Сліди залишаються

Сліди губляться

Всупереч сподіванням полковника Філіпова, переслідування диверсійної групи раптом припинилося. Легкова автомашина, що виїхала вночі з Софії разом з диверсантами, немов крізь землю провалилась. Вона не проминула жодного шляхового поста, ніде її не помітили, хоч усі органи влади були вчасно попереджені. Звичайно, незабаром було встановлено, що номер машини фальшивий. Цей номер був закріплений за старою вантажною машиною, на якій розвозили розсаду. Найцікавіше в даному випадку було те, що машина з номером бандитів в’їхала до міста тієї ж ночі тим же шосе. А приблизно за годину вона знову виїхала з міста і зникла в безвість. Додатковою перевіркою було встановлено, що за два дні до цього, також уночі, коли Тороманов повернувся додому на машині, вона останньою в’їхала до міста тим же шосе й виїхала з нього тією ж дорогою кількома годинами пізніше.

Всі ці дані були уважно проаналізовані протягом останніх двох днів. Були перевірені маршрути всіх автомашин, які тієї ночі виїхали або прибули до Софії — від пунктів виїзду до пунктів зупинки. Потім були перевірені маршрути машин, що тієї ночі були в роз’їзді по околишніх, сусідніх з Софією містах. Перевірка не дала ніяких наслідків. Виявилось, що все це, без винятку, державні машини, які йшли точно встановленими службовими рейсами. Будь-який обман через зміну номера був виключений.

Тоді — куди зникла автомашина із злочинцями? Можна було зробити два припущення. Першим з них було: машина пішла якимись безлюдними міжселищними шляхами, старанно, об’їжджаючи контрольні пункти. Друге припущення здавалось полковникові Філіпову ймовірнішим: машина ховається десь поблизу Софії або навіть між двома суміжними по шосе контрольними пунктами. На користь цього припущення свідчив і такий факт: машина диверсантів під’їхала до будинку інженера Дончева дуже швидко після виклику…

Ймовірна картина втечі уявлялась полковнику Філіпову так: коли диверсанти схопили Пешо, вони зрозуміли, що їхнє перебування в місті стало небезпечним, і вирішили тієї ж ночі тікати. По телефону вони викликають машину. Легкова машина прибуває, забирає їх, потім під’їжджає до Тороманових, забирає їх, зникає тим самим шосе, яким в’їхала до міста. Звичайно, зв’язок міг відбутися не тільки по телефону, але й через радіопередавач, якщо машина диверсантів теж його мала, однак останнє здавалось Полковникові менш ймовірним. Уся ця операція тривала близько двох годин — дуже короткий строк, щоб машина могла встигнути приїхати до міста здалеку, забрати своїх пасажирів і знову виїхати.

Дійшовши до цього висновку, полковник зосередив розшуки на районі шосе і найближчих від нього селах. Особливу увагу він звернув на телефонізовані райони, через які шофер легкової машини міг прийняти наказ виїхати негайно до міста. Але, незважаючи на старанні розшуки, люди з органів Державної безпеки не могли натрапити на якийсь слід зниклого автомобіля. Ніхто не бачив машини, ніхто не чув нічого сумнівного, жоден слід автомобільних покришок по ґрунтових дорогах не увінчав їх розшуків. Справа з затриманням диверсантів неначе зайшла в безвихідь, але полковник Філіпов, завдяки своїй терплячій і твердій вдачі, ні на мить не втрачав надії, ні на мить не втрачав віри в благополучне її завершення.

У безвихідь зайшло і розслідування справи заарештованого в букіністичній книгарні шпигуна. Він не заперечував своєї провини. Ще під час першого допиту продавець розповів усе, що знав, та цього було мало. Якийсь незнайомий чоловік часто Приносив у книгарню книги, в обкладинках яких були сховані шифровані відомості. Продавець повинен був передавати їх Тороманову, якого навіть не знав по імені, а Тороманов, у свою чергу — як припускав полковник — відносив їх на інженерову квартиру. Звідти, очевидно, відомості передавалися по радіо ворожому центрові. Сам продавець не знав нічого ні про нелегальну квартиру, ні про легкову автомашину, ні про майбутні наміри диверсантів.

Так в марних розшуках минуло п’ять днів.

Протягом цього часу і хлоп’ята почували себе недобре. Стеження за диверсантами закінчилось, а звичайні ігри якось уже їх не задовольняли.

Одна справа — розробляти дотепні плани, розгадувати важкі загадки, викривати небезпечних злочинців, і зовсім уже інше — сидіти на якомусь ящику для сміття і збивати уявні ворожі літаки. Хлопчики майже не гралися — збиралися в скверику або в швейцарській Кости і розмовляли. Але з чого б не починалась ця розмова, про що б вона не була, кінець кінцем все зводилося до того, що вони недавно пережили. Вони згадували епізоди, з’ясовували різні події, що тоді здавалися їм незрозумілими і потай сумували, що все скінчилося.

Коли розмова вичерпувалась, вони вирушали в далекі прогулянки — або до парку, або на берег річки. Від цього було неначе веселіше, але й тоді Пешр почував у поведінці своїх товаришів якусь стриманість. Він ставав усе більш нервовим і похмурим, часто без будь-якої причини підвищував голос, але ніколи не згадував про свою велику провину. Глибоко в душі Пешо був упевнений, що навіть коли він і завинив у чомусь, то вже з лишком спокутував свою провину твердою, гідною мужчини поведінкою перед диверсантами. Сам полковник Філіпов, до якого Пешо дуже прив’язався, поводився з ним, як з дорослим хлопцем, відверто захоплювався його героїзмом, хвалив перед товаришами і жодним словом чи жестом не дорікав Пешо за необдуманий вчинок.

Якось діти поверталися з парку. Вечоріло, вдалині на заході полум’яніло вогняночервоне небо, але поміж деревами вже залягали синюваті сутінки — спокійні і чисті, як захід сонця. Подекуди по алеях було видно людей, старі Сиділи на лавках, обпершись на свої палички, по стежках бігали діти, і в повітрі лунали їхні дзвінкі голоси. Велика група поволі розпалась. Навіть Юлія, що завжди крутилася біля Пешо, пішла вперед з Чарлі, розповідаючи йому щось жваво і весело. Останніми йшли Пешо, Веселий і Коста — «вічна трійка», як їх охрестили в школі, командирська трійка всієї компанії. Вони йшли повільно і мовчали — явище, яке раніше майже не спостерігалось. Взагалі, останнім часом в їхніх розмовах часто бували незвичайні паузи, в них почувалося щось невисловлене, в стосунках між хлопцями наче була відсутня колишня щирість.

Першим і якось несподівано почав одверту розмову Пешо. Він подивився спідлоба на своїх друзів, почервонів трохи і різко спитав:

— Ви неначе чогось на мене сердитесь?

— Сердимось? — Веселин збентежено глянув на нього, зненацька захоплений запитанням. — Чого ж нам на тебе сердитись?

— Звідки я знаю? Вам краще відомо.

— Так тобі здається, — промовив Веселин і похнюпив голову. Настало ніякове мовчання.

— Все ж ви чогось на мене дуєтесь! — сказав Пешо з справжнім глибоким болем в голосі. — Наче так уже я винуватий! Та коли б і був винуватий — чому не скажете?

Коста, який досі йшов мовчки, човгаючи босими ногами по пилюці, раптом зупинився і поглянув на нього. В зеленкуватих розумних очах його таїлась якась незвичайна для його віку, не хлопчача серйозність.

— Можливо й ти винуватий! — сказав він.

— Ну, скажи, скажи! Вислови все! — збуджено промовив Пешо, криво посміхаючись.

— Думаєш, що не скажу? Коли хочеш знати, всі хлопці вважають тебе винуватим, усі до одного!

— За те, що мене пекли електрикою? — ущипливо сказав Пешо. — За те, Що я нічого не виказав?

Суворість у погляді Кости відразу зникла, обличчя його подобрішало.

— З тобою не можна говорити! — сказав він засмучено. — Ти все перекручуєш.

— Добре, не буду перекручувати! — зітхнув Пешо, і в тоні його почулося щось благаюче: — Скажи, в чому я винуватий?

— Сам добре знаєш, в чому ти винуватий! — втрутився Веселин, усе ще не підводячи очей. — Втекли диверсанти? Втекли! Коли б ти не пішов до них уночі, не втекли б, полковник схопив би їх там, як… зайців!

Пешо не відповів. Висловлена чужими вустами провина здалася йому знову настільки переконливою, що справді важко було відповісти.

— Та невже я хотів, щоб так вийшло? — сказав він зовсім тихо. — Хотілося зробити як краще, не зганьбити себе! Звідки я міг знати, що хтось сидить за дверима?

— А ми ж прийняли рішення! — підхопив Веселин. — Ти чому не виконав його? Чому зробив усе по-своєму?

Пешо мовчав. У цю мить йому дуже хотілося визнати свою провину, але щось спиняло його — щось неприємне і чуже.

— Гаразд, припустимо, що так! — відповів він, зітхнувши. — Правильно, так! А ви, як мої друзі, чому зразу не сказали мені про це, а стільки вже часу мовчите і дуєтесь?

Хлопчаки зніяковіло подивилися на товариша.

— Ну, чому? — наполягав Пешо.

— Винуватий повинен перший почати! — промовив нахмурений Коста.

— Повинен, але не почав! А ви чому криєтесь? Це хіба по-товариському?

Веселин зітхнув.

— В тому-то й справа, що спочатку ми не сердились на тебе! — сказав він, вагаючись. — Коли ти врятувався, ми всі так зраділи, що навіть про все погане забули. Ти так мужньо поводився в квартирі диверсантів, що погане навіть і на думку не спадало.

Веселин розгублено почухав носа і говорив далі:

— Добре, а далі що вийшло? Диверсанти втекли. Знаєш, як нам боляче і важко? Ось у чому справа!

— Полковник зловить диверсантів! — сказав Пешо таким упевненим голосом, що товариші мовчки подивилися на нього. — Це ясно, як двічі два — чотири! Ви не знаєте, який це чоловік, полковник!

— Ну, коли їх зловлять, нам стане легше! — зітхаючи, сказав Коста. — А тобі нехай це буде наукою!

Пешо сам розумів, що наука, здобута такою ціною, ніколи не забудеться! Справді, коли б він послухав товаришів, тепер не лежала б на його плечах ця тяжка відповідальність. Він дійсно глибоко вірив, що диверсантів зловлять, але тепер уперше ясно відчув, — його помилка залишалась помилкою! Спільне рішення повинне було бути і для нього обов’язковим!

— І мені буде наукою, і всім! — сказав Пешо, почервонівши. — І це ясно, як двічі два — чотири.

Коли ці довго стримувані слова були висловлені, туман між друзями наче розтанув. Це сталося якось непомітно, і хлопчаки повернулися у свій квартал значно веселішими. Між ними були відновлені давні дружні стосунки, і тепер і сміх був щирішим, і посмішки теплішими. Вперше після стількох днів вони почували на серці незвичайне полегшення.

Коли вони підійшли до будинку Пешо, Чарлі перший помітив велику чорну автомашину.

— Дивіться! — вигукнув він здивовано. — Це машина полковника!

Хлопці аж затремтіли від збудження. Чи не трапилось чогось? Чи не зловили диверсантів?

— Очевидно, полковник приїхав до вас! — припустив Веселин. — Інакше чого машина стоятиме тут?

Першою думкою Пешо було швидко побігти нагору по сходах, але він заглушив у собі це бажання і, обернувшись, до товаришів, спокійно сказав:

— Ви почекайте в скверику! Коли є щось цікаве, я зараз же вийду і розповім вам.

Потім, не поспішаючи, він почав підійматися сходами. Полковник Філіпов справді був у батька Пешо. Він прибув сюди майже годину тому. Цього вечора йому необхідно було ще раз поговорити з Пешо і його товаришами.

Чекаючи хлопців, він не нудьгував — у нього було про що поговорити з батьком Пешо. Спочатку вони згадували минуле — спільних друзів, спільну роботу, далі розмова непомітно перейшла до хлопчиків. Полковник Філіпов ще раз висловив своє захоплення кмітливістю і винахідливістю хлопців, виявленими під час слідкування за Торомановим, їх гнучким розумом і тверезими рішеннями, тими дотепними способами, за допомогою яких діти розгадали всі загадки: особливо його захоплювала хоробрість, яку вони виявили в останні дні.

— Ми не знаємо наших дітей! — задумливо сказав Андреєв, — Нам здається, що вони прозорі, як скло, а вони повсякчас вражають нас якоюсь несподіваністю.

— Це тому, що вони для нас завжди залишаються дітьми, — сказав полковник, — а вони вже не діти, вони — розумні юнаки.

— Так, справді! — з несподіваним для тону їхньої розмови запалом погодився Андреєв. — І скажу тобі відверто — саме через це я не серджусь на свого сина.

— За що ж сердитись? — здивувався полковник. — Ще цього бракувало — сердитися на нього!

— Як за що? А згадай про його безглуздий вчинок — сунутися серед ночі до диверсантів!

— Ти помиляєшся! — підніс палець полковник.

— Зажди, я сказав же, що не серджусь на нього!

— Та немає ніякої підстави сердитись! Кінець-кінцем, це все-таки хлоп’ята, а зробили вони більше, ніж багато!

— А хіба не через нього втекли диверсанти?

— Це вже зовсім інше питання! Та й диверсанти ще не втекли!

— Так от, я більше скажу, — підхопив запально Андреєв. — Навіть якщо вони і втекли, все одно я не буду на нього сердитись! Для нас диверсанти не хтозна-яка проблема, а якщо й проблема — вона тимчасова, завтра вона вже перестане існувати! Але для нас довго ще існуватиме інша, гостра і життєво важлива проблема — виховання справжніх, достойних громадян республіки… А для цього треба виховати сміливу і сильну молодь, самостійну і хоробру! Щоб дзвеніла вона, як найчистіша сталь, щоб ми пишалися нею! Щоб мала своє обличчя, свою голову на плечах, свою фізіономію! Ось чого мені хочеться! Скажу тобі відверто, не подобаються мені ті педагоги, які перетворюють слухняність в покірність і виховують в наших дітях той дух підлеглості, якому вони самі служать десятиріччями. Та й що може вийти з таких дітей?

— Чорт забери, ти маєш рацію! — сказав полковник. — Не думав я про це, але мені здається, що ти вірно говориш! Андреєв замовк.

— Зрозуміло, це не все, — сказав він, подумавши, вже не так запально. — В сміливості і повинен бути розум, інакше ми всі повернемо назад… Повинна бути свідома дисципліна… А ось тут-то мій син серйозно завинився…

Саме в цю мить в кімнату зайшов Пешо. Побачивши полковника, він радісно посміхнувся.

— Зловили їх, товаришу полковник? — спитав Пешо.

Полковник похитав головою.

— Ще ні, хлопчику мій! Але зловимо! — І, подумавши трохи, додав: — Якщо ви допоможе те нам ще трохи, ми обов’язково зловимо їх!

Пешо весь загорівся. Чого ще кращого треба — знову, включитися в роботу, допомагати органам безпеки всіма своїми силами.

— А чим можемо допомогти вам, товаришу полковник? — збуджено спитав він.

Полковник Філіпов знов замислився.

Треба пригадати все, абсолютно все, що було між вами і Торомановим. Ви, звичайно, багато вже розповідали і надзвичайно багато допомогли нам, але відомості виявились недостатніми. Бандити зникли, наче крізь землю провалились, ми не можемо відшукати їхнього сліду. Я хочу, щоб ви знову все продумали, все пригадали собі — кожну, здавалося б, незначну деталь! Може статися так, що дрібниця, на яку ми досі не звертали уваги, наштовхне нас на якийсь слід… Розумієш, що я хочу сказати?

Розумію, товаришу полковник! — відповів трохи розчарований Пешо.

Він сподівався, що завдання виявиться серйознішим — вони знову слідкуватимуть за кимось, їздитимуть кудись міністерськими автомашинами. Полковник Філіпов неначе відчув, що відбувається в душі хлопчика, і поспішив додати:

Коли ми натрапимо на надійний слід, ви знову буде допомагати нам. А зараз важливо здобути щось, якусь деталь, вхопитися за щось…

— Товаришу полковник, хлопці чекають унизу! — сказав Пешо.

— Чекають?

— Побачивши машину, ми подумали, що сталось щось важливе.

— Молодці! Від вас нічого не сховаєш! — засміявся полковник. — Добре, йди, поговори з ними. Нехай вони теж знову все продумають, а завтра в обід заходьте до мене.

— Іду, товаришу полковник! — відповів Пешо чітко, майже по-військовому, і поспішив вийти.

— Я надіюсь на них, — сказав полковник Філіпов, коли дорослі залишились самі. — І чогось саме на них найбільша моя надія… Я переконався, що діти інколи бачать те, що для дорослих лишається непомітним.

На другий день в обід Пешо, Веселин і Чарлі зайшли до кабінету полковника. Хлопці були серйозні, обличчя їхні мали заклопотаний вираз, і полковник Філіпов одразу відчув, що розмова не пройде марно: хлопці посідали в зручних кріслах, приготували аркушики паперу, потім Пешо спитав:

— Можна починати, товаришу полковник?

— Слухаю вас уважно! — сказав полковник Філіпов цілком щиро.

Пешо почав свою розповідь, товариші його іноді щось доповнювали, вставляли. Коли через півгодини вони закінчили, обличчя полковника здавалось пожвавленим, в очах його з’явились радісні вогники.

— Ви просто чудові хлопці! — захоплено сказав він.

— Є щось важливе? — з надією спитав Пешо.

— Звичайно! По-перше, з опису видно, що машина ця — не шевроле, а бюїк…

— Я бачив її марку, — розгублено сказав Чарлі.

— Де?

— На покришці заднього колеса.

— Але покришка, мабуть, була просто замінена… Це — по-перше, а по-друге, — дуже важлива ознака — вм’ятина ца задньому правому крилі машини. Коли б ми знали раніш цю деталь…

— Тепер пізно вже?

— Ні, не пізно… Крім того, мені здається, слід звернути увагу на його інтерес до копалень… Чому Тороманов хотів напередодні таких важливих подій влаштуватися на роботу в копальнях?

— І ми думали про це! — сказав Пешо.

— Ось слід, якого не можна випускати! Директор копалень — мій особистий знайомий, він нам допоможе в розшуках. Треба ще сьогодні зв’язатися з ним!

Полковник Філїпов поговорив ще чверть години з хлоп’ятами, потім провів їх аж до головного виходу.

— Отже, ввечері будьте дома! — сказав він на прощання. — Можливо, хтось із вас буде мені потрібний!

— Будьте певні, товаришу полковник! — відповів за всіх Пешо.

Хлопці спускалися по сходах в піднесеному настрої. Ось вони знову потрібні, знову їх шукають, вони знову стали активними учасниками розшуків диверсантів.