Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Розділ 4

Двейн тим часом поступово божеволів. Однієї ночі він по­бачив одинадцять міся­ців у небі над новим Мемо­ріальним центром мистецтв імені Мілдред Баррі. Нас­туп­ного ранку він побачив, як велетенсь­кий селезень керував рухом на перехресті проспекту Арсенал-авеню і Олд-Кантрі-роуд. Він нікому не розповідав про побачене. Він зберігав таємни­цю.

І шкідливі речовини в його голові наростали від таєм­ни­чості. Їм уже було мало, що він відчуває і бачить дивні речі. Їм також хотілось, щоб він робив дивні речі, а ще багато шуму.

Вони хотіли, щоб Двейн Гувер гордився своєю хворобою.

Згодом люди казали, що злі на самих себе за те, що не помічали небезпечних сиґналів у Двейновій поведінці, за нехтування його очевидних криків про допомогу. Коли Двейн геть здурів, місцева газета опублікувала співчутливу редакторську статтю, в якій благала людей спостерігати одне за одним — за озна­ками небезпеки. Ось такий був її заголовок:

Але до зустрічі з Кілґором Траутом Двейн не був таким уже дивним. Його поведінка на людях цілком вкладалася в рамки прийнятних дій, переконань і розмов у Мідленд-Сіті. Найближча до нього особа, Франсін Пефко, його біла секретарка і коханка, сказала, що Двейн наче ставав дедалі щасливішим цілий місяць до того, як на людях перетворився на маніяка.

— Я все думала, — казала вона газетному репортерові, лежачи у шпитальному ліжку, — що він нарешті поправляється після самогубства дружини.

Франсін працювала на голов­ному Двейновому підприємстві, а саме в «Парку понтіаків Двейна Гувера біля одинадцятого виїзду», розташованому зовсім неподалік маґістралі, поруч з новим готелем «Голідей Інн».

Ось чому Франсін подумала, що він ставав щасли­вішим: Двейн почав співати пісні, популярні в його молодості, такі як «Старий ліхтарник», і «Тіпі-тіпі-тін», і «Блакитний місяць», «Міцні обійми» і таке інше. Раніше Двейн ніколи не співав. Тепер він це робив голосно, сидячи за своїм столом, коли демонстрував для клієнта нову машину, коли спостерігав за роботою механіка. Одного дня він голосно співав, йдучи вестибюлем нового «Голідей Інн», усміхаючись і жестикулюючи до людей, так наче його найняли співати їм на втіху. Але ніхто й не подумав, що це обов’язково є натяком на психічний розлад, — і зокрема тому, що Двейн володів частиною готелю.

Чорний водій автобуса і чорний офіціант обговорили його спів.

— Послухай, як співає, — сказав водій.

— Мав би я стільки, як він, також би співав, — відповів офіціант.

Єдиний, хто уголос сказав, що Двейн божеволіє, був білий менеджер з продажів в аґенції «пон­тіаків» на ім’я Гаррі Лесабр. За тиждень до того, як Двейн збожеволів, Гаррі сказав Франсін Пефко:

— На Двейна щось найшло. Раніше він був такий милий. Він уже не видається мені таким милим.

Гаррі знав Двейна краще за будь-кого. Він двадцять років працював з Двейном. Він прийшов до нього, коли аґенція була на самій межі з негритоським районом міста. Негритос — це людська істота з чорною шкірою.

— Я знаю його так, як солдат на війні знає свого това­ри­ша, — сказав Гаррі. — Раніше, коли аґенція була на Джефферсон-стріт, ми щодня ризикували своїм жит­тям. Нас затримували в середньому чотирнадцять разів на рік. І повірте мені, сьогоднішній Двейн є Двейном, якого я ніколи не бачив.

Слова про грабіжницькі напади були правдою. Саме тому Двейн так дешево купив аґенцію «понтіаків». Білі були єдиними людьми з достатніми сумами, які могли купити нові автомобілі, за винятком кількох чорних злочинців, які завжди хотіли «кадилаків». І білі боялися навіть підходити до Джефферсон-стріт.

Ось де взяв гроші Двейн на ку­півлю аґенції: він позичив їх у Національному банку округу Мідленд. Як заставу він виклав акції компанії, яка тоді називалася «Збройна компанія Мідленд-Сіті». Пізніше вона змінилася на «Баррітрон Лімітед». Коли Двейн вперше купував акції, в часи Великої депресії, компанія називалася «Американська корпорація Робо-Меджик».

Упродовж років назва компанії постійно змінювалася, тому що дуже змінювалася природа її діяльності. Але правління компанії зберігало своє перше гасло — як у старі добрі часи. Гасло було таке:

Слухайте:

Гаррі Лесабр сказав Франсін:

— Коли чоловік побував у боях з іншим чоловіком, він стає помічати найменші зміни в характері друга, і Двейн змінився. Іди спитай Вернона Ґарра.

Вернон Ґарр — білий, механік — був єдиним, крім Гаррі, співробітником, який працював з Двейном до переїзду аґенції на автомаґістраль. Сталося так, що Вернон мав проблеми в сім’ї. Його дружина, Мері, страждала на шизофренію, тож Вернон не помітив, змінився Двейн чи ні. Вернонова дружина була переконана, що Вернон намагається перетворити її мозок на плутоній.

Гаррі Лесабр мав право гово­рити про бої. Він побував у справжніх боях на війні. Двейн ніколи не був у боях. Однак під час Другої світової війни він був на цивільній службі в Повітряних силах Сполучених Шта­тів. Одного разу він мав намалювати послан­ня на п’ятсотфутовій бомбі, яку збиралися скинути на Гамбурґ у Німеччині. Ось таке:

— Гаррі, — сказала Франсін, — кожен має право на кілька поганих днів. У Двейна їх менше порівняно з іншими, тож коли в нього поганий день, як-от сьогодні, люди ображаються і дивуються. А не треба. Він така ж люди­на, як усі ми.

— Але чому він виокремив мене? — допитувався Гаррі. Він мав рацію: у той день Двейн справді виокремив його задля разючих образ і знущань. Для всіх інших Двейн був винятково приємним.

Пізніше, звісно, Двейн нападав на різних людей, навіть на трьох незнайомців із міста Ірі штату Пенсильванія, які вперше приїхали до Мідленд-Сіті. Але тепер Гаррі був єдиною жертвою.

— Чому мене? — питав Гаррі.

Це було звичне питання в Мідленд-Сіті. Люди завжди ставили це питання, поки їх пакували у швидку після різноманітних нещасних випадків, або затримували за хуліганство, або грабували, або били по морді і таке інше: «Чому мене?».

— Мабуть, тому, що він відчував — ви справжній чоловік і справжній друг і стерпите один з кількох його поганих днів, — сказала Франсін.

— А вам би сподобалося, якби він знущався з вашого одягу? — сказав Гаррі. Ось це робив Двейн: він знущався з його одягу.

— Я пам’ятала б, що він найкращий працедавець міста, — сказала Франсін.

І це була правда. Двейн платив високі зарплати. В кінці кожного року він ділився прибутком і виплачував пре­міальні до Різдва. Він був першим автомобільним дилером у своїй частині штату, хто пропонував своїм працівникам «Блакитний Хрест — Блакитний Щит», що є медичною страхівкою. Він мав пенсійний план, який перевершував усі пенсійні плани в місті, за винятком плану в Баррітроні. Двері його офісу були завжди відчинені для будь-якого працівника, який хотів обговорити проблеми — стосу­валися вони автомобільної справи чи ні.

Наприклад, у день, коли він насміхався над одягом Гаррі, він також про­вів дві години з Верноном Ґарром, обговорюючи галю­цинації його дружини.

— Вона бачить те, чого немає, — сказав Вернон.

— Їй треба відпочити, Верноне, — сказав Двейн.

— Мабуть, я також божеволію, — сказав Вернон. — Господи, я приходжу додому і годинами розмовляю зі своїм дов­баним псом.

— Значить, нас двоє таких, — сказав Двейн.

Ось та сцена між Гаррі і Двейном, яка так засмутила Гаррі:

Гаррі зайшов до Двейнового офісу відразу після Вернона. Він не очікував ніяких неприємностей, бо ніколи не мав жодних неприємностей із Двейном.

— Як сьогодні поживає мій старий бойовий друг? — спитав він Двейна.

— Як завжди, добре, — сказав Двейн. — Щось особливе трапилось?

— Ні, — сказав Гаррі.

— Вернонова дружина думає, що Вернон старається перетворити її мозок на плутоній, — сказав Двейн.

— Що таке плутоній? — спитав Гаррі, і таке інше. Вони далі базікали, і Гаррі придумав собі проблему, лише щоб підтримати жваву розмову. Він сказав, що інколи йому сумно через те, що він не має дітей. — Але я також трохи радий, — провадив він. — Навіщо мені докладатися до перенаселення?

Двейн нічого не сказав.

— Можливо, нам слід було всиновити дитину, — сказав Гаррі, — але тепер уже пізно. І ми з моєю старенькою — ми разом собі гарно забавляємось. Навіщо нам дитина?

Саме після слів про усиновлення Двейн зірвався. Сам же він був усиновлений — парою, яка переїхала до Мід­ленд-Сіті з Західної Вірджинії, щоб заробити великі гроші, працюючи на фабриці в часи Першої світової війни. Справжня Двейнова мати була незаміжня шкіль­на вчителька, яка писала сентиментальні вірші і заявляла, що є нащадницею Річарда Левове Серце, який був королем. Його справжній батько був мандрівним складальником, який спокусив його матір, набравши її вірші для друку. Він не пропхав їх у газету чи ще кудись. Для неї вистачило того, що вірші було набрано для друку.

Вона була несправною дітородною машиною. Вона автоматично знищила себе, народивши Двейна. Друкар зник. Він був машиною, що зникає.

Можливо, тема всинов­лен­ня спричинила несприятливу хімічну реакцію у Двейновій голові. В будь-якому разі Двейн раптово вишкірився до Гаррі:

— Гаррі, набери собі у Вернона Ґарра бавовняного ган­чір’я, намочи його в «Блу Суноко» і спали свій довбаний ґардероб. У мене відчуття, ніби я сиджу в «Братах Ватсонах».

«Брати Ватсони» було назвою похоронного бюро для білих, які були хоч посередньо багаті. «Блу Суноко» було маркою пального.

Гаррі сполошився, а тоді йому стало боляче. За всі роки знайомства Двейн жодного разу нічого не сказав про його одяг. На думку Гаррі, одягався він консервативно й акуратно. Сорочки носив білі, галстуки — чорні або сині. Костюми мав сірі або темно-сині, а черевики і шкар­петки — чорні.

— Послухай, Гаррі, — сказав Двейн зі злобним виразом обличчя, — наближається Гавайський тиждень, і я кажу цілком серйозно: спали свій одяг і купи новий або візьми для роботи в «Братах Ватсонах». Нехай тебе забальзамують, поки ти там.

Гаррі нічого не залишалось, тільки роззявити рота. Гавайський тиждень, про який згадав Двейн, був подією стимулювання збуту, під час якої аґенція якомога більше мала нагадувати Гавайські острови. Людей, які приїжджали на нових чи вживаних авто або замовляли впродовж тижня ремонти вартістю понад п’ятсот доларів, автоматично було включено в лотерею. Кожен із трьох щаслив­ців виг­равав безкоштовну, з усіма покритими вит­ратами подорож до Лас-Вегаса і Сан-Франциско, а тоді на Гаваї на двох.

— Я не проти того, що твоє прізвище звучить як «б’юїк», Гаррі, а тим часом тобі доводиться продавати «понтіаки», — провадив Двейн. Він мав на увазі той факт, що відділ «б’юїків» компанії «Дженерал Моторз» випустив модель під назвою «Ле Сабр». — Ти тут нічого не зробиш. — Двейн легенько постукав по столі. Цей стук зазвучав загрозливіше, ніж якби він гримнув кулаком. — Але є до дідька багато речей, які ти можеш змінити, Гаррі. Скоро довгі вихідні. Сподіваюсь, коли я у вівторок вранці повернуся до роботи, з тобою стануться великі зміни.

Вихідні були дуже довгими, тому що наступний понеділок був державним святом, Днем ветеранів. Свято вшановувало людей, які служили для своєї країни в уніформі.

— Коли ми почали продавати «понті­аки», Гаррі, — сказав Двейн, — машина була розумним засобом пересування для шкільних вчителів, бабусь і самотніх тіточок. — Це було правдою. — Мабуть, ти не помі­тив, Гаррі, але «понтіак» тепер став ґламурною молодіжною пригодою для людей, які хочуть кайфу від життя! А ти вдягаєшся і поводишся, ніби в нас похоронне бюро! Глянь на себе у дзеркало, Гаррі, і спитай себе: «Хіба може хтось асоціювати такого, як ти, з “понтіаком”?».

Гаррі Лесабру надто стиснуло в горлі, щоб звернути увагу Двейнові, що попри його вигляд він загалом вважався одним із найефективніших менеджерів з продажу «понті­аків» не лише у штаті, але й на цілому Середньому Заході. «Понтіак» продавався найкраще за всі автомобілі в око­лицях Мідленд-Сіті, незважаючи на те, що ціна машини не була низька. Ціна машини була середня.

Двейн Гувер сказав бідолашному Гаррі Лесабру, що Гавайський фестиваль, який відбудеться всього лиш за тиждень, є золотою нагодою для Гаррі розслабитись, повеселитися, а також повеселити інших людей.

— Гаррі, — сказав Двейн. — У мене для тебе новина: сучас­на наука подарувала нам чимало прекрасних нових кольорів, з дивними, захопливими назвами, як-от червоний!, оранжевий!, зелений! і рожевий!, Гаррі. Ми більше не тримає­мось лише чорного, сірого чи білого! Хіба це не доб­ра новина, Гаррі? І Законодавча влада штату щой­но оголосила, що вже не є злочином усміхатися в робочий час, Гаррі, і я дав особисту обіцянку губернаторові, що ніко­ли знову нікого не відправлять у відділення сексуальних злочинців виправної колонії для дорослих за жарти!

Гаррі Лесабр міг би все це пе­ре­жити лише з невеликою шкодою, якби лише Гаррі не був прихованим трансвеститом. На вихідних він любив одягатися в жіночий одяг, і то не безбарвний одяг. Гаррі з дружиною опускали жалюзі, і Гаррі перетворювався на райську пташку.

Ніхто, крім дружини Гаррі, не знав про його таємницю.

Коли Двейн шпигнув його через одяг, що він носив на ро­боті, а тоді згадав про відділення сексуальних злочинців виправної колонії для дорослих у Шепердстауні, Гаррі запі­дозрив, що його таємницю розкрито. І це ж була не просто потішна таємниця. Гаррі могли б арештувати за те, що він робить на вихідних. Його могли б оштрафувати на три тисячі доларів і присудити аж на п’ять років важких робіт у відділенні сексуальних злочинців виправної колонії для дорослих у Шепердстауні.

Тож після цього в бідолашного Гаррі були жалюгідні вихідні до Дня ветеранів. Але у Двейна були гірші вихідні.

Ось якою була остання ніч цих вихідних для Двейна: шкідливі речовини викотили його з ліжка. Вони при­мусили його одягнутися так, мовби сталося якесь нещастя і він мав негайно зреаґувати. Це було перед світанком. День ветеранів закінчився з дванадцятим ударом.

Шкідливі Двейнові речовини змусили його взяти з-під подушки заряджений тридцятивосьмикалі­берний револьвер і засунути його собі в рот. Це був інструмент, єдиним призна­ченням якого було робити дірки в люд­сько­му тілі. Він виглядав ось так:

У Двейновій частині планети будь-хто охочий міг купити собі револьвер у місцевій крамниці інструментів. В усіх поліціянтів вони були. І в злочинців також. І в тих, хто опинявся посередині.

Злочинці наставляли револьвери на людей і казали: «Віддавай гроші», — і лю­ди зазвичай віддавали. А полі­ці­янти наставляли свої револьвери на злочинців і казали: «Стояти!» чи будь-що інше за ситуацією, і злочинці зазви­чай слу­ха­лись. Інколи не слухалися. Інколи дружина могла так розлютитись на чоловіка, що пробивала в ньому дірку револьвером. Інколи чоловік міг так розлютитися на жінку, що пробивав дірку в ній. І таке інше.

Того самого тижня, коли Двейн Гувер збожеволів, чотирнадцятирічний хлопець з Мідленд-Сіті пробив дірки у своїх мамі й татові, тому що не хотів показувати їм поганий щоденник, який приніс зі школи. Його адвокат запланував заявити про тимчасове божевілля, а це означало, що в мить стрілянини хлопець не був спро­можний відрізнити добре від поганого.

Інколи люди пробивали дірки у відомих людях, щоб самим також стати принаймні трохи відомими. Інколи люди сідали в літаки, які мали летіти в якесь місце, і пропонували пробити дірки в пілоті і в другому пілоті, якщо ті не полетять у якесь інше місце.

Двейн якийсь час потримав у роті дуло револьвера. Відчув на смак мастило. Револьвер був заряджений, курок зведений. Всередині, лише за кіль­ка дюймів від його мозку, були акуратні металеві паку­ночки, наповнені вугіллям, калійною селітрою і сіркою. Йому досить було лиш натиснути на курок, і порох пере­тво­рився б на газ. Газ виштовхнув би з трубки шматочок свинцю, пронизавши Двейнів мозок.

Але Двейн вирішив натомість розстріляти одну зі своїх ванних кімнат у плитці. Він позаганяв шматочки свинцю в туалет, умивальник і перегородку для ванни. На склі ванної перегородки було напилене зображення фламінґо. Воно виглядало ось так:

Двейн вистрілив у фламінґо.

Пізніше, згадавши про нього, він гарик­нув. Ось що він рикнув:

— Тупий довбаний птах.

Ніхто не почув по­стрі­лів. Усі довколишні бу­дин­ки були надто добре звуко­ізольовані, тому жодні зву­ки не входили і не виходили. Наприклад, аби якийсь звук зайшов чи вийшов з Двей­нового бу­дин­ку мрії, йо­му довелось би пройти крізь півтора дюйма штукатурки, по­лістиролову теплоізоляцію, лист алюмінієвої фольґи, тридюймовий повітряний шар, ще один лист алюмінієвої фольґи, тридюймовий шар скловати, ще один лист алюмінієвої фольґи, дюйм ізоляційної дошки, виготовленої з пресованої тирси, лист толю, дюйм обшивки деревом, ще один лист толю, а тоді пустотілу алюмінієву обшивку. Простір в обшивці був наповнений чарівним ізоляційним матеріалом, розробленим для ракет на Місяць.

Двейн ввімкнув прожектори довкола будинку і став грати в баскетбол на асфальтованому майданчику біля свого гаража на п’ять машин.

Двейнів пес Спаркі ховався в підвалі, коли Двейн роз­стрілював ванну кімнату. Але тепер він вийшов. Спаркі дивився, як Двейн грає в баскетбол.

— Ми з тобою, Спаркі, — сказав Двейн.

І таке інше. Він справді любив того пса.

Ніхто більше не бачив, як він грає в баскетбол. Від сусідів його відгороджували дерева, кущі і високий кипарисовий живопліт.

Він відклав баскетбольний м’яч і сів у свій чорний «плімут» моделі «Ф’юрі», якого він напередодні отримав по бартеру. «Плімут» був продук­цією «Крайслера», а сам Двейн продавав продук­цію «Джене­рал Моторз». Він вирішив день-два поїздити на «плі­муті», щоб іти в ногу з конкурентами.

Виїжджаючи зі своєї під’їзної дороги, він подумав, що сусідам важливо пояснити, чому він веде «плімут» моделі «Ф’юрі», тож він вигукнув з вікна: «Іду в ногу з кон­ку­рентами!» — і засигналив.

Двейн вилетів по Олд-Кантрі-роуд на авто­ма­ґіс­траль, де, крім нього, нікого не було. На великій швид­кості він звернув на десятому повороті, врізався в дорожню огорожу, закрутився на місці. Задом виїхав на Юніон-авеню, перескочив через бордюр і зупинився на незабу­до­ва­ній ділянці. Ділянка належа­ла Двейнові.

Ніхто нічого не побачив і не почув. Поруч ніхто не жив. Приблизно через кожну годину поліціянт мав об’їжджати район, але він кемарив в алеї позаду «Вестерн Електрик» десь за дві милі звідти. «Кемарити» було поліційним слен­ґом на позначення спання на роботі.

Двейн якийсь час посидів на ділянці. Він слухав радіо. Вночі всі станції Мідленд-Сіті спали, але Двейн знайшов станцію у Західній Вірджи­нії з музикою кантрі, яка пропонувала йому десять різних видів квітучих кущів і п’ять фруктових дерев за шість доларів зі сплатою після доставки.

— Непогано, як на мене, — сказав Двейн.

Він справді так думав. Майже всі повідомлення, які над­си­лали й отримували в його країні, навіть телепатичні, стосувалися купівлі або продажу якогось казна-чого. Двейна вони заколисували.