Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Розділ 13

Коли Двейн Гувер побачив Гаррі Лесабра, свого менеджера з продажів, у трав’янисто-зелених трико, спідниці з листя і такому іншому, він не міг у це повірити. Тож він змусив себе нічого не бачити. Він пішов до свого офісу, який також був завалений укулеле й ананасами.

Франсін Пефко, його секретарка, виглядала як звично, тільки на шиї в неї висіла ґірлянда з квітів і за вухом була одна квітка. Вона всміхнулася. Це була вдова військового з губами, як диванні подушки, і яскравим рудим волоссям. Вона обожнювала Двейна. Гавайський тиждень вона також обожнювала.

— Алоха, — сказала вона.

Гаррі Лесабра тим часом знищив Двейн.

Коли Гаррі відрекомендувався перед Двейном в такому безглуздому вигляді, кожна молекула його тіла чекала на Двейнову реакцію. Кожна молекула на мить перервала свою роботу, відсторонилася від своїх сусідів. Кожна молекула чекала — чи її галактика, яка називалася «Гаррі Лесабр», зруйнується чи ні.

Коли Двейн повівся з Гаррі так, наче той невидимка, Гаррі подумав, що він викрив себе як трансвестита і що його за це звільнять.

Гаррі заплющив очі. Він уже ніколи не хотів їх розплющувати. Його серце послало його молекулам таке повідомлення: «З очевидних для нас усіх причин цю галактику зруйновано».

Двейн нічого про це не знав. Він нахилився до столу Франсін Пефко. Він мало не сказав їй, який він хворий. Він її попередив:

— Чомусь цей день дуже важкий. Тож ніяких жартів, ніяких сюрпризів. Жодних ускладнень. Не допускайте сюди нікого хоч трохи схибленого. Ніяких телефонних дзвінків.

Франсін сказала Двейнові, що близнюки чекають на нього в кабінеті.

— Думаю, щось недобре сталося в печері, — сказала вона йому.

Двейн був вдячний за таке просте і чітке повідомлення. Близнюки були його молодшими зведеними братами, Лайл і Кайл Гувери. Печера була Печерою святого чуда — приманкою для туристів на південь від Шепердстауна, якою Двейн володів у партнерстві з Лайлом і Кайлом. Вона була єдиним джерелом прибутку для Лайла і Кайла, які жили в ідентичних жовтих фермерських будинках по обидва боки крамнички з сувенірами, за якою ховався вхід у печеру.

По всьому штату до стовбурів дерев і парканових стовпів було поприбивано знаки у формі стрілки, що показувала в напрямку печери і повідомляла відстань до неї — наприклад:

Перед тим як зайти до свого кабінету, Двейн про­читав один з гумористичних плакатів, які Франсін розвісила на стіні, щоб розважити від­ві­дувачів, щоб нагадати їм те, що вони так легко забувають: не треба весь час бути серйозним.

Ось який напис прочитав Двейн:

Під текстом був також малюнок божевільного. Ось він:

У Франсін на грудях був значок, який зображав якусь істоту в здоровішому, більш завидному настрої. Ось цей значок:

Лайл із Кайлом си­ді­ли плечем до плеча на чорному шкіряному дивані в к­а­біне­ті Двейна Гувера. Вони бу­ли такі схожі, що Двейн не міг їх розрізняти до 1954 року, коли Лайл вв’язався у бійку через жінку під час змагання Роллер-дербі. Після цього Лайл був тим, у кого перебитий ніс. Тепер Двейн пригадав, що в люльці, немовлятами, во­ни смоктали великі пальці один одного.

До речі, ось як у Двейна з’явилися зведені брати, хоч його всиновили люди, які не могли мати своїх дітей. Його всиновлення розбудило в їхньому тілі щось, що дало можливість зрештою мати своїх дітей. Це було звичним явищем. Здається, багато пар було запрограмовано саме так.

Двейн був дуже радий їх тепер побачити — цих двох маленьких чоловіків у комбінезонах і робочих черевиках, у капелюхах порк-пай. Вони були знайомі, вони були реальні. Двейн зачинив двері, відгородившись від хаосу назовні.

— Гаразд… — сказав він, — що сталося у печері?

Відколи в Лайла зламався ніс, близнюки погодились, що Лайл говоритиме за двох. З 1954 року Кайл не сказав і тисячі слів.

— Ті бульбашки вже дійшли до середини «Собору», — сказав Лайл. — Так, як вони підходять, через тиждень-два вони дійдуть до «Мобі Діка».

Двейн прекрасно його зрозумів. Підземний струмок, що протікав крізь надра Печери святого чуда, був забруднений якимись промисловими відходами, які випускали бульбашки — тверді, як м’ячики для пінґ-понґа. Ці бульбашки складалися одна на одну в проході, який вів до великого валуна, пофарбованого білою фарбою, щоб той виглядав як Мобі Дік, Великий білий кит. Бульбашки невдовзі поглинуть «Мобі Діка» і захоплять «Собор шепотів», що було головною привабою печери. Тисячі людей одружилося в «Соборі шепотів» — зокрема Двейн, Лайл і Кайл. Гаррі Лесабр також.

Лайл розповів Двейнові про експеримент, який вони з Кайлом влаштували минулої ночі. Вони опустилися в печеру зі своїми однаковими автоматичними пістолетами «браунінґ» і відкрили вогонь по навислій стіні бульбашок.

— Вони випустили такий сморід, що ти не повіриш, — сказав Лайл. Він сказав, що смерділо, як від ніг, уражених мікозом. — Ми з Кайлом вискочили звідтіля. Ми ввімкнули на годину вентиляційну систему, а тоді пішли туди знову. Фарба на «Мобі Дікові» полущилась. У нього вже навіть нема очей.

«Мобі Дік» раніше мав великі, мов тарелі, блакитні очі з довгими віями.

— Оргáн почорнів, а стеля зробилась брудно-жовтою, — сказав Лайл. — «Святого чуда» вже майже не видно.

Органом був «Духовий орган богів» — хащі сталактитів і сталагмітів, що наросли в одному куті «Собору». Позаду стояли гучномовці, з яких лунала музика для шлюбів і похоронів. Він освітлювався електричними лампочками, які постійно міняли колір.

«Святе чудо» було хрестом на стелі «Собору». Воно утворилося на перетині двох тріщин.

— Його ніколи не було легко побачити, — сказав Лайл, маючи на увазі хрест. — Навіть не знаю, чи він ще там є.

Він попросив у Двейна дозволу замовити вантажівку цементу. Він хотів замурувати прохід між струмком і «Собором».

— Забудь про «Мобі Діка», і «Джессі Джеймса», і рабів, і все решта, — сказав Лайл, — і рятуй «Собор».

«Джессі Джеймс» був скелетом, якого вітчим привіз із маєтку якогось лікаря ще в часи Великої депресії. Кістки його правої долоні були переплетені з заржавілими деталями револьвера 45-го калібру. Туристам розповідали, що його знайшли в такому вигляді, що ймовірно він належав грабіжникові потягів, якого привалило в печері обвалом каміння.

Щодо рабів: це були гіпсові статуї чорних чоловіків у печері п’ятдесят футів униз по коридору від «Джессі Джеймса». Статуї звільняли одна одну від ланцюгів за допомогою молотків та ножівок. Туристам розповідали, що одного разу справжні раби скористалися печерою, коли втікали на свободу через річку Огайо.

Історія про рабів була така ж брехлива, як і про Джессі Джеймса. Печеру відкрили тільки 1937 року, коли вона трохи прочинилася від невеликого землетрусу. Сам Двейн Гувер виявив тут тріщину, а тоді вони з вітчимом розширили її ломами і динамітом. До того навіть маленької тваринки там не було.

Єдиний зв’язок, який мала печера з рабством, був такий: ферму, на території якої знайшли печеру, заклав колишній раб, Джозефус Гублер. Коли хазяїн звільнив його, він пішов на північ і побудував ферму. Потім повернувся назад і викупив свою матір і жінку, яка стала його дружиною.

Їхні нащадки продовжували працювати на фермі до Великої депресії, коли Комерційний банк округу Мідленд продав закладене майно. І тоді Двейнового вітчима збив автомобіль, за кермом якого сидів білий чоловік, котрий раніше купив ферму. В полюбовній угоді як відшкодування за свої травми Двейнів вітчим отримав те, що він зневажливо називав «проклята Богом негритоська ферма».

Двейн пам’ятав першу поїздку з сім’єю на оглядини ферми. Його батько зірвав негритоський знак з негритоської поштової скриньки і кинув його в канаву. Ось що було на ньому написано: