В надійні руки

Цієї ночі майже ніхто з учасників події не міг спати.

Лише Юлію відвезли одною з автомашин додому. Перед будинком між полковником і дівчинкою сталася суперечка, як їй зайти в квартиру — у двері чи знов через вікно. Зрозуміло, дівчинка енергійно наполягала: через вікно! Полковник повеселішав, гра сподобалась йому.

— Нехай буде так, — сказав він, по-батьківському плескаючи Юлію по худеньких плечах. — Однак завтра повідомимо батька, інакше не можна.

— Прошу вас, товаришу полковнику, не кажіть йому! — попросила дівчинка з безпорадним виглядом.

— Як же можна не сказати? — стримано посміхнувся полковник. — Ми зобов’язані сказати йому.

Юлія кивнула Пешо, який повинен був їхати машиною до Міністерства. Раптом вона простягнула йому свою білу ручку крізь відчинене віконце, очі її налилися сльозами. Вперше їм довелося потиснути один одному руку, як це роблять дорослі.

— Ти не сердься на мене! — сказала вона, майже плачучи. — Сам бачиш, що я не вину вата…

Пешо відчув, що і в нього очі сверблять.

— Щоб я на тебе сердився! — вигукнув він схвильовано. — Мені нема за що на тебе серди тись!

Автомашина рушила. Незабаром на безлюдній вулиці, де жила Юлія, якийсь випадковий прохожий побачив здалеку незвичайне видовище: два молодих офіцери в синіх кашкетах, обидва збентежені своєю незвичайною місією, допомагали дівчинці стрибати через вікно в кімнату. Опинившись всередині, Юлія уважно прислухалась. Тихо! Вона махнула рукою двом своїм друзям, які ще дивилися знизу, посміхнулась їм і зникла в темряві кімнати. В ту ж мить на вулиці тихо запрацював мотор автомашини.

В цей час Пешо, сидячи в кабінеті полковника, вже докладно розповідав Філіпову історію з кинутим ключем.

Полковник часто перебивав його, розпитував про найменші дрібниці, задавав додаткові запитання. Розповідь Пешо чи, вірніше, розмову його з полковником весь час записував стенограф. Від уваги полковника майже нічого не сховалось. Ні продавець, до якого звертався Тороманов, ані зміни в туалеті пані Тороманової.

З самого початку дві обставини привернули увагу полковника Філіпова — відвідування Торомановим букіністичної книгарні і нічна подорож на автомобілі. Поки він з’ясовував найменші дрібниці та епізоди, що стосувались відвідування книгарні, подзвонив телефон. Полковник узяв трубку, послухав деякий час з байдужим виразом, потім коротко наказав:

— Гаразд! Продовжуйте розшуки. — Потім, глянувши на хлопця, задумливо додав: — Тороманов утік разом з дружиною! Іншого, зрозуміло, не можна було й чекати!

Щодо автомашини, на якій Тороманови їздили вночі, Пешо міг дати про нього вичерпні відомості — марка, модель, зовнішні відмітні риси — все, крім номера. Як не дивно, а номер він забув, хоч і пам’ятав окремі цифри. Виникла необхідність викликати серед ночі Чарлі, і один офіцер поїхав за ним.

— Це питання надзвичайно важливе! — серйозно сказав полковник Філіпов, наче говорив з кимось із своїх помічників. — По-моєму, диверсанти втекли з міста на машині. Думаю, що це та сама машина, на якій їздив Тороманов.

— Я не чув, щоб заводився мотор, — сказав Пешо. — Я дуже уважно прислухався, навіть чув, як відчиняли й зачиняли двері внизу, але машина не під’їжджала.

Полковник посміхнувся.

— Нічого дивного немає, — сказав він. — Бандити вжили заходів, щоб виїзд їх з міста автомашиною залишився в таємниці. Вони, однак, не подумали про одну дрібницю.

Очі Пешо заблищали від цікавості.

— А мені ви скажете, яка це дрібниця?

— Звичайно, ти ж мій помічник! Вони не зважили на дощ! Та і навряд чи вони гадали, що тебе знайдуть в квартирі ще цієї ночі…

— Як це на дощ? — не зрозумів Пешо.

— Дуже просто. Машина, яка повезла диверсантів, зупинилась не біля будинку, де живе інженер Дончев, а за рогом, на іншій вулиці, щоб ти не почув стукоту мотора. Поки машина чекала їх, пройшов невеликий дощ — хвилин на п’ять. Потім машина поїхала. Розумієш?

Пешо подумав трохи, потім збуджено вигукнув:

— Зрозумів! Машина поїхала, а там, де вона стояла, місце залишилось сухе.

— Молодець! — щиро захоплений, обізвався полковник, плескаючи хлопця по спині. — Молодець, саме так!

Пешо весь аж зашарівся від похвали.

— Звичайно, — говорив далі полковник, — вони могли не припустити цієї помилки. На вулиці ростуть великі акації, під ними так само сухо. Шофер міг просто загнати машину під одну з них, але не догадався.

— А точно, що сухе місце залишене автомобілем?

— Абсолютно точно! — похитав головою полковник. — Виразно видно відбиток покришок, ми навіть знаємо марку машини.

— Ах, як цікаво! — вигукнув зовсім по-хлопчачому Пешо.

Встановлено іще цікавіший факт, про що недавно повідомили мені, — говорив далі полковник. — Перед будинком Тороманова, приблизно в той же час, зупинилась легкова автомашина з абсолютно тими самими покришками. На вологій бруківці виразно видні відбитки коліс.

— Значить, поїхали разом?

— Так, разом! Коли б ми знали номер, через якийсь час було б відомо, що легкова автомашина під таким-то номером виїхала уночі з Софії і в якому напрямку. Звичайно, найбільш ймовірно, що злочинці змінили номер машини…

— Змінили номер? — розчаровано похитав головою Пешо. — А, товаришу полковник, ви знаєте, звідки прийшли диверсанти?

Можна догадатися. Крім того, ми виявили в квартирі різні дрібниці, які вони залишили в поспіху. Ця група, безперечно, перебуває на службі в американців. Сформовано було її в Західній Німеччині, потім перекинуто в Грецію… А як пробралась в Болгарію — про це ми дізнаємось потім…

— Коли потім?

— Коли їх зловимо!

— Треба їх зловити, товаришу полковник! — вигукнув Пешо з таким запалом, що полковник Філіпов посміхнувся. Звичайно, він не знав, яка буря бушує в душі хлопця. Пешо розумів, що його необдуманий вчинок став причиною того, що злочинці втекли; це гнітило його, і він від усього серця бажав, щоб їх найшвидше зловили. Тільки такий кінець полегшив би його стан і зняв би хоч якоюсь мірою з його сумління цю тяжку провину. Поки чекали Чарлі, полковник вийшов і незабаром повернувся в кабінет з кількома альбомами фотознімків.

— Якщо ти побачиш диверсантів на фотографії, пізнаєш їх? — спитав він.

— Пізнаю! — твердо відповів Пешо.

Він довго перегортав тверді альбомні листки, довго вдивлявся в обличчя, поки нарешті вигукнув:

— Ось він!

Полковник стрепенувся і подивився через плече хлопця. Із фотознімка на них дивився холодними, похмурими очима диверсант з грубим обличчям.

— Упевнений ти?

— Цілком упевнений! — збуджено відповів Пешо. — Я пізнав би його серед тисячі інших! Це диверсант, який весь час мовчав і лише сопів носом.

— Хороший птах! — сказав полковник, замислившись. — Винятковий головоріз! Якщо зловимо його, це буде великий успіх.

Незабаром Пешо знайшов фотознімок і другого члена диверсійної групи — колишнього майора з небритим обличчям. Але третього диверсанта, обличчя якого дуже легко запам’ятовувалося, він не міг знайти, хоча двічі перегорнув увесь альбом. Не міг він знайти серед фотознімків і шофера диверсантів, однак це легко пояснювалось тим, що в темряві він не встиг добре розгледіти його. Але й ці відкриття були не малими. Тепер вони мали портрети і прізвища двох із злочинців, а це полегшувало їхню дальшу роботу.

Вже почало розвиднятися, але, захоплені роботою, люди не відчували потреби у відпочинку. Крізь вікно вливалось холоднувате ранкове повітря. По вулицях почувся гуркіт перших автомашин, заторохтіла залізними шинами повозка. Поки полковник віддавав по телефону наказ про розшуки легкової машини диверсантів, в кабінет привели Чарлі.

Побачивши Чарлі, Пешо радісно підвівся з місця. Чарлі здавався трохи збентеженим через несподіваний нічний виклик, але, помітивши друга, радісно посміхнувся.

— Чарлі, — почав одразу схвильовано Пешо, — ти пам’ятаєш номер легкового автомобіля?

— Якого легкового автомобіля? — здивовано підвів брови Чарлі.

— Того, який минулої ночі привіз Тороманова додому.

Чарлі й уві сні міг назвати номер.

— Звичайно! — відповів він, за звичкою весело підморгнувши. — 1150!

Полковник Філіпов швидко повідомив номер по телефону, потім познайомився із своїм новим помічником. Хоч він знав уже досить добре всю історію стеження за Торомановим, він знову розпитав Чарлі про все, що той бачив і пережив. Між іншим, він записав усі подробиці про плаття, які Тороманова шила у матері Чарлі, — але цього разу хлопець не зміг серйозно допомогти йому, відповіді його були непевні.

— Автомашина і плаття не одне і те ж! — пожартував полковник.

— Ні! — зітхнув Чарлі. — Була б це Юлія, вона все сказала б!

Знову подзвонив телефон, полковник узяв трубку. Як завжди, по обличчю його не можна було дізнатись, яку новину він почув — важливу чи зовсім незначну.

— Продовжуйте розшуки! — сказав він коротко і поклав трубку.

Потім, звертаючись до хлопчиків, додав серйозним голосом:

— Автомашина під номером 1150 виїхала з Софії близько 2 годин 30 хвилин ночі!

Пешо і Чарлі швидко глянули один на одного.

— Кажу вам це, — говорив далі полковник, — бо знаю, що ви серйозні хлопці, достойні цілковитого довір’я і, крім усього, вмієте добре зберігати таємницю.

— Зловите їх, товаришу полковник? — знову спитав Пешо, мало не благаючи.

— Звичайно, зловимо, хлопче…
Полковник підійшов до вікна, постояв трохи, дивлячись в далеке почервоніле небо, потім кинув стурбований погляд на свого годинника.

— Ви стомлені, вам треба відпочити! — сказав він тепло, по-батьківському. — Моя машина одвезе вас по домівках…

— А може, ми будемо потрібні вам для чогось, товаришу полковник? — спитав Пешо сумно.

Полковник поплескав його по щоці.

— Якщо будете потрібні, то я зараз же викличу вас. Звичайно, ви не повинні забігати дуже далеко від дому!

— Ми будемо на посту! — відповів з гордістю Чарлі.

— Все-таки найкраще вам було б поспати! Вранці я поговорю з рештою ваших товаришів, щоб повністю встановити картину.

— А після цього? — спитав Пешо.
Полковник подивився на нього тривалим, уважним поглядом.

— На цей ранок залишається нам ще одна невеличка справа — відвідати букіністичну книгарню.

Відвідання букіністичної книгарні було зовсім коротким, але, як жартував полковник, досить змістовним.

Коли ранком відчинили книгарню, до неї зайшли спочатку двоє в цивільному, потім ще якийсь чоловік у супроводі хлопчика. У книгарні не було нікого, касир щось креслив олівцем на клаптику паперу, одна з продавщиць розставляла на полицях книги. Біля прилавка стояв старший продавець — чоловік близько п’ятдесяти років, з поріділим сивим волоссям, н добротному, хоч і ношеному вже костюмі з темно-синім галстуком-метеликом. Він, здавалось, не виспався і тому був неуважним. На групу людей, що зайшла в книгарню, він майже не глянув.

Хлопець був досить високий, на його худих ногах були нові дешеві сандалі, попелясте волосся підстрижене по-домашньому. Це був Коста. Серед усіх облич його лице мало надзвичайно серйозний і напружений вигляд.

— Він! — прошепотів Коста, ледве помітно кивнувши головою на літнього продавця.

— Гаразд! А тепер вийди, — сказав тихо полковник Філіпов.

Хлопець явно без бажання вийшов з книгарні. Двоє, що зайшли першими, наблизились до літнього продавця, який неуважливо дивився на вулицю крізь скляну вітрину. Там проходили люди, швидко проїздили автомашини, видзвонював на вузькій вуличній колії трамвай. Життя йшло своєю чергою, звичайне і буденне, як завжди.

Продавець глянув на тих, що ввійшли, лише тоді, коли вони зупинилися перед його прилавком. Та коли він побачив їхні серйозні обличчя, в його серці заворушилась якась невиразна тривога.

— Ні з місця! — Сказав тихо один з чоловіків. — Ви заарештовані!

Продавець відразу зблід, як мертвяк — в обличчі його не залишалося й краплини крові.

— Будь-який опір даремний! — все так само тихо сказав другий чоловік. — Книгарня оточена.

Продавець кивнув, наче уві сні, і почав стягувати тремтячими пальцями свої високі, до ліктів, нарукавники.

— Спокійно! — сказав сердито один з чоловіків. — Доля ваша залежить від вас самого!

Не кажучи ні слова, літній продавець попрямував до потужної чорної автомашини, яка чекала недалеко від виходу. «Цей скаже все!» подумав полковник, ідучи освітленими сонцем тротуарами вулиць. Навколо все так само поспішали люди, наздоганяючи його або йдучи йому назустріч, все так само видзвонювали трамваї, все так само блищали на сонці легкові автомашини.

Стояв зовсім звичайний, буденний софійський ранок.

Загрузка...