Сліди залишаються

Допит

Майор запасу царської армії Пешов був черговим по квартирі інженера Дончева між одинадцятьма і трьома годинами ночі. Згідно з щоденним розкладом, він повинен точно о першій годині тридцять хвилин зв’язатися по радіо із закордонним центром, передати відомості і поийняти дальші накази і розпорядження.

Майор був чоловік років сорока п’яти, високий, худий, з м ясистим величезним носом, уже досить почервонілим від зловживання міцними спиртними напоями. Тверде, змережане глибокими зморшками його обличчя, дуже не зручне Для бриття, заросло десятиденною бородою і короткі підстрижені вуса злилися з поростю на обличчі. Перші десять днів свого добровільного ув’язнення колишній царський офіцер, за звичкою, брився щодня, але потім неробство, нудьга, до того ж постійний страх, що їх можуть викрити, а також гірка безнадійність і систематичне пияцтво знищили в ньому цю звичку цивілізації.

Точно о першій годині двадцять хвилин майор підвівся з широкого м’якого крісла, в якому він напівлежав і, щоб не заснути, ра3 у раз відсьорбував потроху міцного коньяку. В кімнаті було зовсім темно, а крізь відчинені двері спальні долинало неспокійне басисте хропіння його двох товаришів. Радіопередавач містився у ванній кімнаті. Досить широке, облицьоване білим кафелем приміщення мало тільки одне зовсім вузьке віконце, яке було так старанно заклеєне газетами і чорним папером, що жоден промінь світла не міг бути помічений знадвору. Вночі вони засвічували електрику лише у ванній, у ній працювали на радіопередавачі. До самої передачі залишалося ще десять хвилин, але майор хотів послухати трохи музику, якої не могли почути сторонні люди, бо він користувався навушниками. Майор зітхнув, почухав оголені груди і. взявши пляшку з коньяком, повільно подався туди.

Щоб увійти у ванну кімнату, майор повинен був проминути невеликий коридорчик. Зрівнявшись з дверима, він. за звичкою, зупинився і прислухався. На сходах зовсім тихо, не чути жодного звуку, хоч на дверях не було «шпигунки», він знав, що там темно, бо знизу дверей не було звичайної смужки світла, яка з’являлась, коли на сходах горіли лампи. Майор, за звичкою, прислухався, ні про що не думаючи і нічого не чекаючи почути, не відчуваючи якоїсь небезпеки.

Зненацька в цю мить під дверима з’явилась яскрава смужка — на сходах засвітилась лампа. Чуючи звичайний протяглий скрип парадних дверей, майор залишається зовсім спокійним, напевно, хтось хотів вийти з будинку, а не зайти. Все-таки майор чекав. Для нього не було ніяких труднощів відрізнити важкі кроки чоловіків від швидкого стукоту жіночих каб-, луків чи легких, майже беззвучних дитячих кроків. Удень звуки важче відрізняти, але вночі їх чутно з надзвичайною виразністю і чіткістю, так що він безпомилково розбирав їх, незалежно від того, були вони на першому поверсі чи аж на верхньому.

Цього разу не чути було ніяких кроків. Трохи здивований, хоч зовсім не стурбований, він прислухався. Нічого!… І крім цього, ніякого голосу, ніякого грюкання дверима! Що могло означати це безглузде в опівнічний час світло на сходах? Все це швидше заінтригувало, ніж стривожило майора, і він причаївся під стінкою, майже біля замкнених дверей.

І саме в цю мить він скоріше відчув, ніж зрозумів, що за дверима стоїть людина. Здавалося, він чує ледве вловиме човгання гумового взуття, швидке дихання, легкий металічний дзенькіт. Майор інстинктивно сунув руку в кишеню штанів за пістолетом і, весь пройнятий безпорадною злістю, зрозумів, що забув його на нічному столику. Що йому тепер робити? Повернутися тихо назад і взяти пістолет? Ні, для цього немає часу! В такі рішучі моменти розум майора працював гарячково і треба сказати непогано. Хто може бути за дверима? Представники влади, які прийшли заарештувати його? Зовсім неймовірно! Вони б з’явились відразу цілою групою і, не лякаючись, негайно блокували б увесь поверх. Тоді хто ж? Може, якась випадкова людина, гість, що шукає когось і зараз спинився, щоб прочитати табличку?

Раптом у замку заскреготів ключ. Це було так несподівано і незрозуміло, що на мить бандит розгубився. Чи не Тороманов? Ні, він сьогодні не повинен приходити. Але й людина Державної безпеки не може бути — не пхалася б вона сама, мов сліпа, в небезпечну квартиру! І ось у голові майнуло: злодій! Інакше не може бути — злодій! Придбав, очевидно, якимось чином ключа і тепер вирішив скористатися з відсутності хазяїв! Колишній майор швидко зміркував — краще почекати, доки зайде всередину, і потім схопити його!

Серед глибокої тиші замок клацнув сухо і різко. Ось через якусь мить двері відчиняться! Якби він не забув пістолета, для нього було б дитячою грою стукнути ним непрошеного пришельця по голові, щоб той втратив свідомість. А може, його замінить пляшка з коньяком? Він спробував стиснути її міцніше, і несподівано вона вислизнула з руки і з оглушливим тріском розбилася на підлозі.

Майор на мить остовпів. В голові майнула думка, що зляканий брязкотом злодій втече сходами. Майор блискавично відчинив двері, готовий схопити за горло несподіваного пришельця, і знову мало не остовпів на місці від здивування. При слабкому нічному світлі на площадці ледве-ледве окреслювалась маленька постать хлопчика. Не думаючи ні про що більше, майор із страшною силою схопив його і втягнув у коридор.

Засвітивши лампу, він вп’явся очима в незнайоме хлопчикове обличчя. Це був звичайний хлопець, пристойно одягнений, з гарним обличчям, і, що найдивніше, темні очі його дивилися не з ж.чхом, а якось гостро і з ненавистю.

— Тільки писнеш, — прошепотів майор, — відірву голову, як горобцеві.

— Бандит! — гнівно і глухо сказав хлопець.

Майор мало не підстрибнув від несподіванки. Дивись ти на нього — маленький нічний злодій, а ще накидається, з досади, на інших. У цей момент, розбуджені раптовим гомоном, в коридор вбігли два приятелі майора — обидва з важкими американськими пістолетами в руках. Один з них, в спортивній майці, русявий, білий і дебелий, з босими, як у жінки, невеликими ступнями, здивовано спитав:

— Що тут діється?

— Зараз побачимо! — відповів майор і враз затулив своєю важкою рукою хлопчакові рота. — Давайте щось зв’язати його!

— Що тобі дати?

— Принеси мотузку для сушіння білизни! І кілька серветок візьми!

Русявий поспішив до кухні. Другий, з досить грубим обличчям, дуже засмаглим від сонця і почервонілими очицями, з атлетичною постаттю, не рухаючись з місця, дивився на хлопця мовчки і люто.

Міцно зв’язаний, із затуленим серветкою ротом, Пешо лежав у кутку в ванній кімнаті, обпершись одним плечем об холодну мармурову стіну. Якраз під душем стояв невеличкий кухонний столик, а на ньому — якийсь апарат, дуже схожий на друкарську машинку — Пешо догадувався, що це радіопередавач. Припущення відразу справдилось. Давно не голений чоловік, що схопив його, сів коло радіопередавача і, приклавши навушники до вух, не обертаючись, спитав:

— Що передати?

Русявий диверсант, все ще не одягнений, сидів на низенькому плетеному стільці, іноді поглядаючи на хлопчика, і задумливо курив.

— Передай, щоб нас для контролю пошукали через тридцять хвилин! — сказав він, не виймаючи цигарки з рота.

Третій диверсант, який стояв біля дверей, похмуро пробурчав:

— Багато…

— Через тридцять хвилин! — байдуже, але категорично повторив русявий. — Сказано вже!

Пешо швидко зрозумів: цей, русявий, певно, начальник їхній. Його треба найбільше остерігатися! Потік думок, що ринув у голову, на час заглушив страх. •Незабаром вони почнуть допитувати його. Що їм сказати? Як пояснити свій прихід сюди? Що вигадати про ключ? Адже не чекаючи, що його зловлять тут, немов якесь мишеня, він завчасно не вигадав ніякої, хоч трохи ймовірної історії, з допомогою якої він міг би їх зараз обманути. Чи не краще взагалі мовчати і не відповідати на їхні запитання? Пешо почував, що так буде не гаразд. Найважливіше в даному випадку було приспати в них усі підозри про будь-яку надзвичайну небезпеку, обманути їх і заспокоїти, так щоб вони залишились у квартирі якомога довше. Таким чином, коли завтра вранці помітять, що він зник, його товариші догадаються, що сталося, і допоможуть йому. Це справді було добре, та як їх обманути, як приспати в них підозри, коли все в його поведінці було таким підозрілим? Безліч суперечливих і заплутаних думок гарячково кружляли в голові, він хапався за якусь із них, але одразу відчував, що брехня хитка і непереконлива, що нею він лише посилить підозріння. Незважаючи на своє тяжке становище, Пешо не втрачав надії, далі шукаючи вихід, хоча голова його йшла просто обертом від цих суперечливих і заплутаних думок.

Разом з тим він відчував, що в грудях його піднімається тяжке, гірке почуття розчарування, гнітючі докори сумління! Так — він винуватий у всьому! Якщо бандити злякаються і втечуть — він відповідатиме. Якщо вчинять нові підлоти і злочини — теж він буде винуватий, наче сам їх учинив. Якщо завтра всі зневажатимуть його і товаришів — знову він буде винуватий.

І раптом йому спало на думку: а що, коли вб’ють? Мабуть, вони зрозуміють, що небезпечно далі залишатися в цій квартирі, і втечуть! Невже візьмуть його з собою? Неможливо — як вони тягтимуть зв’язаного Хлопчика вулицями! Залишать його тут живим і здоровим? Теж неможливо! Він їх бачив, вже знає всіх, знає, що вони роблять! Хто залишить живим і здоровим такого небезпечного свідка! Пешо відчув, як крижаний холод пройшов по тілі, і міцно стиснув губи. Нічого, нехай його уб’ють, він заслуговує на це! Тільки так він зможе спокутувати свою тяжку провину, ні — свій тяжкий злочин! Тільки так або ж — героїчною поведінкою — як справжній мужчина, як поводив себе його батько під час катувань в поліції!

Пешо не раз слухав його розповіді про ці катування, потай захоплюючись його героїчним мовчанням і збереженням конспірації, гірко шкодував, що ніколи йому самому не доведеться виявити такої витримки. Та ось — тепер доведеться!

Проте краще не думати про це! Треба думати про інше — про те, про що незабаром захочуть узнати від нього! Облицьована білим кафелем ванна кімната блищала від яскравого електричного світла, яке просто сліпило очі, на столику монотонно постукував передавач, а над ним, нахиливши велику скуйовджену голову, сидів диверсант. Русявий чоловік сидів усе так само нерухомо на низенькому стільчику, мовчав, повільно курив і лише іноді ворушив білими пальцями ніг. Було і тихо, і страшно, сині хмаринки диму плавно носилися по тісному приміщенні, і Пешо, хтозна-чому, в цю мить здалося, що це не просто дим, а жива і відчутна смертельна небезпека, яка висіла над його головою.

Зненацька хлопця обійняв жах, але він швидко заглушив його і ще міцніше стиснув губи.

— Готово! — сказав майор і, не поспішаючи, зняв навушники, його похмурий погляд спинився на Пешо. — Ну, лялечко, що ж робитимемо тепер з тобою?

— Ти помовч! — трохи сухо перебив його русявий. — Розв’яжи йому рота.

— Канарка може заспівати! — незадоволено пробурчав бородатий, але підвівся з місця.

Русявий нахилився вперед, втупився холодним синім поглядом хлопцеві в очі, тихо і якось стримано-лагідно сказав:

— Слухай, хлопче, тільки писнеш — і тобі буде край! Зрозумів?

Та Пешо не мав можливості відповісти йому. Русявий помовчав трохи і додав:

— Таке наше становище — пощади не буде!

Хтозна-чому удавана лагідність в голосі диверсанта в цю мить нагадала Пешо Тороманова. Бородатий недбало зняв з його рота серветку і, пошкрябавши небрите підборіддя, знову повернувся на своє місце. Русявий не зводив погляду з хлопця, сині очі його темніли.

— Попереджаю тебе: казати тільки правду! — говорив далі русявий. — Якщо обманеш нас хоч трошечки, жорстоко за. це заплатиш. Ясно тобі?

— Ясно! — відповів удавано-покірним голосом Пешо.

— Добре, радий, дуже радий, що ми розуміємо один одного, — вів далі все так само лагідно, майже ласкаво русявий, і повні губи його розпливлися в широкій штучній посмішці. — Скажи перш за все, як тебе звуть.

Пешо знав, що тут не можна брехати. На кухонному столику, вкупі з ключами, кількома лимонадними карамельками, старим цвяхом і шматком гуми лежав його учнівський квиток. Не моргнувши, він назвав своє ім’я.

— Так! — по-приятельському промовив русявий. Потім раптом спитав: — А ці ключі звідки взяв?

— Просто були в мене! — затято і трохи насуплено відповів Пешо.

— Я тебе питаю — звідки ти їх узяв? Хто тобі їх дав?

— Ніхто мені їх не давав.

На гладенькому білому лобі диверсанта з’явилась глибока поперечна зморшка.

— Як це ніхто?

— Та так… ніхто! Вони давно в мене!

— Звідки? Просто знайшов їх на вулиці, так, чи що?

— Ні… Ми жили раніш у цій квартирі… і… ключі просто залишились у нас…

Русявий замислився, але не надовго.

— Припустимо, що це так! — похитав він поволі головою. — Ну, гаразд, — що шукаєш ти серед ночі в чужій квартирі?

— Є одна… одна справа…

— Цікаво знати, яка?

— А… як вам сказати… я сховав свої вудочки… Ще коли ми тут жили!

— Вудочки?

— Так, вудочки… Крім цього, коточки і волосинки для вудочок… Бо завтра ми підемо на Іскар, я… повинен їх взяти!

— Ну, добре, як же ти їх візьмеш? Адже в квартирі живуть люди. Вони ж почують?

— Я гадав, що інженер поїхав на курорт, — відповів Пешо одразу. — Гадав, що в квартирі нікого немає…

— А хто сказав тобі, що тут нікого немає?

— Одна дівчинка… Тут живе, в цьому будинку.

— Як звуть цю дівчинку?

— Ні, я не скажу вам, як її звати!

— Чому?

— Ви можете заподіяти їй щось!

— Дивись, який кавалер! — цього разу невимушено посміхнувся русявий. — Коли захочу, то скажеш мені все, як попові… скажеш ім’я і матері своєї!

— Не скажу! — похмуро і рішуче заявив Пешо. — Вам так здається, що скажу!

Знову на гладенькому лобі диверсанта з’явилась глибока зморшка, але через якусь мить губи його розпливлися у широку посмішку, з якою він досі провадив допит.

— Ну, добре, зараз ми не будемо сперечатися з цього приводу. Отже, ти прийшов сюди взяти свої вудочки… Де вони?

— Я їх сховав в одне… в одне таємне місце.

— А де саме?

— В кладовці…

— Добре, скажи мені, де міститься ця кладовка? Звідки вхід в неї?

— В кладовку вхід з кухні…

— А чи є в кладовці вікно?

— Є… тобто… немає, немає!

— Та-аак… Скажи тоді, скільки кімнат є в квартирі, як вони розташовані?

Це запитання не було несподіванкою для Пешо. Він бачив квартиру Живки і гадав, що інженерова квартира має приблизно таке ж саме розташування.

— Квартира? — спитав неначе байдуже він. — Є насамперед велика вітальня з вікнами на вулицю… З вітальні через великі двійчасті двері вхід до кабінету…

— Які саме?

— Ну, такі — скляні, входять у стіни… Напроти цих дверей є другі, звичайні, які ведуть у спальню!

Русявий замовк, потім посунув свого стільця зовсім близько до Пешо. Хлопець, який напружено стежив за ним, не міг помітити нічого особливого у виразі його обличчя.

— Подивися мені в очі! — сказав русявий зміненим, трохи різким і пискливим голосом. — Прямо в очі дивися!

Пешо, наче гіпнотизований спрямував на нього свій погляд.

— Так!… Я, хлопче, скажу тобі, що ти безсоромний брехун! Як тільки ти дивишся-мені в, очі і так брешеш?!

— Не брешу!

— Брешеш!

— Не брешу!

У повітрі несподівано змахнула маленька ру-, ка диверсанта, удар різко і гучно упав на щоку Пешо. Хлопець боляче вдарився головою об плити і відчув, як щось побігло по вдареній щоці — може, кров чи піт.

— Не смій бити! — з глибокою і лютою ненавистю промовив Пешо. — Дорого заплатиш за це!

— Приб’ю тебе, брехун такий! — прошипів злобно русявий.

— Не брешу!

— Брешеш! Зараз же я доведу тобі, що брешеш! Поперше, в квартирі немає ніякої кладовки! Подруге, крім вітальні, є не дві кімнати, а одна, і немає ніяких скляних дверей!

— Може, я забув! — глухо сказав Пешо.

— Хіба можна забути — квартиру, в якій жив?

— Можна… Жили ми тут давно, забув я…

— Як давно?

— Та… мабуть, уже десять років!

— Десять років, — злісно повторив русявий. — А тепер тобі скільки?

— Тепер мені дванадцять!

— Ясно! — диверсант глузливо подивився на нього… — Та ти тоді справжній вундеркінд! Просто — диво природи!

Пешо не зрозумів насмішки.

— Так, так! — похитав головою русявий. — В два роки ти грався собі вудочками, навіть ховав їх в неіснуючі кладовки. Молодець!

Пешо відчув, що серце застигло в грудях. Ясно — він заплутався в своїй брехні, не зміг витримати. Не знаючи, що відповідати, він насуплено замовк.

— Слухай тепер уважно, що я скажу! — «почав знову русявий диверсант. — Досі ти нас увесь час морочив! Даю тобі хвилину строку, щоб ти поміркував і сказав нам правду добровільно! Не скажеш, то є багато випробуваних засобів примусити тебе говорити. Але тобі не легко буде, попереджаю!

Він замовк, втупив очі в свій гарний золотий годинник. Пешо знову гарячково почав думати. Вигадати за, цей короткий час нову брехню здалося йому і неможливим, і бридким. Так чи інакше, заплутають його зливою запитань — і зрозуміють, що він їх обманює. Тоді що ж, сказати їм правду? Ніколи! Пешо відразу відчув таку сміливість і рішучість, що вмить зрозумів — ніколи! Нехай що хочуть роблять, хоч як нехай мучать його, він не скаже їм правди! Так робив колись його батько, так зробить і він. Що завгодно хай станеться, що хочуть нехай з ним роблять, він мовчатиме, і хоч не дорослий він, а хлопець — не поступиться, буде
таким, як батько!

— Все! — сказав русявий диверсант. — Строк минув! Будеш говорити?

— Не буду! — різко відповів Пешо, і очі його наче засяяли від рішучості, хороше смугляве обличчя стало ще кращим, ще світлішим. Цей натхненний вираз не випав з уважно спостерігаючого ока русявого диверсанта, і він здивовано спитав:

— А чому, скажи, будь ласка? Що тут такого… небезпечного і страшного в цій простій справі? Чому ти не хочеш говорити?

— Ось так, не хочу і все! — затято і похмуро відповів Пешо.

— Але чому ж так?

— Тому що взагалі не хочу розмовляти із… зрадниками!

Вперше русявий диверсант здригнувся і серйозно подивився на хлопця.

Пешо відразу зрозумів, що зробив помилку, сказавши їм те, що знав і не повинен був казати.

— Цікаво! — пробурчав злісно русявий. — А чому саме ми повинні бути зрадниками?

— А що ви робите з цим апаратом? — Пешо показав головою на передавач. — 3 ким маєте зв’язок?

— Так! Значить, ти не хочеш говорити?

— Не хочу!

— Тоді силою примусимо тебе говорити! — сказав русявий і обернувся до дверей. — Принеси мені шнур від електроплитки!

Диверсант з грубим обличчям мовчки вийшов і незабаром повернувся з електричним шнуром. По блиску в його очах можна було зрозуміти — він догадався, що надумали робити з хлопцем.

Русявий зірвав нижній контакт шнура, розділив дротики, потім сунув один кінець шнура в штепсель точно над головою хлопця.

— Ясно тобі? — спитав він тихо, дивлячись на Пешо холодними зміїними очима.

— Ні, не ясно! — глухо відповів хлопець, хоч і догадався.

— Зараз зрозумієш! Електричний струм легко може убити дорослу людину, тим більше такого хлопця, як ти. Ну, попосмажимо тебе! Що ти скажеш на це? Чи не краще розповісти все добровільно?

— Нема чого мені розповідати! — відповів Пешо, і очі його знову засяяли.

— Добре, побачимо! Це тільки Для початку.

Русявий швидко торкнувся руки Пешо оголеними дротиками. Електрична іскра затрясла слабке тіло хлопчика, він злегка скрикнув.

— Будеш говорити?

— Ні!

Обличчя Пешо Стало гордим і світлим, яким, певно, було обличчя в батька, коли катували його в поліції.

— Зав’яжіть йому рота! — сказав рішуче русявий. — Йому не це ще потрібно!

Диверсант з грубим обличчям нахилився над Пешо і швидко зав’язав йому рота.

Через п’ять хвилин усі троє диверсантів сиділи біля низького круглого стола у вітальні. В кімнаті було зовсім темно, бо вмикати світло вони боялися, і тому не могли навіть бачити стривожених і похмурих облич один одного, хоч сиділи всі поруч. Майор зовсім витверезився, диверсант з грубим обличчям неспокійно дихав. Тільки русявий, видно було, цілком зберіг самовладання.

— Ясно, хлопець не заговорить! — сказав він тихо і наче задумливо. — Цей екзальтований типчик, мабуть, з комуністичної сім’ї, добре начинений різними «Молодими гвардіями»…

— Ти дай його мені, — сказав майор, — потім побачимо…

— Немає часу, та й ніякого смислу! Не віриться мені, щоб ми дізнались про щось особливе. По-моєму, це якась хлопчача історія, інакше досі органи Державної безпеки схопили б нас…

Ця ймовірність була настільки страшною, що всі одразу замовкли.

— Для нас є лише одне важливе питання! — вів далі русявий приглушеним голосом. — Чи хлопець сам діяв, чи з помічниками! Ясно, однак, що міліція нічого не знає, інакше хлопець не був би зараз сам! З двох варіантів треба припустити гірший: хлопець має якихось помічників, і вони знають про нашу квартиру. Таким чином, не пізніше завтрашнього дня вони дізнаються, що їхній приятель зник, і дивись — вдруге прийдуть не самі!

— А чи не прийдуть ще цієї ночі? — обізвався похмуро майор. — Цей хлопець, може, зайшов сюди, а другий чекає на вулиці?

— Мені не віриться! — сказав русявий, однак у голосі його вперше почулась тривога. — Ти ж кажеш, що внизу двері замкнені на ключ?

— Замкнені…

— Коли б знадвору чекав його якийсь помічник, він не замкнув би їх! Як видно, в даному разі хлопець діяв сам.,.

— Це невідомо! — сказав стривожений майор.

— Так чи інакше — ми повинні зараз же тікати звідси. Попередимо і Тороманова! Через, півгодини щоб нас і духу тут не було!

— Це найрозумніше! — просопів мовчазний диверсант. — Чим раніше, тим краще!

— А що робитимем з хлопцем? — спитав майор.

— Залишимо його тут зв’язаним! — відповів байдужим голосом русявий.

— Дурниці! — обізвався сердито диверсант з грубим обличчям. — Найкраще, перед тим як залишити квартиру, ліквідувати його.

— А навіщо?

— Як навіщо? Адже він, мерзенний, знає про все. Знає і про передавач, добре знає і наші фізіономії! Завтра Державна безпека матиме точний опис усього. Тоді навіть постові міліціонери пізнають нас.

Русявий диверсант знав це краще, ніж його товариш, і все ж він був рішуче проти вбивства. Справа в тому, що обидва його помічники маля тяжкі судимості з боку місцевої влади, для них уже не існувало дороги назад. Його ж особисте становище не було таким безнадійним. Навіть коли б його і зловили, він відбувся б якимось більш-менш легким вироком, тоді як убивство хлопця приведе його ирямо на шибеницю. Але чи міг він сказати їм про це? Ні! З другого боку, після тривалого добровільного ув’язнення в квартирі інженера, віра в благополучний кінець їхньої справи занепала.

— Не згоден я його вбивати! — сказав він рішуче. — Не треба забувати, що ми маємо не тільки диверсійні завдання, але й політичні. Якщо ми вб’ємо хлопця, їхня пропаганда використає це, щоб підбурити проти нас весь народ. Ви уявляєте собі: по-звірячому вбитий хлопчик! Та після цього навіть простий зеленяр, городник насторожиться! Ні, я не згодний!

— А згодний ти, щоб ми самі поклали свої голови на плаху? — сердито прогув диверсант з грубим обличчям. — Я на це не згодний!

— І я! — додав сухо майор.

Русявий диверсант подивився на свого годинника із циферблатом, що світився, і звернувся до майора:

— Ти йди зараз до передавача. Незабаром тебе викликатимуть.

Майор швидко підвівся.

— Що передати?

— Передай, що група через непередбачені обставини переїде до об’єкта 14 цієї ночі, замість завтрашньої ночі.

Помовчавши трохи, він звернувся до диверсанта з грубим обличчям:

— Іди допоможи йому з шифром! Я зараз же зв’яжуся з Б-8 і підготую наш переїзд.

Обидва диверсанти, пройняті тривожним нетерпінням, швидко подалися до ванної кімнати. Русявий чоловік постояв ще з півхвилини на місці, потім ледве чутно, зітхнув і підійшов до телефону.

Непередбачені події, незважаючи на його зовнішній спокій, погано вплинули на його самопочуття.