Сліди залишаються

У кабінеті

Бебо й Юлія підійшли до будинку зубного лікаря, засапавшись від швидкої ходьби. За попереднім планом вони мали почекати Тороманова на той випадок, коли він якимось чином вислизне від переслідування інших. Бебо при цьому повинен був відразу піднятися до зубного лікаря і, сидячи в нього як звичайний пацієнт, дізнатись, що там робиться. Ця думка аж ніяк не приваблювала його, і він навіть відчував уже свій занімілий з’їдений зуб. Не дуже приємно буде, коли незнайомий лікар міцно притисне його на стільці і суне в дупло зуба противний свердлик.

В цю ранню післяобідню годину вулиця була безлюдна. Здалеку линув звичайний гомін великих столичних проспектів — дзенькіт трамваїв, гудки автомашин, тонкий свисток регулювальників. Звідкісь вилізла відгодована кішка і ліниво попростувала до протилежного тротуару. Юлії, зачарованій її м’якою ходою і великими жовтими очима, хотілося погукати їй «киць-киць-киць!», але раптом, згадавши про своє серйозне і важливе доручення, вона соромливо затулила рота.

Минуло чверть години, і нічого особливого не сталося. Час від часу якийсь випадковий прохожий перетинав вулицю, велосипедист подзвонював дзвоником, і знов наставала тиша. Вікна квартири зубного лікаря були відчинені, але в них не з’явилася жодна постать, наче в кімнаті і в кабінеті нікого не було. Протягом усього часу з парадних дверей цього білого будинку вийшла тільки якась згорблена бабуся. Так, чекати — це дуже нудно.

— Слухай, Бебо, давай пограємо в класи! — раптом запропонувала Юлія.

Бебо, який весь час думав про свого зуба, було не до ігор.

— Дурниці верзеш! — сказав він презирливо. — Адже я не дівчинка!

— І хлопчики граються в класи…

— Граються, тільки маленькі…

— І ми повинні гратися! — сказала наполегливо Юлія. — Якщо хто-небудь згори побачить у вікно, що ми стоїмо і когось чекаємо, нас можуть запідозрити…

Бебо, зітхнувши, погодився, Юлія дістала з кишені фартуха грудочку крейди, накреслила клітки, і гра почалася. Давно вже Юлія — ще відтоді, як вступила в компанію хлопців, — не гралася ні в які ігри, і тепер очі ЇЇ радісно заблищали. Саме в розпалі гри біля них хтось озвався:

— Можна й мені погратися?

Юлія злякано обернулася. На тротуарі стояла висока худенька дівчинка з двома товстими, блискучочорними косами і з новим червоним галстуком поверх білої блузки. Це була дівчинка, з якою Юлія познайомилась минулого разу, чекаючи на вулиці Тороманова.

— Ах, це ти! — зраділа Юлія. — Звичайно! Втрьох цікавіше!

Але Бебо насупився. Гратися з одною дівчин, кою в класи — ще сяк-так, а з двома — це вже ні на що не схоже. І потім… Якщо з’явиться раптом Тороманов, як вони відчепляться від неї? Він стрибав неохоче на одній нозі по квадратах, відчуваючи, як з кожною хвилиною псується його настрій. Обидві дівчинки помітили це.

— А ви не боїтесь гратися отут, на нашій вулиці? — раптом спитала Живка.

— А чого боятися?

— Як чого? А якщо прийде Крум?

— Який Крум? — не зрозуміла Юлія.

— Той, якого ви били минулого разу…

Юлія зовсім уже забула про нього. Бебо перестав стрибати і, сердячись з іншого приводу, гнівно пробурчав:

— Якщо з’явиться, я йому так дам, що аж он куди полетить.

Юлія з повагою дивилася на його палець — він показував аж на середину вулиці. Живка, старша і не така довірлива, повільно похитала головою:

— Не знаєте ви, який він, через те й кажете.

— Нехай тільки прийде сюди! — хоробро заперечив Бебо, хоч зовсім не почував себе так уже впевнено.

— Краще б не приходив, — скептично зауважила Живка.

— Ні, краще нехай прийде! Ми відучимо його чіплятися!

— У всякому разі він дуже поганий хлопець, — сказала тоном дорослої дівчини Живка. — Знаєте, його впіймали в школі, коли він малював крйдою фашистські свастики!

— Що? — здивувалась Юлія.

— Такі ламані хрести, — важно пояснила Живка. — Фашистську емблему!… Уявіть собі! Просто… фашист!

— Нехай тільки потрапить мені до рук! — погрозився похмуро Бебо.

Та не минуло й п’яти хвилин, як він гірко пошкодував про те. Саме в розпалі гри звідкись з дворів вийшов рудоволосий хуліган і, не поспішаючи, попрямував до дітей. Він був, як завжди, босий, в коотких штанах, в одній руці тримав сукувату палицю, а в другій уламок старого заліза. Побачивши це озброєння, Бебо відчув, як кров його засилає в жилах, обличчя ледве помітно зблідло, рудоволосий наблизився і, помітивши Юлію, втуир в Неї свої маленькі злі очиці. Було ясно, він упізнав давнього
свого ворога.

— Забирайтеся геть звідси! — наказав він грубо і похмуро. — Ну, щоб і духу вашого тут не було!

— Ти сам забирайся! — так само грубо крикнув на нього Бебо, але голос його неначе затремтів і обличчя втратило свій рішучий вираз. Все ж різкий тон справив враження на рудоволосого.

— Ач, який розумний! — сказав він більш лагідним тоном. — От як дам тобі раз, то прилипнеш, як гербова марка, до стіни!

— А я от як заїду тобі раз, то у тебе й очі повилазять!

Хоч погроза була страшна, тон Бебо прозвучав досить примирливо, і вигляд його не провіщав нічого особливого.

— Ого! — сердито пробурчав рудоволосий. — Який ти страшний.

— Мало було тобі минулого разу?
В очах рудоволосого мигнула ненависть і цікавість.

— Ага-а, так ти з тієї компанії? Через те такий лютий? — Він промовив і покрутив палицею в руці. — Підходь, підходь, саме ти мені й потрібний!

— А інші потрібні тобі?

— І вони потрібні…

— Тоді почекай дві хг’лини! Вони ось зараз прийдуть!

На обличчі рудоволосого виразно відбився неспокій.

— А де вони?

— Тут… нагорі, у зубного лікаря! Коли хочеш — можу свиснути їм! Поки скажеш «ой» — прибіжать!

Рудоволосий подивився довгим, сповненим ненависті поглядом на Бебо і потім, не кажучи ні слова більше, так само повільно попростував вулицею. Переможець, за яким залишилось поле бою, тріумфуюче глянув на дівчаток — на тих, через яких він не втік ще в першу хвилину. На його подив, обличчя в Юлії було непривітним, навіть похмурим.

— Дуже добре ти йому завдав страху! — з прикрістю сказала вона. — Просто в нього щока посиніла!

— Зажди, а…

— Коли б Пешо був тут, — перебила його Юлія сердито, — він би з ним звів рахунки…

Бліде обличчя Бебо почервоніло від раптового припливу крові.

— Зрозуміло, що не можна було зчиняти ґвалту! — збентежено сказав він. — Хіба ти не знаєш, яке наше завдання?

Юлія замовкла. Але остання фраза, видно, привернула увагу Живки, бо вона через якусь мить спитала:

— О А ви чого приходите сюди? Ви ж далеко звідси живете!

— Так… приходимо! — все ще ображений, пробурчав Бебо.

— Очевидно, тут плити кращі для класів, — трохи насмішкуватим тоном промовила Живка.

— Дурниці — класи! Я просто приходжу до зубного лікаря.

— Ага!

— Лікую собі зуба…

— Авжеж, тільки лікар живе нагорі…

— Чекаю, поки настане час! — сердито насупився Бебо. — Мені призначено на певний час…

Живка посміхнулася, її смугляве обличчя наче засяяло.

— Інакше кажучи, трохи боїшся, — сказала вона, але в тоні було більше співчуття, ніж насмішки.

— Ні, не тому, що боюся, а…

— Знаю, знаю… В усякому разі, всі кажуть, що зубний лікар просто диво! Працює без «ой»!

— Ти його знаєш? — спитала несподівано Юлія.

— Звичайно, знаю! Живемо ж в одному будинку… Я теж лікувала собі зуб у нього, подивися! — вона широко розкрила рота перед новою своєю подружкою. — Цей, пломбований, бачиш? Дуже хороша людина і добре працює, кажу тобі!

— Хороша людина, кажеш? — спитала Юлія.

— Авжеж, хороша…

— А ти впевнена?

— Як тобі сказати — впевнена, — але голос її не був до кінця упевнений, — взагалі, поважна людина…

Юлія уважно подивилася на неї.

— А я чула, що він — фашист! — раптом сказала Юлія.

Останнє слово примусило Живку здригнутися. Вона примружила очі, навіть трохи замислилась, потім усміхнулася.

— Ні, не фашист… Звичайно, ні… Звідки він може бути фашистом? Ти просто вигадала.

— А ти цілком упевнена? — спитав Бебо.

— Впевнена! — більш рішуче сказала Живка.

— А звідки ти знаєш?

— Тато казав мені… Бебо на мить замислився.

— А хто твій тато?

— Тато? Тато — офіцер!

— Очевидно, з старих офіцерів…

— Ні… — уже нетерпляче заперечила Живка. — І якщо хочеш знати, він учився у Радянському Союзі, два роки тому закінчив… А чому ви питаєте?

— Нічого, просто так говоримо! — пробелькотів задоволений Бебо. — Тільки от ми забули про гру… Чия черга?

— Моя, — відповіла Юлія без настрою.

Безперечно, вона мала від чого втратити настрій. По-перше, Бебо виклав усе перед Живкою і, по-друге, звідки зубний лікар може бути хорошою людиною? А якщо він справді хороша людина, як каже Живка, то, значить, вони потрапили на невірний слід, а всі так сподівалися, що у лікаря розплутаються всі загадки! Ні, не може бути, певно, Живка помилилася! Як може якась дівчинка збагнути таємниці шпигунів? Адже ж шпигуни для того й шпигуни, бо вміють добре прикидатися! Іноді можуть жити десять років під самим твоїм носом, учиняти диверсії, і ти нічого не помітиш!

Заспокоюючи себе такими доводами, Юлія все ж відчувала тривогу. Може, Тороманов випадково одвідав зубного лікаря? Може, не в нього буде розгадана загадка з підкинутим ключем? От і зараз — стільки часу минуло, а ніхто не йде сюди: ні Тороманов, ні хлопці. Чи не згаяли вони марно тут часу?

Та занепокоєння її було даремним. Через півгодини на вулиці показався Тороманов з перевантаженою сумкою в руці. Помітивши його, Бебо припинив гру і неспокійно обізвався:

— Треба вже йти! Лікар, мабуть, чекає мене!

— Добре, йди! — кивнула Юлія. — Я гратимусь тут з Живкою…

В кінці вулиці показався Коста, через якусь мить з’явився і Пешо. Точно в цю хвилину Тороманов зупинився перед входом в будинок, кинув швидкий погляд назад і шмигнув у двері. Бебо завагався трохи, потім подався спроквола до великого білого будинку.

Зайшовши всередину, Бебо оглянувся і пішов нагору по сходах. Він нервував, хоч нічого не було небезпечного в тому, щоб серед білого дня зайти до якогось зубного лікаря. Бебо зовсім уже забув про зуба, всі його думки були прикуті зараз до людини в білому і до незнайомого таємничого зубного лікаря, які, певно, вже нагорі про щось домовляються.

Вийшовши на третій поверх, він побачив табличку лікаря і нерішуче зупинився. Ні, немає вороття назад. Тільки-но він торкнувся пальцем кнопки, десь у глибині кімнати почувся ледве вловимий дзенькіт. Минула довга хвилина в напруженні, потім двері тихо відчинилися.

Бебо ковтнув повітря. На порозі стояв низенький широкоплечий чоловік з широким круглим і доброзичливим обличчям. Яскраві його очі спинилися иа збентеженому, майже зляканому хлопчачому обличчі, і в них з’явився насмішкуватий блиск. Зубний лікар, певно, по-своєму зрозумів переляк маленького пацієнта.

— Що сталося, юначе? — спитав він жартома.

— Я… я… у мене… один зуб… — промимрив Бебо.

Ах, ось воно що, у тебе лише один зуб! — засміявся зубний лікар. — Як же це так?

— Ні, ні! У мене один зіпсований зуб! — спохватився Бебо.

— Невже? А я впевнений, що не менше чотирьох. Ну, заходь!

Бебо покірно зайшов. Вони проминули короткий тісний коридорчик і зайшли до прийомної, такої ж тісної, без вікна і лише з кількома стільцями і низеньким круглим столиком, на якому лежали в безладді старі журнали з пошарпаними обкладинками. Перше, що побачив Бебо в прийомній, це товстенну сумку Тороманова, залишену між столиком і стіною. Наче притягнений магнітом, Бебо сів на стілець зовсім близько біля неї.

— Почекай трохи, у мене лише один паці єнт! — сказав лікар і пішов у кабінет.

Бебо допитливо подивився йому вслід. Лікар не причинив за собою двері, і хлопець зі свого місця бачив усе, що діялось в кабінеті. На величезному, ретельно вичищеному зуболікарському кріслі сидів Тороманов, недбало відкинувшись, наче в зручному шезлонгу на власній дачі. Тороманов сидів спиною до дверей, так що Бебо не міг бачити його обличчя, та це якраз було зручно — було б зовсім неприємно, коли б цей чоловік у білому весь час дивився на нього.

— Розкрийте рота! — сказав лікар і взяв якийсь довгий нікельований інструмент. — Так! Є ще трохи роботи!

Бебо замислився. Ні, це зовсім не схоже на таємничу розмову. Тороманов тільки що сів у крісло, і коли б вони мали щось сказати один одному, то хоч би причинили двері до кабінету. А чому вони відчинені? Мабуть, тому, що в прийомній не було вікна, і світло до неї йшло з великих сонячних вікон кабінету. Крім цього, в поведінці зубного лікаря відчувалось щось офіційне, як і в поведінці кожного звичайного лікаря до будь-якого звичайного пацієнта. Чи не даремно тут колупатимуть йому зубa? Ні, ні! Треба не поспішати з висновками! Шпигуни, відомо, ніколи не виказують, що між ними є якісь небезпечні зв’язки.

Як тільки лікар нахилився з інструментом над Торомановим, Бебо уважно подивився у велику базарну сумку. З усього видно було, що в ній повно різних харчів — висовувалися кінці домашньої ковбаси, пахло свіжим сиром, приваблювали золотавою скоринкою кілька білих хлібин. Бебо, який нічого не їв від обіду, проковтнув слинку. А чи немає там романів? Ні, не видно було ніяких книжок! Раптом Тороманов заворушився на місці, і Бебо обережно сів назад. Поки лікар працював, вони не перемовилися жодним словом. Нарешті зуб був запломбований, і Тороманов з полегшенням трохи підвівся з крісла.

— Закінчили? — запитав він трохи нетерпляче.

— З цим закінчив… А міст?

— Ні, не зараз! — похитав великою головою Тороманов. — Поспішаю, справа є…

— Це недовго, — сказав лікар. — Хоч підготуємо…

— Ні, ні… Немає смислу зараз… Та й до того ж я їду цими днями, коли повернусь — тоді!

— Як хочете! — люб’язно посміхнувся зубний лікар. — Але краще розпочату справу доводити до кінця…

Тороманов підвівся, вийняв з кишені пачку дрібних грошей і заплатив. Потім він підтягнув ремінь на брюках, який попустив був, сидячи в кріслі, і повільно подався до прийомної. Бебо схилився над журналом, що тримав у руках, але, незважаючи на це, уважно слідкував за всім. Тороманов узяв сумку з продуктами, недбало буркнув «до побачення» і так само повільно вийшов з прийомної. Бебо добре бачив, як зачинилися двері за його спиною і тихо клацнула автоматична засувка.

Якусь мить Бебо сидів приголомшений. Те, що сталося, зовсім не відповідало їхнім попереднім передбаченням. Адже всі гадали, що Тороманов носить повні сумки з книгами і продуктами зубному лікареві, що тут, в його кабінеті, заховані кінці усіх таємниць, а тепер виходило, що вони гірко помилилися. Тороманов виніс сумку з продуктами і хтозна-куди тепер він мав піти, хтозна-якими іншими таємничими шляхами мав передати їх.

Бебо відчув розчарування, гнів, жаль — до такої міри, що він навіть забув, де знаходиться.

— Давай, юначе! — почувся голос з кабінету лікаря.

До біса цього зубного лікаря! Тепер, після всіх інших неприємностей і нещасть, він мусить зазнати ще й жорстокої муки. Бебо підвівся, як засуджений, із стільця і покірно підійшов до нікельованого крісла.

— Сісти? — спитав він упалим голосом.

— Аякже!’ — посміхнувся лікар. — Навстоячки, звичайно, не можна.

Бебо сів наче на електричний стілець і глянув благаючим поглядом на лікаря.

— Але, прошу вас, пане лікарю, зробіть так, щоб зовсім не боліло!

— О, господи, який герой! Зрозуміло, що не болітиме! Для цього досить, щоб ти сидів тихо й не ворушився.

І справді, не боліло. Після огляду виявилось, що у Бебо два зіпсованих зуби, але лікар почав лікувати лише одного. Він працював спритно, обережно, іноді хитро підморгував своєму маленькому пацієнтові.

— Ну, що, боліло? — спитав лікар, коли закінчив роботу.

Бебо, зрадівши, підвівся з крісла. Він майже забув про Тороманова, забув свої тривожні думки — його сповнювало радісне почуття, що він врятувався від мук.

— Завтра я знову прийду! — великодушно пообіцяв він і просто вилетів з кабінету.

Поки він біг по східцях, веселе посвистування лунало по всіх поверхах; спортивні тапочки Бебо лише на мить злегка торкалися приступок. Раптом на останньому поверсі сходів Бебо зупинився. Йому здалося, що чиясь біла спина майнула біля вхідних дверей і зникла на залитій сонцем вулиці. Цю спину Бебо пізнав би навіть уві сні… Короткої миті, протягом якої він бачив її, було досить, щоб упізнати Тороманова. Одного тільки не міг пояснити собі Бебо — де був Тороманов оці десять хвилин, поки лікар возився з його зубом. Та зараз не було часу гадати. Бебо швидко вибіг на вулицю — саме в ту мить, коли Тороманов повертав на іншу вулицю. По протилежному тротуару недбало йшов Коста, заклавши руки в кишені.

— Не втечеш! — з полегшенням зітхнув Бебо.

Він бачив, що трохи далі, коло церкви, двоє хлопчаків захоплено грають у м’яча. Та він знав — це захоплення було удаваним — хлопці лише чекали, доки з’явиться Тороманов, щоб перехопити від Кости дальше спостереження.

Бебо озирнувся і побачив Пешо, який сердито дивився на нього. Трохи віддалік стояла Юлія і про щось жваво розмовляла з Живкою. Насуплений Пешо підійшов до Бебо. На його обличчі був помітний справжній гнів.

— Чого ти приклеївся до нього? — стримуючи себе, сказав він. — Вирішили ж, що ти залишишся у зубного лікаря. А ти… бігаєш, як лоша за кобилою!

Спочатку Бебо розгубився від сердитого виразу на обличчі товариша і його безпідставного обвинувачення.

— Стривай, Пешо, я поясню тобі…

— Що ти мені поясниш, все ясно!

— Та я ж і залишився в лікаря… і був там майже десять хвилин. Чесне піонерське, ось дивися… — і він показав дупло зуба.

Пешо з недовір’ям подивився на зуба.

— Чи не хочеш ти сказати, що Тороманов десять хвилин сходив униз?

— Не знаю, де він був, але я його наздогнав біля парадних дверей.

— Зелений ти ще, брат! — знову розлютився Пешо. — Спритно тебе обдурили! Поки ти сидів з відкритим ротом на кріслі, лікар відвів його в другу кімнату, вони зробили, що їм треба, і Тороманов перед тобою вийшов з квартири.

Тут уже Бебо не витримав.

— Якщо ти так поспішаєш лаятись, то я нічого тобі не скажу. Але знай — лікар чесна людина!…

— Ха-ха, оце добре! — здивувався Пешо. — Якщо чесні люди приятелюють з темними особами і складають у себе купи продуктів, тоді якими вже можуть бути нечесні?

Коли б ти вислухав мене, ти б усе зрозумів! Я не спускав Тороманова з очей, поки він не вийшов з квартири. І я впевнений, що лікар вважає Тороманова звичайнісіньким пацієнтом.

Тоді навіщо він бере продукти?

— В тому-то й річ, що він… — Тут Бебо зупинився трохи, щоб справити більше враження. — Він носить продукти не зубному лікареві!

— Ти впевнений? — схвильовано і приголомшено вигукнув Пешо.

— Звичайно, впевнений! — з гордістю сказав Бебо. — Я заглянув у його сумку — продукти були на місці… Трохи згодом він узяв сумку і виніс її на моїх очах, разом з усім, що в ній було!

— Куди виніс?

— Як куди? Виніс її з квартири, автоматична засувка клацнула за його спиною, і все!

Обличчя Пешо набрало зовсім занепокоєного і спантеличеного виразу.

— Цього не може бути! — сказав він, і в голосі його вперше за той час, як почалася ця історія, почулися нотки безпорадності.

— Як не може бути? — в свою чергу здивувався Бебо.

— Не може бути, бо… бо Тороманов вийшов з будинку із зовсім порожньою сумкою!

Тепер уже Бебо дивився на нього широко розкритими очима.

— Правда?

— Абсолютна правда! — Погляд Пешо раптом прояснився. — Чекай, справа не загинула! Якщо він і не лікареві носить продукти, то він все одно носить їх у цей будинок. Це вже напевне!

І схвильовано пройшовшись уздовж тротуару, палко додав:

— Бачиш, яке важливе відкриття ми зробили?… Просто дивно!

Але Бебо, мабуть, не бачив у цьому відкритті нічого радісного.

— Чортівня якась! — вилаявся він. — Ледве натрапили на слід, і тепер все пропало!

— Чекай, ще нічого не пропало. Знайшлось!
Бебо безпорадно махнув рукою, наче бажаючи сказати: «Поки шукатимеш вуздечку, кінь втече». Але очі Пешо аж сяяли від внутрішнього збудження.

— Перетрусимо весь будинок, — додав він, — але дошукаємось, у чому справа!

Враз Бебо обернувся і уважно подивився на обох дівчат, які все ще грали в класи, раз у раз кидаючи на них цікаві погляди. «А чому ні?» майнуло йому в думці. Це справді полегшило б їм справу.

— Слухай, у мене з’явилась хороша ідея! — сказав він.

Пешо глянув на нього запитливо.

— Бачиш ту дівчинку? Ту, що грається з Юлією? Вона живе в цьому будинку і знає всіх людей. Найкраще поговорити з нею, докладно розпитати її…

— Не можна довірятися незнайомим особам! — похмуро сказав Пешо.

«Особа» наче відчула, що йдеться про неї, і втупила в них свій допитливий погляд.

— Слухай, її батько офіцер! — поспіхом вів далі Бебо. — І вона свідома, даю тобі слово честі! Та й що робити, все-таки треба знайти якогось знайомого з цього будинку.

— Дівчата занадто балакучі, — зауважив Пешо, але відчувалось по тону, що він уже згоджується.

— Ну, гаразд, ми не скажемо їй усього!

— Ну, отак можна!

І, поміркувавши з хвилину, тихо додав:

— Добре, спробуємо з нею! Тільки треба трохи поміркувати, як це зробити!

Дівчатка зовсім припинили гру і дивились на них допитливими очима.