Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Розділ 24

Слухайте: Двейн Гувер серйозно покалічив стільки людей, що було викликано спеціальну карету швидкої допомоги, відому як «Марта». «Марта» була великим трансконтинентальним автобусом компанії «Дженералз Моторз», але з вийнятими сидіннями. В ній були ліжка для тридцяти шести жертв нещасних випадків, плюс кухня, туалет і операційна. Запас харчів і медикаментів був достатній для того, щоб тиждень пропрацювати як незалежний невеликий шпиталь без допомоги ззовні.

Її повна назва була «Машина швидкої допомоги імені Марти Сіммонс», названа на честь дружини Ньюболта Сіммонса, уповноваженого з громадської безпеки округу. Вона померла від сказу, яким заразилася від хворого кажана, що його одного ранку знайшла у вітальні на довгій, до самої підлоги, шторі. Вона якраз читала біографію Альберта Швайцера, який вірив у те, що людям слід ставитись з любов’ю до простіших тварин. Кажан легенько вкусив її, коли вона загортала його в «Клінекс», серветку для обличчя. Вона винесла кажана на патіо, де акуратно поклала на штучну траву під назвою «Астротерф».

Вона мала стегна об’ємом тридцять шість дюймів, талію — двадцять дев’ять дюймів і груди — тридцять вісім дюймів у мить її смерті. Її чоловік мав пеніс завдовжки сім з половиною дюймів і в діаметрі два дюйми.

Вони з Двейном якийсь час приятелювали тому що їхні дружини померли такою дивною смертю одного й того самого місяця.

Разом вони купили ґравійний кар’єр неподалік від траси 23А, але потім будівельна компанія «Брати Марітімо» запропонувала їм вдвічі більше за те, що вони заплатили. Тож вони прийняли пропозицію і поділили прибуток, а їхня дружба поступово якось видихнулася. Вони все ще обмінювалися різдвяними листівками.

Остання різдвяна листівка для Ньюболта Сіммонса від Двейна виглядала ось так:

Остання різдвяна листівка для Двейна від Ньюболта Сіммонса виглядала ось так:

Моя психіатр також називається Марта. Вона збирає неспокійних людей у маленькі сім’ї, які зустрічаються раз на тиждень. Вона вчить нас, як з розумінням заспокоювати одне одного. Тепер вона у відпустці. Вона мені дуже подобається.

І тепер, коли наближається моє п’ятдесятиліття, я думаю про американського романіста Томаса Вулфа, якому виповнилося лише тридцять вісім, коли він помер. З написанням його романів йому багато допоміг Максвелл Перкінс, його редактор у видавництві «Чарльз Скрібнерз і сини». Я чув, що Перкінс порадив йому в процесі писання тримати в умі провідну ідею — коли герой шукає свого батька.

Мені здається, що по-справжньому в правдивому американському романі як герої, так і героїні будуть натомість шукати матір. Цього не треба соромитись. Це просто правда.

Матір набагато корисніша.

Я б не дуже зрадів, якби знайшов ще одного батька. Не зрадів би і Двейн Гувер.

Не зрадів би і Кілґор Траут.

І якраз коли безматченко Двейн Гувер лаяв безматченка Вейна Гублера на парковці вживаних автомобілів, чоловік, який насправді вбив свою власну матір, приземлявся у чартерному літаку в Меморіальному аеропорту імені Вілла Фейрчайлда по інший бік автомагістралі. То був Еліот Роузвотер, покровитель Кілґора Траута. Він випадково вбив свою матір під час аварії човна, коли був юнаком. Вона начебто була чемпіонкою з шахів Сполучених Штатів Америки тисяча дев’ятсот тридцять шостого року після народження Сина Божого. Роузвотер вбив її за рік після того.

Саме через його пілота злітно-посадкова смуга аеропорту перетворилась для колишнього в’язня на казкову країну. Коли ввімкнулися світла, Роузвотер пригадав намисто своєї мами. Він глянув на захід і усміхнувся на рожеву красу Меморіального центру мистецтв імені Мілдред Баррі — на повний місяць на стояках у закруті Цукрового Струмка. Це нагадало йому, як виглядала його мама, коли він дивився на неї затуманеними очима немовляти.

Я його придумав, звісно, — і його пілота також. За штурвал я посадив полковника Лузліфа Гарпера, чоловіка, який скинув атомну бомбу на Нагасакі в Японії.

Я зробив Роузвотера алкоголіком в іншій книжці. Тепер він доволі добре протверезів з допомогою Товариства анонімних алкоголіків. Я змусив його скористатися своєю віднайденою тверезістю, щоб досліджувати, крім іншого, гіпотетичні духовні і фізичні переваги сексуальних оргій з незнайомцями в Нью-Йорку. Наразі він лише спантеличений.

Я міг би його вбити, а також його пілота, але я дозволив їм жити. Тож їхній літак приземлився без пригод.

Двоє лікарів у машині швидкої допомоги на ім’я «Марта» були Кипріян Уквенде з Ніґерії і Хашдрар Міязма з недавно народженої країни Банґладеш. Обоє були з частин світу, які час від часу ставали відомими через нестачу харчів. До речі, обидві частини особливо згадувалися в книжці «Тепер це можна розповісти» Кілґора Траута. Двейн Гувер прочитав у цій книжці, що роботи в усьому світі постійно залишалися без пального і вмирали, ждучи на єдине у Всесвіті створіння зі свобідною волею, на той випадок, що воно могло б з’явитися.

За кермом у швидкій був Еллі Кі, молодий чорний чоловік, який був прямим нащадком Френсіса Скотта Кі, білого американського патріота, який написав державний гімн. Едді знав, що походив від Кі. Він міг назвати понад шістсот своїх предків і мав принаймні один анекдот про кожного. Вони були африканцями, індійцями і білими чоловіками.

Він знав, наприклад, що сім’я по материній лінії колись володіла фермою, на якій було відкрито Печеру святого чуда, яку її предки називали фермою «Синій птах».

Ось, до речі, чому було стільки лікарів-іноземців у шпиталі: країна не могла забезпечити лікарями всіх своїх хворих, зате мала страшенно багато грошей. Тож вона запрошувала лікарів з інших країн, які не мали багато грошей.

Едді Кі стільки знав про своїх предків, тому що чорна сторона його сім’ї зробила те, що дуже багато африканських сімей ще досі роблять в Африці, а саме мала одного члена в кожному поколінні, чиїм обов’язком було пам’ятати історію сім’ї. Едді Кі почав відкладати в пам’яті імена і пригоди предків по материній і по батьковій лінії родини, коли йому було лише шість. Сидячи за кермом швидкої допомоги, дивлячись крізь вітрове скло, він мав відчуття, що він сам — швидка, а його очі — скло, крізь яке могли дивитися його прародичі, якби захотіли.

Френсіс Скотт Кі був один з тисяч предків. На той випадок, що Кі тепер, можливо, дивиться на те, якими стали Сполучені Штати Америки, Едді зосередив погляд на американському прапорці, прикріпленому до вітрового скла. Він сказав дуже тихо таке:

— Ще майорить, чоловіче.

Ознайомленість Едді Кі з багатолюдним минулим робила його життя набагато цікавішим за Двейнове життя, наприклад, чи моє, чи Кілґора Траута, чи майже кожної білої людини в Мідленд-Сіті в той час. У нас не було відчуття, що хтось користується нашими очима — чи нашими руками. Ми навіть не знали, ким були наші прадіди і прабабусі. Едді Кі плив у річці людей, які пливли в часі звідси туди. Двейн, і Траут, і я були галькою на березі.

І Едді Кі, через те, що він стільки всього знав напам’ять, міг мати глибокі, живильні почуття про Двейна Гувера, наприклад, або й про д-ра Кипріяна Уквенде. Двейн був чоловіком, чия сім’я захопила ферму «Синій птах». Уквенде, індаро, був чоловіком, чиї предки викрали предка Кі на західному березі Африки, чоловіка на ім’я Оджумва. Плем’я індаро продало його за мушкет британським работорговцям, які відвезли його вітрильником на ім’я «Скайларк» до Чарльзтона в Південній Кароліні, де продали з аукціону як самохідну самовідновлювану фермерську машину.

І таке інше.

Тепер Двейна Гувера заштовхали в «Марту» через широкі подвійні двері в задній частині, якраз перед мотором. Едді Кі сидів на місці водія і спостерігав за дією в дзеркало заднього виду. Двейн був так тісно загорнутий у парусинову гамівну сорочку, що його відображення виглядало для Едді як забинтований палець.

Двейн не помічав обмежень. Він думав, що він на незайманій планеті, обіцяній у книжці Кілґора Траута. Навіть коли Кипріян Уквенде і Хашдрар Міязма горизонтально вклали його, він подумав, що стоїть. Книжка розказувала йому, що він плавав у холодній воді на незайманій планеті, що він завжди вигукував щось несподіване, коли вилазив із крижаного озера. То була гра. Творець Всесвіту старався здогадатись, що на цей раз викрикне Двейн. І Двейн його завжди надурював.

Ось що Двейн вигукнув у швидкій:

— Прощавай, чорний понеділку!

Тоді йому здалося, що на незайманій планеті минув ще один день і прийшов час ще раз крикнути.

— Куріть цигарки в пачках! — вигукнув він.

Кілґор Траут був одним із поранених на ногах. Він зміг залізти в «Марту» без допомоги і вибрати собі місце подалі від людей у справді важкому стані. Він скочив на Двейна Гувера ззаду, коли Двейн витягнув Франсін Пефко з демонстраційної зали на асфальт. Двейн хотів побити її на людях: його шкідливі речовини змусили його думати, що вона це з лишком заслужила.

Двейн уже зламав їй в офісі щелепу і три ребра. Коли він виштовхав її на вулицю, там уже зібрався доволі великий натовп, який перейшов з коктейль-бару і кухні нового «Голідей Інн».

— Найкраща трахальна машина в штаті, — сказав він натовпові. — Накрутіть її, і вона буде вас трахати і казати, що любить вас, і не закриється, поки не дасте їй франшизу «Смаженої курки полковника Сандерса з Кентуккі».

І таке інше. Траут схопив його ззаду.

Якимось чином підмізинний Траутів палець потрапив у рот Двейнові, і Двейн відкусив йому верхню фалангу. Після того Двейн відпустив Франсін, і вона впала на асфальт. Вона була непритомна і найсерйозніше за всіх покалічена. І Двейн пробіг до бетонного жолоба біля автомагістралі і виплюнув кінчик пальця Кілґора Траута в Цукровий Струмок.

Кілґор Траут не захотів лягати в «Марті». Він всівся у шкіряне сидіння позаду Едді Кі. Кі запитав його, що з ним сталося, і Траут підніс праву долоню, частково загорнуту в закривавлену хустинку, що виглядала ось так:

— Базіка — знахідка для шпигуна! — закричав Двейн.

— Пам’ятайте Перл-Гарбор! — вигукнув Двейн.

Більшість того, що він вчинив за останні три чверті години, було страшенно несправедливим. Але він принаймні пощадив Вейна Гублера. Вейн знову повернувся до вживаних машин, неушкоджений. Він підняв браслет, який я закинув туди, щоб він його знайшов.

Щодо мене: я витримував поважну дистанцію між мною і всім цим насильством — хоча я створив Двейна, і його насильство, і місто, і небо вгорі, і Землю внизу. Але все ж я вийшов з того безладу з розбитим годинниковим склом і, як пізніше з’ясувалося, зламаним пальцем на нозі. Хтось скочив назад, відступаючи Двейнові з дороги. Він розбив скло мого годинника, хоча я створив його, і він зламав мій палець.

Це не така книжка, де люди в кінці отримують те, що заслужили. Двейн побив лише одного чоловіка, який заслужив побиття за те, що був таким аморальним: Дона Брідлава. Брідлав був білим монтажником газових установок, який зґвалтував Петті Кін на парковці Меморіального спортклубу імені Джорджа Гікмана Бенністера біля Ярмаркової площі після того, як Університет Арахіс переміг Середню школу невинного свідка на реґіональних баскетбольних матчах між середніми школами.

Дон Брідлав був на кухні готелю, коли Двейн почав буянити. Там він ремонтував несправну газову плиту.

Він вийшов на вулицю подихати свіжим повітрям, і Двейн налетів на нього. Двейн щойно виплюнув кінчик пальця Кілґора Траута в Цукровий Струмок. Дон і Двейн досить добре знали одне одного, оскільки Двейн одного разу продав Брідлаву новий «понтіак» моделі «Вентура», який Дон назвав лимоном. Лимон був автомобілем, який погано працював і якого ніхто не міг відремонтувати.

Двейн насправді втратив гроші на оборудці, роблячи знижки і замінюючи деталі, стараючись заспокоїти Брідлава. Але Брідлав був безутішним і нарешті намалював оцей знак яскравою жовтою фарбою на кришці капота і обох дверцятах:

Ось що насправді було не так з машиною, до речі. Дитина Брідлавових сусідів насипала кленового цукру в бензобак «Вентури». Кленовий цукор був різновидом солодощів, який виготовляли з крові дерев.

Тож Двейн Гувер тепер простягнув свою праву руку Брідлаву, і Брідлав, нічого не подумавши, взяв його руку в свою. Вони з’єднались ось так:

Це був символ дружби між чоловіками. Також вважалося, що характер можна відчитати з того, як чоловік потискав руку. Двейн і Дон Брідлав обмінялися потисками, що були сухими і жорсткими.

Тож Двейн далі тримав Дона Брідлава своєю правою рукою і усміхнувся так, наче минулі образи лишились в минулому. Тоді він склав ліву долоню човником і вдарив Дона по вуху відкритим боком. Це створило жахливий тиск у Доновому вусі. Він впав на землю, тому що біль був такий страшний. Дон уже ніколи тим вухом не почув, ніколи.

Тож тепер Дон також був у швидкій — сидів так само, як Кілґор Траут. Франсін лежала — без свідомості, але стогнучи. Беатріс Кідслер також лежала, хоч могла і сидіти. Її щелепа була розтрощена. Банні Гувер лежав. Його обличчя було не впізнати, навіть як обличчя — будь-чиє обличчя. Кипріян Уквенде дав йому морфін.

Були там також інші жертви — одна біла жінка, два білі чоловіки, два чорні чоловіки. Троє білих людей раніше ніколи не бували в Мідленд-Сіті. Вони подорожували з Ері штату Пенсильванія до Великого Каньйону, який був найглибшою розколиною на планеті. Вони хотіли зазирнути в розколину, але їм цього вже ніколи не вдалося. Двейн Гувер напав на них, коли вони йшли з машини до вестибюля нового «Голідей Інн».

Два чорні чоловіки були працівниками кухні в готелі.

Кипріян Уквенде тепер пробував зняти черевики з Двейна Гувера — але і черевики, і шнурівки, і шкарпетки Двейнові були просочені пластиковою речовиною, яку він підібрав, перебрідаючи через Цукровий Струмок.

Уквенде не здивували вкриті пластиком, склеєні черевики і шкарпетки. Він щодня бачив у шпиталі подібні черевики і шкарпетки на ногах у дітей, які бавилися надто близько до Цукрового Струмка. Фактично він повісив ножиці для металу на стіні кімнати невідкладної допомоги — для розрізання вкритих пластиком, склеєних черевиків і шкарпеток.

Він повернувся до свого асистента-бенґальця, молодого д-ра Хашдрара Міязми.

— Подайте ножиці, — сказав він.

Міязма стояв спиною до дверей жіночого туалету в швидкій допомозі. Досі він ніяк не допомагав покаліченим. Наразі всю роботу робили Уквенде, поліціянти та бриґада цивільної оборони. Міязма тепер відмовився навіть знайти ножиці.

Правду кажучи, Міязмі, мабуть, взагалі не треба було працювати в медицині або принаймні не у сфері, де існував шанс, що його покритикують. Він не терпів критики. Це була риса його характеру поза межами його контролю. Будь-який натяк на те, що не все в ньому абсолютно прекрасне, автоматично робив з нього нікчемну, ображену дитину, яка могла казати лише одне: «Хочу додому».

Саме це він сказав, коли Уквенде вдруге попросив його знайти ножиці: «Я хочу додому».

Ось за що його покритикували якраз перед тим, як надійшов сиґнал тривоги про Двейнове шаленство: він ампутував ступню чорному чоловікові, тоді як ступню, мабуть, можна було врятувати.

І таке інше.

Я міг би і далі розказувати про інтимні деталі з життя різних людей в тій супершвидкій, але яка користь з більшої кількості інформації?

Я погоджуюся з Кілґором Траутом щодо реалістичних романів і нагромадження у них дріб’язкових деталей. У Траутовому романі «Пангалактичний банк пам’яті» герой перебуває в космічному кораблі завдовжки дві сотні миль і в діаметрі шістдесят дві милі. Він бере реалістичний роман в бібліотеці свого району. Він читає близько шістдесяти сторінок, а тоді повертає його в бібліотеку.

Бібліотекарка питає його, чому не сподобався роман, і він відповідає: «Я вже все знаю про людських істот».

І таке інше.

«Марта» рушила. Кілґор Траут побачив знак, який йому дуже сподобався. Ось що на ньому було написано:

І таке інше.

Свідомість Двейна Гувера миттєво повернулася на Землю. Він заговорив про відкриття оздоровчого клубу в Мідленд-Сіті, з тренажерами для греблі і велотренажерами, ваннами з гідромасажем і сонячними ваннами, плавальним басейном і таким іншим. Він сказав Кипріянові Уквенде, що оздоровчий клуб треба відкрити, а тоді чимшвидше продати задля прибутку.

— Люди спочатку запалюються ідеєю підтягнутися чи схуднути на кілька фунтів, — сказав Двейн. — Вони записуються на програму, але потім десь за рік втрачають інтерес і перестають ходити. Отак поводяться люди.

І таке інше.

Двейн не відкрив ніякого оздоровчого клубу. Він уже нічого і ніколи не відкрив. Люди, яких він покалічив, будуть так мстиво з ним судитися, що він впаде в злидні. Він стане ще одним старим чоловіком, зморщеною кулькою в Нетрях Мідленд-Сіті, району із колись модним готелем «Фейрчайлд». Він буде далеко не єдиним, про кого можна буде чесно сказати: «Бачите його? Хіба в це можна повірити? Тепер він має дірку з бублика, а колись був казково багатий».

І таке інше.

Кілґор Траут тепер сидів у швидкій і здирав смужки і клапті пластику з палаючих ніг. Йому доводилось користуватися неушкодженою лівою рукою.