Сліди залишаються

Нічний пост

Не тільки Пешо не міг заснути цієї ночі. Те ж саме, хоч з деяких інших причин, сталося з Юлією.

Вдома чекали неприємності. Мати, відчинивши їй двері, одразу вхопила дівчинку за вухо і ні на мить не випускала її, відвела у батьків кабінет. Професор, ще досить молода людина з тонким, гарним, блідим обличчям, зустрів. Її сердито, як ніколи досі.

— Де ти була до цього часу? — спитав він похмуро.

— Гралася! — пробелькотіла злякана Юлія.

— Хто грається на вулиці до десятої години? Лише шибайголови повертаються додому в такий час!

Юлія розсудливо замовкла, не зводячи з батька своїх ясних гарних очей.

— За це я забороняю тобі виходити з дому весь тиждень! — сказав усе так само сердито батько і нервовим жестом надів великі рогові окуляри. Це, як завжди, означало, що розмову закінчено.

— Добре! — промимрила тихенько Юлія, і очі її враз налилися сльозами.

Від цих сліз суворість професора одразу розтопилася, як шматочок воску. Він розгублено кашлянув, зняв окуляри і сказав лагідним голосом:

— Ну, ну, що це за сльози! Велике лихо скоїлось!

— Та я не плачу! — майже заскиглила Юлія, і з її очей ще дужче полилися сльози.

Професор зовсім розгубився.

— Що це? Почекай, ми не зрозуміли одне одного! Я сказав — весь тиждень не виходити, а це значить — не виходити без дозволу! Тільки це і більше нічого!

— Добре, татку! — тихо відповіла Юлія, вкладаючи в маленьке слово «татку» таку покірну ніжність, що професор зовсім розкаявся в своїй суворій поведінці.

— Ну, йди! — сказав він, ледве переборюючи в собі бажання приголубити біляву кучеряву голівку.

Юлія вийшла з кабінету, задоволена магічною силою своїх сліз. Ні, нічого не могло зіпсувати її настрій цього вечора. Вона повечеряла, як уві сні, — весь час в ЇЇ голові вертілися слова Пешо про неї. От вона розумна і до того ж симпатична, а що гарненька — це й сліпий може бачити. Чого їй ще треба на світі! Ех, зрозуміло, гратися в компанії хлопчиків чудово, а це теж майже обіцяно, немає потреби зараз більше турбуватися.

Лежачи в ліжку, Юлія вирішила пригадати всю.розмову цього вечора — слово за словом, щоб переконатися, чи не забула вона чогось приємного. Дійшовши до ласкавого відзиву Пешо про Живку, вона нахмурилась і швидко пропустила його. Правильно, Живка розумна, та й гарненька, хоч у неї ноги таю тонкі, але ніде не сказано, що вона симпатична, а, крім того, живе вона десь на іншій вулиці. Взагалі, тут немає нічого страшного!

Юлія й далі згадувала з розмови лише ті місця, які були для неї приємні, і кілька разів повторювала їх собі. Перебравши розмову до кінця, вона стривожилась. Що означали загадкові слова Пешо — треба перевірити ключем Тороманова замок у квартирі інженера Дончева? Юлія згадала, що ще тоді серце її пройняв холодний жах, і вона, здригнувшись, оглянулась на хлопчиків. Чи не надумав Пешо чогось небезпечного? Вона одна добре відчувала його запальну вдачу і сміливий, непохитний дух, який не міг миритися з половинча-тістю. Чи не штовхне все це його до якогось нерозумного рішення?

Поволі тривожні думки набрали виразнішого характеру. А що, як Пешо вирішить перевірити серед ночі ключем Тороманова квартиру диверсантів? Щось в його тоні, в особливому блиску очей, здавалось, говорило, що він не далекий від цієї думки. І чому Пешо так наполягав на тому, щоб повідомити міліцію тільки другого дня? Чому він не погодився піти зараз же? Чи не тому, щоб мати час уночі перевірити квартиру?

Ця думка здалася їй настільки ймовірною, що вона тривожно закрутилась у постелі, А коли згадала, як Пешо просив у Живки ключ від парадних дверей будинку, Юлія ледве не схопилася на ноги від хвилювання. Навіщо він узяв ключ, коли вже вирішив другого дня повідомити міліцію? Ні, ні, напевно цієї ночі він все-таки піде в чужий будинок і перевірить ключем Тороманова, чи можна відімкнути двері!

Раптом дівчинку охопив холодний жах. А що як схоплять його там бандити? Що станеться з ним? Очевидно, його вб’ють і труп викинуть на вулицю! На мить він уявився їй, простертий і закривавлений, і вона мало не охнула. Ні, цього не повинно бути — ні в якому разі, ні в якому разі не повинно бути! Після жаху її раптом охопив приступ рішучості. Вона мусить обов’язково зробити щось таке, щоб перешкодити цьому.

Але що зробити? Піти просто до нього і поговорити? Ох, це неможливо — як вона дзвонитиме серед ночі в чужу квартиру? Вона хотіла встати, але згадала, що це неможливо: батько не ліг ще, вона чула крізь свої тривожні думки легке постукування його друкарської машинки.

Бувало він працював допізна в кабінеті, тихо стукав на машинці і йшов у спальню, коли Юлія давно вже спала. Але вона не знала, що в такі хвилини молодий професор спинявся на півхвилини біля її постелі, ніжно мовчки дивився на неї, потім майже навшпиньках ішов відпочивати. Юлія спала у вітальні і завжди перед тим, як зайти в спальню, батько проходив повз неї.

Цього разу професор теж працював до півночі, і Юлія протягом усього цього часу не заплющила очей, благаючи його в думках припинити, нарешті, роботу і піти спати. В рою заплутаних думок визрів уже план дії. З вікна, яке дивилося на вулицю, добре видно було вхід до будинку, де жив Пешо. Чудово, тоді вона буде спостерігати крізь відчинене всю ніч вікно, чекаючи, поки він вийде на вулицю. Як тільки він з’явиться, Юлія покличе його, скаже, що він не має права ходити туди, налякає його — так, так, вона усе зробить, але не допустить, щоб його вбили! Тільки б скоріше ліг батько, щоб Пешо не вийшов, поки вона лежить тут, у постелі! Ні, не вийде! Хтось наче підказував їй, що він не зробить цього, доки всі люди не поснуть.

Нарешті, батькова машинка перестала працювати, в кабінеті почулися кроки. Юлія обернулася до стіни, скрутилась калачиком і завмерла. Нехай, пройшовши повз неї, він подумає, що вона міцно спить. Щоб це здавалось більш переконливим, дівчинка почала рівно. мірно дихати і вже не стискувала так свої вії.

Незабаром двері відчинилися, батько ввійшов у вітальню. Проходячи повз її постіль, він спинився і постояв Раптом вона відчула, що батько нахиляється над нею, відчула навіть дихання його, в останню мить м’яка рука ніжно погладила її волосся.

Враз дівчинка неначе забула про все — так глибоко зворушила її ця несподівана ласка.

Батько випростався, постояв мовчки якусь мить над постелею, потім вийшов у свою спальню.. Як тільки кроки стихли і смужка світла під дверима погасла, Юлія швидко встала і боса підбігла до вікна. З свого місця вона добре бачила велику частину вулиці і вхід до Пешового будинку. Не було ніякого сумніву, що коли він вийде, Юлія відразу побачить його. Але зараз вулиця була зовсім безлюдна, лише якась кішка перебігла швидко по тротуару і зникла в темних дворах.

Темним і безлюдним був і весь фасад будинку, в якому жив Пешо.

Юлія постояла майже чверть години, не відводячи очей від парадних дверей. Стоячи в самій нижній сорочці, дівчина швидко замерзла від нічної вологості, очі її від напруження почали сльозитися. Їй хотілося пошукати якийсь одяг і накинути на себе, але вона боялась відійти хоч на мить од вікна. Хтозна, може, саме в цей момент Пешо вийде з будинку, і, дивись, вона проґавить його!

Ні, вона не зрушиться з місця, чекатиме до кінця!

Окрім усього іншого, з кожною хвилиною в її душу все глибше проникало побоювання: а чи не вийшов він уже? Може, він подумав, що не слід гаяти часу? Чи не даремно вона тут чекає, тоді як десь там далеко його життю загрожує небезпека? Час минав нестеопно поволі, хвилини здавалися годинами; Юлія героїчно боролася з холодом, від якого здригалося її тіло, і зі сном, що натискав на повіки, але не сходила з місця. З голови її зникли всі думки, вона не знала і не пам’ятала вже нічого, зосередившись на одному: не проґавити б його!

Кінець кінцем, Юлія зовсім втратила відчуття часу. Вона не знала, чи годину простояла, чи дві, чи більше. Може, незабаром розвидня-тиметься? Але небо над нею було все так само темне, і все так само спокійно і безпристрасно горіли на вулицях електричні ліхтарі. Юлія вже вся тремтіла від холоду, але не сміла поворухнутися.

І раптом, коли вона менше всього сподівалася, двері будинку відчинилися, і вийшов Пешо. Вона впізнала його в ту ж мить, хоч він стояв у затінку склепіння під’їзду і уважно оглядав вулицю. Першою думкою її було крикнути «Пешо!», та звук завмер у горлі. Вона якось і злякалась, і засоромилась. Треба ж кричати, голосно кричати! Адже її почують батько й мати. Що вони подумають про неї й навряд чи дозволять говорити з Пешо. Та й що подумає сам Пешо, чи не зненавидить її на все життя за те, що вона так необачно виказала його стороннім людям, і за те, що зчинила такий крик серед ночі, розголосивши їхню теємницю? Юлія бачила, як він обернувся спиною і швидко рушив вулицею, віддаляючись від її будинку, але не крикнула, тремтячи від жаху.

Раптом ег її голові майнула нова, спасенна думка: а чому б їй не побігти за ним, наздогнати його? Вона кинулась до одежі і почала швидко одягатися. На нещастя, однієї туфельки не було на місці. Юлія почала гарячково шукати її під ліжком, під столом, під стільцями, але туфельки ніде не було. Тремтяче від холоду її тіло враз облилося густою теплотою. Що ж тепер робити? Засвітити лампу? Тут-таки вона наступила на щось тверде і раптом зрозуміла, що це і є її туфелька. Юлія швидко взулася, потім миттю вистрибнула у вікно. Так дорога була набагато коротшою і легшою. Вони жили на першому поверсі, висота була невеликою, і їй вже кілька разів траплялося стрибати крізь вікно, ступаючи спочатку на цементовий цоколь, а звідти — на тротуар. Зараз все це відбулось з блискавичною швидкістю. За якусь частку секунди Юлія опинилась внизу, хоч і з подряпаним коліном, хоч і шкутильгаючи, але з твердим рішенням наздогнати Пеню на вулиці.

Вулиці були зовсім безлюдні, не видно жодної людської постаті. І коли б пройшла в цей час людина, то вона б надзвичайно здивувалася, побачивши дивне видовище: іде, майже біжить, глухою вулицею дівчинка в коротенькому платтячку, нічний вітерець розвіває її кучеряве волосся, обличчя її бліде і тривожне, погляд напружений. Куди йде вона одна, злякана, темної ночі? Чи, може, у неї, немає батьків, — адже вони не дозволили б їй вийти самій, хіба вона не боїться глухої пустоти нічних вулиць?

Кожна людина з добрим серцем зупинила б її, спитала б, допомогла б їй… Та Юлія нікого не зустріла, а хоч би й зустріла, то, мабуть, і не помітила б — настільки вся була охоплена бажанням наздогнати Пешо. Адже він вийшов раніш, він хлопець і йде швидко, та вона бігтиме, так, так, бігтиме всю дорогу і все-таки дожене його, говоритиме з ним!

Юлія почала бігти. В горлі її пересохло, в роті відчувався гіркосолоний присмак, ноги підгиналися, але вона бігла далі. Раптом страшенний біль в животі, десь біля селезінки, примусив її зупинитися і зігнутися. Ні, вона не може більше! Юлія знову рушила — спочатку повільно, поки не пройшов біль, далі швидше, потім знову побігла. Так — і бігцем, і повільними кроками — вона, нарешті, вийшла на вулицю, на якій жили бандити.

Уже з першого погляду Юлія зрозуміла, що на вулиці немає жодної людини. Злякана, з тремтячими ногами, засапана, вона уповільнила ходу. Тепер уже немає куди поспішати, вже пізно. Так Юлія підійшла до входу будинку і, нерішуче спинившись перед дверима, натиснула ручку.

Замкнено!

Раптом їй захотілося плакати, сльози ринули з очей. Вона не наздогнала його, тепер кінець! А що, коли вона дорогою випередила Пешо? А що, як він ще не дійшов? Тоді він може кожну мить підійти і застати її тут.

Вона злякалась. Що він скаже, коли її побачить? Та що б не сказав, вона чекатиме його! Тільки чи зручно стояти отут, біля входу? Юлія оглянулась. Ще раніше, за своїх попередніх відвідувань, вона бачила, що саме проти цього будинку стояв невеличкий стародавній будиночок, схожий на мініатюрний замок — високі вузькі колони перед масивними дубовими дверима, масивні фронтони над вікнами, скульптурні фігури під дахом. Од парадних дверей збігали дуже широкі білі кам яні сходи, закінчуючись аж біля порослого травою майданчика у дворі. Двір був відокремлений від вулиці низькою кам’яною огорожею з ґратами з кованого заліза. Будинок здавався занедбаний, фасад його був спотворений бомбардуванням під час війни, красиві залізні ворота похилились набік. Не роздумуючи більше, Юлія пробралась у двір, тихенько пройшла між густими кущами і, затамувавши подих, притаїлась коло огорожі. З цього місця дуже зручно було спостерігати і за вулицею і за протилежним будинком.

Юлія уважно оглянулася. На вулиці все ще не було жодної живої душі, вікна квартири, в якій переховувалися бандити, були темні, щільно закриті і все так само заклеєні старими газетами.

Юлія тяжко зітхнула і стала чекати.