйновано…

Та Альварес уперто мовчав, мляво переступаючи з ноги на ногу й залишаючи в поросі довгі ведмедячі сліди…

Стежка спочатку тяглась понад берегом, але незабаром звернула на схід.

Сонце вже підбилося височенько й кропило подорожніх жаром. Спека ставала нестерпна — неначе саме повітря горіло.

Сімоне Альварес тепер насилу плентався. Кілька разів спіткавсь і приклякав. З волохатого обличчя йому збігав брудний піт. Очі позападали ще дужче. Павел також стомивсь, але йому хотілося дістатися до Домбеї й лише там зробити перепочинок. Тільки Домбо, дитя цієї природи, залишався бадьорий.

Згодом Балканов спостеріг, що Альварес іде, мов п'яний. Він щохвилі спотикавсь, аж нарешті впав на землю, здер з голови хустку й зайшовся кашлем, ледве зводячи подих. Тіло и нього купалось у поту, обличчя лисніло.

— Не можу й кроку далі!.. Дайте перепочинок!.. — немічним голосом простогнав Альварес, голова йому похилилась, а очі затягло каламутним туманом.

На виду він скидався на мерця.

— Гаразд, відпочинемо, — погодився Павел, глянув скоса на португальця й подумав, що цей чоловік, певно, ніколи досі не бував тут. Коли б бував, то легше зносив би дорогу. «Ми ще тільки вирушили, попереду півконтиненту, а він онде вже й пристав!..»

Зустрівшись після довгої розлуки з рідною землею, Домбо повеселів і пожвавішав. Він схопив лук, наставив стрілу й підтюпки побіг обрідним лісом уперед. Потім протяжно щось вигукнув своєю рідною мовою й гортанно заклекотав. Можливо, рідна земля збудила в ньому давно забуті спогади, й тепер він гасав та верещав, як тоді, коли ще жив на волі й коли ще португальці не «прочистили» його країну.

Павел сів, ковтнув трохи води, потер очі, потім витяг блокнотик і розгорнув карту. Під вогненною зливою сонця природа навколо геть принишкла. Ущух навіть той легесенький вітерець, який ще допіру ворушив траву. Павел глянув на Альвареса. Той куняв. Але руки його навіть уві сні міцно стискали шкіряний капшучок, що висів у нього на шиї.

«І чому блукає світом ця людина? — міркував географ. — Невже в нього немає ні дружини, ні дітей? Де його рідні?»

Павел знову скосував на Альвареса. Той сопів, пускаючи з рота бульки.

— Альваресе, хочеш рому? — нахиливсь над ним Павел.

Альварес ворухнувсь і підвів голову:

— Рому? Ні. Води!

— Вода при тобі. Маєш право на півсклянки.

— Дуже тепла. Наче помиї!

— Іншої нема, — сказав Павел і, не зводячи очей з Альвареса, поспитав: — Слухай, хіба в тебе немає дружини, дітей?

Подумавши, той відповів:

— Такому бурлаці сім'я ні до чого.

— Так і житимеш, поки й віку твого?

Похнюпивши голову, Альварес махнув рукою:

— Про сім'ю вже пізно думати.

І знову заплющив очі. З грудей йому вихопилось тяжке зітхання.

Можливо, Павел і далі б розпитував, коли раптом спостеріг, що на узліссі загойдались чагарі. Він завмер, не зводячи погляду з того місця. «Мабуть, хижак пантрує!» Але цю мить звідти виліз тубілець, нерішуче ступив крок-другий, підозріливо озирнувся й знову шаснув у кущі. Він був високий і кремезний, голий до пояса — в самому набедреникові. У руках стискав лук і сагайдак із стрілами.

За кілька хвилин тубілець знову виринув з чагарів. Сонце залило його чорну, мов змащену дьогтем, поставу. Він покрутив головою на всі боки, потім нерішуче став і пригнувсь. Тепер Павел роздивився його краще. У волоссі в негра стримів цілий сніп пір'я. На руках і ногах блищали металеві браслети.

Зробивши кілька стрибків, негр знову зупинився й заходивсь розглядатися по узліссі.

Географові конче потрібно було знайти саме таку людину, бо тільки тутешній житель міг розповісти, в якому напрямку слід шукати найближче селище й де пролягає головна дорога вглиб материка.

Тубілець стояв і сторожко наслухав. Він раз у раз повертав голову, й погляд його неспокійно обмацував кожне дерево й кущик довкола.

Павел не зводив з нього очей. Альварес хропів, тож Павлові довелось підповзти й розтермосити його.

— Якийсь тубілець вийшов з лісу! — шепнув португальцеві на вухо Балканов.

Альварес хутко підвівсь і занишпорив очицями:

— Де той дикун?

— Не дикун, а звичайна людина! — виправні) його Павел. — Онде, навпроти.

Альварес нарешті помітив негра.

— Не погано було б схопити його! Він би тяг на собі наші бебехи.

— А коли не захоче? — запитально глянув Павел.

— Як то «не захоче»! Змусимо! Хіба ви не маєте зброї?

— Коротше кажучи — візьмемо його собі за раба?

— Атож! Він навіть буде задоволений, — цілком поважно мовив Альварес. — За кілька разків намиста пертиме ношу, аж курява здійматиметься! Тільки ж не дляйтесь!

— Я на це не піду! Кожна людина має право на волю. З якої ж речі ми братимем її в полон? Від цих людей ми різнимось хіба що кольором шкіри! — обурено просичав Павел.

— Надто вже ви жалісливий! — ущіпливо кинув Альварес, але, зустрівши сердитий географів погляд, розгублено закліпав, очима й заходивсь роздивлятися свої черевики.

Негр повільно підходив до них, але раптом зупинивсь, мов скам'янілий. Кілька секунд він дивився на двох білих людей, потім плигнув убік і стрілою дременув до лісу.

Густа папороть захилиталась і тут же знову завмерла, розморена пекучими променями тропічного сонця.

— Утік, чорний псяюха! — засопів Альварес і намацав у торбині баклагу з водою.

«Ось де люди не варті й копійки! — подумав сам собі Балканов. — Але ж вони теж мають діти, яких доглядають і люблять. Невже ж таки негр менше любить своє дитя, ніж білий? Правда, це нікого не обходить. В африканця чорна шкіра, й тому він мусить бути рабом, іграшкою у руках в Альвареса та йому подібних. Ця країна під ярмом рабства.

А рабство в усіх куточках землі одне й те, саме — грабунок і знущання з поневолених. Хіба не мав колись права кожен турецький бей лаяти, бити,» вбивати, брати в неволю будь-якого болгарина? Скільки осель посиротили вони, скільки родин винищили без суду!»

Павел згадав своє дитинство, й серце стис-лось від образи та гніву.

«Через те мій батько й подавсь у ліси».

Батьків образ постав перед географом, наче живий. Гострий, орлиний погляд, струнка постава, що випромінює сміливість та мужність. Заради такої людини варто піти на що завгодно, аби тільки сказати їй кілька слів: батьківщина вільна, народ визволений!

Тубілець, який щойно майнув у джунглі, немов розпалив у Павловій душі полум'я. Серце йому закалатало, кров багрянцем зігріла щоки.

Веселий та дзвінкий Домбів голос вивів Балканова із задуми. Коли хлопчик підбіг, іо помітив у його очах якийсь дивний сум і а лагідну розчуленість…

Наступні дві доби мандрівники не здибали. мідної людини. Стежка звивалась нескінченним лісом, білою ниткою вшиваючись у непрохідні хащі. Подекуди Домбові доводилось прорубувати виткий чагарник гострою сокиркою. За кожним ударом сталевого леза, який дзвінко відлунював у глушині мангрового лісу, з диким галасом на всі боки розліталися барвисті папуги, з гарчанням шугали в кущі розбуркані гієни, а цілі зграї людиноподібних мавп із вереском плигали на землю и знову хвацько дерлись у гусгосплетіння ліан, шукаючи порятунку в заростях.

Перед очима подорожніх розляглась простірна, вигнута підковою долина. Серед темно-зеленої пустелі пралісу, поросла соковитою тропічною травою, вона була схожа на схвильоване смарагдове озеро. Але вже й тут подекуди видно було жовтаві латки. Трава сохла. Незабаром ця двометрова рослинність вигорить під нищівними променями тропічного сонця, й долина перетвориться на пустелю.

Нарешті мандрівники дістались до пересохлого річища. Павел ішов попереду. Вибравшись на берег, він зупинився. На тому боці було видно згарище, з якого ріденькими гадючками курів димок. Домбо побіг уперед. Коли повернувся, голос у нього був тихий і таємничий.

— Лібата горіла, гамба! — шепотів хлопець. — Мабуть, лихі білі спалив хатини!

— Бачу, друже. Тут справді була пожежа. І згоріло все до цурки, — зітхнув Павел і подався до згарища.

Сумніву не було: спалено тубільне селище. Страхітливим частоколом стриміли в небо звуглені пальми; наче мерці, чорніли голі стовбури велетнів-баобабів.

— Це місце очищено для плантації, — спокійно пояснив Альварес, доплентавшись до згарища. — Тут було тубільне селище. Його спалили озброєні загони. Плем'я вигнано.

— В такому разі десь поблизу мають бути португальці, — наче міркував уголос Павел, але сам скоса поглянув на Альвареса.

Альварес хитнув головою:

— Цілком можливо! — і додав неуважливо: — А то, може, й на військовий загін натрапимо…

На обличчі йому промайнула стурбованість. Альварес говорив якось аж надто повільно, й Павлові здалося, ніби той старанно щось кмітить.

Годин за кілька мандрівники дістались до чималої плантації, оточеної новим плотом. Пліт був зроблений з цукрової тростини, переплетеної в два ряди й міцно зв'язаної, а між рядами ще напхано колючого хмизу та виткого шпичатого бадилля. Невибагливі тростинові стебла на новому місці вже попускали й міцне коріння.

Подорожні увійшли на плантацію вузенькою хвірткою. Від хвіртки в усі боки розходилися стежки. На плантації буяло високе пагіння африканського проса, сорго, цукрової тростини та кукурудзи. Окремо посаджено вічнозелену маніоку, чиї бульби тубільці печуть, мелють на борошно, а тоді місять щось подібне до хліба. В одному кутку чаділа пригасла ватра; мабуть, раби-негри щойно пекли батані й таро. Але зараз на цілій плантації не видно було ані душі.

Павел згадав тубільця, що його вони зустріли позавчора. Бідолаха, напевно, приходив навідати спалену хатину, а потім подавсь наздоганяти плем'я.

— Тут обов'язково мають бути плантатори! — звернувся Павел до Альвареса. — В них ми відпочинемо й заночуємо. Як ти на це дивишся, га?

Альварес помовчав, пожував беззубим ротом соломинку й відповів.

— Яка буде ваша воля. Я цих місць не знаю. Хто їх відає, що за люди тутешні поселенці!..

Павел зупинився, глянув на супутника й посміхнувсь:

— Як же воно так, Альваресе? В цій країні португальців, можна сказати, не гурт-то скільки. А ти ж начебто старий плантатор? То, може, трапляться знайомі, га?

Альварес, подумавши, відказав:

— Ні, я так близько від узбережжя нікого не знаю.

Потупцявся ще трохи й знову додав:

— А моя плантація була ген у глибині материка… До неї ще йти та йти!

Він закліпав своїми холодними очицями, рвучко відвернувся й майнув уперед, уникаючи географового погляду. На одному повороті стежки, яка пролягла між грядками маніоки, він нахилився й стояв так, копирсаючись у лахмітті онуч, доки його наздогнав Павел. Той навмисне не квапився випереджати, але португалець вовтузився, явно зволікаючи.

— Рушай, Альваресе! — нагадав йому Балканов.

Той навіть голови не підвів, удаючи, ніби виколупує шматок устілки, що вистромилася з роздертого черевика.

— Ви собі йдіть, я наздожену, — буркнув він, не зводячи очей з Павлової тіні.

А коли Павел обминув Альвареса, той, не розгинаючись, провів його довгим поглядом.

Павел сам собі міркував: плантація в нього десь далі; він жив там довгий час, виїхав звідти тільки п'ять років тому, — і раптом не знає жодної людини в колонії. Це ж відверта брехня! Читаючи спогади мандрівників, Павел знав, що поселенці віддають перевагу узбережжям, бо тут для них безпечніше. Та й товари до портів не далеко возити. То дуже рідкісний випадок, коли плантатор оселяється десь у глибині колонії. Там тубільці не дають йому спокою й кінець кінцем виганяють геть.

Ця відповідь Сімоне Альвареса ще раз свідчила про те, що тут не все гаразд.

Домбо вже давненько позирав на посмутніле обличчя свого гамби, але не наважувався нічого запитати. Видно, білу людину таки щось турбує, але що саме…

Незабаром подорожні помітили на невисокому терасуватому пагорбі кілька рублених будівель з багатоповерховими дахами й піддашками. То, напевно, були господарчі будівлі португальських плантаторів.

— Ходімте на обійстя! — запропонував Павел. — Відпочити таки треба. Трапляється рідкісна нагода заночувати під дахом та ще й у ліжку!

Домбо зупинився й злякано заблимав на географа.

— Навіщо ходи до білі? Лихі білі! — стривожено вигукнув він.

— Не бійся, друже! — спробував заспокоїти його Павел. — Поки я живий, тобі нічого лихого не буде!

Альварес, очевидячки, теж непокоївся, але не казав нічого. Він знехотя потяг свої позбивані й понамулювані ноги й за якусь хвилину відстав чимало.

Але Павел навмисне уповільнив крок і дочекався його.

Коли мандрівники дійшли до внутрішнього плоту, що оперізував чимале обійстя з низькими будівлями, їх з лютим гавкотом зустріла ціла швора миршавих та гостромордих рудих собак, схожих на шакалів. Домбо злякано притулився до географа. Альварес спочатку замахнувсь на собак грудкою, а тоді став навпочіпки й почав їх манити. Але собаки напосідали ще лютіше. Тоді Павел взяв з плеча рушницю й вистрілив угору. Від пострілу, який глухо відлунив далеко в джунглях, собаки заскавчали й порозбігалися на всі боки.

Хвилин за кілька собачий переляк минув, і каплавухі знову вже налаштувалися до нападу, аж тут рипнули двері й з хати під очеретяною стріхою, прикритою зверху ще й пожовклим пальмовим листям, вийшов якийсь чоловічок. Поперед нього вихопився інший, миршавий, клишоногий і присадкуватий, з почорнілим від сонця обличчям і маленькими вусиками. Він тримав у руках наставлену на гостей стару вінчестерку.

— Навіщо стріляй? — сердито запитав він ламаною португальською мовою.

— Не гнівайтесь, будь ласка! — відповів Павел і закинув свій карабін за плече. — Коли б не вистрілив, то собаки нас роздерли б. Добрих сторожів маєте!

Цю мить до клишоногого підчовгикав і той, що вистромився перший, — малесенький згорблений дідок з цапиною борідкою.

— Який ви люди? — такою самою ламаною мовою звернувсь він до прийшлих, марно силкуючись одягти на ніс окуляри.

— Ми мандрівники, дідусю! — ввічливо одказав Павел. — Я європеєць, географ. А це — мої супутники.

— Заходе! — запросив їх дідок.

Ясно було, що господарі, — певно, батько й син, — не португальці. Це припущення підтвердилось, коли мандрівники ввійшли до хатини, більше схожої на кошару, аніж на людську оселю. Обабіч неї Павел ще раніше помітив навіси та склади. За тими будівлями стояла якась очеретяна повітка, звідки долинав невиразний гамір. Біля дверей стовбичив ще один білий чоловік у широкому брилі та н куценьких європейських штанцях. Через плече в нього висіла гвинтівка: певно, чатував на варті. Галас у коморі не вщухав. Звідти подеколи з цікавістю вистромлялись кучеряві голови. Очевидячки, там мешкали тубільні робітники плантаторів.

У хатинці, крім старого розтрибушеного матраца, розхитаних стільців та столика, геть зрізаного й подовбаного ножем, нічого не було. Хіба що вичовгана рогожа на долівці.

Дідок, який ледве переставляв ноги й увесь час тер сльозаві очі, насилу добирав португальські слова:

— Відпочивай тут, гості! Жінка нема, хата брудно.

— Байдуже, байдуже! — заспокоїв його Павел.

Альварес випроставсь на матраці, його бліде й змучене обличчя поступово набирало нормального кольору. Він скидався на людину, яка щойно витримала важке випробування.

До вечора Павел довідався, що господарі плантації — бури[40], які вже давно залишили Південну Африку. Вони довго блукали світом, перетнули Бечуану й через пустелю Калахарі дістались аж до Анголи.

Хоч дідусь наче був гостинний та лагідний, але Павел таки не забував поради капітана Матіросова — завжди пильнуватися. Через те ввечері він запровадив чергування. Перший на варті стояв сам, його повинен був заступити Домбо. Малий з Альваресом, стомлені важкою дорогою, поснули, де попадали.

Настоявшись донесхочу, Балканов збудив хлопця.

Після полуночі, коли Сімоне хропів, мов недорізаний, Домбо почув під вікном знадвору таємниче перешіптування, кроки й клацання рушниць. Він нахилився до географа й тихенько гукнув його:

— Гамба, прокидай!

Павел заворушився й розплющив очі.

— Прокидай, гамба! — схвильовано засичав йому в самісіньке вухо Домбо. — Погано дуже! Надворі люди! Рушниця клац-клац!

Павел схопився, мов обпарений, миттю намацав ручку пістолета й прислухався. Надворі й справді чулося таємниче перешіптування та клацання рушниць.

Ніч видалась ясна і зоряна, але місяць ще не сходив. У кімнаті було поночі, майже нічого не видно. Тільки проти вікна світилися зуби негреняти. Павел притяг хлопчика до себе й шепнув:

— Карабін набитий?

— Набитий! — так само тихо відповів Домбо.

— Будь напоготові! Стань за дверима.

Домбо підступив до дверей і наставив рушницю. Наслухаючи, Павел дістав сигарету й креснув сірник. Потім кілька разів бухикнув і закурив. Усе це він робив навмисне гучно, аби напасники зрозуміли, що в кімнаті не сплять. Надворі раптом стало тихо, як у вусі. Павел завмер. За кілька хвилин попід вікном хтось похапцем прочовгикав і зник.

Запала мертва тиша. Павел залишивсь на чатах, а Домбо ліг спати.

Уранці старий бур, неначе для того, щоб розвіяти всілякі підозри, приніс у трьох череп'яних полумисках гарячу голландську каву. Він довго скарживсь на місцевих дикунів, які зазіхають на «його маєтність» і не бажають працювати. З великими труднощами він тримає в покорі якусь сотню душ. Після того, коли португальський загін спалив селище й знищив половину населення, яке дідок називав «дикими тубільцями», плем'я подалось углиб країни. Але майже щоночі «дикуни» наскакують на плантацію й нищать посіви.

Землю обробляють мотиками та загостреним пакіллям. Часом, але дуже рідко, використовують африканських биків, єдиний вид худоби, яку тут розводять.

— А скільки ж у вас бичків? — запитав Павел наприкінці розмови.

— П'ять молодий і три старий, — відповів Дідок.

— Продайте нам одного бичка!

Дідок витер кулаками сльозаві очі й пішов покликати сина. У дверях виросла та сама чорненька клишонога постать, що й учора. Батько з сином заґелґотіли між собою незрозумілою для Павла мовою.

— Одного бичка можемо вам продати, — озвався по хвилі син і посмикав свої чорні закручені вусики, — але тут гроші не мають ніякої вартості. Операцію можемо здійснити тільки товар за товар.

— За який же товар? — знітився Павел. — Ми з собою не взяли ніяких товарів.

— Тоді давайте за зброю, — лукаво посміхнувсь клишоногий і глянув на кобуру, що жовтіла в Балканова при боці.

Павел завагався. Зброя в цих місцях — найдорожча для мандрівника річ. Але людині таки важко витримати довгу дорогу, несучи все необхідне на собі. А без ноші йтиметься куди легше. Вони зараз мають три пістолети. Тож одним з них, мабуть, доведеться поступитися. Залишиться ще два пістолети й один драгунський карабін точного бою…

Бур, покручуючи вусик, чекав на відповідь.

— Гаразд, — проказав нарешті Балка-нов. — Даю вам пістолет, але за умови, що ми самі виберемо собі худобину.

Той погодився.

За пістолет з п'ятдесятьма набоями Павел вибрав стару сумирну тварину з кільцем у хряпах і новим налигачем. Бика звали Корі. Шн не сопів сердито, не загрібав передніми ратицями землю й не нахилив вороже голови, як би на його місці зробив молодий вгодований бичок.

Отже, всю ношу наладували на спину Корі.

При собі Павел залишив самий карабін, похідну торбину з кількома обоймами патронів та карту. А Домбо взяв у руки марімбу. Він остерігався класти її серед речі, щоб, бува, бик, зморений спекотою, не ліг і не розтрощив цей «коштовний» музичний інструмент.

Усе було готове до походу. Востаннє смикнувши мотуззя й переконавшися, що вантаж прилаштовано надійно, Павел звернувсь до Альвареса:

— Ну, лізь і ти на бика!

— А чому це я? — несподівано заперечив португалець. — Нехай лишень негр катається!

Павел здивувався.

— Ти ж знесилів, і ноги в тебе понамулювані! Користайся з доброї нагоди! Так і нам ітиметься швидше.

— Не довіряюсь я цій дикій тварюці! — буркнув Альварес, узяв у руки бамбуковий цурпалок, підхопив бика за налигач і рушив уперед. Корі покірливо почвалав за новими господарями.

Бури немов хапалися здихатись непроханих гостей. Тільки-но мандрівники переступили поріг, як хазяї замкнули й ворота. Останньої миті Павел помітив, як клишоногий вусань ухопив тичку й замахнувся на негра, що виглядав з-за рогу повітки, — тієї самої, звідки звечора долинав людський гамір. Негр щось сердито вигукнув через паркан і покрокував до задньої будівлі.

Лише руда гостроморда собачня, поспинавшись на дах комори, проводжала гостей хрипким лютим гавкотом.