Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Розділ 19

Я був на рівні з Творцем Всесвіту в темряві коктейль-бару. Я стиснув Всесвіт до м’ячика діаметром точно одного світлового року. Я змусив його вибухнути. Тоді знову розcіяв його.

Поставте мені запитання, будь-яке запитання. Який вік Всесвіту? Йому пів секунди, але ця пів секунди наразі проіснувала один квінтильйон років. Хто його створив? Ніхто його не створив. Він завжди існував.

Що таке час? Це змія, що ковтає свій хвіст, ось така:

Це змія, яка розгорнулася, щоб дати Єві яблуко, яке виглядало ось так:

Чим було яблуко, яке з’їла Єва з Адамом? Воно було Творцем Всесвіту. І таке інше.

Символи бувають такими прекрасними, іноді.

Слухайте:

Офіціантка принесла мені ще одну чарку. Вона захотіла запалити мій скляний світильник на столі. Я не дозволив.

— Хіба ви можете бачити в темряві в окулярах? — спитала вона мене.

— Основне шоу відбувається в моїй голові, — сказав я.

— Ох, — сказала вона.

— Я можу передбачити вам ваше майбутнє, — сказав я. — Передбачити вам майбутнє?

— Не тепер, — сказала вона.

Вона повернулася до бару, і думаю, вони з барменом поговорили про мене. Бармен кілька разів тривожно озирнувся на мене. Все, що він міг побачити, — це виливи на моїх очах. Я не хвилювався, що він може попросити мене покинути приміщення. Я його створив, зрештою. Я дав йому ім’я: Гарольд Ньюком Вілбур. Я нагородив його Срібною Зіркою, Бронзовою Зіркою, Медаллю Солдата, Медаллю «За доблесну поведінку» і Багряним Серцем з двома пучками дубових гілочок, що зробило його найбільш відзначеним ветераном у Мідленд-Сіті. Я поклав усі його нагороди під його носовичками в шухляді.

Він здобув усі ці медалі в Другій світовій війні, яку влаштували роботи, щоб Двейн Гувер зміг проявити на цей голокост свою реакцію вільного вибору. Війна була такою фантасмагорією, що мало який робот не знайшов якоїсь для себе ролі. Гарольд Ньюком Вілбур отримав свої медалі за вбивання японців, які були жовтими роботами. Вони живилися рисом.

І він далі вирячувався на мене, хоча мені хотілось його зупинити. Ось яка справа з моїм контролем над персонажами, які я створив: я міг направляти їхні рухи лише приблизно, оскільки вони були такими великими тваринами. Доводилось долати інерцію. Враження було не таке, наче я прив’язаний до них сталевими дротами. А радше таке, ніби прив’язаний розтягнутими резинками.

Тож я змусив задзвонити зелений телефон за барною стінкою. Гарольд Ньюком Вілбур підняв слухавку, але не зводив з мене очей. Я мусив швидко придумати, хто на другому кінці дроту. Я там поставив першого найбільш нагородженого ветерана в Мідленд-Сіті. Його пеніс був завдовжки вісім сотень миль і в діаметрі двісті десять миль, але практично цілий він був у четвертому вимірі. Ветеран отримав свої медалі на війні у В’єтнамі. Він також бився із жовтими роботами, які працювали на рисі.

— Коктейль-бар, — сказав Гарольд Ньюком Вілбур.

— Гал?

— Так?

— Це Нед Лінґамон.

— Я зайнятий.

— Не вішай трубки. Копи посадили мене в міську в’язницю. Вони дозволили мені зробити лише один дзвінок, тож я зателефонував тобі.

— Чому мені?

— З друзів ти в мене один залишився.

— За що тебе посадили?

— Сказали, що я вбив свою дитину.

І таке інше.

Цей білий чоловік мав ті самі медалі, що і Гарольд Ньюком Вілбур, плюс найвищу нагороду за героїзм, яку міг отримати американський солдат, що виглядала ось так:

Тепер він вчинив наймерзенніший злочин, який міг вчинити американець, а саме — вбив свою власну дитину. Звали її Синтія Енн, і вона, звісно, не довго прожила до того, як знову стала мертвою. Її вбили за те, що вона плакала і плакала. Вона ніяк не замовкала.

Спочатку через усі її вимоги втекла її сімнадцятирічна мати, а тоді тато її вбив.

І таке інше.

А щодо майбутнього, яке я міг передбачити для офіціантки, ось воно:

— Вас ошукають дезінсектори термітів, а ви цього навіть не помітите. Ви купите металокордні радіальні шини для передніх коліс вашого автомобіля. Вашого кота вб’є мотоцикліст на ім’я Гідлі Томас, і ви візьмете собі другого кота. Артур, ваш брат в Атланті, знайде одинадцять доларів у таксі.

Я міг би пророкувати долю і для Банні Гувера:

— Ваш батько серйозно захворіє, і ваша реакція буде такою ґротескною, що зайде мова про те, щоб і вас покласти в жовтий дім. Ви будете влаштовувати сцени у шпитальній приймальні, розказуючи лікарям, що за батькову хворобу звинувачувати треба вас. Ви будете винити себе за багаторічні спроби вбити його ненавистю. Ви перемкнете свою ненависть. Ви будете ненавидіти свою матір.

І таке інше.

І я змусив Вейна Гублера, чорного колишнього ув’язненого, понуро стояти посеред сміттєвих баків на задвірках готелю і розглядати банкноти, які цього ранку йому видали біля воріт в’язниці. Він більше не мав що робити.

Він вивчав піраміду з сяючим оком на вершині. Йому захотілося знати більше про піраміду і про око. Стільки всього можна було довідатись!

Вейн навіть не знав, що Земля обертається довкола Сонця. Він думав, що Сонце обертається довкола Землі, бо саме так це виглядало.

Вантажівка промчала по автомагістралі, немовби закричавши до Вейна від болю через те, що він прочитав напис на її боці фонетично. Напис сказав Вейнові, що вантажівка страждає[4], перевозячи товари з місця на місце. Таким було послання, і Вейн промовив його вголос:

Ось що мало трапитися із Вейном за чотири дні — бо я хотів, щоб воно трапилось: його затримають і допитають в поліції, бо він поводився підозріло біля задніх воріт «Баррітрон лімітед», що працювало з надсекретною зброєю. Спочатку вони подумали, що він удає з себе тупого і необізнаного, що він фактично хитрий шпигун, який працює на комуністів.

Перевірка його відбитків пальців і прекрасні зубні пломби доведуть, що він є тим, за кого себе видає. Але йому ще дещо доведеться пояснити: що він робив із членською карткою американського клубу «Плейбой», виданою на ім’я Пауло ді Капістрано? Він раніше знайшов її у смітнику на задвірку нового «Голідей Інн».

І таке інше.

І тепер прийшов час Рабо Карабекіяну, художникові-мінімалісту, і Беатріс Кідслер, романістці, ще дещо сказати і зробити задля цієї книжки. Я не хотів сполошити їх надто уважним поглядом, крутячи ручки їхнього настроювання, тож зробив вигляд, мовби зосереджено малюю картинки вологим пальцем на стільниці.

Я намалював символ землян, що означає «ніщо», ось такий:

Я намалював символ землян, що означає «все», ось такий:

Двейн Гувер і Вейн Гублер знали перший символ, а другий — ні. І тепер я намалював у тумані, що тане, символ, печально відомий для Двейна, але не для Вейна. Ось він:

І тепер я намалював символ, значення якого Двейн знав кілька років у школі, значення, яке відтоді забув. Символ виглядав як край стола у в’язничній їдальні для Вейна. Це відношення довжини кола до його діаметра. Це відношення також можна виразити числом, і навіть коли Двейн і Вейн, Карабекіян і Беатріс Кідслер, і всі ми продовжували займатися своїми справами, науковці-земляни монотонно радирували це число у відкритий космос. Ідея полягала в тому, щоб показати іншим населеним планетам, — у тому разі, якщо вони слухають, — які ми розумні. Ми мучили кола, аж поки вони не викашляли цей символ зі своїх таємних життів:

І на моїй стільниці з пластику я зробив невидиму копію картини Рабо Карабекіяна під назвою «Спокуса святого Антонія». Мій дублікат був мініатюрою реальної речі, і не в кольорі, але я вхопив форму і дух картини. Ось що я намалював:

Ориґінал був завширшки двадцять і заввишки шістнадцять футів. Полем було «гавайське авокадо», зелена фарба для стін, яку виготовляла компанія «Фарби і лаки О’Гари» в Геллертауні штату Пенсильванія. Вертикальною смужкою була оранжева флуоресцентна стрічка. Це був найдорожчий мистецький твір, не беручи до уваги будинки і пам’ятники і не враховуючи статую Авраама Лінкольна перед старою негритоською школою.

То ганьба — скільки коштувала картина. Це була перша покупка для постійної колекції Меморіального центру мистецтв імені Мілдред Баррі. Фред Т. Баррі, голова ради «Баррітрон лімітед», виклав за картину п’ятдесят тисяч доларів своїх кровних.

Мідленд-Сіті було обурене. І я також.

Обурена була і Беатріс Кідслер, але вона не виказувала своєї тривоги, сидячи з Карабекіяном за піаніно-баром. Карабекіян, вбраний у фуфайку з портретом Бетховена, знав, що він оточений людьми, які ненавиділи його за те, що він отримав такі великі гроші за таку мізерну роботу. Його це втішало.

Як і всі інші в коктейль-барі, він розм’якшував свої мізки алкоголем. Це була речовина, створена дрібненьким створінням на ім’я дріжджі. Дріжджові організми поїдали цукор і виділяли алкоголь. Вони вбивали себе, руйнуючи своє власне середовище дріжджовим лайном.

Одного разу Кілґор Траут написав оповідання, в якому вели розмову два грибки дріжджів. Споживаючи цукор і задихаючись у власних екскрементах, вони обговорювали, що можна було б вважати метою їхнього життя. Через свій обмежений розум вони так і не наблизились до здогадки про те, що вони виробляють шампанське.

Тож я змусив Беатріс Кідслер сказати Рабо Карабекіяну за піаніно-баром:

— Це жахливе зізнання, але я навіть не знаю, хто такий святий Антоній. Хто він такий і навіщо комусь було його спокушати?

— Я не знаю, і мені не кортить дізнаватися, — сказав Карабекіян.

— Вам не потрібна правда? — спитала Беатріс.

— Ви знаєте, що таке правда? — сказав Карабекіян. — Це щось ненормальне, у що вірить мій сусід. Я хотів потоваришувати з ним і спитав, у що він вірить. Він сказав мені, а я йому кажу: «Так, так, хіба це не правда?»

Я не мав поваги до творчості ані того художника, ані тієї романістки. Я подумав, що Карабекіян зі своїми безглуздими картинами вступив у змову з мільйонерами, щоб бідні люди почувалися дурними. Я подумав, що Беатріс Кідслер об’єдналася з іншими старомодними оповідачами, щоб переконати людей в тому, що в житті є головні герої, другорядні герої, важливі деталі, неважливі деталі, що життя дає різні уроки, має випробування, які треба пройти, є в ньому початок, середина і кінець.

Що ближче я підходив до свого п’ятдесятиліття, то щораз більше мене дратували і спантеличували ідіотські рішення, які ухвалювали мої співвітчизники. А тоді я раптом почав їх жаліти, бо зрозумів, наскільки наївно і природно було для них поводитись отак мерзенно і з такими мерзенними наслідками: вони з усіх сил старалися жити, як люди, придумані в книжках. Саме тому американці так часто стріляли одне в одного: це був зручний літературний прийом для завершення оповідань і романів.

Чому до стількох американців уряд ставився так, наче їхні життя можна було викинути, як серветки? Тому що саме так автори зазвичай ставились до епізодичних героїв у своїх вигаданих історіях.

І таке інше.

Коли я зрозумів, що робить Америку такою небезпечною, нещасною країною людей, які не мають нічого спільного з реальним життям, я вирішив цуратися вигаданих історій. Я писатиму про життя. Кожна людина буде такою ж важливою, як усі інші. Всі факти будуть однаково важливими. Ніщо не пройде повз мою увагу. Нехай інші привносять порядок у хаос. Я натомість привнесу хаос у порядок, і саме це, гадаю, я і зробив.

Якби всі автори діяли саме так, то, мабуть, громадяни, які не займаються літературою, зрозуміли б, що в довколишньому світі немає порядку, що натомість нам слід адаптуватися до вимог хаосу.

Важко адаптуватися до хаосу, але це можна зробити. Я живий свідок: це можна зробити.

Адаптуючись до хаосу в коктейль-барі, я змусив Бонні Макмагона, яка була така ж важлива, як і всі інші у Всесвіті, принести Беатріс Кідслер і Карабекіяну ще трохи дріжджових екскрементів. Карабекіянів напій був сухе мартіні «Біфітерз» із спіралькою лимонної шкірки, тож Бонні сказала йому:

— Сніданок чемпіонів.

— Те саме ви сказали, коли принесли мені перше мартіні, — сказав Карабекіян.

— Я це кажу завжди, коли приношу мартіні, — сказала Бонні.

— А це не втомлює? — спитав Карабекіян. — Чи саме тому люди забираються в отакі забуті богом міста — щоб ось так знову і знову могли видавати ті самі жарти, аж нарешті світлий Ангел Смерті закриє їм рот жменею праху.

— Я просто стараюся піднести людям настрій, — сказала Бонні. — Якщо це злочин, то я вперше про нього чую. Віднині я перестану так жартувати. Я прошу у вас пробачення. Я не хотіла вас образити.

Бонні відчула неприязнь до Карабекіяна, але зверталась до нього солоденьким голосочком. Її принцип був ніколи не показувати свою роздратованість тут, у коктейль-барі. Найбільша частка її заробітку надходила з чайових, а способом отримати великі чайові було усміхатись, усміхатись, усміхатись, не зважаючи ні на що. Тепер Бонні мала лише дві мети в житті. Вона хотіла повернути собі всі гроші, які її чоловік втратив на автомийці в Шепердстауні, і прагнула придбати металокордні радіальні шини для передніх коліс своєї машини.

Її чоловік тим часом сидів удома перед телевізором, дивлячись професійний ґольф, і труївся дріжджовими екскрементами.

Святий Антоній, до речі, був єгиптянином, який заснував найперший монастир: місце, де чоловіки могли жити простим життям і часто молитися до Творця Всесвіту, не відволікаючись на діяльність, секс і дріжджові екскременти. Сам святий Антоній ще замолоду продав усе своє майно, пішов у пустелю і двадцять років жив самотою.

Усі ці роки досконалої самотності його часто спокушали видіння втіх, які йому могли дати їжа, чоловіки, жінки, діти, базари і таке інше.

Його біографом був також єгиптянин, святий Атанасій, чиї теорії про Трійцю, Втілення і божественість Святого Духа, викладені за триста років після вбивства Христа, католики вважали вагомими навіть у часи Двейна Гувера.

Католицька школа в Мідленд-Сіті фактично була названа на честь святого Атанасія. Спочатку її було названо на честь святого Христофора, але тоді папа, який був головою католицьких церков, оголосив, що, ймовірно, святого Христофора ніколи не існувало, тож люди не повинні його більше шанувати.

Чорний посудомийник вийшов з кухні готелю по сиґарети «Пел-­Мел» і свіже повітря. На мокрій від поту футболці він мав великий значок з отаким написом:

По всьому готелі стояли мисочки з такими значками, щоб кожен міг собі їх взяти, і посудомийник пустотливо взяв собі один значок. Йому не подобались твори мистецтва, хіба що дешеві й прості, які не мали довгого життя. Його звали Елдон Роббінз, і він мав пеніс завдовжки дев’ять дюймів і в діаметрі два дюйми.

Елдон Роббінз також провів якийсь час у виправній колонії для дорослих, тож він легко розпізнав у Вейні Гублері, який стояв посеред сміттєвих баків, недавно звільненого.

— Ласкаво просимо в реальний світ, брате, — звернувся він ласкаво, з кривою посмішкою до Вейна. — Коли ти останній раз їв? Сьогодні вранці?

Вейн сором’язливо зізнався, що це правда. Тож Елдон провів його через кухню до довгого столу, за яким їли кухонні працівники. Там стояв телевізор, і він показував Вейнові страту шотландської королеви Мері. Всі були в костюмах, і королева Мері добровільно поклала голову на плаху.

Елдон влаштував для Вейна безкоштовний стейк і картопляне пюре з підливою і все інше, що той захотів, усе, що приготували чорні на кухні. На столі стояла мисочка зі значками з мистецького фестивалю, і Елдон пришпилив Вейнові один такий значок, перш ніж той сів їсти.

— Носи його постійно, — серйозно сказав він Вейнові, — і тобі ніхто не зашкодить.

Елдон показав Вейнові вічко, яке працівники кухні пробуравили у стіні в коктейль-барі.

— Коли набридне телевізор, — сказав він, — можеш подивитися на тварин в зоопарку.

Сам Елдон зазирнув у вічко, сказав Вейнові, що там за піаніно сидить чоловік, якому заплатили п’ятдесят тисяч доларів за те, що він приклеїв обрізок жовтої стрічки на зелене полотно. Він наголосив, аби Вейн добре придивився до Карабекіяна. Вейн послухався.

І за кілька секунд Вейнові захотілось відвести око від вічка, бо він не мав достатньо базової інформації, щоб хоч якось зрозуміти, що відбувалося в коктейль-барі. Свічки спантеличили його, наприклад. Він припустив, що, мабуть, пропала електрика і що пішли міняти запобіжник. Також він не знав, як зрозуміти костюм Бонні Макмагон, який складався з білих ковбойських чобіт і чорних сітчастих панчіх з малиновими підв’язками, які виразно показували кілька дюймів оголеного стегна, і чогось наче тісного купальника у блискітках і з пучком із рожевої вати, прикріпленим ззаду.

Бонні стояла спиною до Вейна, тож він не бачив, що вона носила восьмикутні трифокальні окуляри без оправи і була сорокадволітньою жінкою з кінським обличчям. Він також не бачив, що вона усміхалася, усміхалася, усміхалася, незважаючи на те, як образливо поводився Карабекіян. Однак він міг читати по губах Карабекіяна. Він добре вмів читати по губах, як і всі, хто якийсь час провів у Шепердстауні. Правило мовчання нав’язувалося в коридорах і за столом у Шепердстауні.

Ось це Карабекіян казав Бонні, помахом руки показуючи на Беатріс Кідслер:

— Ця поважна пані — відома письменниця, а також уроджена в цьому залізничному вузлі. Мабуть, ви зможете розказати їй свої останні правдиві історії про своє рідне місто.

— Я не знаю ніяких історій, — сказала Бонні.

— Ох, перестаньте, — сказав Карабекіян. — Кожна людина в цій кімнаті вартує великого роману. — Він показав на Двейна Гувера. — Яка життєва історія цього чоловіка?

Бонні обмежилась оповіддю про Двейнового собаку, Спаркі, який не махав хвостом.

— Тому він весь час мусить битися, — сказала вона.

— Прекрасно, — сказав Карабекіян. Він повернувся до Беатріс. — Я впевнений, ви можете десь це використати.

— Звичайно, що можу, — сказала Беатріс. — Це чарівна деталь.

— Що більше деталей, то краще, — сказав Карабекіян. — Дякувати Богу, маємо романістів. Дякувати Богу, є люди, які воліють все записувати. В іншому разі стільки всього забулося б!

Він попросив Бонні розповісти ще кілька правдивих історій.

Бонні повелася на його ентузіазм і захопилася думкою, що Беатріс Кідслер дійсно потребувала правдивих історій для своїх книжок.

— Ну… — сказала вона, — а Шепердстаун для вас частина Мідленд-Сіті, більш-менш?

— Звісно, — сказав Карабекіян, який ніколи не чув про Шепердстаун. — Яким би був Мідленд-Сіті без Шепердстауна? І яким би був Шепердстаун без Мідленд-Сіті?

— Ну… — сказала Бонні і подумала, що, можливо, має дійсно гарну історію, — мій чоловік є охоронцем у виправній колонії для дорослих в Шепердстауні, і колись він мав складати компанію людям, яких готували до страти на електричному стільці, — тоді коли постійно вбивали людей електричним струмом. Він грав з ними в карти, або читав уголос Біблію, або робив те, що вони хотіли, і одного разу склав компанію білому чоловікові на ім’я Лерой Джойс.

Поки Бонні говорила, її костюм відливав якимось дивним, риб’ячим сяйвом. Вбрання так поблискувало тому, що все було просочене флуоресцентною хімічною речовиною. Так само просочений був барменів піджак. І африканські маски на стінах. Коли вмикалися ультрафіолетові світла на стелі, хімікати сяяли, мов електричні вивіски. Бармен вмикав їх хаотично, коли йому забажалось, аби здивувати відвідувачів якоюсь приємною і таємничою несподіванкою.

Електрику для світла і всіх приладів у Мідленд-Сіті, до речі, виробляли з вугілля, видобутого на відкритих шахтах Західної Вірджинії, через яку Кілґор Траут проїхав лише кілька годин тому.

— Лерой Джонс був дуже тупий, — продовжувала Бонні, — він не вмів грати в карти. Він не розумів Біблії. Він погано розмовляв. Він з’їв свою останню вечерю, а тоді сидів нерухомо. Його мали стратити на стільці за зґвалтування. Тож мій чоловік сидів у коридорі біля камери і читав про себе. Він чув, як Лерой ходить по камері, але тим не переймався. І тоді Лерой постукав бляшаним горням об ґрати. Мій чоловік подумав, що Лерой просить ще кави. Тож він встав, підійшов до ґрат і взяв бляшанку. Лерой усміхався, так наче тепер все було гаразд. Йому взагалі не доведеться йти на електричний стілець. Він відрізав своє якйоготамзвати і поклав у горня.

Ця книжка вигадана, звісно, але історія, яку мені розповіла Бонні, насправді трапилася в реальному житті — у камері смертників у в’язниці Арканзас.

Щодо собаки Двейна Гувера, Спаркі, який не вмів махати хвостом: Спаркі списаний з собаки мого брата, який весь час воював, бо не вмів махати хвостом. Такий пес дійсно існує.

Рабо Карабекіян попросив Бонні Макмагон розповісти йому щось про дівчину-підлітка на обкладинці програми фестивалю мистецтв. Вона була єдиною відомою на міжнародному рівні людиною з Мідленд-Сіті, чемпіонкою світу з плавання брасом на дистанції двісті метрів. Це була Мері-Еліс Міллер. Їй було лише п’ятнадцять.

Мері-Еліс також була королевою фестивалю мис­тецтв. На обкладинці програми вона була зображена в білому купальнику, з олімпійською золотою медаллю на шиї. Медаль виглядала ось так:

Мері-Еліс усміхалася, дивлячись на картину святого Себастьяна іспанського художника Ель Ґреко. Для фестивалю її позичив Еліот Роузвотер, патрон Кілґора Траута. Святий Себастьян був римським воїном, який жив тисячу сімсот років до мене і Мері-Еліс Міллер, Вейна і Двейна, і всіх нас решта. Він таємно став християнином, коли християнство було поза законом.

І хтось на нього доніс. Імператор Діоклетіан наказав застрелити його з луків. Картина, до якої Мері-Еліс усміхалася з таким некритичним блаженством, зображала чоловіка, так густо натиканого стрілами, що він виглядав як дикобраз.

До речі, оскільки художники любили втикати в нього стільки стріл, майже ніхто не знав про те, що святий Себастьян пережив цей напад. Він насправді видужав.

Він обійшов Рим, прославляючи християнство і обмовляючи імператора, тож його вдруге прирекли на смерть. Його забили до смерті прутами.

І таке інше.

І Бонні Макмагон сказала Беатріс і Карабекіянові, що батько Мері-Еліс, який був членом комісії з умовно-дострокового звільнення в Шепердстауні, навчив Мері-Еліс плавати, коли їй було вісім місяців, і що він змушував її плавати щонайменше чотири години на день щодня, відколи їй виповнилось три.

Рабо Карабекіян це обдумав, а тоді вголос сказав, так щоб почуло багато людей:

— Яким це треба бути, щоб перетворити свою доньку на підвісний мотор?

І тепер надходить духовна кульмінація цієї книжки, бо саме в цю мить я, автор, несподівано був трансформований тим, що зробив до цього часу. Ось чому я поїхав до Мідленд-Сіті: щоб знову народитися. І Хаос проголосив, що народить нового мене, вклавши оці слова в уста Рабо Карабекіяна: «Яким це треба бути, щоб перетворити свою доньку на підвісний мотор?».

Таке незначне зауваження змогло мати такі приголомшливі наслідки, тому що духовна матриця коктейль-бару перебувала в стані, який я вирішив назвати «передземлетрусний». Велетенські сили діяли на наші душі, але не могли подіяти, тому що дуже гарно збалансовували одна одну.

Але тоді покотилась піщинка. Одна сила отримала раптову перевагу над другою, і духовні континенти почали стискатись і спучуватись.

Одна сила, безперечно, була жадоба грошей, яка інфікувала стількох людей у коктейль-барі. Вони знали, скільки Рабо Карабекіяну заплатили за його картину, і вони теж хотіли мати п’ятдесят тисяч доларів. Їм стільки радості принесли б ті п’ятдесят тисяч доларів, чи так їм хотілося вірити. Але натомість вони мали заробляти гроші важкою працею, по кілька доларів нараз. Це було неправильно.

Ще однією силою був страх у цих самих людей, що їхні життя можуть бути смішними, що ціле їхнє місто смішне. Тепер сталося найгірше: Мері-Еліс Міллер, ту єдину в їхньому місті, яку вони вважали невразливою до насмішки, щойно ліниво висміяв у коктейль-барі якийсь прибулець.

І також потрібно взяти до уваги мій власний передземлетрусний стан, оскільки перероджувався саме я. Як мені відомо, ніхто в коктейль-барі не переродився. В інших — у декого з них — змінилася думка про цінність сучасного мистецтва.

Щодо мене: я дійшов висновку, що не існувало нічого священного в мені чи в будь-якій іншій людській істоті, що всі ми були машинами, приреченими стикатися, стикатися і стикатися. Не маючи ніякого кращого заняття, ми стали фанами зіткнень. Інколи я гарно писав про зіткнення, а це означає, що я був справною писальною машиною. Інколи я писав погано, а це означало, що я був несправною писальною машиною. В мені не було більше святості, ніж у машині «понтіак», мишоловці чи токарному станку компанії «Саут Бенд Лет».

Я не очікував, що Рабо Карабекіян мене врятує. Я його створив, і, на мою думку, він був зарозумілим, слабким і паскудним чоловіком, анітрохи не митцем. Але саме Рабо Карабекіян зробив мене тим безтурботним землянином, яким я є сьогодні.

Слухайте:

— Яким це треба бути, щоб перетворити свою доньку на підвісний мотор? — сказав він Бонні Макмагон.

Бонні Макмагон вибухнула. Це вперше вона вибухнула, відколи почала працювати в коктейль-барі. Її голос став таким неприємним, як шум ручної пилки, що ріже оцинковану бляху. Він був також гучним.

— Ах, так? — сказала вона. — Ах, так?

Усі завмерли. Банні Гувер перестав грати на піаніно. Ніхто не хотів пропустити ні слова.

— Ви поганої думки про Мері-Еліс Міллер? — сказала вона. — Ну, а ми поганої думки про вашу картину. Я бачила кращі картини, які намалювали п’ятилітні діти.

Карабекіян зсунувся зі стільчика, щоб розгледіти всіх тих ворогів стоячи. Він безумовно здивував мене. Я очікував, що він відійде під градом оливок, коктейльних вишень і лимонних шкірок. Але він велично стояв над усіма.

— Слухайте, — сказав він дуже спокійно, — я прочитав редакційну статтю про мою картину у вашій прекрасній газеті. Я прочитав кожне слово в листах ненависті, які ви подбали надіслати до Нью-Йорка.

Людей це трохи присоромило.

— Картини не існувало, допоки я її не створив, — провадив далі Карабекіян. — Тепер, коли вона існує, ніщо не зробить мене щасливішим, ніж бачити, що її знову і знову копіюють і значно покращують усі п’ятилітні дітлахи міста. Я б хотів, аби ваші діти весело і грайливо знаходили те, на що в мене пішло стільки розлючених років.

Тепер я даю вам слово честі, — провадив він, — що картина, яку купило ваше місто, показує про життя все, що справді важить, нічого не залишаючи осторонь. Це образ свідомості кожної тварини. Це нематеріальне ядро кожної тварини — «я є», до якого йдуть усі повідомлення. Це все, що є живим у кожному з нас: у миші, в олені, в офіціантці коктейль-бару. Вона непохитна і чиста, хоч які б абсурдні пригоди відбувалися з нами. Священна картина святого Антонія є однією вертикальною, непохитною смугою світла. Якби біля неї опинився тарган або офіціантка коктейль-бару, картина показала б дві такі смуги світла. Наша свідомість — це все, що є живим і, можливо, священним у кожному з нас. Все решту в нас — це мертва машинерія.

Я щойно почув від цієї офіціантки в коктейль-барі, цієї вертикальної смужки світла, історію про її чоловіка та ідіота, якого от-от мали стратити в Шепердстауні. Дуже добре — дозвольте п’ятирічній дитині намалювати священне тлумачення цієї зустрічі. Дозвольте п’ятирічній дитині відкинути ідіотизм, ґрати, електричний стілець, що чекає на смертника, уніформу охоронця, зброю охоронця, кістки і плоть охоронця. Якою є ця досконала картина, що її може намалювати кожна п’ятирічна дитина? Дві непохитні смужки світла.

Натхненна усмішка розквітла на варварському обличчі Рабо Карабекіяна.

— Громадяни Мідленд-Сіті, я вас вітаю, — сказав він. — Ви дали домівку для шедевра!

Двейн Гувер, до речі, нічого з цього не сприймав. Він був усе ще загіпнотизований, зосереджений на собі. Він усе думав про пальці, що пишуть, що пишуть і йдуть далі, і таке інше. Він з глузду з’їхав. У нього поїхав дах. В нього були не всі вдома.