Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Розділ 18

«Галактика», де Кілґор Траут був пасажиром, тепер виїхала на шосе неподалік від Мідленд-Сіті. Вантажівка повзла. Вона втрапила в затор машин, що рухалися з «Баррітрон», «Вестерн Електрик» і «Преарі Мютюал». Траут підвів очі від книжки, побачив білборд, де було написано таке:

Тож Печера святого чуда відійшла в минуле.

Коли Траут стане старим-престарим, його запитає д-р Тор Лембріґ, Генеральний секретар Об’єднаних Націй, чи він боявся майбутнього. Він дасть таку відповідь:

— Містере Генеральний секретар, саме минуле лякає мене до чортиків.

Двейн Гувер був на віддалі лише чотирьох миль. Він сидів самотою на смугастому диванчику під зебру в коктейль-барі нового «Голідей Інн». У барі було темно і тихо. Сліпуче світло і шум дорожнього руху в годину пік на автомагістралі блокували щільні портьєри з багряного оксамиту. На кожному столику стояв скляний ліхтар зі свічкою всередині, хоча повітря було нерухоме.

На кожному столику стояла ще й мисочка зі смаженим арахісом і табличка, що дозволяла працівникам відмовляти в сервісі будь-кому, хто не гармонував з атмосферою бару. Ось що на ній писало:

Банні Гувер управляв піаніно. Він не підняв очей, коли ввійшов його батько. І батько не глянув у його бік. Вони вже багато років не віталися.

Банні продовжував грати блюзи білого чоловіка. Повільні мелодії побрязкували дзвіночками, з капризними паузами тут і там. блюзи Банні мали деякі властивості музичної шкатулки, втомленої музичної шкатулки. Вони побрязкували, зупинялися, тоді неохоче, мляво ще кілька разів дзвеніли.

Мама Банні колись збирала брязкітливі музичні шкатулки, крім інших речей.

Слухайте: Франсін Пефко була поруч у Двейновій автомобільній аґенції. Вона поспішала закінчити всю роботу, яку мала зробити того дня. Невдовзі Двейн її поб’є.

І єдина людина на тій ділянці, окрім неї, поки вона друкувала і підшивала документи, був Вейн Гублер, чорний, умовно-достроково звільнений, який все ще чаївся поміж вживаних машин. Двейн міг би спробувати і його потовкти, але Вейн умів геніально ухилятися від ударів.

У цей час Франсін була чистою машинерією, машиною з м’яса, що друкувала, машиною, що підшивала документи.

Вейн Гублер, з іншого боку, не мав нічого механічного до роботи. Він прагнув стати корисною машиною. Вживані машини були міцно позачинювані на ніч. Час від часу алюмінієвий пропелер на дроті над його головою повертався від лінивого вітерця, і Вейн реаґував на нього як міг:

— Вперед, — казав він йому. — Крутись.

Він також встановив певні стосунки з рухом на автомагістралі, розпізнавав його мінливі настрої.

— Всі їдуть додому, — казав він у годину пік. — Тепер усі вдома, — сказав він пізніше, коли рух стишився. Вже сідало сонце.

— Сонце сідає, — казав Вейн Гублер.

Він не мав поняття, куди йому йти далі. Він подумав, не дуже переймаючись, що тієї ночі може померти від переохолодження. Він ніколи не бачив смерті від переохолодження, ніколи йому таке не грозило, оскільки він дуже рідко бував надворі. Він знав про смерть від переохолодження, тому що паперовий голос з маленького радіо розказував про людей, які час від часу вмирають від переохолодження.

Він скучав за цим паперовим голосом. Він скучав за клацанням сталевих дверей. Він скучав за хлібом і тушкованим м’ясом, за жбанами з молоком і кавою. Він скучав за подіями нормального сексуального життя: трахати чоловіків у рот і в дупу, і щоб трахали йо­го в рот і в дупу, і дрочити і трахати корів у тюремній стайні, — за всім тим, що він знав.

Ось така надгробна плита підійшла б для Вейна Гублера після його смерті:

Молочна ферма при в’язниці постачала молоко, вершки і масло, сир і морозиво не лише у в’язницю й окружний шпиталь. Вона продавала свою продукцію і для зовнішнього світу. Її торгова марка не згадувала в’язницю. Ось вона:

Вейн погано читав. Слова «Гаваї» і «гавайський», наприклад, з’являлися в комбінації зі знайомішими словами і символами в знаках, намальованих на вікнах демонстраційної зали і на лобовому склі кількох вживаних машин. Вейн старався декодувати таємничі слова фонетично, але без успіху. «Ва-хі-і–о», казав він, і «Ху-хі-ву-гі», і так далі.

Вейн Гублер тепер усміхнувся, не тому, що був щасливим, а тому, що, коли не було чим зайнятися, він подумав, чому б не поскалити зуби. Зуби він мав досконалі. Виправна колонія для дорослих у Шепердстауні гордилася своєю стоматологічною програмою.

Фактично то була така відома стоматологічна програма, що про неї писали в медичних журналах і в «Рідерз дайджест», найвідомішому журналі умираючої планети. В основі тієї програми була теорія, що багато колишніх в’язнів не могло або не вміло отримати роботи через свій зовнішній вигляд, а гарний вигляд починався з гарних зубів.

Фактично програма була така відома, що поліція навіть в сусідніх штатах, коли підбирали бідного чоловіка з доглянутими зубами, дорогими пломбами і мостиками і таким іншим могла запитати його:

— Ну, хлопче, скільки років ти просидів у Шепердстауні?

Вейн Гублер почув, як офіціантка вигукує замовлення до бармена в коктейль-барі. Вейн чув, як вона гукала:

— «Ґілбіз» і тонік, з лимоном.

Він не мав поняття, що це таке, — або «Мангеттен», або бренді «Александер», або слив’янка.

— Подай мені «Джонні Вокер Роб Рой», — гукала вона, — і «Саузен Комфорт» з льодом, і «Криваву Мері» з горілкою «Вулфшмідт».

Єдиний досвід, який Вейн мав з алкоголем, був пов’язаний з питтям засобів для миття і поїданням крему для взуття і таке інше. Алкоголю він не любив.

— Подай мені «Блек енд Вайт» і воду, — почув він слова офіціантки, і Вейнові слід було нашорошити вуха.

Цей напій не був для будь-кого. Цей напій був для чоловіка, який створив усі Вейнові біди на ту мить, який міг його вбити або зробити його мільйонером, послати його назад у в’язницю чи зробити з Вейном будь-що, що йому в біса заманеться. Той напій був для мене.

Я приїхав на мистецький фестиваль інкоґніто. Приїхав, щоб побачити протистояння між двома людськими істотами, яких я створив: Двейном Гувером і Кілґором Траутом. Я не хотів, щоб мене впізнали. Офіціантка запалила свічку в скляній лампі на моєму столику. Я загасив полум’я двома пальцями. Я купив сонячні окуляри в «Голідей Інн» біля Аштабула штату Огайо, де я ночував. Тепер я надів їх у темряві. Вони виглядали ось так:

Скла були посріблені, були дзеркалами для всіх, хто на мене дивився. Всі, хто хотів подивитися мені в очі, натикалися на своє точне відображення. На тому місці, де в інших людей в коктейль-барі були очі, в мене були діри в інший всесвіт. В мене були виливи.

На моєму столі лежав картонний пакетик з сірниками, біля моїх сиґарет «Пел-Мел».

Ось напис на пакетику з сірниками, який я прочитав через пів години, коли Двейн уже духопелив Франсін Пефко:

«Легко заробити 10 доларів на тиждень у вільний час, показуючи своїм друзям зручне модне взуття фірми “Мейсон”. Усім подобається взуття “Мейсон” з його особливим зручностями! Ми вишлемо БЕЗКОШТОВНИЙ навчальний пакет, щоб ви змогли з дому вести свій прибутковий бізнес. Ми навіть розкажемо вам, як ви можете ДАРОМ отримати взуття як бонус за вигідні замовлення!»

І таке інше.

— Ти пишеш дуже погану книжку, — сказав я собі з-поза моїх виливів.

— Я знаю, — сказав я.

— Ти боїшся, що вб’єш себе, як це зробила твоя мама, — сказав я.

— Я знаю, — сказав я.

У коктейль-барі, визираючи з-за своїх виливів на світ, який я вигадав, я промовляв оце слово: «шизофренія».

Звучання і вигляд цього слова багато років мене заворожували. Воно звучало і виглядало для мене як людська істота, яка чхає від завірюхи з мильної стружки.

Я не знав і не знаю напевно, що в мене є ця хвороба. Оце стільки я знав і знаю: я створював для себе страшенні незручності, не звужуючи своєї уваги до деталей життя, що були важливими в цей час, і відмовляючись вірити в те, у що вірили мої сусіди.

Мені вже краще.

Слово честі: мені вже краще.

Однак якийсь час ме­ні було справді зле. Я сидів у то­му коктейль-барі, який сам вигадав, і визирав з-поза своїх виливів на білу офіціантку, яку сам вигадав. Я назвав її Бонні Маккагон. Я змусив її принести Двейнові його звичний напій, мартіні «Палата Лордів» зі спіралькою лимонної шкірки. Вона була Двейнові давня знайома. Її чоловік був охоронцем у відділенні сексуальних злочинців виправної колонії для дорослих. Бонні мусила працювати офіціанткою, тому що її чоловік втратив усі їхні гроші, інвестувавши в автомийку в Шепердстауні.

Двейн радив їм цього не робити. Ось як Двейн познайомився з нею та її чоловіком Ральфом: за останні шістнадцять років вони купили в нього дев’ять «понтіаків».

— Ми сім’я «понтіаківців», — казали вони.

Тепер Бонні пожартувала, подаючи йому мартіні. Вона казала той самий жарт щоразу, коли подавала комусь мартіні.

— «Сніданок чемпіонів», — сказала вона.

Фраза «Сніданок чемпіонів» є зареєстрованою торговельною маркою корпорації «Дженерал Міллз» для пластівців на сніданок. Використання ідентичної фрази для титулу цієї книжки не має на меті засвідчити будь-яку асоціацію з «Дженерал Міллз» чи їхнє спонсорство, ані не має на меті очорнити їхній якісний продукт.

Двейн надіявся, що хтось із відомих відвідувачів мистецького фестивалю — а всі вони зупинились у готелі — зайде в коктейль-бар. Він хотів з ними поговорити, якщо можна, щоб виявити, чи знають вони якісь істини про життя, яких він ще ніколи не чув. Ось на що він сподівався від нових істин: вони навчать його сміятися з усіх своїх проблем, жити далі і триматися подалі від північного відділення окружного шпиталю Мідленда, відведеного для душевнохворих.

Поки він чекав на появу якогось митця, він втішав себе єдиним мистецьким творінням хоч якоїсь глибини і таємничості, збереженим у його пам’яті. То був вірш, якого він змушений був вивчити напам’ять упродовж його другого року в старшій школі Цукрового Струмка, тогочасній елітній школі для білих. Старша школа Цукрового Струмка тепер стала школою для негритосів. Ось цей вірш:

Яка поезія!

І Двейн був такий відкритий до нових припущень про смисл життя, що його легко було загіпнотизувати. Тож коли він задивився у своє мартіні, його загнали в транс міріади блимливих очей, що танцювали на поверхні напою. Очі були крапельками лимон­но­го соку.

Двейн пропустив, коли два видатні відвідувачі мистецького фестивалю зайшли і сіли на барні стільчики біля Банніового піаніно. Вони були білі. Це були Беатріс Кідслер, авторка ґотичної прози, і Рабо Карабекіян, художник-мінімаліст.

Піаніно Банні, невеличкий «Стейнвей», було покрите ламінатом гарбузового кольору і оточене стільцями. Відвідувачі могли їсти й пити з піаніно. Попереднього Дня подяки за піаніно повечеряла сім’я з одинадцяти осіб. А Банні грав.

— Оце мусить бути задуп’ям Всесвіту, — сказав Рабо Карабекіян, художник-мінімаліст.

Беатріс Кідслер, авторка ґотичної прози, виросла в Мідленд-Сіті.

— Мені було моторошно повертатися додому після стількох років, — сказала вона Карабекіянові.

— Американці завжди бояться повертатися додому, — сказав Карабекіян, — і не без причин, я б сказав.

— Вони раніше мали причини, — сказала Беатріс, — але вже ні. Минуле перестало бути загрозливим. Тепер я б сказала всім американцям, які сумніваються: «Звісно, ви можете повертатися додому, і скільки забажаєте. Це просто мотель».

Рух на західному напрямку автомагістралі зупинився за милю на схід від нового «Голідей Інн» — через смертельну аварію на виїзді 10А. Водії і пасажири повиходили з машин — розім’яти ноги і з’ясувати, якщо можливо, яка біда трапилася попереду.

Кілґор Траут був серед тих, хто вийшов із машин. Він довідався від людей, що до нового «Голідей Інн» можна дійти пішки. Тож він позбирав пакунки з переднього сидіння «Галактики». Подякував водієві, чиє ім’я забув, і поплівся до готелю.

Він також почав складати собі в умі систему переконань, які пасували б для його вузької місії в Мідленд-Сіті, а саме показати провінціалам, з їхньою схильністю возвеличувати творчість, імовірного творця, який зазнавав поразки за поразкою. Він призупинився, щоб роздивитись себе в дзеркалі заднього виду, виливі заднього виду, вантажівки, що застрягла серед інших машин. Трактор тягнув два трейлери замість одного. Ось послання, яке власники вважали доцільним вигукувати до людських істот усюди, де він їздив:

Траутів вигляд у виливі був такий приголомшливий, як він і сподівався. Він не мився з тих пір, коли його поколошматила банда «Плутон», тож на одній мочці вуха запеклася кров, а ще трохи під лівою ніздрею. На одному плечі його пальта засохло собаче лайно. Після пограбування він впав у собаче лайно на гандбольному майданчику під мостом Квінсборо.

За неймовірним збігом це лайно було від жалюгідного ґрейхаунда, який належав одній моїй знайомій дівчині.

Дівчина з ґрейхаундом була асистенткою освітлювача музичної комедії про американську історію, і вона тримала свого бідолашного ґрейхаунда на ім’я Лансер в однокімнатній квартирі завширшки чотирнадцять футів і завдовжки двадцять шість футів і на висоті шість маршів від рівня вулиці. Усе її життя було присвячене скиданню його екскрементів у відповідний час і у відповідному місці. А місця для нього було два: стічна канава за сімдесят дві сходинки нижче, повз яку пролітали машини, або пательня, яку його господиня тримала перед холодильником «Вестингауз».

Лансер мав дуже маленький мозок, але час від часу він мусив підозрювати, як і Вейн Гублер, що сталася якась страшна помилка.

Траут втомлено тягнувся далі, чужий в чужих краях. Винагородою за його паломництво була нова мудрість, яка ніколи не стала б його, якби він залишився у своєму підвалі в Когосі. Він отримав відповідь на питання, яке обурено ставило собі безліч людських істот: «Що блокує рух на західному напрямку автомагістралі по дорозі до Мідленд-Сіті?».

Полуда впала з очей Кілґора Траута. Він побачив пояснення: молоковоз «Королева прерій» лежав на боці, перекриваючи дорогу потокові. Його дуже вдарило шалене дводверне «шевроле» моделі «Капріс» 1971 року випуску. «Шевроле» перестрибнуло через роздільну смугу. Пасажир «шевроле» не пристебнув пасок безпеки. Він вилетів крізь безосколкове лобове скло. Тепер він лежав на бетонному жолобі, де протікав Цукровий Струмок. Водій «шевроле» також був мертвий. Його прохромила кермова рейка.

Пасажир «шевроле» стікав кров’ю, лежачи мертвим в Цукровому Струмку. Молоковоз стікав молоком. Кров з молоком домішається до складу смердючих м’ячиків пінґ-понґу, які виробляли в надрах Печери святого чуда.