Стрімголов. Історія одного життя

Сан-Франциско

Я прибув до Сан-Франциско, віддавна омріяного міста, проте не мав ґрін-кард, а отже, не міг офіційно влаштуватися на роботу чи заробляти собі на життя. Я підтримував зв’язок із Майклом Кремером, під керівництвом якого працював у неврологічному відділенні в Міддлсексі (він цілковито підтримував моє рішення не проходити військову службу, що, за його словами, «є тепер цілковитим марнуванням часу»), а коли я озвучив свої міркування з приводу того, щоб податися до Сан-Франциско, він запропонував мені зустрітися з його колегами Ґрантом Левіном і Бертом Фейнштайном — нейрохірургами, які працюють у лікарні Маунт-Зіон. Левін і Фейнштайн були першими, хто опанував мистецтво стереотактичної хірургії — техніки, що дає змогу без ризику вводити голку безпосередньо у маленькі й недоступні в інший спосіб ділянки мозку.[98]

Кремер написав їм листа, у якому розповів про мене, і під час зустрічі Левін і Фейнштайн погодилися неофіційно мене працевлаштувати. Вони запропонували допомагати оцінювати стан пацієнтів до і після хірургічного втручання. Через відсутність зеленої карти вони не могли платити мені зарплату, але надавали допомогу в розмірі 20 доларів. (Тоді 20 доларів були значною сумою — винайняти кімнату в мотелі коштувало близько трьох доларів за ніч, а на деяких автостоянках ще були в обігу одноцентові монети.)

Левін і Фейнштайн пообіцяли за кілька тижнів відшукати мені кімнату для проживання на території лікарні, але зважаючи на те, що у мене було обмаль грошей, я домовився, що до того часу поживу в Молодіжній християнській асоціації. Я довідався, що на портовій набережній Ембаркадеро, напроти поромної станції, є великий житловий осередок асоціації. Він виглядав убого, дещо занедбано, але атмосфера там була затишною і дружелюбною. Тож я заселився у невелику кімнатку на сьомому поверсі.

Близько одинадцятої вечора у двері неголосно постукали.

— Заходьте, — запросив я: було відчинено.

У двері просунулася голова якогось молодика. Побачивши мене, він вигукнув:

— Перепрошую, я помилився кімнатою!

— А чому ви так упевнені? — відповів я, заледве вірячи у те, що кажу. — Чому б вам не зайти?

Він на мить завагався, а тоді увійшов, замкнувши за собою двері. Це було моє перше знайомство з життям у цьому хостелі з його нескінченним гупанням дверима. Я помітив, що дехто з моїх сусідів міг мати до п’яти візитерів за ніч. Мене огортало особливе, небувале відчуття свободи: я вже не був у Лондоні, у Європі; це був Новий світ, і (до певної міри) я міг робити усе, що мені заманеться.

За кілька днів у Маунт-Зіоні сповістили, що звільняється кімната, і я перебрався до лікарні. Це було нічим не гірше за веселе життя у помешканні асоціації.

Я працював у Левіна та Фейнштайна вісім місяців, а офіційно інтернатура у Маунт-Зіоні мала розпочатися не раніше наступного липня. Левін і Фейнштайн були настільки різними, що годі собі уявити. Ґрант Левін — неквапливий і розважливий, Фейнштайн — запальний та вразливий, але вони органічно доповнювали один одного, як мої лондонські керівники з неврології Кремер і Джилліатт (а також Дебенгем і Брукс, під керівництвом яких я працював у лікарні королеви Єлизавети у Бірмінґемі).

Іще хлопчаком я захоплювався подібними тандемами. У часи свого зацікавлення хімією читав про співпрацю Кірхгофа[99] й Бунзена,[100] про те, як поєднання їхніх таких несхожих підходів зробило неоціненний внесок у відкриття спектроскопії. Під час навчання в Оксфорді я був вражений працею Джеймса Вотсона[101] та Френсіса Кріка[102] про ДНК і тим, яка між ними була разюча різниця. Гаруючи у своїй ненатхненній інтернатурі в Маунт-Зіоні, я мав прочитати про інший, здавалося б, неймовірний і несумісний дослідницький тандем Девіда Г’юбела[103] й Торстена Візеля,[104] які зробили неймовірні відкриття у фізіології зору.

Окрім Левіна й Фейнштайна з їхніми помічниками та медсестрами, у відділенні працювали інженер і фізик — усього нас було десятеро. Також у лікарню часто навідувався фізіолог Бенджамін Лібет.[105]

Мені особливо запам’ятався один із пацієнтів, і в листопаді 1960-го я написав про нього батькам:

Пам’ятаєте оповідання Сомерсета Моема про чоловіка, якого прокляла покинута ним на острові дівчина, внаслідок чого у нього виникла смертоносна гикавка? Один із наших пацієнтів, кавовий магнат, який пережив запалення мозку, гикає упродовж шести днів після операції. Жодні звичайні й деякі зовсім незвичайні засоби не можуть здолати цю напасть. Тому в мене виникли побоювання, що наслідки можуть бути аналогічними, якщо ми не заблокуємо діафрагмальні нерви чи не зробимо щось подібне. Я запропонував залучити вправного гіпнотизера. Цікаво, чи це спрацює? Ви часом не стикалися з таким, як із поширеним явищем?

Мою пропозицію зустріли скептично (я і сам у ній сумнівався), але Левін і Фейнштайн погодилися запросити гіпнотизера, оскільки ніщо інше не діяло. На наш подив, йому вдалося підпорядкувати собі пацієнта й дати тому постгіпнотичну команду: «Коли я клацну пальцями, ви прокинетеся і гикавки вже не буде».

Пацієнт прокинувся: гикавки не було, і вона більше до нього не повернулася.

Прибувши до Сан-Франциско, я припинив писати щоденник, який вів під час перебування у Канаді, і не відновив цього заняття, аж поки знову не знявся у дорогу. Однак все ж писав і далі довгі й детальні листи батькам, і в лютому 1961 року сповістив їм про те, що побачив двох своїх кумирів — Олдоса Гакслі[106] й Артура Кестлера[107] — на конференції у Каліфорнійському університеті Сан-Франциско:

Олдос Гакслі на бенкеті виголосив приголомшливу промову на тему освіти. Я бачив Гакслі вперше і був вражений його зростом і мертвотною блідістю виснаженого тіла. Він майже повністю осліп і безперервно кліпав випуклими очима й стискав перед ними кулаки (тоді це збентежило мене, проте зараз я думаю, що він таким чином намагався убезпечити хоча б ту дещицю свого зору, що ще збереглася). Його довге безживне волосся було зачесане назад, а мишаста шкіра недоладно обвисала на кістлявому обличчі. Зосереджено напружуючись, він нахилявся вперед і ставав схожим на скелет Везалія[108] у задумі. Втім, його дивовижний розум, гострий, як і завжди, підживлений дотепами, теплотою, спогадами й красномовством, спонукав присутніх неодноразово схоплюватися на ноги… Наприкінці Артур Кестлер говорив про результати своїх творчих пошуків — це було прекрасне дослідження, представлене, однак, настільки погано й невиразно, що половина слухачів повиходили, не дочекавшись завершення виступу. До речі, Кестлер чимось схожий на Кайзера, чимось — на всіх на світі викладачів івриту, та й говорить подібно до них [109]. Американці не мають сильно виражених зморшок, тоді як обличчя Кестлера, єврея-літвака,[110] було порубцьоване глибокими борознами страждання та розуму — це видавалося майже непристойним на цьому зібранні гладколицих!

Ґрант Левін, мій добродушний і щедрий керівник, добув для всього нашого нейрохірургічного відділення квитки на конференцію «Контроль над розумом», а також частенько роздавав квитки на музичні, театральні та інші культурні заходи у Сан-Франциско — такий багатий вибір ще більше спонукав мене полюбити це місто. Після концерту П’єра Монте[111] з симфонічним оркестром Сан-Франциско я так писав батькам:

Він диригував (як мені вчувалося, на один змах відстаючи від оркестру) у програмі, до якої входила «Фантастична симфонія» Берліоза[112] (сцена страти повсякчас нагадує мені ту страшну оперу Пуленка[113]), «Тіль Уленшпігель», «Ігри» Дебюссі[114] (неймовірна річ, її міг би написати ранній Стравінський[115]) і якісь невигадливі дурниці Керубіні.[116] Самому Монте вже майже дев’яносто, він має прекрасну грушоподібну фігуру, присідає й походжає довкола, а ще в нього меланхолійні французькі вусики, чимось подібні до Ейнштейнових. Публіка просто шаленіла від нього, почасти, гадаю, через покору (шістдесят років тому вони його освистували), і почасти через дивакувату, дуже покровительську схильність до перебільшень, згідно з якою, сам лише поважний вік сприймають як чесноту. Однак мушу визнати, що мене захоплює думка про незліченні репетиції та прем’єри, нищівні поразки й приголомшливі успіхи, перегортання мільярдів нот, що, вочевидь, струменіли крізь цей старечий мозок у його дев’яносто років.

У тому ж листі я згадав про дивний випадок, що трапився зі мною під час відвідання біт-фестивалю у Монтереї:

Мене представили господарю досить дивно: сказали «онде він» і провели у ванну кімнату. Там я побачив схожу на Христа постать зі страдницьки задертою борідкою, яка, стоячи під гарячим душем, м’яла свої сідниці. Без сумніву, моя поява (а я був весь чорний і блискучий — щойно з мотоцикла) була безпрецедентною і наполохала її. Чоловік страждав на болісний періанальний абсцес, який я розітнув жахливою голкою для зшивання парусини, стерилізованою вогнем від сірника. Звідти ушкварив потік гною, що супроводжувався голосним лементом, а згодом змінився тишею: чоловік знепритомнів. Прийшовши до тями, він почувався значно краще, а мене охопило незнане досі почуття радості від того, що тепер я практик, кваліфікований хірург, який зумів надати допомогу стражденному митцю. Того ж дня відбулася шалена вечірка у стилі бітників,[117] на якій молоді жіночки в окулярах декламували вірші про свої тіла.

ВАнглії людей розподіляли за суспільними прошарками (робочий, середній, вищий тощо), варто було лише розтулити рота. Представники різних класів не контактували тісно між собою, не почувалися невимушено одне з одним — якщо такий устрій існував неявно, він був таким же непохитним і нездоланним, як кастова система в Індії. Америку я уявляв як безкласове суспільство, всі члени якого, незалежно від походження, кольору шкіри, віросповідання, рівня освіти чи фаху, можуть спілкуватися між собою як ближні, як побратими, де професор може спілкуватися з водієм вантажівки, і між ними не буде класових упереджень.

Раніше я відчув на смак і мигцем побачив таку демократію та рівність під час мандрів на мотоциклі Англією у 1950-ті. Навіть у застояній Англії мотоцикли, здавалося, долали перешкоди, спрощували спілкування і виявляли в людях добросердність. «Класний байк», — бувало, скаже хтось, і це стає початком розмови. Мотоциклісти — дружелюбний народ, ми привітно змахували рукою, минаючи один одного на дорозі, легко заводили розмови, перетинаючись у кафе. Ми були такою собі романтичною громадою у суспільстві загалом.

Зрозумівши, що немає сенсу переправляти свій мотоцикл із Англії, я вирішив обзавестися новим — Norton’ом Atlas, кросовим мотоциклом, на якому я міг роз’їжджати бездоріжжями, безлюдними шляхами й гірськими стежинами. Тримати його можна було на внутрішньому подвір’ї лікарні.

Я долучився до компанії байкерів, і щонеділі зранку ми зустрічалися в місті, в’їжджали через міст «Золота брама» на вузеньку, просякнуту евкаліптовими пахощами дорогу, що вела до гори Тамалпаіс, а тоді вздовж високого гірського пасма і тихоокеанського узбережжя ліворуч від нас стрімко спускалися на Стінсон-біч, де зупинялися для пізнього сніданку (іноді ми обирали для привалу бухту Бодега, що невдовзі здобула славу завдяки фільму Гічкока «Птахи»). Ці ранкові поїздки допомагали якнайповніше відчувати життя, відчувати, як вітер дме в обличчя, обвіює тіло — по-особливому, так, як це дано відчути лише мотоциклістам. Ці ранки зринають у спогадах майже нестерпною свіжістю, а евкаліптовий запах незмінно пробуджує ностальгійні образи.

У будні я зазвичай на самоті роз’їжджав довкола Сан-Франциско. Але якось наблизився до однієї компанії, яка дуже відрізнялася від нашого статечного спокійного угруповання зі Стінсон-біч — це було галасливе збіговисько, що не стримувало себе умовностями, вони сиділи на мотоциклах, пили пиво з бляшанок і курили. Наблизившись, я побачив на їхніх куртках емблему «Янголів пекла».[118] Розвертатися було запізно, тож я під’їхав до них і привітався. Моя сміливість та англійський акцент заінтригували їх, як і те, що я лікар, про що вони згодом дізналися. Мене одразу ж оцінили як належить, без жодних ритуалів висвячування. Я був приємним, не схильним до критиканства, до того ж медичним фахівцем — відповідно, у мене іноді просили поради, якщо котрийсь із байкерів отримував травми. Я не долучався до їхніх заїздів чи інших занять, і наше добре неочікуване спілкування — неочікуване як для мене, так і для них — спокійно зійшло нанівець, коли я за рік полишив Сан-Франциско.

Якщо рік між переїздом з Англії і початком своєї офіційної інтернатури в Маунт-Зіоні був сповненим пригод, несподіванок, хвилювань, то власне інтернатура — я по кілька тижнів перебував то в терапевтичному, то в хірургічному, то в педіатричному відділеннях — виявилася, порівнюючи з ним, нудною буденщиною, що засмучувала мене, адже через це я пройшов в Англії. Тепер я сприймав інтернатуру лише як бюрократичне марнування часу, проте всі випускники закордонних медичних вишів мали провести там два роки, незалежно від попереднього рівня підготовки.

Однак були тут і переваги: я міг провести ще рік у Сан-Франциско, що так мені полюбилося, без жодної оплати: проживання та харчування надавала лікарня. Товариші-інтерни, які прибули з усіх куточків Штатів, були вкрай різними й часто дуже обдарованими людьми — Маунт-Зіон мала добру репутацію, і це (включно з нагодою провести рік у Сан-Франциско) надзвичайно приваблювало новоспечених лікарів. До інтернатури туди подавалися сотні претендентів, тож лікарня могла дозволити собі прискіпливо обирати інтернів.

Я найбільше зблизився з Керол Барнетт, талановитою темношкірою жінкою з Нью-Йорка, яка вільно володіла багатьма мовами. Якось нас обох відправили вимивати руки для складної операції на черевній порожнині, хоча уся наша робота була в тому, щоб тримати ретрактори та подавати хірургам інструменти. Лікарі не зробили жодної спроби щось нам показати чи чогось навчити і, окрім різких роздратованих «Пінцет, швидко!» й «Міцно тримай ретрактор», ігнорували нас. Вони багато теревенили між собою і якоїсь миті, перейшовши на ідиш, відпустили кілька огидних зневажливих коментарів щодо присутності темношкірого інтерна в операційній. Зачувши це, Керол насторожилася і відповіла їм бездоганною ідиш. Хірурги почервоніли, а операція раптово урвалася.

— Ніколи не чули, щоб чорнопикі розмовляли ідишем? — із глузливою посмішкою додала Керол.

Я думав, що в лікарів попадають із рук інструменти. Украй збентежившись, вони вибачилися перед Керол і після того докладали всіх зусиль, щоб ставитися до неї з особливою повагою аж до завершення нашої спільної практики в хірургії. (Нам було цікаво, чи цей епізод, а також те, що вони дізналися більше про Керол і почали поважати її як особистість, ще довго впливав на них).

На вихідних, якщо я не чергував, то знімався і їхав на своєму мотоциклі досліджувати Північну Каліфорнію. Мене захоплювала історія раннього добування золота в Каліфорнії, я мав особливі почуття до 49-ї автомагістралі та крихітного міста-привида Копперополіса, через яке проїжджав на шляху до Золотої жили.[119]

Часом в’їжджав на прибережну трасу, першу магістраль і, минаючи найпівнічніші секвойї, прямував до Еуріки,[120] а звідти — до озера Крейтер в Орегоні (тоді проїхати понад 1 100 км одним махом видавалося мені дрібницею). Саме того року, що більше не вирізнявся нічим цікавим через цю інтернатуру, я відкрив для себе дива Йосеміті й Долини смерті,[121] а також уперше відвідав Лас-Вегас, який у ті ясні дні було видно з відстані у 80 км, немов мерехтливий міраж у пустелі.

Проте тоді, коли у мене з’являлися у Сан-Франциско нові друзі, доки я насолоджувався містом і навсібіч роз’їжджав на вихідних, моя неврологічна підготовка закінчилася. Чи принаймні так би сталося, якби не Левін і Фейнштайн, які запрошували мене на конференції та дозволяли і далі приймати їхніх пацієнтів.

Здається, у 1958-му мій давній друг Джонатан Міллер подарував мені книгу поезій Тома Ґанна[122] «Відчуття руху» зі словами: «Ти маєш зустрітися із Томом — це близька тобі по духу людина». Я жадібно поглинув цю книгу і постановив собі: якщо насправді потраплю до Каліфорнії, то перш за все розшукаю Тома Ґанна.

Прибувши до Сан-Франциско, я розпитав про Тома й дізнався, що він в Англії, навчається за стипендійною програмою у Кембриджі. Проте кілька місяців по тому Том повернувся, і ми зустрілися на вечірці. Мені було двадцять сім, йому — близько тридцяти; не така вже й суттєва різниця, але я глибоко усвідомлював, який він зрілий і впевнений у собі, що він знає, ким він є, які має здібності й чим займається. Тоді в нього вже було дві видані книги, а я в житті нічого не публікував. Я думав про Тома як про вчителя та наставника (і при цьому навряд чи як про еталон, оскільки наші манери письма суттєво різнилися). Порівняно з ним я почувався як несформований ембріон. Я схвильовано сказав, що, попри величезне захоплення його поезією, мене стурбував один із його віршів — «Загоничі» через садомазохістський зміст. Здається, це його спантеличило, і він чемно зробив мені зауваження: «Не варто плутати поезію і поета».[123]

Якимось чином — тепер уже й не знаю, як саме — між нами зав’язалася дружба, і за кілька тижнів я вирушив до нього в гості. Том жив на Філберт-стрит, 975, а ця вулиця, як знають жителі Сан-Франциско (я тоді не належав до числа цих знавців), зненацька стрімко йде вниз під кутом 30 градусів. На своєму кросовому Norton’i я мчав уздовж Філберт-стрит, аж раптом усвідомив, що «завис» у повітрі, немов на лижному трампліні. На щастя, мій байк зреагував легко, та я був приголомшений: усе могло завершитися вкрай погано. Коли я дзвонив у двері Томової квартири, серце ще калатало.

Він запросив мене увійти, пригостив пивом і поцікавився, чому я так хотів із ним зустрітися. Я просто сказав, що багато його віршів немовби звернені до чогось глибоко в мені. У нього був незворушний вигляд. «Що за вірші? — запитав. — Чому?» Першим його віршем, який я прочитав, був «Стрімголов», тому сказав, що поезія одразу ж відгукнулася в мені, мотоциклістові, як за кілька років до того короткий ліричний твір Лоуренса[124] «Дорога». Також я вподобав його вірш «Туманне видіння мотоцикліста про власну смерть», адже був переконаний, що, як і Лоуренс, зустріну смерть на мотоциклі.

Не зовсім певен, що саме Том побачив у мені в той момент, але я у ньому віднайшов надзвичайну людську сердечність і доброту впереміш із надзвичайною мисленнєвою цілісністю. До того ж його стиль був стислим і різким, а мій — розмитим і нестримним. Він був нездатний на нещирість чи обман, проте його безпосередність, як я гадав, завжди супроводжувала певна м’якість.

Іноді Том показував мені рукописи своїх нових віршів. Мені була до вподоби енергія, яку вони випромінювали, бурхлива енергія і пристрасть, стримувана, затиснена в них найстрогішою, найбільш контрольованою з поетичних форм. Серед його нових поезій моєю улюбленою була, напевно, «Алегорія вовчого вихованця» («Гра в теніс або чай / На цій м’якій траві не з нами він / Лиш вдаючи це у смутній дволикості»). Це перегукувалося з певною дволикістю, яку я відчував у собі, що її я почасти розглядав як потребу в різних «я» вдень і вночі. Днями я був добродушним доктором Олівером Саксом у білому халаті, а з настанням сутінок змінював цей халат на шкіряну екіпіровку мотоцикліста та інкогніто, по-вовчому вислизав із лікарні і блукав вулицями або ж здіймався звивистими стежками гори Тамалпаіс, а тоді гнав по залитому місячним світлом шосе на Стінсон-біч чи бухту Бодега. Цю двоїстість підживлювало те, що моє середнє ім’я звучить як Вулф; для Тома і друзів-байкерів я був Вулфом,[125] а для колег-лікарів — Олівером. У жовтні 1961-го Том подарував мені примірник своєї нової збірки «Мої сумні капітани» з підписом «Вовчому вихованцю (не варто алегоризувати!) з alles gute[126] і захопленням, від Тома».

У лютому 1961 року я написав батькам, що отримав ґрін-кард, ставши іммігрантом «з добрими намірами», «чужоземним резидентом», і повідомив про намір отримати громадянство — це можна було зробити без втрати британського.[127]

Я також написав, що невдовзі складатиму іспит перед державною комісією — це комплексне випробування для випускників іноземних медичних вишів, метою якого є виявити, чи вони дійсно можуть нашкрябати щось із фундаментальних наук, а не лише з медицини.

До того, у січні, я повідомив батькам, що планую «грандіозну подорож Штатами, назад через Канаду й навіть розраховую обігнути Аляску в період між іспитами й початком інтернатури: ймовірно, всього близько 14 500 кілометрів. Це має бути унікальна можливість побачити країну й відвідати інші університети».

І ось іспити позаду, я маю кращий мотоцикл — свій Norton Atlas обміняв із доплатою на BMW R69, що був у вжитку, отже, я був готовий вирушати. Мені урізали час відгулів на роботі, тому я більше не міг включити Аляску до свого турне Америкою.

Я знову написав батькам:

Я провів на карті довгу червону лінію: Лас-Вегас, Долина смерті, Великий каньйон, Альбукерке, Карлсбадські печери, Новий Орлеан, Бірмінґем, Атланта, магістраль, що пролягає Голубим хребтом до Вашингтона, Філадельфія, Нью-Йорк, Бостон. Тоді вгору картою через Нову Англію до Монреаля, убік до Квебеку. Торонто, Ніагарський водоспад, Баффало, Чикаго, Мілуокі. Міста-близнюки, потім — на північ у національні парки Глейшер і Вотертон, а звідти — на південь до Єллоустонського парку, Ведмежого озера, Солт-Лейк-Сіті. Повернення до Сан-Франциско. Близько 13 тис. км. П’ятдесят днів. Чотириста доларів. Якщо мені вдасться уникнути сонячного удару, обмороження, ув’язнення, землетрусів, харчового отруєння і катастроф із технікою — напевне, це буде найкращий період у моєму житті! Наступного листа напишу вже з дороги.

Коли я розповів Томові про свої мандрівні плани, він запропонував мені вести щоденник — живий опис своїх пригод, «Знайомство з Америкою», — і надіслати свої записи йому. Я подорожував два місяці й списав кілька записників, пересилаючи їх один за одним Томові. Здається, йому подобалися мої описи людей, нотатки й змалювання місць. Він вважав, що я маю талант до спостереження, хоча іноді давав мені прочухана за «саркастичність і гротескність».

Один зі щоденників, які я йому надсилав, мав назву «Мандри щасливця».

«Мандри щасливця» (1961)

За кілька кілометрів на північ від Нового Орлеану почалися проблеми з мотоциклом. Я з’їхав на узбіччя і почав копирсатися у двигуні на якомусь занехаяному придорожньому майданчику. Лежачи там на спині, якимось шостим сейсмічним чуттям я відчув легкі поштовхи, що нагадували віддалений землетрус. Це тремтіння наближалося, перетворювалося на тріск, тоді гуркіт і нарешті на ревіння, що досягло апогею в дикому вереску пневматичних гальм, супроводжуваному оглушливим бадьорим сигналом автомобільного гудка. Немов паралізований, я підняв голову й помітив найбільшу вантажівку з усіх, які мені коли-небудь доводилося бачити, справжнього дорожнього левіафана.[128] Зухвалий Йона висунув голову з вікна й загорлав до мене з величезної висоти кабіни.

— Чимось можу допомогти?

— Він здох! — відповів я. — Шатун зламався, чи що…

— От дідько! — люб’язно відреагував водій. — Якщо він відлетить, то відріже тобі ногу! Побачимося!

Він скорчив неоднозначну гримасу і знову вирулив на своїй величезній вантажівці на трасу.

Я долав кілометр за кілометром і згодом полишив болотисті низовини Дельти. Невдовзі вже був у Міссісіпі. Дорога петляла туди-сюди, норовиста й некваплива, звиваючись між дрімучими лісами й відкритими пасовищами, між садами й луками, через півдесятка рік, що перетинають одна одну, крізь ферми й села, спокійні й непорушні в променях ранкового сонця.

Після в’їзду до Алабами ситуація з байком почала значно загострюватися. Я прискіпливо вслухався у всі його звукові варіації, ретельно обмірковуючи лиховісні, хоча й незрозумілі шуми. Було очевидно, що мотоцикл швидко виходить із ладу, проте через брак досвіду й песимізм я відчував, що не можу нічого вдіяти, щоб убезпечити його від сконання.

За вісім кілометрів від Тускалуси[129] двигун почав глохнути, і зрештою його заклинило. Я рвонув зчеплення, проте один із циліндрів уже димів біля моїх ніг. Потім зліз із мотоцикла, поклав його плиском на землю, а тоді наблизився до дороги, тримаючи у лівій руці чисту білу носову хустинку.

Сонце вже котилося на захід, здійнявся крижаний вітер. Потік транспорту зменшувався.

Надія майже покинула мене, та я і далі машинально махав хустинкою, аж раптом, майже не вірячи у побачене, усвідомив, що одна з вантажівок зупиняється. Вона видалася мені знайомою. Примруживши очі, я спромігся розгледіти інформацію про її реєстрацію: 26539, Майамі, Флорида. Так, сумнівів не було: це та сама величезна вантажівка, що спинилася біля мене вранці.

Коли я підбіг до неї, водій спустився з кабіни, кивнув у бік мотоцикла й вишкірився:

— Що, таки доконав його, га?

Слідом за ним із вантажівки вийшов хлопець, і ми разом узялися розглядати пошкодження.

— Чи можна сподіватися, що ви дотягнете його до Бірмінґема на буксирі?

— Нє, закон не дозволяє! — він почухав поросле щетиною підборіддя, а тоді підморгнув: — Тягнімо його всередину!

Щосили напружуючись і надсадно пихкаючи, ми виважили важезний байк у черево вантажівки і зрештою надійно прилаштували його між меблів, прив’язали мотузками й сховали від не в міру цікавих очей під купою зім’ятої мішковини.

Водій заліз у кабіну першим, слідом за ним хлопець, а потім я. Ми зручно вмостилися на задньому сидінні. Злегка кивнувши головою, водій здійснив ритуал формального представлення:

— Це мій напарник Говард. А тебе як звати?

— Вулф.

— Не заперечуватимеш, якщо я називатиму тебе Вулфі?

— Без питань. А тебе як?

— Мак. Ну, сам розумієш, ми тут усі Маки,[130] проте я справжнісінький, за походженням Мак! Це написано в мене на руці.

Кілька хвилин ми їхали мовчки, потай кидаючи один на одного зацікавлені погляди.

На вигляд Макові близько тридцяти, хоча насправді він міг бути й років на п’ять старшим чи молодшим. Мав жваве рішуче обличчя з красивими рисами — прямим носом, міцно стиснутими губами і підстриженими вусами. Він міг би бути британським кавалерійським офіцером, або ж грати на сцені чи на екрані другорядні ролі різних романтичних персонажів. Таке було моє перше враження.

На ньому був картуз із логотипом, такий, як носять усі водії вантажівок, і сорочка з назвою компанії ACE TRUCKERS, INC. На засуканому рукаві красувалася червона емблема зі словами «Гарантуємо дбайливість і безпеку», а з-під нього виглядало татуювання з написом «Мак», обвитим змією.

Говард міг би зійти за шістнадцятирічного, якби не зморшки, що дугами відкарбувалися над його верхньою губою. Його рот був постійно злегка розтулений, оголюючи великі жовті зуби, нерівні, проте міцні, і неймовірно широку щелепу. Очі мали найсвітліший блакитний відтінок, немов у тварини-альбіноса. Хлопець був високий і статний, але незграбний.

Трохи згодом він повернув голову і втупився у мене своїми блідими очима, немов у тварини. Спершу він із хвилину дивився просто мені у вічі, потім його погляд поглинув усе моє обличчя, моє зриме тіло, кабіну вантажівки, дорогу, що одноманітно линула за вікном. Після цього його зосереджена увага почала послаблюватися, і зрештою обличчя знову набуло розсіяного мрійливого вигляду. Спершу я занепокоївся, а тоді — вжахнувся. Із сумішшю страху й жалю я раптом усвідомив, що Говард розумово відсталий.

Мак уривчасто засміявся.

— Гадаєш, ми нічогенький тандем, еге ж?

— Там буде видно, — відповів я. — А як далеко ви мене довезете?

— На край світу, в усякому разі до Нью-Йорка. Прибудемо туди у вівторок, може, у середу.

Він знову занурився у мовчанку.

Ми подолали ще кілька кілометрів. Аж раптом він запитав:

— Чув колись про Бессемерівський процес?[131]

— Так, — відповів я. — Ми «проводили» його на хімії у школі.

— А про Джона Генрі,[132] сталевого темношкірого молотобійника? Він жив якраз тут. Винахідники машини, що заганяла сталеві бури в русло ріки, говорили, що люди самі ніколи б із цим не впоралися. Проте темношкірі побилися об заклад і привели найсильнішого серед них, Джона Генрі. Подейкують, що він мав отакенні м’язи на руках — понад 50 сантиметрів в обхваті! Він тримав по молоту в кожній руці й загнав сотню бурів швидше за їхню машину. А тоді ліг і помер. Отак-то! Це країна сталі!

Нас оточували склади брухту, аварійні тягачі, залізничні під’їзні колії й плавильні заводи. У повітрі відлунювало брязкання сталі, так наче весь Бессемер[133] був величезною кузнею чи заводом зброї. Високі димарі увінчані язиками полум’я, що з оглушливим тріском вивергалося з розташованих під ними печей.

Я лише раз у житті бачив місто, освітлене полум’ям — мені тоді було сім років, а тим містом був Лондон під час бліцу 1940-го.[134]

Обговоривши Бессемер і Бірмінґем, Мак почав відверто розповідати про себе.

Вантажівку він придбав, сплативши перший внесок у розмірі 500 доларів і решту — 20 тисяч доларів — упродовж року. Мак міг перевозити до 17,7 тисячі кілограмів вантажу та їздив по всіх усюдах: Канада, Штати, Мексика — аби були пристойні дороги й можливість заробляти гроші. Упродовж десятигодинного робочого дня він у середньому проїжджав 650 кілометрів. Долати більше за одним присідом було заборонено законом, але цю заборону часто порушували. Мак займається нерегулярними перевезеннями вже понад дванадцять років, а разом із Говардом катається лише півроку. Йому тридцять два, він із Флориди, має дружину та двох дітей. За його словами, заробляє 35 тисяч доларів на рік.

У дванадцятирічному віці Мак утік зі школи і, будучи з вигляду старшим, ніж є насправді, влаштувався комівояжером. У сімнадцять поповнив ряди поліції, а у двадцять став непоганим фахівцем із вогнепальної зброї. Того ж року він потрапив у стрілянину й дивом уникнув прицільного пострілу в обличчя. Після цього витримка полишила його, і Мак перекваліфікувався на вантажні перевезення, хоча ще й досі був почесним членом поліції Флориди, на знак чого щороку отримував по долару.

Чи потрапляв я колись у стрілянину, поцікавився Мак. Ні. Він же навіть не міг згадати усі, у які сам потрапляв — не лише як поліціянт, але і як водій. Якби я мав бажання перевірити, то знайшов би просто у нього під сидінням «друга далекобійника» — вони не виїжджали в дорогу без рушниці. Хоча у беззбройній бійці найкращою зброєю був фортепіанний дріт. Варто лише обвити ним шию супротивника — і той уже нічого не вдіє. Трохи зусиль — і голова відпадає, це так просто, як різати сир! Вдоволення у його голосі було важко з чимось сплутати.

У вантажівках він перевозив що завгодно — від динаміту до опунцій,[135] але зараз зосередився на транспортуванні меблів, попри те, що сюди може входити все, що тільки може тримати людина у себе вдома. У нього «на борту» було начиння сімнадцяти осель, включно з гирями на сумарну вагу понад 300 кілограмів (вони належали якомусь атлету, який виїжджав із Флориди), великим піаніно, виготовленим у Німеччині (за запевненнями, це була найкраща річ із тих, що там були), десятьма телевізорами (один із них вони минулого вечора витягли й увімкнули під час зупинки у придорожньому кафе) і старовинним ліжком із балдахіном, що прямувало до Філадельфії. За бажання, я міг у будь-який час на ньому поспати.

Згадка про ліжко викликала в нього ностальгійну усмішку, й він почав розповідати про свої подвиги на сексуальній ниві. Здавалося, що будь-де й будь-коли він здобував приголомшливий успіх, та особливе місце у його почуттях належало чотирьом жінкам: дівчині з Лос-Анджелеса, яка колись таємно втекла з ним на цій вантажівці, двом незаміжнім леді у Вірджинії, які роками осипали його одягом та грошима, а він спав із ними обома, і німфоманці у Мехіко, яка могла переспати з двадцятьма за ніч і все одно залишитися вкрай незадоволеною.

Відповідно до того, як він розпалювався, нерішучість остаточно його полишила, і тепер переді мною поставав Майстер Сексу і Вигадник у повному розквіті сил. Просто дар Божий для самотніх жінок.

Під час цієї оповідки Говард, який лежав у якомусь заціпенінні, нашорошив вуха й почав проявляти перші ознаки пожвавлення. Зауваживши це, Мак спершу підігрував його зацікавленості, а потім почав добродушно піддражнювати хлопця: буцім, того вечора він збирається усамітнитися в кабіні з дівчиною і замкне Говарда у кузові, але якось, якщо хлопець буде виявляти незадоволення, він здобуде справжню розпусницю (він вимовляв це як «розпу-у-усницю») і для нього.

Говард нетямився і шаленів, задихаючись від збудження, і зрештою зі злістю кинувся до Мака.

Доки вони напівагресивно-напівжартома борюкалися у кабіні, кермо несамовито стрясалося, і величезна вантажівка страхітливо хилиталася по трасі.

Утім поміж глузливими шпичаками Мак невимушено займався хлопцевою освітою:

— Говарде, яка столиця Алабами?

— Монтґомері, ти, брудний сучий сину!

— Ага, правильно. Найбільші міста не завжди стають столицями штатів. А оці дерева — це пекани,[136] осьо, дивися!

— Та пішов ти, мені начхати! — пробурмотів Говард, але все одно витягнув шию, щоб подивитися.

За годину ми під’їхали до придорожнього кафе десь в алабамських нетрях, оскільки Мак запланував, що тут ми лишимося на ночівлю: воно називалося «Мандри щасливця».

Ми зайшли всередину по каву. Мак умостився, рішуче налаштувавшись і далі розважати мене «кумедними історіями», яких він мав у запасі жахливо нескінченну кількість і які поступалися його власному життєвому досвіду. Виконавши цей дружній обов’язок, він подався до натовпу, що зібрався навколо музичного автомату.

Суботніми вечорами далекобійники завжди збираються довкола музичних автоматів і конче намагаються саме у той час встигнути до придорожніх кафе. Зокрема, автомат у «Мандрах щасливця» є особливо популярним, оскільки має чудову колекцію пісень, тих дорожніх епопей, що їх так люблять водії: грубих, соромітних, смутних чи мрійливих, але незмінно енергійних і ритмічних, сповнених особливого емоційного піднесення, яке наповнює чарівністю саму поезію руху й нескінченних доріг.

Далекобійники, як правило, натури відлюдькуваті. Але часом — скажімо, у такого штибу придорожніх кафе, слухаючи якийсь до болю знайомий запис, що виривається з динаміків музичного автомата — вони починають ворушитися, без зайвих слів чи дій раптово перетворюючись із млявого натовпу на горду спільноту: кожен із них — ще безіменний, випадковий попутник — усвідомлює свою солідарність із тими, хто довкола, а також із тими, про кого йдеться у піснях.

Цього вечора Мака та Говарда, як і всіх інших, охопив захват та гордість, і вони мимоволі полишили межі своїх «я», занурившись у позачасові мріяння.

Близько опівночі Мак різко сіпнувся, а тоді смикнув Говарда за комір.

— Добренько, друже, — сказав він. — Треба нам знайти, де подрімати. Хочеш перед сном прочитати молитву далекобійника?

Він витягнув із записника зіжмакану картку й простягнув мені. Розгладивши її, я прочитав уголос:

Дай, Боже, сил проїхать цей маршрут

За США валюту — не до розваг нам тут.

Щоб шини не здувались на ходу,

І з двигуном було все до ладу.

Щоб зважування й КТШ[137] пройшов,

МС[138] щоб відпустив мене й пішов.

Хто ледь повзе — то іншим хай шляхом,

Молю, не зводь з жінками за кермом.

Прокинуся в кабіні, що смердить,

Дай встати там, де можна шинки ухватить.

Кави — міцної, жінок — слабких,

Офіціанток милих — не бридких.

Щоб бензин дешевшав, дорога тішила,

Як повернуся, дай, Боже, в ліжко я.

Зроби це, Боже, дай ще дрібку талану,

Й цей бісів бублик ще не раз крутну.

Мак притяг у кабіну ковдру й подушку, Говард заповз у закуток поміж меблями, а я примостився на купі лантухів біля мотоцикла (обіцяне ліжко з балдахіном було спереду кузова, поза межами досяжності).

Я заплющив очі й нашорошив вуха. Мак із Говардом перемовлялися через щільні перегородки вантажівки. Приклавши вухо до фрагмента ґратчастого каркасу, я вловив й інші звуки — десь жартували, пиячили, кохалися — цей шум долинав із довколишніх вантажівок, вловлений антеною мого слуху.

Далі я вдоволено влігся, почуваючись у цій темряві, ніби в акваріумі звуків, і дуже швидко провалився в сон.

Неділя була днем відпочинку, як у «Мандрах щасливця», так і в усій Америці. Крізь скляну шибку наді мною пробивалося світло, пахло соломою і ряднами, а також шкіряною курткою, що слугувала мені за подушку. На мить мені здалося, що я десь у величезному хліві, а потім я раптово все згадав.

До мене долинули м’які звуки дзюрчання води, що раптово зринули й помалу стихли, наприкінці відзначившись двома тоненькими струменями. Хтось мочився біля вантажівки — нашої вантажівки — відзначив я, піддаючись раніше незнаному почуттю власності. Я виліз із купи лантухів і навпочіпки прокрався до дверей. Струмінь, що стікав по колесу до землі, і від якого йшла пара, явно свідчив про злочин, але кривдника уже й слід загув.

Була сьома ранку. Я вмостився на високу сходинку кабіни водія і почав шкрябати у своєму щоденнику. На сторінку впала тінь — піднявши погляд, я упізнав водія, якого невиразно бачив минулого вечора в затягнутому димом кафе. Це був Джон, білявий донжуан із «Мейфлавер Транзит Ко.», і, можливо, саме він мочився на наше колесо. Ми трохи потеревенили, він розповів мені, що виїхав з Індіанаполіса — нашого наступного пункту призначення — минулої ночі: там ішов сніг.

За кілька хвилин до нас причовгав інший водій, низенький і пухкий, на якому була розмальована квітами напіврозстебнута сорочка «Тропікана Оранч Джюс Ко. Фла.», з-під якої виднілося волохате округле черевце.

— Боже, як же тут холодно! — промимрив він. — У Маямі вчора було плюс тридцять два!

Інші також зібралися навколо мене, обговорюючи маршрути й рейси, гори, океани й рівнини, ліси й пустелі, сніг і град, грім і циклон — усе трапилося на шляху упродовж одного-єдиного дня. «Мандри щасливця» цієї, та й кожної ночі, перетворювалися на світ подорожей та дивовижних пригод.

Я підійшов до задньої частини вантажівки й крізь напівпрочинені двері побачив Говарда, який спав у своєму закутку. Його рот був роззявлений, а очі, як я із ваганням відзначив, були також не повністю заплющені. На якусь мить я навіть подумав, що вночі він помер, доки не побачив, що той дихає і трохи смикається уві сні.

За годину прокинувся Мак, розпатланий і скуйовджений, вивалився з кабіни й, похитуючись, подався геть. Він зник у напрямку «нічліжки», що була біля кафе, тримаючи в руці чималий шкіряний саквояж. Повернувся він за кілька хвилин, ідеально доглянутий, виголений, вбраний у модний чистий одяг на честь Божого дня.

Я склав йому компанію і ми попрямували до їдальні.

— А що робити з Говардом? — запитав я. — Його розбудити?

— Ні, малий прокинеться пізніше.

Мак, очевидно, хотів зі мною поговорити без присутності хлопця.

— Якби я йому дозволив, він би спав увесь день, — пробурмотів він за сніданком. — Говард — хороший хлопчак, проте, сам розумієш, не надто тямущий.

Мак познайомився із Говардом, двадцятитрирічним лобурякою, півроку тому — і йому стало шкода хлопця. Той утік із дому уже років із десять тому, а його батько — знаний у Детройті банкір — не докладав особливих зусиль для його повернення. Хлопець подався світ за очі, безцільно блукаючи, час від часу виконуючи якісь тимчасові дрібні роботи, іноді жебракуючи, а часом і грабуючи, при цьому умудрившись уникати церков і в’язниць. Ненадовго потрапив до армії, але був звільнений через слабоумство.

Одного дня Мак підібрав його біля вантажівки й «усиновив»: брав із собою у кожну подорож, показував країну, вчив, як пакувати речі у вузли й коробки (а також як говорити й поводитися) і регулярно платив зарплату. Коли після завершення поїздки вони повернулися до Флориди, Говард лишався у його родині у статусі молодшого брата.

Після того, як ми випили по другій чашці кави, Макове миле обличчя спохмурніло:

— Гадаю, він не лишиться зі мною надовго. Може, я і сам не так уже й довго водитиму.

Він пояснив, що кілька тижнів тому потрапив у дивну «аварію»: раптово «вимкнувся» на мить, і вантажівку занесло у поле. Страхування виплатили, втім Мака зобов’язали пройти медичне обстеження. Компанія виступила проти напарника в кабіні, незалежно від результатів обстеження.

Очевидно, Мак боїться, що страхова компанія підозрює: ця «відключка» була наслідком епілепсії, і медогляд поставить крапку в його водійській кар’єрі. Він завбачливо придивився собі хорошу роботу у галузі страхування в Новому Орлеані.

У цю мить зайшов Говард, і Мак одразу ж змінив тему.

Після сніданку Мак із Говардом всілися на залишеній шині й почали жбурляти каміння у дерев’яну підпірку. Ми невиразно й незв’язно обговорювали все підряд, проганяючи м’яку недільну млявість, властиву далекобійникам у цей день тижня. За кілька годин вони знудилися і полізли у вантажівку, щоб ще поспати.

Я витяг із причепа зо два шматки мішковини й умостився позасмагати в оточенні розбитих пляшок, шкірок від сосисок, їстівних запасів, бляшанок з-під пива, презервативів у процесі розкладу і найрізноманітніших подертих і зіжмаканих клаптів паперу: то тут, то там стеблинки дикої цибулі й люцерни пробивалися крізь кругляки.

Лежачи так, між дрімотою та писанням, я часто повертався думками до їжі. Позаду мене у пилюці копирсалися зо два десятки курчат, на яких я із тужливим зітханням час від часу позирав: перед тим Мак помахав у їхній бік «другом далекобійника» (автоматичною зброєю, що на вигляд була цілком справною) зі словами:

— Сьогодні птиця на вечерю! — і мило захихотів.

Приблизно щогодини я вставав, щоб розпрямити ноги й заправитися у кафе чотирма порціями кави й морозивом із чорним горіхом, підводячи загальну їх кількість до двадцяти восьми й семи відповідно.

Немало візитів здійснив я і до нічліжної вбиральні, потерпаючи від діареї, що обпікала мені нутрощі: напередодні скуштував Макового перцю чилі.

У туалеті — п’ять автоматів із продажу презервативів — цікавий приклад того, як комерційні інтереси тиснуть на людину навіть у найінтимніших сферах. Вартість цих прекрасних штучок («скручені за допомогою електроніки, запаяні у целофан, гнучкі, чутливі та прозорі» — так їх екзальтовано охарактеризували) — півдолара за три презервативи, але цей напис неоковирно перековерзували, і він виглядав як «лялечку за три».[139] Також там знаходилася машина «Подовження», з якої можна було отримати знеболювальну мазь, що, як зазначалося, «сприяла запобіганню передчасному оргазму». Проте Джон, білявий донжуан, який, виявляється, може розповісти про секс усе, що завгодно, стверджує, що набагато краще користуватися маззю від геморою. «Подовження» аж надто сильне — ніколи не розумієш, відчув ти оргазм чи ні.

Під вечір Мак раптом заявив, що ми лишаємося у «Мандрах щасливця» ще на одну ніч. На його обличчі грала вдоволена, підкреслено таємнича усмішка — немає сумнівів, що він домовився зі С’ю чи Нелл про нічне усамітнення у водійській кабіні. Говард у цій інтригуючій атмосфері поводився, як збуджений песик. Я підозрював (і Мак це підтвердив), що попри позірну хоробрість він ще ніколи не кохався з дівчиною. Насправді Мак часом приводив йому дівуль, проте Говард, такий горластий, коли йдеться про уявні здобутки, стає боязким і незграбним, стикаючись із дійсністю, тож весь задум постійно провалювався в останню мить.

Я повернувся до своєї писанини й чашок кави. Час від часу виходив надвір розім’яти ноги й зацікавлено розглядав водіїв довкола, які хропіли по кабінах, порівнюючи вирази їхніх облич із розслабленими позами.

О 4:20 почав займатися світанок, туманно й нерішуче виринаючи на сході. Один із водіїв прокинувся і подався до вбиральні відлити. Повернувшись до машини, він перевірив вантаж, заліз у кабіну й грюкнув дверима. Двигун заревів — і він із гуркотом посунув зі стоянки. Інші вантажівки зоставалися безмовними й сонними.

До п’ятої години мертвонароджений світанок змінився дрібною мжичкою. Один із кудлатих півників наробив галасу, і у траві засюрчали комахи.

Шоста година. Кафе наповнюється запахом млинців і масла, бекону та яєць. Офіціантки з нічної зміни збираються додому, бажаючи, щоб мені таланило у мандрах Америкою. Почали сходитися працівники денної зміни, які усміхалися, побачивши мене за тим самим столом, за яким я сидів увесь минулий день.

Тепер до цього невеличкого кафе можу прийти й піти, коли завгодно, і мені вже жодних рахунків не виставлять. За останні тридцять годин я випив у них понад сімдесят чашок кави, а таке досягнення потребує якогось маленького заохочення.

На годиннику восьма. Мак і Говард поспіхом відправилися до центру Коулмана допомагати водіям із Мейфлавера розпакувати вантаж. Сьогодні все зненацька змінилося: вони й словом не перекинулися, пропустили сніданок і навіть не вмивалися. Мак відклав свій шкіряний саквояж до інших вихідних.

Я заліз у кабіну, щойно звільнену Маком — повітря у ній ще було теплим і вологим після його сну, — укрився його теплою зношеною ковдрою і за мить задрімав сам. О десятій я раптово похопився зі сну: мене збудила канонада дощу, що періщив по даху, проте Мака з Говардом ще не було.

Вони нарешті з’явилися о пів на першу, брудні й виснажені, ледь волочили ноги, попотягавши у зливу чималенький вантаж.

— Боже… — видихнув Мак. — Як же я змучився… Давайте поїмо — і за годину вже будемо в дорозі.

Минуло три години, а ми так і не зрушили з місця!

Вони курили, вихвалялися, фліртували, словом — розтринькували час, наче перед ними простягалося неквапне тисячоліття. Страшенно роздратований, я нетерпляче згріб свої записники й пішов у кабіну. Донжуан Джон намагався мене заспокоїти:

— Не хвилюйся, друже! Якщо Мак каже, що до середи приїде у Нью-Йорк, то так і буде, навіть якщо він застрягне у «Мандрах щасливця» до вечора вівторка.

Пробувши там понад півтори доби, я невимовно поріднився з цією місциною. Я вже знаю зо двадцять чоловіків, знаю, що вони люблять і не люблять, як жартують і які мають притаманні риси характеру. Вони ж знають про мої уподобання та звички (чи принаймні думають, що знають) і поблажливо кличуть мене «лікар» чи «професор».

Я знаю про всі вантажівки — про їхню вантажопідйомність і товари, про технічні характеристики й «примхи», а також про їхні особливості.

Знайомий з усіма офіціантками у «Мандрах щасливця» — Керол, шефиня, клацнула мене на «Полароїд» зі С’ю і Нелл — я стояв між ними неголений і засліплений спалахом. Вона поставила це фото поруч з іншими — отже, тепер я посідаю окреме місце у її родині з тисячі братів, «коханих», що приїжджають і їдуть далі, прямуючи довгими транскордонними маршрутами.

— Так! — скаже вона потім якомусь здивованому відвідувачу, який буде уважно роздивлятися світлину. — Це «лікар». Класний хлопець він був, хоча й трохи дивакуватий. Роз’їжджав із Маком і Говардом, оцими двома. Часто думаю, як він там тепер…