Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Розділ 21

Кілґор Траут зайшов у коктейль-бар. Його ступні горіли вогнем. Вони були в оболонці не лише черевиків і шкарпеток, але й прозорого пластику. Вони не потіли, не дихали.

Рабо Карабекіян і Беатріс Кідслер не помітили, як він зайшов. Їх оточували люблячі друзі за піаніно-баром. Карабекіянову промову прийняли чудово. Тепер усі погодилися, що Мідленд-Сіті має одну з найпрекрасніших картин у світі.

— А треба було всього-на-всього пояснити, — сказала Бонні Макмагон. — Тепер я розумію.

— Я думав, та що там пояснювати, — сказав Карло Марітімо, будівельник, дивуючись. — Але з’ясувалося, є що, їй-богу.

Абе Коен, ювелір, сказав Карабекіянові:

— Якби художники більше пояснювали, люди більше полюбили б мистецтво. Це ви розумієте?

І таке інше.

Траут сполошився. Він подумав, що, мабуть, багато людей вітатиме його так нестримно, як Майло Марітімо, а в нього не було досвіду з такими святкуваннями. Але ніхто не став йому на дорозі. Його старий друг Анонімність знов був поруч із ним, і вони обоє вибрали столик біля Двейна Гувера і мене. Все, що він міг бачити мого, було відображення полум’я свічок у моїх дзеркальних окулярах, у моїх виливах.

Двейн Гувер усе ще був ментально відсторонений від усього, що відбувалось у коктейль-барі. Він сидів, мов шмат замазки, довго вдивляючись у щось дуже далеке.

Коли Траут сідав, Двейн поворушив губами. Він говорив це безгучно, і це не стосувалося Траута чи мене: «Прощавай, чорний понеділку».

Траут мав при собі товстий коричневий конверт. Він отримав його від Майла Марітімо. В ньому була програма фестивалю мистецтв, вітальний лист для Траута від Фреда Т. Баррі, голови фестивалю, розклад подій упродовж наступного тижня — і ще деякі речі.

Траут також мав при собі примірник свого роману «Тепер це можна розказати». Це була книжка про розчахнуті бобрики, яку Двейн Гувер дуже скоро сприйме так серйозно.

Тож нас було троє. Двейна, Траута і мене можна було включити в рівносторонній трикутник зі стороною приблизно дванадцять футів.

Як три непорушні смужки світла ми були прості, окремі і прекрасні. Як машини ми були в’ялими торбами старезних труб і дротів, поржавілих завіс і ослаблих пружин. І наші взаємні стосунки були заплутаними.

Зрештою, я створив і Двейна, і Траута, і зараз Траут от-от повністю зведе Двейна з розуму, і Двейн невдовзі відкусить кінчик Траутового пальця.

Вейн Гублер підглядав за нами крізь дірку на кухні. Хтось поплескав його по плечі. Чоловік, який його нагодував, тепер казав йому йти геть.

Тож він вийшов на вулицю і знову опинився посеред Двейнових вживаних машин. І знов почав розмовляти з транспортом на автомагістралі.

Бармен у коктейль-барі тепер ввімкнув ультрафіолетові світла на стелі. Костюм Бонні Макмагон, оскільки був просочений флуоресцентними матеріалами, засвітився, мов електрична вивіска.

Засвітилися піджак бармена і африканські маски на стінах.

Засвітились сорочка Двейна Гувера і сорочки кількох інших чоловіків. Причина була така: ці сорочки прали в порошку, що містив флуоресцентні речовини. Згідно з задумом одяг на сонці мав зробитись яскравішим, насправді ставши флуоресцентним.

Проте коли на той самий одяг дивитись у темній кімнаті під ультрафіолетовим світлом, він ставав яскравим до смішного.

Зуби Банні Гувера також засвітилися, адже він користувався зубною пастою з вмістом флуоресцентних речовин, завдяки яким його усмішка стала б яскравішою при денному світлі. Тепер він широко усміхнувся, і здалося, наче в нього повний рот маленьких лампочок з різдвяної ялинки.

Але найяскравіше за всіх у кімнаті засвітились груди нової парадної сорочки Кілґора Траута. Вона мерехтіла глибоким блиском. Здавалось, ніби це гірка радіоактивних діамантів у розв’язаному мішку.

Але тоді Траут мимоволі нахилився вперед, зігнувши накрохмалені груди сорочки в параболічну тарілку. Це перетворило сорочку на прожектор. Його промінь націлився на Двейна Гувера.

Раптове світло вивело Двейна з трансу. Він подумав, що, мабуть, помер. У будь-якому разі відбувалося щось безболісне і надприродне. Двейн довірливо усміхнувся до святого світла. Він був готовий до будь-чого.

Траут не мав пояснення для фантастичного перетворення певних предметів одягу в кімнаті. Як і більшість авторів наукової фантастики, він майже нічого не знав про науку. Як і Рабо Карабекіян, він не мав ніякої користі з ґрунтовної інформації. Тож тепер він міг лише дивуватися.

Моя сорочка — стара сорочка, багато разів випрана в китайській пральні зі звичайним порошком — не блистіла.

Двейн Гувер тепер занурився в груди Траутової сорочки, як він раніше занурився у споглядання миготливих крапельок лимонної олії. Тепер він пригадав дещо, що розказав його вітчим, коли йому було лише десять, а саме: чому в Шепердстауні не було негритосів.

Це не був цілком недоречний спогад. Двейн, зрештою, спілкувався з Бонні Макмагон, чий чоловік втратив стільки грошей на автомийці в Шепердстауні. І основна причина, чому автомийка прогоріла, була в тому, що успішні автомийки потребували багато дешевої робочої сили, що означало чорної робочої сили — а в Шепердстауні не було негритосів.

— Багато років тому, — казав Двейнів вітчим Двейнові, коли Двейну було десять, — негритоси йшли на північ мільйонами — у Чикаґо, в Мідленд-Сіті, в Індіанаполіс, у Детройт. Йшла світова війна. Була така нестача робочої сили, що навіть негритоси, які не вміли читати або писати, могли отримати добру роботу на фабриці. Негритоси мали гроші, як ніколи раніше.

— Однак у Шепердстауні, — провадив він далі, — білі люди швидко порозумнішали. Вони не хотіли негритосів у своєму місті, тож понавішували знаків на головних дорогах на в’їзді до міста і на залізничній станції.

Двейнів вітчим описав знаки, які виглядали ось так:

— Одного вечора, — сказав Двейнів вітчим, — негритоська сім’я зійшла з товарного вагона в Шепердстауні. Можливо, вони не побачили знака. Можливо, не могли його прочитати. Можливо, не могли в це повірити.

Двейнів вітчим був без роботи в той час, коли радісно розповідав цю історію. Велика депресія щойно почалася. Вони з Двейном їхали у своїй машині на щотижневу вилазку, вивозячи сміття і непотріб на околицю, де скидали все в Цукровий Струмок.

— Хай там як, того вечора вони зайшли в якусь порожню халупу, — провадив далі Двейнів вітчим. — Розпалили вогонь в печі, влаштувались. Тож опівночі зібрався натовп. Чоловіка витягнули і розрізали навпіл верхнім колючим дротом на загорожі.

Двейн чітко запам’ятав, що, коли він це почув, на поверхні Цукрового Струмка красиво розповзалась веселка з оливи, що витекла зі сміття.

— З тієї ночі, а було це дуже давно, — сказав його вітчим, — жоден негритос навіть не ночував у Шепердстауні.

Траут гостро усвідомлював, що Двейн схиблено вирячився на його груди. Очі Двейнові попливли, і Траут подумав, що вони плавають в алкоголі. Він не міг знати, що Двейн бачив оливну плівку на поверхні Цукрового Струмка, що вигравала веселкою сорок років тому.

Траут помітив і мене також, хоч мало що міг побачити. Я занепокоїв його ще більше за Двейна. Справа така: Траут був єдиним персонажем, який я створив, що мав досить уяви, щоб запідозрити, що він, можливо, є творінням іншої людської істоти. Він кілька разів говорив про цю можливість своєму папузі. Він сказав, наприклад: «Клянусь Богом, Білле, з таким життям я можу думати лише про те, що я є героєм якось книжки, яку хтось написав, хто хоче написати про когось, хто весь час страждає».

Тепер до Траута почало доходити, що він сидить дуже близько біля людини, яка його створила. Йому було соромно. Він зовсім не знав, як йому реаґувати, особливо тому, що його реакції будуть такими, якими я скажу.

Я не потурбував його — не махнув рукою, не впирався поглядом. Я не знімав окулярів. Я знову написав на стільниці, нашкрябав символи взаємозалежності між матерією та енергією, як це розуміли в мої часи:

На мою думку, це рівняння було некоректним. Там десь мало б бути ще «С» на позначення свідомості, без якої «Е», і «М», і «с», що є математичною константою, не існували б.

До речі, усі ми були прикріплені до поверхні кулі. Планета була як м’ячик. Ніхто не зав, чому ми не падали з неї, хоча кожен вдавав, що наче розуміє.

Справді кмітливі люди зрозуміли, що один з найкращих способів збагатитися було володіти частиною поверхні, до якої мали прикріплятися люди.

Траут боявся зустрітися поглядом з Двейном чи зі мною, тож він переглядав вміст коричневого конверта, який чекав на нього в його номері.

Першим він прочитав листа від Фреда Т. Баррі, голови Фестивалю мистецтв, мецената Меморіального центру мистецтв імені Мілдред Баррі і засновника та голови ради директорів «Баррітрон лімітед».

До листа була причеплена одна звичайна акція в «Баррітроні», виписана на ім’я Кілґора Траута. Ось текст цього листа:

«Дорогий містере Траут, — йшлося в листі, — для нас велика приємність і честь, що така видатна і творча особистість, як Ви, присвячує свій дорогоцінний час першому Фестивалю мистецтв у Мідленд-Сіті. Ми щиро бажаєм, аби в час Вашого перебування тут Ви почувалися членом нашої сім’ї. Задля того, щоб Ви та інші визначні відвідувачі глибше відчули свою участь у житті нашої громади, я дарую кожному з вас одну акцію нашої компанії, яку я заснував, компанії, головою ради директорів якої я тепер є. Тепер це не лише моя компанія, а й ваша також.

Наша компанія почалася як американська корпорація “Робо-Меджик” 1934 року. Спочатку в ній працювало троє співробітників, а її місія була проєктувати і виробляти першу повністю автоматичну пральну машину для домашнього вжитку. Ви побачите девіз тієї пральної машини на корпоративній емблемі вгорі акціонерного сертифіката».

Емблема зображала грецьку богиню на вишуканому шезлонґу. Вона тримала древко, з якого розвівався довгий вимпел. Ось що було написано на вимпелі:

Девіз старої пральки «Робо-Меджик» хитро змішував дві різні ідеї, що були в людей про понеділок. Одна ідея полягала в тому, що в понеділок жінки традиційно займалися пранням. Понеділок був просто днем прання, і з того огляду не особливо депресивним днем.

Проте раніше люди, які працювали на жахливих роботах упродовж тижня, інколи називали понеділок «чорним понеділком», бо вони з відразою поверталися на роботу після дня відпочинку. Коли молодим чоловіком Фред Т. Баррі придумав девіз для «Робо-Меджик», він зробив вигляд, що понеділок називався «чорним понеділком», тому що прання викликало в жінок ненависть і виснажувало.

«Робо-Меджик» мав піднести їм настрій.

Це не правда, до речі, що більшість жінок прали по понеділках у ті часи, коли придумали «Робо-Меджик». Вони прали тоді, коли їм хотілося. Один з найчіткіших Двейнових спогадів з Великої депресії, наприклад, був, коли його мачуха вирішила зайнятися пранням у надвечір’я Різдва. Їй було гірко, що сім’я опустилася до такої бідності, і вона раптом пошкутильгала в підвал, до тарганів і стоног, і стала прати.

— Пора взятись за негритоську роботу, — сказала вона.

Фред Т. Баррі почав рекламувати «Робо-Меджик» 1934 року, задовго до того, як виготовили надійну машину на продаж. І він був один з небагатьох в Мідленд-Сіті, хто міг дозволити собі рекламу на білбордах в часи Великої депресії, тож рекламі «Робо-Меджик» не доводилось штовхатися і верещати, привертаючи увагу. В місті це був практично єдиний символ.

Одна з Фредових реклам була на білборді біля головних воріт неіснуючої автомобільної компанії Кідслера, яку придбала корпорація «Робо-Меджик». Реклама зображала жінку вищого світу в шубі і перлах. Вона виходила зі свого особняка, щоб приємно провести вільний вечір, і з її рота виходила булька. Ось ці слова були написані в бульці:

Інша реклама, намальована на білборді біля залізничного депо, зображала двох білих посильних, які доставляли до будинку пральку «Робо-Меджик». Чорна прислужниця дивилася на них. Її очі комічно вирячувались. З її рота також виходила булька, і в ній було написано таке:

Фред Т. Баррі сам писав цю рекламу, і в той час він передбачав, що різноманітні побутові прилади «Робо-Меджик» згодом виконуватимуть те, що він називав «усією негритоською роботою світу», тобто піднімати важке, і мити, і куховарити, і прати, і прасувати, і доглядати за дітьми, і прибирати нечистоти.

Мачуха Двейна Гувера була не єдиною білою жінкою, геть нікудишньою з такою роботою. І моя мати була така ж, а також моя сестра, нехай покоїться вона в мирі. Обидві вони навідріз відмовлялися робити негритоську роботу.

Білі чоловіки також не бралися за неї, звісно. Вони називали її «жіночою роботою», а жінки називали її «негритоською роботою».

Зараз я висловлю здогад навмання: думаю, що кінець громадянської війни в моїй країні розчарував білих людей на Півночі, які виграли війну, в тому сенсі, про який раніше ніхто не говорив. Думаю, їхні нащадки успадкували це розчарування, навіть не знаючи, що воно таке.

Переможців у тій війні позбавили найбажаніших трофеїв тієї війни, а саме рабів.

Мрії про «Робо-Меджик» перешкодила Друга світова війна. Старий автомобільний завод Кідслера став військовим заводом замість фабрики домашніх приладів. Від самого «Робо-Меджик» залишився лише його мозок, який наказував усій машині, коли запускати воду, коли випускати воду, коли хлюпати, коли полоскати, коли викручувати і таке інше.

Під час Другої світової війни мозок став нервовим центром так званої системи BLINC. Її встановлювали на важкі бомбардувальники, і вона насправді скидала бомби, коли бомбардир натискав яскраво-червону кнопку «скинути бомби». Кнопка активувала систему BLINC, яка потім випускала бомби в такий спосіб, щоб досягнути бажаного візерунка вибухів на планеті внизу. BLINC було короткою назвою комп’ютера, який реґулював інтервали між вибухами.