Слідами вигнанця

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

_{Старовинний китайський годинник. Гонсалві й Павел уточнюють план. «Каталонія» здіймає якір. Прощання Домбо й Гонсалві. Домбо прокидається. Двоє мандрівників чекають на корабель. Білий китобоєць}

Старовинний годинник з важками та перламутровим циферблатом, зроблений у формі пташиної голови, дзвінко заспівав і відбив п'ять ударів. Ніч промайнула непомітно.

Небо на сході зайнялося рожевим сяйвом. Стамбул прокидався. Тихенько хвилювалось море. З масно-синього воно поступово ставало вишнево-червоним, доки над водяним простором спалахнули перші сонячні промені. Гребінці хвиль яскріли, мов розпечені; здавалося, з неба сипонуло діамантовим дощем.

У штурманській каюті й досі світився ліхтар. Сонце злодійкувато заглянуло в ілюмінатор, і на стіні затремтіло золотаве коло.

Гонсалві з Павлом, повідкидавшись на спинки стільців, не чули ударів годинника й не помітили сонячних променів, що прокралися до каюти.

Тихо рипнули двері. До каюти обережно зазирнуло чорне хлоп'яче обличчя, й здивовано блимнули двоє бистрих ясних оченят.

— Гамба! Гамба, ти не спав? — пролунав дзвінкий голос.

Гонсалві й Павел разом повернули голови. В двері заглядав Домбо. Ставши на порозі, він розгублено кліпав то на штурмана, то на гостя, потім, закусивши губу, ввійшов.

— Гамба! Що гамба робив? Ой, гамба! — повторював хлопець, хитаючи головою й підозріливо озираючись.

Гонсалві всміхнувся, вхопив негреня за руку й притяг до себе.

— Кажи, друже, що скоїлось? — поспитав він.

Домбо показав рукою на пляшки, консервні коробки, глянув у ілюмінатор і знизав плечима:

— Де спав Гонсалві?

— Ми з географом і не лягали, — відповів штурман, позіхаючи й потягаючись.

— Гамба вмирай буде! — злякано вигукнув Домбо й помацав штурманові лоба, як це зробив учора Гонсалві, коли негреня, бліде, куняло в каюті.

— Байдуже, друже, байдуже, — махнув рукою Гонсалві.— Не хвилюйся. Мені не першина не спати. Не помру! Ця ніч була для нас надзвичайно щаслива. І на диво коротенька. І коли тільки воно встигло розвиднітись?

Гонсалві глянув на дзиґар і здивовано звів брови:

— Ти ба, вже п'ята година! А ми могли б розмовляти ще цілу добу!

В каюті запала тиша. Домбо не відходив од штурмана. Павел дивився на тендітне чорне тільце з татуйованою шкірою, на великі полохливі очі. Потім запалив нову цигарку й глянув на свого кишенькового годинника. Таки й справді п'ята!

Першим порушив тишу Гонсалві.

— Звари нам кави, — наказав Домбові. — Але мені не клади жодної грудочки цукру!

Домбо лукаво блимнув на нього, всміхнувся й підморгнув, чим, певно, хотів сказати, що таки вгадав — штурман хворий. Потім вискочив з каюти, і його кроки залопотіли палубою.

— Коли вирушаєте? — спитав Павел.

— За дві години.

Сонце затопило каюту м'яким приємним сяйвом. Гонсалві погасив ліхтар. Годинник-дятел рівномірно цокав. За кожним разом птах розтуляв дзьобик, неначе ковтав минулу секунду. Очі фосфоресціювали. Птаха було зроблено так управно, аж здавалося, наче він живий: дзьоб ворушився, пір'я блищало проти сонця, очі зиркали гостро.

Дивлячись на годинник, Павел замислився.

Гонсалві встав, знову потягся, вийшов з каюти й незабаром повернувся. Балканов сидів, як застиглий.

— Чом задумалися, географе? — запитав штурман. — Чи не годинник мій, бува, сподобався?

Павел стрепенувся, відвів погляд від годинника й глянув на цигарку, що дотлівала в попільниці-мушлі.

— Дятел нагадав мені про рідний дім, — сумно всміхнувся він. — Коли я був такий, як оце Домбо, то змайстрував собі рогатку. На обійсті в нас росла стара ялина. Щодня до неї прилітав дятел з двома синицями-вартовими. Сяде дятлик на ялину, зіпреться на куценький хвостик, наче на стілець, і заходиться вистукувати дзьобом. Він стукає, на землю сиплеться тирса, а синички чатують, чи не впаде в дятла з дзьоба щось споживне. Та тільки-но я підступав до ялини, синиці-вартові здіймали тривожний писк і дятел летів геть.

Географ зітхнув і, підперши голову обома руками, повів далі:

— Одного разу я чатував на того дятла. Батько щось цюкав біля дровітні. Раптом хвіртка з гуркотом розчинилась, і до двору вдерлася ціла зграя турків, озброєних рушницями й пістолями.

Угледівши їх, батько з розгону переплигнув мур і зник у лісі. Турки майнули за ним. Залунали постріли. Зчинилась веремія. Хтось виказав таємний революційний комітет. Мій батько як зник у лісі, то тільки ми його й бачили.

Збігло чимало часу, але поліція не давала нам спокою. Кілька разів забирали й мене, й матір, жорстоко били та все випитували, де батько.

Дятел і далі літав на ялину, але я вже не чатував на нього. Тільки заздро дивився: чом не маю крил і не можу полетіти над горами, над лісами!..

Тепер мені доводилося допомагати матері. Діти на вулиці перешіптувались, мовляв, мій батько став гайдук[31]. А моє серце сповнювала гордість.

Одного разу я повертався з поля й почув, як хтось голосить. Плач долинав од нашої хати. Мене мов обпекло вогнем. Я зупинивсь і прислухався. З наших сіней вийшла сусідка, а голосіння вибухло з новою силою. Плакала моя мати. Я чимдуж побіг додому. Мати качалася по долівці й скубла на собі коси. Захлинаючись від сліз, вона сказала мені, що батька спіймано й завтра його судитимуть у місті Панагюриште.

Цілу ніч ми не стулили ока. Мати замісила й спекла перепічку, засмажила курча, і вдосвіта ми подалися через гори до міста.

На подвір'ї поліційного управління — конака — башибузуки[32] аж кишіли. Ми зазирнули через мур і підійшли до брами. Мати раптом зблідла, поточилась, і я схопив її під руку. А вона лише показала мені на подвір'я. Я продерся крізь натовп, глянув — посеред подвір'я, закутий у кайдани, покатований, з понівеченим обличчям стояв мій батько. Простоволосий, у лахмітті, але високий, з вусами та бородою, з великими сміливими очима, він здавався мені справжнім казковим героєм. І я не заплакав, я з гордістю дививсь на нього. Поліцаї поруч нього скидалися на хирлявих і жалюгідних людців, що нервово метлялися навколо й шкірили зуби. В цей час вийшов каймакамин — повітовий начальник, гаркнув щось, башибузуки кинулися до брами й усіх нас порозганяли. Так ми й пішли, не піддавши батькові перепічку та смажене курча.

Його засудили до страти, але в ніч перед виконанням вироку наші земляки-копривштенці підкупили якогось поліцая, й батько втік.: Він знову подався в ліси. Востаннє я його бачив під час Квітневого повстання…

Павел замовк і зітхнув. Знову озвався «дятел». Гонсалві схопивсь і швидко почав убиратись у форму штурмана португальського флоту.

Ввійшов Домбо. Він приніс на таці японський порцеляновий сервіз. Над двома філіжанками здіймалася білувата пара. Поставивши сервіз на стіл, негреня заходилось прибирати пляшки, але Гонсалві зупинив його:

— Не треба, друже! Соріні прибере. А ти спакуй свої речі.

Потім витяг зі скрині велику шкіряну торбу й подав хлопцеві:

— Ось сюди спакуй. Та, дивися, гарненько.

Домбо знехотя взяв торбу, здивовано й розгублено блимаючи на Гонсалві. Штурман уникав дивитись на нього. Зітхнувши, він заходився мовчки шнурувати свої жовті краги. Павел потер червоні від безсоння очі. Домбо стояв, утупившись у змарніле обличчя свого господаря. Шкіряна торба повільно вислизнула з його рук і впала на підлогу.

— Гамба! — тихо й схвильовано озвався Домбо. — Що гамба хоче робити?

— Ти залишишся з географом… — не підводячи голови відповів штурман, але вуста йому раптом зсудомило, і він не домовив.

Настала гнітюча, напружена тиша. Ще під час обговорення з Павлом майбутньої подорожі, найважчою для Гонсалві уявлялась розлука з негреням. І тепер ось настала мить, коли треба сказати хлопчикові всю правду. Павел мусив узяти Домба з собою як людину, що знає мови кількох африканських племен. Домбо буде йому водночас і супутник, і товариш, і перекладач.

Все обговорено до найменшої дрібниці. В Криму Гонсалві зустрінеться з капітаном Матросовим: корабель «Севастополь» дорогою до Атлантики, де збирається полювати китів, зупиниться на умовленому місці. До берега пристане човен. Боцманові, який сидітиме в човні, Павел скаже пароль…

— Гамба! Кажи, що гамба хоче робити? — тремтливим од хвилювання голосом повторив хлопець.

Гонсалві не витримав. Пригорнувши до себе негреня, глянув у його повні сліз очі, поклав руку йому на плече й розповів усе, що вони вирішили з географом сю ніч.

Домбо слухав, а плеченята йому легесенько здригались, очі злякано блимали, велика сльозина покотилась по чорній щоці й заяскріла проти сонця бісерним зерням.

Невідомо, що саме було причиною — чи спомин про рідний ліс, про селище, про плем'я, про батька, чи довго тамований сум за батьківщиною, але Домбо не заголосив, не вчепився рученятами гамбі за шию, як чекав Гонсалві, а лише тихо заплакав, глянув на нього лагідними, довірливими очима й хитнув головою на знак згоди.

— Гамба, Домбо знову повертайся до Гонсалві? — зажурено прошепотів він, ковтаючи сльози.

— Авжеж, друже мій! Ти знову повернешся на корабель, і з тебе буде добрий. матрос, — підтвердив Гонсалві, розчулений щирим сумом негреняти.

Домбо, уявивши собі, як він повернеться на «Каталонію», як убереться в матроську форму, раптом примружив очі й усміхнувся.

Щоб переконати малого в своїй щирості, Гонсалві поліз до шухляди, витяг звідти новий пістолет у жовтій шкіряній кобурі, клякнув і сам причепив його негреняті до паска. Очі в Домба засяяли радістю. Він помацав шерехату ручку пістолета. Гонсалві добре знав, що означає для негреняти «вогнений лук». Ще в океані, коли Гонсалві навчав Домба стріляти, ця «таємнича машинка», яка «випускає вогненні стріли», спочатку жахала малого, але згодом почала притягати, наче магніт. Після кожного пострілу Домбо здивовано блимав на пістолет, а тоді лагідно гладив його рукою. За два місяці він уже добре володів зброєю, стріляв на диво влучно, але зброя так й лишалась для нього річчю, оповитою таємницею, приступною тільки білим людям. Одного разу він запитав: чи справді у вогненному луці сидить жива сила? Це, мовляв, стверджували чоловіки їхнього племені. Білі люди — чаклуни, вони замкнули ту силу в залізо й примусили її страхітливо гриміти.

Найважче лишилось позаду. Гонсалві й Павел полегшено відітхнули. Домбо побіг пакувати свої речі.

За спільно складеним планом треба було налаштувати два пістолети, торбинку патронів для особистої охорони, фальшивий пашпорт на ім'я Сілви Порту, з яким географ подорожуватиме португальськими колоніями. Рушницю привезе з собою штурман «Севастополя». Тепер лишається подбати про кошти. Павлові треба негайно надіслати до Софії телеграму з проханням переказати певну суму грошей.

Боцманський ріжок утретє розітнув повітря. «Каталонія» здійняла якір. Палубою сновигали матроси. За бортом тихо гомоніло розбуджене море. Подекуди на його поверхні спухали хвилі, схожі на темні прозорі міхури. Вітрила лопотіли під подихом уранішнього бризу. Шовковий португальський прапор, тріпочучи од вітру, виблискував, мов опал.

За хвилину-другу пролунав сигнал рушати. «Каталонія» легенько ворухнулась і, мов попелястий морський птах з білими крилами, підірвалась од причалу. Штурман стояв на палубі й махав своїми здоровенними руками. ІІлнел почув позад себе затамоване схлипування — то плакав Домбо. Він стояв, простягти руки вперед, туди, де на хвилях погойдувався корабель, і неначе намагався дотягтися до свого любого гамби Гонсалві.

Павел і Домбо стояли на березі, доки «Каталонія» зникла за обрієм… Порт потроху прокидався. Попід берегом повільно повзли біржі й невеличкі вантажні суденця. За ними, Мої» сарана, сунули рибальські човни. Серед людського гамору та галасу чути було, як торохтіли вози, іржали коні, ревли віслюки, рипіли немащені колеса: «Шербет! Шербет![33] — вигукували хрипкими голосами продавці. «Боза, солодка бозичка![34] — протяжно співав якийсь албанець. «Салеп! Салеп![35] — горлав старий турок з цапиною сивою борідкою.

Цілі метки вантажників у лахах з товстелезними мотузками за плечима ледачкувато порозлягались на сонці, не випускаючи з зубів довгих люльок. Рій замурзаних турченят з неймовірним вереском подався назустріч розкішній європейській яхті, що саме кидала якір у бухті Золотий Ріг. З навколишніх руїн та хиж сходився старцюватий люд, що сновигав у порту й пропонував свої руки за шмат хліба.

Таким літнім ранком Стамбул відкриває своє справжнє обличчя — дахи та жебри працелюбного народу і розкіш та блиск беїв, пашів і багатих урядовців.

Павел та Домбо насилу продерлись крізь цей натовп.

Вузенька й крива брукована вуличка привела двох перехожих до високого муру з широченною ґратчастою брамою. Крізь грати виднівся розкішний парк. З глибини його з-під густих кипарисів визирав білий палац із мармуровими сходами. Над золотавим піском алеї посхиляли віти старі смоковниці, плакучі верби та різні південні чагарі. Троянди поширювали в повітрі п'янкі солодкуваті пахощі. Підперши мур спиною, обіч брами куняв миршавенький сивий дідусь, сліпий на одне око.

— Агов, діду! — гукнув Павел. — Як потрапити до Хатпазару?

Турок спросоння сіпнувся й підвів голову.

— До Хатпазару? — перепитав він і замислився. Потім ціпком накреслив на землі цілий лабіринт вулиць.

— А що отам? — показав рукою Павел на палац у парку. — Музей?

— Цитьте — приклав дідусь палець до губів. — Де там музей! Це палац Шекир-паші! Тут у нього гарем з двадцятьма красунями.

А ще старий пояснив, що коли хто проїздить поблизу гарему, той повинен обмотувані коням копита ганчірками, щоб не цокали, її дзвіночки затикати соломою.

Балканов засміявсь і рушив далі. Старий турок перелякано відсахнувся. Домбо ще кілька секунд роздивлявсь на мармуровий палац у мальовничому парку, та вгледівши, що Павел пішов, і собі подався за ним.

— А гамба має бохобохо? — запитав Домбо, наздогнавши Павла.

— Ні, — відповів той, здогадавшись, що мовою Домба «бохобохо» — це великий будинок. — Такі бохобохо мають лише ті, хто торгує людьми з твого племені, та ще власники кораблів, таких, як «Каталонія». Люди працюють, а багаті користуються з їхньої праці. Зрозумів?

Але не так сплоха було негреняті зрозуміти все це. Воно не мало чіткої уяви про світ, про будову держави, та ще й португальської мови не знало до ладу. Отож Домбо ніяк не міг збагнути, чому це одні білі мають кораблі, а інші — ні; одні мають великі бохобохо, а інші ночують на бруківці просто неба; одні вбираються в розкішний одяг, інші — в лахи; одні ситі, а інші — голодні.

Домбо пояснив, що в нього в племені всі мають хижки. Впольовану дичину розподіляють нарівно. Плоди зносять до спільної комори, а тоді всі одержують однакову пайку. Гуртом обробляють землю, гуртом збирають урожай маніоки, кукурудзи, ямсу. В лісі деруть дикий мед та віск, збирають кокосові горіхи, плоди хлібного дерева — і знову таки розподіляють усе це поміж членами племені. А коли пощастить виміняти за слонячі ікла солі та тютюну, то й це все нарівно ділять між усіма жителями селища.

— У наш плем'я краще, гамба! — зробив висновок Домбо. — Але лихі білі прийшли з вогненними луками й розігнали плем'я.

«Прокидається таки негренятко!» — подумав Балканов й уважно глянув на серйозне хлопчикове обличчя.

Вони приблукали на курний майдан. Маленькі перехняблені крамнички та майстереньки належали здебільша болгарським ремісникам. Низенькі, з пооблуплюваними вивісками, геть обчіплені вуздечками, недоуздками, дерев'яними сідлами для віслюків та мулів, свитками з грубого домотканого сукна, чорними гайтанами — шнурками для оздоблення національного одягу, гетрами, разками намиста та червоними китицями для конячої збруї.

У крамничці, куди зайшли Павел та Домбо, крізь запорошені шибочки насилу продиралося денне світло. З темного кутка, мов синий пацюк, виповз горбатий крамар в окулярах і зустрів відвідувачів цілою зливою вихвалянь власних товарів.

Він часто-часто блимав, крутив головою, вимахував руками, а очиці йому лукаво світилися.

Насамперед Павел купив для Домба кілька разків намиста й тут же начепив йому на шию. А коли подарував малому ще й гарне наруччя із дрібних пацьорків, то щасливішої за Домба людини не було на всьому світі. Потім Балканов понакуповував ще цілу хуру різних стрічок, намиста, шовкових ниток та барвистих ситців. З другої крамнички понабирав ножів з дерев'яними колодочками, добрий десяток маленьких сокирок, теслярського знаряддя, кишенькових ножичків, цвяхів, цигарок тощо.

Поки що все йшло гаразд. Домбо ні на крок не відступав од Павла. Лише іноді сідав, обхопивши худі колінця руками, й сумував за Гонсалві, але Балканов робив усе можливе, аби розвіяти його тугу. Намагався ставитись до нього навіть краще за самого штурмана. Поводився з ним як з рівнею. Називав його так само, як і Гонсалві, другом.

Але негреня, нема-нема, та й спитає про Гонсалві.

— А ми ще його побачимо?

— Авжеж, Домбо! Ми знову повернемося й зустрінемо твою «Каталонію»!

Але Домбо недовірливо похитував головою. Єдине, що його втішало, — це повернення в країну свого племені, де лишився батько. Це розбурхувало хлопчикову уяву, й він чимраз частіше посмикував увечері струну марімби або ніжно гладив разки намиста з перламутрових та скляних зерняток, призначених для людей його племені, й мугикав своїх африканських пісень.

За десять днів, як і домовлено з Гонсалві, Павел та Домбо віддалік од Золотого Рогу чекали на прибуття «Севастополя».

Сонце давно зайшло. Стамбул оповивали синюваті присмерки. Небо було захмарене й непривітне. В затоку запливали вітрильники, баржі та торговельні кораблі. На березі тільки коли-не-коли промайне людська постать і, мов тінь, розтане в напрямку до міста. Павел Балканов з маленькою борідкою й коротко підстриженими вусами, у формі португальського матроса, з новим пістолетом у жовтій кобурі на паскові смоктав бурштинову люлечку. На великому клунку обіч сидів замислений Домбо.

Все було готове для далекої подорожі. Африканські племена цікавили сокирки, ножі та прикраси: гроші в них не в пошані. Через те у клунках було намисто, перламутрові чотки, кухонні й кишенькові ножі, сірники й тютюн, атрибути похідної аптечки тощо.

О дев'ятій за місцевим часом у сутінках вималювався силует великого корабля. З палуби стриміли жерла гармат. Білими крилами лопотіли вітрила трьох щогл. Пароплав користався з ходового вітру, щоб заощадити вугілля.

Пролунало один за одним три сюрчки. Пароплав стишив хід і розвернувся. Потім повільно пішов до берега. Павел нетерпеливився. Якщо це «Севастополь», то він повинен зупинитись і вислати до берега шестимісного човна.

Географ дістав з кишені зібганий папірець, засвітив сірник і, піднісши написане до очей, прочитав: «Судно «Севастополь», капітан — Матросов, штурман — Андрій, керманич — Рибкін, боцман — Микита Степанович».

Заскреготали блоки, од корабля відокремився великий довгий човен і, наче рибина, ковзнув до берега. На кормі маячіла людська постать. Друга швидко веслувала. Павел напружено вдивлявсь у сутінки. Серце йому в грудях мало не вискакувало. «Вони чи не вони? — питав він сам себе. — Може, я помиляюся?»

Ні, помилки не було. Човен, розітнувши хвилю, врізався носом у пісок. З човна вихилився високий, кремезний довгобородий матрос і забубонів густим басом:

— Сілва Порту?

— Сілва Порту до ваших послуг, — відповів Павел, як і домовлено з Гонсалві.

Бородатий боцман простяг руку і вхопився за прибережний кущик, бо човен змивало хвилею в морс.

— Давай, братику, чого озираєшся! Бережи секунди! — суворо, з докором прошепотів бородань.

За якусь мить вантаж опинився в човні, а два таємничі пасажири теж не загаялися. Микита Степанович махнув рукою. То був сигнал вирушати. Озвався плюскіт весел, і човен полинув темною, як коломазь, водою.

…За півгодини «Севастополь», стрункий гарний китобоєць із круглою кормою та гострим носом, пристосований для далекої плавби, безгучно віддалявсь од Стамбула…

…Але все це сталося давним-давно. Давно вже лишилися позаду Суец і Червоне море з яскравими водоростями, які забарвлюють морську глибінь, і хмари сарани, що тайфуном прогули над кораблем; залишилась позаду й Аденська протока, й Протока Сліз, де ось уже п'ять років лежать на дні «Реженерадуш» та славетний капітан Сілва Порту. А тепер перед очима вдень і вночі було лише безмір'я океану, що інколи скипало, здиблювалося й із шаленим ревінням вергало на китобоєць спінені від люті гребінчаті свинцево-зелені хвилі.

Але потому наставали дні, коли Індійський океан, наказившись досхочу, стомлений і знесилений, лежав лагідно й тільки тремтів, неначе зітхав уві сні. Сонце, мов припнуте до зеніту, сипало жаром і полум'ям. Від спеки на палубі годі було всидіти. Залізна обшивка корабля розжарювалась, аж повітря над нею леліло, і єдине місце, де ще людина могла знайти собі захисток, був холодок під вітрилами.

У такий час Павлові здавалося, ніби його смажать на рожні. Розхристаний, майже голий, важко сапаючи, він марно обмахувався якимось шматком картону, а тим часом Домбо, дитя Африки, був геть байдужий до того пекла.

Блакитний китобоєць стрімко линув уперед. Він уже проминув і мальовничі береги Єгипту, і Судан — країну-зоосад, і Ефіопію, й Сомалі, й Танганьїку…

Зараз керманич Андрій Черкасов управно маневрував у небезпечній Мозамбіцькій протоці. Трохи нахилившись, наставивши вперед гостру, мов клин, рудувату бороду, поривчастий Черкасов раз у раз повертав голову то в той, то в інший бік, мружив проти сонця гострі карі очі й стріпував саморобною сережкою-монеткою. Вітер гув у лаштунках і зривав піну з хвиль, що шаленіли на всьому неосяжному просторі.