Розділ 20

Поки все моє життя оновлювалося від слів Рабо Карабекіяна, Кілґор Траут стояв на узбіччі автомагістралі і дивився через Цукровий Струмок в його бетонному жолобі на новий «Голідей Інн». Через струмок не було містків. Йому доведеться йти вбрід.

Тож він присів на перила, зняв черевики і шкарпетки, підкотив штанини до колін. Його оголені литки вкривав пишний візерунок з варикозних вен і шрамів. Такими ж були литки в мого батька, коли він був старий-престарий.

Кілґор Траут мав литки мого батька. Це був мій подарунок. Я дав йому також ступні мого батька, і були вони довгі, вузькі і чутливі. Вони були синюватими. Картинні ступні.


Траут опустив свої картинні ступні в бетонний жолоб, де протікав Цукровий Струмок. Вони відразу вкрилися прозорою пластиковою плівкою з поверхні струмка. Коли, дещо здивувавшись, Траут витягнув з води одну обкладену ступню, пластикова речовина вмить висохла на повітрі, одягнувши його ступню в тонкий тісний черевичок, немов перламутровий. Він повторив той самий процес з другою ступнею.

Ця речовина випливала з заводу «Баррітрон». Компанія виробляла нову протипіхотну бомбу для Військово-повітряних сил. Бомба розкидала пластикові кульки замість сталевих, тому що пластикові були дешевші. Їх також неможливо було локалізувати в тілі поранених ворогів за допомогою рентґенів.

На заводі «Баррітрон» не мали поняття, що їхні відходи скидалися в Цукровий Струмок. Вони найняли будівельну компанію «Брати Марітімо», якою управляли ґанґстери, щоб ті побудували систему для виведення відходів. Вони знали, що компанією управляють ґанґстери. Усі про це знали. Але «Брати Марітімо» були, як правило, найкращими будівельниками в місті. Вони збудували будинок для Двейна Гувера, наприклад, — надійний будинок.

Компанія «Баррітрон» серйозно б розлютилася, якби довідалась, яким забруднювачем вона стала. Впродовж усієї своєї історії вона намагалася бути досконалим взірцем соціально відповідального бізнесу, хоч чого б це їй коштувало.


Тепер Траут перетнув Цукровий Струмок на ногах і ступнях мого батька, і з кожним кроком ці відростки ставали щораз більше переливчастими. Свої пакунки, черевики і шкарпетки він ніс на голові, хоч вода ледве сягала колін.

Він знав, яким смішним виглядає. Він сподівався, що його приймуть жахливо, мріяв присоромити фестиваль до смерті. Усю цю відстань він пройшов заради оргії мазохізму. Він хотів, щоб до нього ставилися, як до таргана.


Якщо розглядати його як машину, його ситуація була складною, трагічною і сміховинною. Але його священна частина, його свідомість, залишалася непорушною смужкою світла.

І цю книжку пише машина з плоті і крові у співпраці з машиною з заліза і пластику. Пластик, до речі, є близьким родичем тієї гидоти в Цукровому Струмку. І в осерді писальної машини з плоті і крові є щось священне — непорушна смужка світла.

Дзвінок у моїй квартирі в Нью-Йорку щойно задзвонив. І я знаю, що побачу, коли відчиню двері: непорушну смужку світла.

Нехай благословить Бог Рабо Карабекіяна!


Слухайте: Кілґор Траут вибрався з жолоба на асфальтну пустелю, яка була парковкою. Він планував зайти до вестибюля готелю босим, залишити вологі сліди на килимі — ось такі:

Траут нафантазував собі, що його сліди когось роздратують. Це дало б йому можливість бундючно відповісти: «А що вас так обурило? Я просто використовую перший людський друкарський станок. Ви читаєте зрозуміле повідомлення великими літерами: “Я тут, я тут, я тут”».


Але Траут не був ходячим друкарським станком. Його ступні не залишили ніяких слідів на килимі, тому що були обліплені пластиком, а пластик був сухим. Ось будова молекули пластику:

Молекула тягнулася чим­раз далі і далі, вічно повторюючись, аби створити плівку — і міцну, і непроникну.

Ця молекула була монстром, якого Двейнові зведені брати, близнюки Лайл і Кайл, атакували з автоматами. Це була та сама речовина, яка запаскудила Печеру святого чуда.


Чоловік, який розповів мені, як схематично зобразити сеґмент молекули пластику, був професором Волтером Г. Стокмаєром з Дартмутського коледжу. Він видатний фізико-хімік, а також мій цікавий і корисний друг. Я його не придумав. Я сам би хотів бути професором Волтером Г. Стокмаєром. Він блискучий піаніст. На лижах катається ідеально.

І зробивши нарис імовірної молекули, він позначив точки, де вона буде продовжуватись далі, саме так, як зробив я, — із скороченнями, які означають однаковість без кінця.

Мені здається, що належним закінченням для будь-якої історії про людей, оскільки життя тепер є полімером, в якому так туго загорнута Земля, має бути таке саме скорочення, яке я зараз намалюю великими літерами, бо мені так хочеться, і воно ось таке:


І саме для того, щоб підтвердити тяглість цього полімеру, я починаю стільки речень з «і» і «тож» і закінчую стільки параграфів з «… і таке інше».

І таке інше.

— Все як океан! — вигукнув Достоєвський.

Я кажу, що все як полімер.


Тож Траут вcтупив до вестибюля, як друкарський станок без чорнила, але він усе ще був найґротескнішою людською істотою, яка сюди заходила.

З усіх боків його оточували дзеркала, як називали їх люди, а він називав виливами. Ціла стіна, яка відділяла вестибюль від коктейль-бару, була виливом заввишки десять і завдовжки тридцять футів. Ще один вилив був на автоматі з сиґаретами, і ще один — на автоматі з цукерками. І коли Траут зазирнув у них, щоб побачити, що діється в іншому всесвіті, він побачив червонооке, огидне старе створіння, босе і з підкоченими до колін штанинами.

З’ясувалося, що, крім Траута, у вестибюлі була лише одна людина — красивий юний адміністратор Майло Марітімо. Одяг, шкіра й очі Майла були усіх можливих оливкових відтінків. Він закінчив школу готельної справи при Університеті Корнелла. Він був гомосексуальним внуком Гільєрмо — Віллі Малюка — Марітімо, охоронця знаменитого чиказького ґанґстера Аль-Капоне.

Траут відрекомендувався цьому безвинному чоловікові, став перед його стійкою, широко розвівши босі ноги й руки.

— Мерзенна Снігова людина прибула, — сказав він Майлові. — Якщо я не такий чистий, як більшість мерзенних снігових людей, то це тому, що дитиною мене викрали зі схилів гори Еверест і завезли як раба в бордель Ріо-де-Жанейро, де останні п’ятдесят років я чистив невимовно огидні туалети. Один відвідувач нашої кімнати для шмагання заверещав у пориві агонії та екстазу, що в Мідленд-Сіті має відбутися мистецький фестиваль. Я втік з борделю по шнурку з простирадл, яких набрав у затхлому кошику. Я приїхав до Мідленд-Сіті, аби ще до моєї смерті отримати визнання як найвидатніший митець, яким я себе вважаю.

Майло Марітімо з обожненням, з сяючими очима привітав Траута.

— Містере Траут, — захоплено сказав він, — я впізнав би вас будь-де. Ласкаво просимо до Мідленд-Сіті. Ви нам так потрібні!

— Звідки ви знаєте, хто я такий? — спитав Кілґор Траут.

Ще ніхто ніколи його не впізнавав.

— Це мусите бути ви, — сказав Майло.

Траут неначе здувся — нейтралізувався. Він опустив руки, знову зробився дитинячим.

— Ще ніхто ніколи мене не впізнавав, — сказав він.

— Я знаю, — сказав Майло. — Ми вас відкрили, і ми надіємося, що ви відкриєте нас. Мідленд-Сіті вже не буде відомий лише як домівка Мері-Еліс Міллер, чемпіонки світу з плавання на двісті метрів брасом. Воно також буде містом, яке визнало велич Кілґора Траута.

Траут просто відійшов від стійки і сів на парчеве канапе в іспанському стилі. Цілий вестибюль, за винятком торгових автоматів, був облаштований в іспанському стилі.

Майло тепер використовував рядок із телешоу, популярного кілька років тому. Шоу вже більше не показували, але більшість людей все ще пам’ятали цей рядок. Велика частина розмов у місті складалася з рядків із телешоу — як минулих, так і теперішніх. На шоу, з якого був Майлів рядок, якогось старого чоловіка, зазвичай доволі відомого, запрошували начебто в звичайну кімнату, хоч насправді це була сцена — з глядачами попереду і прихованими довкола телекамерами. Також там сиділи непоміченими люди, яких ця особа знала в давні часи. Пізніше вони виходили і розповідали анекдоти про цю людину.

Тепер Майло сказав Траутові те, що сказав би йому конферансьє, якби Траут був на цьому шоу і завіса б піднялася: «Кілґоре Траут! Це ваше життя!»


Тільки не було ніяких глядачів, завіси або чогось такого. І, правду кажучи, Майло Марітімо був єдиною людиною в Мідленд-Сіті, яка будь-що знала про Кілґора Траута. Це йому хотілося повірити, що вершки Мідленд-Сіті будуть в такому ж захопленні, як і він сам, від творів Кілґора Траута.

— Ми так чекаємо нашого ренесансу, містере Траут! Ви будете нашим Леонардо!

— Але як ви про мене довідались? — спитав Траут здивовано.

— Готуючись до ренесансу в Мідленд-Сіті, — сказав Майло, — я взяв собі за обов’язок прочитати все можливе, написане про кожного митця, або те, що написав сам митець, який сюди їде.

— Ніде немає нічого написаного про мене або того, що написав я, — заперечив Траут.

Майло вийшов з-за стійки. Він тримав у руках щось, що виглядало мов кривобокий старий софтбол, обмотаний різними стрічками.

— Коли я не зміг нічого про вас знайти, — сказав він, — я написав до Еліота Роузвотера, чоловіка, який сказав, що ми мусимо вас запросити. Він має приватну колекцію з сорока одного вашого роману і тридцяти шести ваших оповідань, містере Траут. Він дозволив мені усіх їх перечитати. — Він простягнув той ніби м’ячик, що насправді виявився книжкою з колекції Роузвотера. Роузвотер активно користувався своєю бібліотекою наукової фантастики. — Це єдина книжка, яку я не дочитав, але я закінчу її завтра до сходу сонця, — сказав Майло.


До речі, роман, про який ішлося, називався «Розумне зайченя». Головний герой був кролем, який жив, як усі інші дикі кролі, але був такий самий розумний, як Альберт Айнштайн або Вільям Шекспір. Це була кролиця. Вона була єдиною головною героїнею в усіх романах чи оповіданнях Кілґора Траута.

Незважаючи на її роздутий інтелект, вона вела нормальне життя кролиці. Вона вирішила, що її мозок був непотрібним, що це якась пухлина, що з неї нема ніякої користі в кролячих обставинах.

Тож вона пішла — стриб, стриб — до міста, щоб їй вирізали пухлину. Але мисливець на ім’я Дудлі Ферроу застрелив її ще до того, як вона добралася до міста. Ферроу оббілував її і випотрошив, але потім вони з дружиною Ґрейс вирішили, що краще її не їсти через її незвичайно велику голову. Вони подумали те саме, що подумала вона, коли була живою, — що вона мусить бути хворою.

І таке інше.


Кілґор Траут мусив переодягнутися в єдиний одяг, який мав при собі, — його шкільний смокінґ і нову парадну сорочку і все решта, — негайно. Низ його підкочених штанин просочився пластиковою речовиною зі струмка, тож він не міг їх опустити. Вони зробились такі штивні, як каналізаційні труби.

Тож Майло Марітімо провів його до номера люкс, який складався з двох звичайних номерів «Голідей Інн» з прочиненими дверима між ними. Траут і кожен видатний відвідувач отримали номер люкс, з двома телевізорами, двома ваннами, викладеними плиткою, чотирма двоспальними ліжками, оснащеними «Чарівними пальцями». «Чарівні пальці» були електричними вібраторами, прикріпленими до матрацних пружин ліжка. Якщо гість вкладав четвертак у коробочку на своєму нічному столику, «Чарівні пальці» починали погойдувати його ліжко.

У Траутовому номері було досить квітів для похорону ґанґстера-католика. Квіти були від Фреда Т. Баррі, голови мистецького фестивалю, і від Міської асоціації жіночих клубів Мідленда, і від Торгової палати, і так далі, і таке інше.

Траут прочитав кілька карток на квітах і зауважив:

— Виглядає, що місто починає з розмахом підтримувати мистецтво.

Майло міцно заплющив свої оливкові очі, поморщившись від гострого болю.

Давно пора. О Боже, містере Траут, ми так виголодніли, довший час навіть не розуміючи, чого нам бракує, — сказав він.

Цей молодий чоловік був не лише нащадком знаменитих злочинців, він був близьким родичем негідників, які тепер оперували в Мідленд-Сіті. Партнери будівельної компанії «Брати Марітімо», наприклад, були його дядьками. Джино Марітімо, троюрідний Майлів брат, був королем торговців наркотиками у місті.


— О, містере Траут, — продовжував милий Майло у Траутовому номері люкс, — навчіть нас співати і танцювати, сміятись і плакати. Ми так довго старалися вижити на грошах, і сексі, і заздрості, і нерухомості, і футболі, і баскетболі, і автомобілях, і телебаченні, і алкоголі — на тирсі і битому склі!

— Розплющте очі! — з гіркотою сказав Траут. — Чи я подібний на танцюриста, співака, веселуна?

Тепер він був у своєму смокінґу. Смокінґ був на розмір завеликий. З часів школи він дуже схуднув. Його кишені були напхані кульками від молі. Вони випирали, мов сідельні в’юки.

— Розплющте очі! — сказав Траут. — Хіба чоловік, живлений красою, отак виглядав би? Кажете, у вас тут нічого немає, крім безнадії та відчаю? Я приніс вам ще більше того самого!

— Мої очі розплющені, — м’яко сказав Майло, — і я бачу саме те, що сподіваюсь побачити. Я бачу чоловіка, який жахливо поранений, — бо він наважився пройти крізь вогнища істини на інший бік, якого ми ніколи не бачили. І тоді він знову повернувся — щоб розповісти нам про той інший бік.


І я сидів у цьому новому «Голідей Інн» і змусив його щезнути, тоді знову з’явитися, тоді щезнути, тоді знову з’явитися. Насправді там не було нічого, крім великого відкритого поля. Фермер висіяв на ньому жито.

Уже давно пора, подумав я, познайомитися Траутові з Двейном Гувером, аби Двейн збожеволів.

Я знав, як закінчиться ця книжка. Двейн поранить багатьох людей. Він відкусить фалангу вказівного пальця правої руки Кілґора Траута.

А тоді Траут, з замотаною раною, піде в незнайоме місто. Він зустріне свого Творця, який усе йому пояснить.

Загрузка...