Сліди залишаються

Юлія діє

Тяжко і страшно було Юлії чекати в запустілому дворі. Сховавшись серед кущів, вона тремтіла від нічного холоду і від неспокійних думок, які приходили в голову. Іноді якась пташина озивалася, сидячи десь на темних гіллях дерев, іноді кішка раптом стрибала на огорожу, і Юлія, жахаючись, завмирала на місці. Але найбільше в ці хвилини вона боялась за свого друга, який так дивно зник у великому білому будинку. Що сталося з ьим? Чому він не виходить? Хоч їй в цей час дуже тяжко було міркувати спокійно, все ж вона розуміла, що немає ніяких причин довго залишатися в будинку. Скільки часу треба, щоб перевірити, чи відмикає ключ замок? Певно, не більше п’яти хвилин. Та минуло вже багато разів по п’ять хвилин, а він не виходив.

Куди зник Пешо? Чи живий він, чи його спіткало якесь непоправне лихо?

Знервована до краю від цих думок, Юлія чекала за огорожею, не зводячи очей з парадного входу. А чи певна вона, що Пешо зайшов у будинок? Вона не може бути певна, вона не бачила його! Але куди ж він може піти такої пізньої ночі? Чи не спало йому на думку негайно повідомити міліцію, — повідомити ще цієї ночі, з огляду на якусь небезпеку? Це було цілком можливо, та Юлія не вірила. Вона відчувала, що він всередині — у великому будинку, і тремтіла від жаху! Що з ним сталося, чому він не виходить?

Нарешті, дівчинка зрозуміла, що небезпечно і безглуздо чекати тут далі. Якщо з ним сталося нещастя, вона повинна допомогти йому, врятувати його! Та хоч вона ясно це розуміла, всй ж їй було нестерпно тяжко одірватися від свого місця. Їй здавалося, що тільки-но вона відійде кудись, нагорі станеться якесь непоправне, страшне нещастя. Так, краще зараз же побігти в міліцію, попередити, викликати допомогу, але Юлія все ще стояла на місці, їй бракувало волі зрушити з місця і відвести очі від замкнених дверей.

Так минуло ще чверть години. Нарешті, зібравши усю свою волю, вона повільно вийшла з двору. Двері були так само нерухомі, вікна іyженерової квартири темні. Але де шукати допомоги? Де міститься міліцейське відділення? Раптом вона згадала, що хлопці мали піти в Міністерство внутрішніх справ. Там, очевидно, є черговий начальник — казав хтось. Гаразд, вона піде туди. Юлія знала, де знаходиться величезний масивний будинок Міністерства, але зараз їй було важко орієнтуватися. Вона вийшла на трамвайну колію, озирнулась і зрозуміла: треба йти вздовж, а як дійде до маленького скверика — навпроти буде Міністерство.

Доки дівчинка поспішала з усіх сил по безлюдній вулиці, зірвалися короткі вихори, вітер погнав якісь клаптики паперу. За якийсь час почали падати поодинокі великі краплини дощу, але скоро перестали. Юлія підійшла до скверика і, повернувши за ріг, побачила перед собою величезний кам’яний фасад будинку Міністерства. В двох місцях світилися вікна, і вона, підбадьорена, поспішила туди.

Підійшовши до будинку, Юлія розгублено зупинилася. До яких дверей підійти, кому подзвонити?

Було щось зворушливе в цій нічній сцені — темрява, вітер, вона стоїть зовсім самітна з скуйовдженим од вітру русявим волоссячком, маленька і безпорадна перед велетенським важким масивом будинку Міністерства, задерши до вікон свого маленького ноеика. Кому подзвонити, кого викликати?

Раптом Юлія здригнулася. В затінку будинку заворушилась людська постать: коли людина вийшла на світло, Юлія побачила, що це солдат — серйозний, навіть насуплений, з автоматом на грудях.

— Ти чого тут чекаєш, дівчинко? — спитав він суворо.

— Товаришу солдат, — почала швидко, задихаючись, Юлія, — я повинна зараз же поговорити з найбільшим начальником.

— Яким начальником?

— Черговим! — догадалась вона.

— Тут немає начальників! — трохи сердито відповів солдат. — Гайда, йди собі звідси! Хіба можна дітям блукати серед ночі!

— Але, товаришу солдат, — швидко і одчайдушно зашепотіла Юлія, — диверсанти, товаришу солдат, захопили Пешо!

— Якого це Пешо?

— Пешо — хлопець! Диверсанти зловили його і зачинили в одній… кімнаті!

Мимоволі солдат посміхнувся. Приснилося щось цій дівчинці або ж читала до пізньої ночі книгу! Нічого диверсантам робити, ловлять дітей і зачиняють їх в кімнати! Та і що це за батьки, які не дивляться за своїми дітьми! Хіба можливо це?

— Слухай, дівчинко, зараз же йди додому! — сказав суворо солдат. — Чуєш? Ну, гайда!

— Але я прошу вас, товаришу солдат! — одчайдушно схлипнула Юлія. — Прошу вас, вони уб’ють Пеіііо!

— Я не маю права розмовляти з тобою! — кинув солдат. — Я на посту. Ну, йди!

— Та як же… Вони ж…

— Йди… йди… Коли щось сталося, нехай прийде твій батько.

Солдат повернувся і попрямував до свого місця. Ковані чоботи дзвеніли по тротуару, ствол автомата блиснув останній раз і зник у затінку. Після тривалого напруження Юлія відчула, як щось в ній зламалося, вона похилила голову і, плачучи великими гарячими сльозами, пішла вниз по вулиці.

Полковник Філіпов сидів сам у своєму кабінеті, заглибившись у папку з відомостями, листуванням і документами. Не вперше йому траплялося отак довго затримуватися — для нього протягом останніх років це стало майже щоденною практикою. В ці роки вороги республіки різко посилили свою діяльність, усіма засобами намагаючись затьмарити вільне і щасливе життя. Вони засилали диверсантів з сусідніх капіталістичних країн, закидали їх літаками в малонаселені місцевості, вербували серед залишків буржуазії шкідників і шпигунів, провокаторів і вбивць. Велика частина тієї нечисті, що повзла до серця батьківщини, потрапляла до рук прикордонників, та все ж багато з них проникали у великі міста і життєві центри країни. Їм не тільки щастило, це були найдосвідченіші розвідники і, зрозуміло, найнебезпечніші вороги. Вони діставали можливість шкодити і робили це. З ними полковник вів боротьбу щоденно — без відпочинку, ні на мить не випускаючи нитки, яку тримав у своїх руках.

Нарешті полковник Філіпов підвів голову від папки. Обличчя в нього було широке, смугляве і тверде — багато бур хльоскало його, багато вітрів обвівало, багато холодів обморожувало в страшні роки німецько-фашистської окупації. В ті роки він пізнав і голод, і суворий біль ран, і нещадну жорстокість ворогів, його широке, світле, привітне обличчя стало твердим і потемнішало, в очах з явився суворий стальний блиск, але серцем він залишався майже таким, яким був і за молодих років. Це особливо впадало в око, коли він посміхався — в нього була широка, добродушна посмішка, в якій майже ховалися його очі, в такі хвилини важко було пізнати в ньому керівника служби безпеки, який примушував тремтіти цілі зграї ворогів.

Та зараз полковник не посміхався. Погляд його знову відливав стальним блиском, хоча від утоми у нього рябіло в очах. Кілька диверсійних груп повзло по країні, темними ночами вистукували їхні передавачі, і, незважаючи на великі зусилля його людей, їх не вдавалося викрити. Десь існувала ворожа радіостанція, вона працювала досить спритно, вміло змінювала довжину хвиль і години передач, які відбувалися з такими інтервалами, що її не можна було засікти. Що робити? Група, що займалася розшуками станції, працювала з великим напруженням, та все ще не мала ніяких результатів.

Десь вдалині прогуркотів грім. Чи не буде дощу? Полковник підвівся і відчинив вікно. По небу пливли низькі розідрані хмари, але дощу не було і, може, й не буде, бо дме сильний вітер. Він подивився вниз і здивовано підвів брови. Маленька дівчинка говорила про щось з вартовим, очевидно, просила його і наполягала на чомусь, але солдат упирався. Він почув лише голосно сказане «йди, йди», потім дівчинка пішла, гірко заплакавши. Полковник замислено почухав підборіддя. Що там таке? Вигляд плачучої дівчинки наче шпигонув його в серце. Несподівано схвильований, він стежив за нею якийсь час — з височини вона була така маленька і безпорадна, потім швидко простягнув руку до телефону і набрав номер караульного приміщення.

— Начальник караулу? — спитав він суворо. — Зараз же приведіть до мене дівчинку, яка розмовляла з вартовим другого поста! Швидше, поки вона не пішла!

Полковник поклав трубку і знову подивився крізь вікно. Вулиця була безлюдна, дівчинка, мабуть, уже повернула за найближчий ріг. «Знайдуть її!» вирішив він, заспокоївшись, і знову сів на своє місце. Йому хотілося продовжити роботу, та думки розбігалися, образ одинокої плачучої дівчинки невідступно стояв перед ним.

Нарешті в двері постукали, зайшов черговий офіцер. Він привів ту саму дівчинку, але тепер вона не плакала, все обличчя її виражало радісну надію. Полковник швидко підвівся, підставив їй стілець і, коли вони залишились самі, рішучим жестом відсунув шухляду стола. Тут він завжди тримав кульочок з м ятними цукерками, які вживав, щоб менше палити. Цукерки були на своєму місці, але полковник, коли побачив їх, завагався: щось в самому вигляді дівчинки, в гарячковому її погляді, в радісному сподіванні, яке освітлювало її личко, переконало його, що тут цукеркам не місце.

— Ну? — спитав він дружелюбно. — Скажи тепер, дівчинко, що сталося?

— Товаришу начальник, — почала Юлія і гаряче, і благально, — поспішіть, товаришу полковник, диверсанти зловили Пешо…

Ці слова збентежили навіть полковника — він не сподівався такого гострого початку.

— Спокійно, дівчинко, які диверсанти і якого Пешо?

— Ми, товаришу начальник, випадково викрили кількох диверсантів…

— Хто це ви?

— Ми — діти!

— Добре, добре, почни тоді спочатку…

Юлія почала знову. Розповідь її була незв’язною, навіть заплутаною, але полковник, слухаючи з напруженою увагою, розумів усе і відчував, що все це — правда, а не дитячі вигадки. Він був глибоко здивований і навіть вражений цією історією, особливо винятковою кмітливістю і винахідливістю своїх невідомих помічників, однак обличчя його залишалося стриманим, погляд був спокійний, наче нічого не сталося, наче розповідали йому звичайну вуличну пригоду. Та коли Юлія дійшла до випадку з електролічильником і таємничим обертанням кружечка, він стрепенувся, задав кілька додаткових питань і швидко зняв трубку телефону. Першим ділом його було привести в бойову готовність чергове відділення, потім полковник зв’язався з гаражем і дав кілька додаткових наказів. Коли він поклав трубку, обличчя його трохи почервоніло, в очах з’явились вогники.

— Далі що було? — зацікавлено спитав він. — Тільки якнайкоротше.

Юлія сама почувала, що повинна поспішати з розповіддю. Як тільки вона скінчила, полковник взяв знову трубку і звернувся до телефоніста:

— З’єднайте мене зараз з Кирилом Андреєвим, дзвоніть, доки не відповість.

Полковник добре знав батька Пешо, він був з ним деякий час у Славенській в’язниці. Чекаючи дзвінка, він продовжував розпитувати Юлію; очі дівчинки сповнились тривогою, а потім стали майже злякані.

— Треба йти, товаришу начальник! — благаюче сказала вона. — Його можуть убити!

У цю мить телефон задзвонив, полковник узяв трубку.

— Це ти, Андреєв? — спитав він спокійно. — Говорить полковник Філіпов. Слухай, одне маленьке запитання — скажи мені швиденько, син твій Пешо вдома, він у ліжку?

— Звичайно, вдома! — відповів здивовано сонний голос.

— Я хочу, щоб ти це перевірив!

— Та що за нісенітниці!

— Перевір, перевір! Я не можу гаяти часу!

Юлія чекала напружено. Полковник, не віднімаючи трубку від вуха, злегка посміхаючись, підбадьорював її поглядом, наче хотів сказати: «Зараз, зараз! Як тільки відповість, зараз же йдемо!»

Чекати довго не довелось — полковник здригнувся і прислухався.

— Так, говори! Справді? — спитав він з напруженим обличчям. — Не бійся, нічого немає небезпечного! Кажу ж тобі — ніякого нещастя немає. Ні, не можу зараз! Не можу, поспішаю! Чекай біля телефону, незабаром подзвоню!

Юлія не знала назви вулиці, на якій жили диверсанти, і довелося взяти її з собою. Дзі потужних автомашини помчали безлюдними вулицями, що блищали тепер, як ковзанки, бо поки дівчинка була в Міністерстві, пройшов дощик.

Незабаром вони доїхали до місця і зупинилися коло будинку. З великої машини вийшла група людей і відразу ж розсипалася в усіх напрямках, немов крізь землю провалилась. Полковник Філіпов звернувся до Юлії:

— Ти почекаєш тут! — ласкаво сказав він. — Через кілька хвилин я приведу твого друга.

— Я піду з вами! — благаюче сказала дівчинка.

Полковник посміхнувся.

— А якщо почнуть стріляти?

Коли Юлія залишилась сама, її знову пройняв холодний жах. А що як.справді стрілятимуть? Вона хотіла крикнути, але полковника вже не було. Крізь віконце автомашини дівчинка побачила, що вікна нижнього поверху засвітилися, показався молодий чоловік в піжамі, з ним заговорили люди полковника Філіпова. Юлія знала, що це художник, в якого треба було взяти ключ від парадних дверей будинку.

Полковник Філіпов разом зі своїми людьми зійшов сходами. Як завжди в таких випадках, він був спокійний і впевнений в успіху. Якщо бандити ще в квартирі, вони не зможуть утекти. Та й навряд чи вони чинитимуть опір. Завжди, відчуваючи над своєю головою залізну руку народної влади, бандити робилися м’якими, як віск, втрачали самовладання, швидко капітулювали. Хоч полковник ніколи не недооцінював ворогів, хоч воював з ними з повним напруженням, він ставився до них з презирством і часто нехтував небезпекою, що загрожувала його життю.

Група спинилась перед дверима квартири інженера. Філіпов подзвонив тривало і наполегливо. Всі чекали, поклавши пальці на курки револьверів.

Зсередини ніхто не відповідав. В квартирі панувала мертва тиша, наче там нікого не було, наче ніхто там не бував за час відсутності всієї родини інженера.

Треба дзвонити знову й знову.

Ніякої відповіді!

Раптом відчинилися сусідні двері, на порозі показався літній чоловік в піжамі з сердитим, сонним обличчям. Побачивши військових, він одразу немов остаточно прокинувся, збентежено закліпав очима, забурмотів якісь вибачення.

— Зайдіть в квартиру, громадянине! — сказав полковник ввічливо. — Спіть спокійно, нічого особливого не сталось.

Збентежений чоловік поспішив зникнути.

— Ламайте двері! — наказав спокійно полковник. — Більше не можна чекати.

Полковник першим зайшов крізь зламані двері і зараз же ввімкнув світло. Коридорчик був порожній, але на мозаїчній підлозі валялися рештки розбитої пляшки, гостро і неприємно тхнуло застояним повітрям і алкогольними напоями.

— Коньяк! — безпомилково визначив полковник Філіпов, хоч сам не пив.

В коридорі було троє дверей. Ті, що були праворуч, — великі, майже цілком з матового скла, певно, вели до кімнати. Ліворуч були звичайні, кухонні двері, теж з маленьким матовим віконцем. Треті двері були точно проти входу, досить вузькі, білі і, очевидно, подумав полковник, вели до ванної кімнати. Він вирішив, що ванна кімната — перше передмостів’я в квартирі, і рішуче натиснув на двері. Двері одразу відчинилися, але полковник відчув, що вони уперлись у щось м’яке і нерухоме, наче в Людину.

Полковник остовпів. Так стукнулися 6 двері, коли б за ними лежав мішок з одягом або ж труп людини!

Труп людини!

Він гарячково обернув штепсель і одним поглядом охопив усе вузьке біле приміщення. На мозаїчній підлозі справді лежала, міцно зв’язана мотузками, людина, або, точніше, хлопчик. Рот його був зав’язаний білою серветкою, але очі дивилися на полковника безрадісним, похмурим поглядом, немов той прийшов не визволити, а заарештувати його.

Одним рухом полковник зняв серветку і в хвилюванні опустився на коліно біля хлопця.

— Бандити втекли! — сказав зажурено Пешо.

Полковник одразу зрозумів, що діється в хлоп’ячій душі, і, заглушаючи свою власну досаду і розчарування, сказав посміхаючись:

— Нічого, на цей раз вони не втечуть далеко!
Двоє його помічників підійшли і розв’язали хлопця.

— Тут, у ванній кімнаті, був радіопередавач, — повідомив Пешо. — Зовсім невеликий, можна носити його під пахвою.

Полковник кивнув:

— Це я вже знаю. А давно втекли диверсанти?

— Не менше години! — відповів Пешо глухо.

Полковник подумав трохи, далі спитав:

— У квартирі є телефон?

— Не знаю, товаришу полковник… Я ніде не був, крім ванної…

— Іди за мною…

Вони ввійшли у вітальню. В широкій, гарно мебльованій кімнаті панувало безладдя, — здавалося, через неї промчав бурхливий літній вихор. Як і в коридорі, тут нестерпно тхнуло непровітреним приміщенням, коньяком, неправою білизною. На підлозі валялися порожні пляшки, олов’яні обгортки від шоколаду, недокурки, обривки газет і особливо багато шматків хліба і сала. Оглянувшись, полковник Філіпов побачив телефон і з радістю констатував, що він не пошкоджений. Підійшовши до нього, полковник швидко почав набирати якийсь номер.

— Товаришу полковник, а звідки ви дізнались, що я тут? — раптом спитав Пешо.

— Від Юлії… Почекай хвилинку!

Як тільки був набраний номер, з другого кінця проводу негайно обізвалися, наче там чекали тримаючи руку на трубці.

— Товариш Андреєв? — спитав полковник, жартуючи, змінюючи свій голос. — Прошу, говоріть! — Обернувшись, він сунув трубку в руки Пешо. — Держи!

Глибоко схвильований, вражений несподіваним ходом подій, хлопець взяв трубку і підніс її до вуха.

— Тату… — сказав він тихо, хриплуватим голосом. — Це я…