Сліди залишаються

Ключ знаходить замок

Того ж вечора вся група зібралася в маленькому скверику, щоб вирішити усі ці надзвичайно важливі питання. На їхнє нещастя, ніч була зовсім ясною, місячною, і вони сховались серед кущів бузку, щоб не привертати уваги випадкових прохожих. В темних безлюдних алеях блукали поодинокі собаки, зрідка підходячи до кущів, обнюхували їх і, блиснувши на мить очима, зникали. Людей не було видно — лише на одній віддаленій лавці сиділа парочка, але обоє були так захоплені своєю розмовою, що ні на кого і ні на що не звертали уваги. Єдиний місяць, що байдуже кидав свої бліді промені на гілля дерев, був свідком нічної хлопчачої розмови.

Перший узяв слово Пешо. Повільно, докладно, не пропускаючи ані найменшої подробиці, він розповів про все, що сталося протягом останнього вирішального дня. Виклавши факти, він висловив свої міркування і дав пояснення всім тим подіям, які досі здавались їм такими загадковими і незрозумілими. Хлопчаки слухали його, затамувавши подих, не перешіптуючись, жодного разу не обізвавшись, і лише їхні напружені обличчя свідчили про ту незвичайну увагу, з якою вони слухали цікаву розповідь.

— Немає ніякого сумніву, що в квартирі інженера Дончева переховуються шпигуни або диверсанти! — закінчив Пешо. — Інженер залишив сзій ключ Тороманову, щоб той постачав їм харчі і усе інше, що їм буде потрібно… По-моєму, це безперечний факт!

— Не зовсім безперечний! — обізвався тихо Веселин. — Він був би безперечний, коли б ми перевірили ключ…

Пешо подивився на Веселина, але не відповів одразу. Висловлюючи свої докази уперненим і переконливим тоном, в глибині душі він відчував деяку невпевненість. А що, як Тороманов заходив в іншу квартиру? А що, як інженер Дончев раптом повернувся додому і робить щось з допомогою електрики? Справді — лише перевірка ключа могла б розвіяти усі сумніви.

— Це неможливо! — сказав Пешо. — Двері можуть рипнути, люди всередині почують!

— Правильно! — погодився Коста.

Пешо першим запропонував повідомити міліцію про свої спостереження, і всі одностайно з ним погодилися. Хоч спостереження за Торомановим стало найзахоплюючою пригодою, яку вони будь-коли переживали, все ж діти ясно усвідомлювали, що час уже розстатися з нею. Самі вони більшого не зможуть зробити, і, як видно, не залишалось нічого іншого, крім негайного арешту злочинців. Та з приводу питання, як саме і кого повідомити, виникли протиріччя. Коста запропонував зараз же піти в найближче міліцейське відділення, але Пешо енергійно заперечив.

— Це справа не міліцейських відділень, — заявив він рішуче. — Вони займаються дрібними випадками, а тут справа небезпечна і велика. По-моєму, ми повинні повідомити в органи Державної безпеки.

Нарешті усі погодилися з Пешо, але виникло нове утруднення: де знаходиться Державна безпека? Цього ніхто не знав і не було в кого спитати. Вирішили піти в Міністерство внутрішніх справ, попросити прийому в якогось важливого начальника і через нього зв’язатися з самою Державною безпекою.

— А коли ми це зробимо? — спитав незадоволений Коста.

— Ясно, що завтра! — твердо відповів Пешо.

— До завтра пташки можуть вилетіти… Якщо будете шукати, то краще шукайте зараз!

— Пізно, — підтримав Пешо Веселий. — Кого знайдеш там серед ночі?

— Не може не бути чергових! — наполягав Коста. — Найкраще ідіть зараз.

— Підемо завтра! — заявив рішуче Пешо. — За одну ніч нічого не станеться! Тороманов поніс їм продуктів на кілька днів, ясно, що вони не збираються тікати!

Міркування здалося слушним, і хлопчаки погодились. Вирішили рано-вранці виставити пости перед будинком Тороманова і будинком інженера Дончева, а в цей час Пешо і Веселий підуть у Міністерство внутрішніх справ.

На цьому збори закінчились, і хлопці почали розходитись. Місяць уже сховався за дахами великих будівель, сквер зовсім обезлюднів. Щось сумне було в цій останній нараді — із завтрашнього дня вони знову повертались до свого звичайного життя із звичайними хлопчачими іграми… Нічого, адже вони виконали свій обов’язок! Коли почнеться новий навчальний рік, уся школа і вся піонерська організація знатиме, як спритно вони виконали важке завдання, скільки проникливості й догадливості справжніх розвідників вони виявили!

Пешо, Веселин і Юлія пішли разом. Після темряви сквера вулиця здалася їм зовсім світлою, і це трохи розважило їх. Все ж вони йшли мовчки, — хлопці, засунувши руки в кишені, думали про завтрашню нелегку місію, а Юлія насилу стримала зітхання в грудях. Нарешті, не витримавши тривоги, що її охопила, Юлія тихо промовила:

— А тепер, коли все скінчилося, ви будете гратися зі мною?

— Будемо, — недбало відповів Пешо.
Тон його вразив Юлію.

— Обіцяєте, а… потім почнете знову ховатися…

— Не будемо ховатися, — заспокоїв її Веселин. — Навіщо ховатися?

— Звідки мені знати? Не хочете ви гратися з дівчатками!

Хлопці не відповіли.

— А бачите, скільки я вам допомогла! — сказала засмучено Юлія. — Скажіть, хіба я не допомогла вам?

— Ну, допомогла, допомогла! — трохи нетерпляче обірвав її Пешо.

— Авжеж! Хто виявив будинок зубного лікаря? Я! Та й учора ввечері! Коли б я не познайомилась з цією… Живкою, як би ви викрили диверсантів? Все уникаєте дівчаток, а без них нічого не виходить…

— Правильно! — сказав Веселин. — Живка дуже нам допомогла.

— Кмітлива дівчинка! — зразу погодився Пеню.

Юлія знову відчула образу.

— Кмітлива? — спитала вона з ледве вловимою гіркотою.

— Кмітлива і розумна! — додав Пешо, не відчуваючи, який відгук мають його слова. — 3 такою дівчинкою можна гратися!

Юлія ковтнула повітря.

— А я дурненька, так?

— Ні-і! — протяжно мовив Пешо. — Чого ж ти дурненька?

— А яка?

— Ти… ти просто симпатична!

Спочатку Юлія не могла зрозуміти — це краще чи гірше. Вона глянула на Пешо. Він посміхався так щиро, що Юлія одразу відчула себе винагородженою за всі прикрості.

— Значить, що? Все ж я не розумна?…

— Звичайно, що розумна! — цього разу переконано сказав Пешо.

Що можна було ще казати? Юлія сама не помітила, як почала підстрибувати на одній ніжці, точнісінько так, як маленькі дівчатка, коли думають про щось хороше. Перед тим як розійтися Пешо замислено сказав:

— Все ж, Веселин, ти мав рацію!

— Щодо чого?

— Щодо перевірки… Зовсім інакше було б, якби перевірили ключ! Тоді пішли б з чистою совістю!

— Ні, не можна! — відповів Веселин. — Це ризиковано, а тепер уже нам не треба ризикувати!

Юлія відчула, що серце її аж застрибало в грудях. Що це знову надумав Пешо?

— Звичайно, ризиковано, — погодився він, зітхаючи. — І все-таки… щось мене шкребе, не поставити б себе в дурне становище! — Може, ми помиляємось?

— Не помиляємось! — палко заперечила Юлія. — Слухайте мене, не помиляємось! Все так і є, як ми гадаємо!

— Так! — хитнув головою Пешо, немов переконуючи й себе. — І не може бути інакше. Ну, до побачення!

Пешо пішов, заклавши руки в кишені. Дома його зустріли трохи сердито, мати навіть полаяла. Та й батько, який ніколи не робив йому зауважень за пізнє повернення додому, цього разу красномовно посварився пальцем.

— Щось ти перебираєш! — сказав він серйозно. — Останнім часом щось пізненько повертаєшся додому.

Пешо тільки знизав плечима і мовчки сів до столу.

— Хіба можна так захоплюватися іграми? — сердилася мати. — Ти вже не дитина, подивись, як виріс!

— Не грався я! — різко і сухо відповід Пешо.

— Ого! А що ж ти робив?

— У справі ходив…

Хоч батьки й намагалися бути серйозними, але вони одночасно засміялися. Суворе, стомлене батькове обличчя враз наче помолодшало, очі весело заблищали.

— Ну, а чи не можна якось дізнатись, що це за нічна справа? — спитав він жартома.

— Настане час — узнаєте! — ображений, похмуро відповів Пешо. — І тоді, може… гм, вам буде незручно, що ви насміхалися…

— Прошу, прошу, ми не насміхаємося! Як я можу насміхатися із свого первістка?

— От і насміхаєтесь!

— А скажеш, чому ти спізнився?

— Не скажу! — рішуче заявив Пешо.

— Це не відповідь для вихованого хлопця…

— Завтра ви і без цього все зрозумієте… А зараз нічого не можу сказати…

— Чому не можеш сказати?

— Тому що я обіцяв… і дав чесне піонерське слово!

Батько мовчки подивився на нього.

— Ну, що ж! — сказав він нарешті. — Людина завжди і при всіх обставинах повинна дотримуватись даного нею слова… Хто цього не робить, той просто не людина, з ним не треба навіть говорити.

— Отож! — палко погодився Пешо.

— Коли так, то я хочу, щоб ти і мені дав слово, — сказав серйозно батько. — Я не питатиму про твої справи, але ти мені обіцяй, що не зробиш нічого, через що потім і ти, і я будемо червоніти…

— Ось про це я можу зараз же дати тобі.

— Дуже швидко даєш його! — сказав невдоволено батько. — Коли людина дає слово, то повинна дуже серйозно подумати… Слово не горобець, вилетить — не спіймаєш!

— Знаю! — сказав коротко Пешо, і темні очі його заблищали.

На цьому розмова припинилася. Через деякий час Пешо ліг, однак, хоч він був дуже стомлений від сповненого тривогами і напруження дня, не міг заснути. Вже кілька років він спав сам на диванчику у великій кімнаті, і йому дуже подобалось це, як йому здавалось, привілейоване становище. Залишаючись сам, він міг читати скільки завгодно (за що, зрештою, ніхто його і не лаяв) або просто так лежати і думати, мріяти про тисячі цікавих справ, бути героєм найрізноманітніших подвигів. Це були приємні години, його власні години.

Але цього разу думки його були неспокійні. Завтра все кінчалося, і хтозна-чому сам кінець здавався йому якимось неприродним, безрадісним. Вони самі виявили злочинців, самі натрапили на їхній слід, розгадали їхні заміри, і тепер, коли треба поставити ворогів на коліна, хтось інший має зробити це! Хоч би їх викликали під час арешту, знайшли б спосіб звернутися за допомогою і до них, хлопчиків і дівчаток! Ні, не зроблять цього! Скажуть — небезпечно, це не для вас! А хіба все те не було небезпечним, що вони досі робили? Невже і це було не їхнім ділом? Ясно, ні! Все, що робиться для блага батьківщини, однаково важливо і для дорослих, і для дітей, і для старих.

Та цієї ночі більш за все його непокоїли думки про таємну квартиру диверсантів. Всупереч усьому сумнів колючкою засів у серці. Чи справді Тороманов ходив у квартиру інженера Дончева? Чи справді в цій квартирі переховуються диверсанти? А якщо вони помилилися? А якщо якась звичайна стара бабуся хтозна з якої причини зайшла в порожню квартиру і хтозна для чого вмикала електрику? Чому інженер Дончев не міг залишити ключ і квартиру якійсь звичайній чесній людині, щоб вона користувалася нею під час його відсутності? Це було не дуже ймовірним, та все ж було можливим. І чи не тому вони зробили саме такі висновки із своїх спостережень, що їм цього дуже хотілося? А потім, після перевірки, якийсь начальник добродушно, але іронічно посміхнеться їм: дякуємо, друзі, за добрі наміри, але, як бачите, все це ваша фантазія, там просто якась бабуся поралась!

При цій думці Пешо відчував, як він червоніє і дрібні холодні краплини поту виступають на лобі. Ні, такої образи він би не стерпів!

Зрозуміло, він би не вагався, коли б перевірив квартиру кинутим Торомановим резервним ключем. Якщо відімкнуться двері цим ключем, значить, туди ходив Тороманов! А чого він ходить туди, навіщо носить цілі купи продуктів і книжок? Чесні люди не ховаються, вони самі купують собі харчі, засвічують лампи і провітрюють кімнати. Ні, не буде ніякого сумніву, якщо ключ Тороманова відмикає інженерову квартиру!

Тоді… тоді чому б не спробувати? Ця думка з’являлась не вперше, та він завжди відкидав її. Пешо не боявся за себе, але побоювався, щоб злочинці не догадалися, що хтось натрапив на їхні сліди, і не втекли в останню мить! Тоді хто йому простить і хто його виправдає? Та вже й пізно, він нічого конкретного не може зробити, не маючи згоди своїх товаришів. Здається, треба уже попрощатися з цією останньою можливістю!

Але він не розставався з нею, сон летів від нього.

Так застала Пешо північ. Стінний годинник в батьковому кабінеті мелодійно видзвонював дванадцять мідних ударів. Хлопець прислухався. В кімнаті було зовсім тихо, темрява оповила предмети, зробивши їх зовсім невидимими. В глухій тиші ледве-ледве чутно поскрипувала шашіль, але зараз і цей ледве вловимий шурхіт здавався Пешо тривожним.

А чому, зрештою, не перевірити? О першій чи о другій годині ночі бандити обов’язково поснуть, не будуть же вони пильнувати всю ніч! Хіба так важко чи небезпечно прокрастися тихенько сходами, так само ж тихенько сунути ключ в замок, легко, зовсім легко покрутити його і так само тихенько повернутися назад? Хто знатиме, що він учинив недозволену нічну екскурсію? Ніхто! Зате з яким спокійним і легким серцем піде він завтра в Міністерство, яким упевненим тоном доповідатиме про все, що сталось!

Треба було лише стиснути зуби і зважитись! Але остаточне рішення не приходило, і Пешо з важким серцем крутився в постелі.

Пробило першу годину. Тоді раптом, так не вирішивши нічого, Пешо підвівся з ліжка Не можна вмикати світло! Зовсім тихенько обережно, щоб не зачепитись за щось, вії одягся, потім став нерішуче перед вікном. By лиця була зовсім безлюдна, спокійно і якось мертво горіли в темряві ліхтарі.

Піти чи ні?

Двері ледве чутно рипнули, Пешо опинився в прихожій. В кутку за дверима — немов це причаїлись якісь люди, — висів одяг на вішалці.

Ні, назад вороття немає!

Через півхвилини Пеню був уже на вулиці.

Спочатку він ішов повільно, ніби вагаючись, але з кожною хвилиною хлопець все більше й більше прискорював кроки. Ніде по дорозі він не зустрів людей, навіть міліціонерів не було на розі вулиць — лише чулися власні кроки. Тільки перейшовши трамвайну колію, він побачив групу ремонтних робітників, які стукали по рейках, і перед його очима заблищали сліпучі блискавки автогену.

Ось і вулиця, де жили бандити, ось і великий темний масив будинку. По всьому зовнішньому фасаду не світилося жодне вікно, будинок був схожий на сліпого. В квартирі інженера Дончева вікна, як і раніш, були закриті і щільно обклеєні старими газетами. Пешо перейшов вулицю і, підійшовши до парадних дверей, злегка натиснув ручку.

Двері були замкнені. Він дістав ключ, який дала йому Живка, і обережно відімкнув їх. Чи засвітити лампу на сходах? Він мить вагався, потім натиснув кнопку. Біле, несподівано яскраве світло залило все — і мозаїку на сходах, і потемнілі, давно не фарбовані стіни. Пешо знову замкнув двері, щоб не захопив його зненацька хто-небудь знизу, і тихенько, ступаючи лише на носки гумових тапочок, пішов по сходах. Другий поверх був близько, і він скоро добрався до площадки перед квартирою інженера Дончева. Коричньові двері були без ручки, лише мали кульку для натиску. Щоб зайти, людина повинна затримати ключ у відімкненому стані і натиснути двері.

Все це Пешо обдумав ще по дорозі, але тепер стояв перед замкненими дверима і все-таки вагався, хоч у цю мить не відчував ніякого страху. А що як всередині люди не сплять? Та, зрештою, що з цього — навіть коли вони не сплять, все одно не почують тихий вхід ключа в замок і ще більш тихий оберт. Коли ключ обертається, не потрібно’навіть відчиняти двері, все буде і так цілком ясно.

Пешо сунув руку в кишеню і вийняв ключ Тороманова. Лише зараз взяв його острах, серце посилено заколотилося. А що як за дверима є людина? Як стоїть там на посту? Саме цей острах підштовхнув хлопця до дії: йому стало соромно за це почуття, він наблизився до дверей і обережно сунув ключ в отвір замка.

В цю мить лампа погасла.

Пешо здригнувся, але силою волі переміг хвилювання, від якого злегка тремтіла рука. Тепер, більш ніж будь-коли, потрібний спокій. Ще тільки натискаючи на ключ, Пеню відчув, що ключ важко ввійшов у замок. Від страшного підозріння, що мучило його весь вечір, у хлопця аж підкосились ноги, але він швидко оволодів собою. Адже ключ зовсім новий, досі не спробуваний, і нічого дивного немає в тому, що він насилу входить.

Заспокоївшись, Пешо рішуче натиснув на ключ, щоб обернути його, й знов остовпів: ключ не обертався!

Чорт забери, що це означає? Невже виправдались всі його сумніви? Невже так безглуздо і безславно завершилась уся справа? Пойнятий відчаєм, він натиснув ще сильніше, і цього разу відчув, що ключ почав повільно, немов через силу, обертатись!

Замок тихенько клацнув, двері відімкнулися! Це клацання не було передбачене, Пешо гадав, що двері замкнені не тільки на замок. Нічого! Важливо, що ключ підійшов, що все виявилось так, як мало бути. Радість щасливого відкриття просто залила хлопчикові груди. А тепер що зробити, чи відчинити двері? Ні, немає ніякого смислу! Розумніше за все буде замкнути їх знову, придержавши цього разу, щоб засувка не клацнула, потім тихенько витягти його і так само тихенько збігти вниз по східцях.

В цю мить зсередини почувся гучний тріск, двері зі страшною силою розчинилися, ключ просто вилетів з рук. Пешо відчув, як його обдала різка хвиля повітря, перед ним з’явилась невиразна чорна постать, потім дужа рука схопила хлопчика і, мов пір’їнку, вкинула його всередину. Пешо упав на коліна, боляче вдарився лобом об щось гостре і майже знепритомнів.

Опам’ятався Пешо від грюкання дверей і різкого клацання засувки, Першою думкою було — одчайдушно крикнути на весь голос: — Рятуйте!

Та він не крикнув. Почуття сорому і власної гідності перемогло навіть в цю страшну хвилину. Він міцно стиснув зуби, готовий боротися на життя і смерть, дряпати, кусати — але не здаватися злочинцям без жорстокого бою.

Раптом яскраве електричне світло залило прихожу.