Стрімголов. Історія одного життя

Поза зоною досяжності

У вересні 1965 року я переїхав до Нью-Йорка для навчання за стипендією з нейрохімії та невропатології в Медичному коледжі Альберта Ейнштейна. Я ще сподівався стати справжнім, кабінетним науковцем, попри те, що моя науково-дослідна робота в Оксфорді зазнала цілковитого фіаско, й це мало послужити попередженням супроти повторення подібних ситуацій. На позір відмовляючись, я все ж таки вирішив, що маю зробити ще одну спробу.

Запальний Роберт Террі, чиї блискучі дослідження хвороби Альцгеймера за допомогою електронного мікроскопа так захопили мене під час його виступу в Каліфорнійському університеті, саме перебував у творчій відпустці, і на час його відсутності кафедрою завідував Іван Герцог, м’який, спокійний емігрант з Угорщини, навдивовижу стриманий і терплячий у ставленні до свого метушливого колеги.

Станом на 1966 рік я вживав дуже значні дози амфетаміну і став… психічно хворим? несповна розуму? «без гальм»? вдосконаленим? Я заледве можу підібрати вдале визначення, та воно супроводжувалося неабияким підсиленням чуття нюху, а також поліпшенням здібностей, якими я раніше похвалитися не міг — уяви та пам’яті.

Щовівторка у нас проводилися навчальні вікторини, під час яких Іван показував мікрофотографічні знімки різних нетипових невропатологічних станів і явищ, а ми мали зрозуміти, яких саме. Зазвичай я дуже кепсько з цим справлявся, але якось Іван показав деякі знімки зі словами:

— А ось тут — дуже рідкісний стан. Не думаю, що хтось із вас його впізнає.

І тут я вигукнув:

— Мікрогліома!

Усі вражено обернулися в мій бік: зазвичай під час цих вікторин мене було чути найменше.

— Саме так, — продовжував я. — У літературі всього світу описано лише шість подібних випадків. — І я детально їх процитував.

Іван з цілковитим здивуванням витріщився на мене:

— Звідки ви це знаєте?

— А… Просто натрапив у якійсь книзі, — недбало відповів я, проте насправді здивувався не менше за нього. Я не мав жодного уявлення, яким чином, чи, радше, коли саме я так стрімко й неусвідомлено всотав цю інформацію. Це було наслідком дивного стимулювання амфетаміном.

Під час навчання в резидентурі моє особливе зацікавлення викликали рідкісні, часто спадкові захворювання — ліпідози, пов’язані з порушенням ліпідного обміну, коли в клітинах мозку накопичується надмірна кількість жирів. Мене дуже схвилювало відкриття, згідно з яким ці ліпіди можуть накопичуватися ще й у нервових клітинах на стінках травного каналу. Воно уможливлювало діагностику подібних хвороб навіть до появи щонайменших симптомів шляхом біопсії не мозку, а прямої кишки, що є набагато менш травматичною процедурою. (Я читав перший звіт про це у «Британському хірургічному часописі»). Для того, щоб поставити діагноз, потрібно було лише дослідити один нейрон, насичений жирами. Я зацікавився, чи можуть інші захворювання, наприклад хвороба Альцгеймера, спричинити зміни у нервових клітинах травного каналу, і чи можна їх у такий самий спосіб виявити на дуже ранніх стадіях. Я розвинув (адаптував) спосіб «очищення» стінок прямої кишки так, щоб вони ставали майже прозорими, а забарвлюючи нервові клітини у метиленовий синій[173] можна було побачити десятки нервових клітин під час слабкого збільшення у мікроскопі, примножуючи шанси на віднаходження якихось аномалій. Розглядаючи предметні скельця, я схилився до думки і переконав керівника, Івана, що можна зафіксувати зміни у нервових клітинах прямої кишки — сплетіння нервових волокон і тільця Леві,[174] що слугували ознакою хвороб Альцгеймера й Паркінсона. Я честолюбно міркував про важливість наших відкриттів, гадав, що це стане проривом у неврології, неоціненним способом діагностики. У 1967 році ми подали на розгляд реферат доповіді, яку розраховували представити на конференції Американської неврологічної академії, що мала невдовзі відбутися.

На жаль, на цьому етапі усе пішло не так, як гадалося. Виявилося, що нам потрібно ще чимало інших матеріалів, окрім кількох біопсійних аналізів прямої кишки, але ми не мали змоги їх роздобути.

Продовжувати дослідження ми не могли, тож разом з Іваном почали міркувати над тим, чи варто забирати попередньо підготовлений реферат. Зрештою вирішили не забирати, гадаючи, що дослідженням цієї теми займуться інші фахівці, і майбутнє все розставить на свої місця. Так і вийшло: «відкриття», яке, як я думав, дасть мені змогу заявити про себе як про невропатолога, виявилося артефактом.[175]

Я мав квартиру у Ґринвіч-Віллиджі, і якщо дороги не засипало снігом, їздив на роботу до Бронкса мотоциклом. Підсідельної сумки я не мав, але ззаду мотоцикла була міцна підставка, на якій я міг за допомогою еластичних пасів надійно закріпити потрібні речі.

У рамках свого проекту з нейрохімії я мав видобувати мієлін — жирову речовину, що вкриває великі нервові волокна, сприяючи швидшій передачі ними нервових імпульсів. Тоді лишалося багато відкритих питань: чи є мієлін у безхребетних (якщо його можна було видобути), чи відрізнявся він за структурою чи складом від того, що вкривав нервові волокна хребетних? За піддослідних тварин я обрав дощових черв’яків. Вони мені завжди подобалися, до того ж мали величезні нервові волокна, укриті мієліновою оболонкою, крізь які стрімко передавалися імпульси — це їм давало змогу у разі небезпеки пересуватися рвучкими широкими рухами. (Через це я десять років тому вирішив працювати саме з дощовими черв’яками для вивчення демієлінізувальних наслідків ТОКФ).

У саду коледжу я влаштував черв’якам справжній геноцид: для отримання пристойної проби мієліну потрібні були тисячі піддослідних тварин. Я почувався немов Марія Кюрі, яка обробляла тонни уранініту, щоб отримати дециграм чистого радію. Став справжнім експертом у розсіканні нервового стовбура та церебрального вузла єдиним швидким рухом, готуючи густу драглисту масу, багату на мієлін, до розділення на фракції та центрифугування.

Я ретельно нотував усе в лабораторному журналі — грубому зеленому фоліанті, який я часом брав із собою додому, щоб увечері над ним помізкувати. Це стало для мене фатальним. Якось уранці я проспав і, поспіхом збираючись на роботу, недостатньо міцно закріпив на багажнику свій дорогоцінний журнал, у якому містилися докладні експериментальні дані за дев’ять місяців, і коли я мчав швидкісною автомагістраллю Крос-Бронкс, він вислизнув з-під ослаблених пасків і злетів з підставки. Зупинившись на узбіччі, я побачив, що шаленим потоком журнал аркуш за аркушем рве на шмаття. Я зробив дві чи три спроби метнутися на проїжджу частину, щоб дістати його, та зважаючи на щільність і швидкість транспортного потоку, це було божевіллям. Тож усе, що мені лишалося, — безпорадно спостерігати, як вилітають останні аркуші з мого журналу.

Діставшись лабораторії, я втішав себе тим, що принаймні маю сам мієлін, який можу дослідити, розглянути під електронним мікроскопом і відновити таким чином деякі втрачені дані. Упродовж наступних тижнів мені вдалося значно просунутися в роботі, і я дещо підбадьорився, попри деякі інші неприємності — наприклад, коли я угвинтив імерсійний об’єктив мікроскопа крізь кілька незамінних скелець.

Ще гірше, на думку мого керівника, я примудрився накришити гамбургером не лише на лабораторному столі, але й в одній із центрифуг, яку використовував для очищення мієлінових зразків.

А потім мене спіткав остаточний і незворотний удар: я загубив мієлін. Він просто зник — можливо, я помилково змів його у смітник — не знаю як, але цей крихітний зразочок, на збирання якого знадобилося десять місяців, безповоротно зник.

Було скликано нараду: ніхто не заперечував моїх здібностей, але і мої вади ніхто спростувати не міг. Керівники цілком дружелюбно, проте жорстко сказали: «Сакс, ви становите загрозу для лабораторії. Чому би вам не займатися прийомом пацієнтів — так від вас буде менше шкоди». Отаким був ганебний початок моєї клінічної кар’єри.[176]

Янгольський пил — що за чарівна, мелодійна назва! Хоча й оманлива, тому що її наслідки можуть бути далеко не такими чарівними. Почавши у 1960-ті безрозсудно вживати наркотики, я готувався спробувати практично все, і, знаючи мою невгамовну, небезпечну цікавість, один друг запросив мене на «вечірку» янгольського пилу, що мала відбутися на котромусь із горищ Іст-Віллиджа.

Я трохи запізнився, вечірка вже розпочалася. Дійство, що постало переді мною, коли я відчинив двері, було таким сюрреалістичним, таким абсурдним, що чаювання у Божевільного Капелюшника[177] у порівнянні з цим могло здатися втіленням пристойності й здорового глузду. Усередині було з десяток людей — збуджених, розчервонілих, дехто з них мав запалені очі, дехто заточувався під час ходьби. Якийсь чолов’яга видавав пронизливі верескливі звуки, стрибаючи по всій кімнаті довкола меблів — певно, уявляв себе шимпанзе. Інший — «приводив до ладу» свого сусіда, визбируючи на його руках уявних комах. Ще один — випорожнявся просто на підлогу й грався з фекаліями, пальцем малюючи на них візерунки. Двоє з присутніх не рухалися, перебуваючи у заціпенінні, а ще один — кривлявся та верз казна-що — якусь незв’язну мішанину, що була схожа на «словесний салат», характерний для шизофренії. Я зателефонував до екстреної служби порятунку — усіх, хто був на вечірці, забрали до Белв’ю, причому декому довелося провести в лікарні не один тиждень. Я був надзвичайно радий, що запізнився і не спробував цього янгольського пилу.

Пізніше, працюючи невропатологом у Бронксі, я стикався з випадками, коли янгольський пил (фенциклідін, або РСР) вводив людей у стани, схожі на шизофренію, що часом безперервно тривали цілими місяцями. У багатьох із них відбувалися напади, а в значної кількості енцефалограма суттєво відрізнялася від норми як мінімум упродовж року після вживання наркотику. Один із моїх пацієнтів убив свою подружку, перебуваючи разом із нею під дією РСР, а потім узагалі не пам’ятав про це. (Задовго після того я описав цей заплутаний трагічний випадок і його не менш заплутані й трагічні наслідки у книзі «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха».)[178]

РСР ввели в обіг у 1950-ті роки як знеболювальний препарат, але до 1965-го його в медицині вже не використовували через важкі побічні ефекти. Більшість галюциногенів в основному впливають на серотонін, що є одним із численним мозкових нейромедіаторів, проте РСР, на кшталт кетаміну, послаблює медіаторну дію глутаміну, і його дія є набагато небезпечнішою і тривалішою, ніж в інших галюциногенів. Відомо, що він є причиною структурних пошкоджень і хімічних змін у мозку пацюків.[179]

Літо 1965 року було для мене надзвичайно складним і небезпечним, оскільки між завершенням резидентури в Каліфорнійському університеті й початком нового етапу у Коледжі Ейнштейна я мав у своєму розпорядженні цілих три бездіяльних місяці.

Я продав свого вірного BMW R60 і на кілька тижнів подався до Європи, де придбав нову, скромнішу модель, R50 на заводі BMW у Мюнхені. Спершу я поїхав до невеликого селища Ґунценгаузен поблизу Мюнхена на могили моїх предків. Деякі з них були рабинами й обрали собі ім’я Ґунценгаузен.

Потім я попрямував до Амстердама, що тривалий час був моїм улюбленим європейським містом. Містом, у якому десять років тому відбулося моє статеве хрещення, знайомство з гомосексуальним життям. Під час попередніх відвідин я зустрічався з деякими людьми, і зараз під час званого обіду познайомився з молодим німецьким театральним режисером на ім’я Карл. Елегантно вбраний, з умінням чітко висловлювати думки, він дотепно й зі знанням справи говорив про Бертольда Брехта, чимало п’єс якого сам поставив на сцені. Я вважав його освіченим і чарівним, але не розглядав його привабливість у сексуальних категоріях і припинив про нього думати, коли повернувся до Лондона.

Тож я був дуже здивований, коли кілька тижнів по тому отримав від нього листівку з пропозицією зустрітися в Парижі. (Мама побачила цю листівку, поцікавилася від кого вона — можливо, в неї закралася легка підозра. Я відповів: «Просто старий друг», і ми облишили цю тему).

Це запрошення заінтригувало мене, тож я подався до Парижа мотоциклом і на поромі. Карл винайняв затишний номер у готелі зі зручним двоспальним ліжком. Під час цього довгого вікенду ми оглядали визначні місця і між тим кохалися. Я привіз із собою запас амфетамінових пігулок і прийняв їх зо двадцять, перш ніж ми пішли в ліжко. Розгарячілий від збудження і жадання, якого я не відчував до вживання препарату, я з усією пристрастю віддався цьому заняттю. Вражений моєю палкістю та ненаситністю, Карл запитав, що на мене найшло. Амфетамін, відповів я, показавши йому пляшечку. Він із цікавості взяв одну пігулку, вподобав ефект, узяв ще одну, і ще одну, і ще, і невдовзі вже, як і я, палав бажанням, збудившись так, наче перебуває в «оргазмотроні»[180] Вуді Аллена. Не знаю, скільки годин минуло, перш ніж ми, цілком виснажені, відсторонилися один від одного, а тоді після невеличкого перепочинку продовжили кохатися.

Мабуть, зважаючи на обстановку й кількість вжитого амфетаміну, було не надто дивно, що ми металися, немов тварини під час статевого полювання, але я точно не очікував, що після цієї пригоди ми закохаємося один в одного.

Повернувшись у жовтні до Нью-Йорка, я писав Карлові палкі листи, на які отримував не менш палкі відповіді. Ми обожнювали один одного, уявляючи, як проживемо разом довге життя, сповнене кохання і творчості — Карл реалізовуватиме себе як митець, я — як науковець.

Але згодом почуття почали згасати. Ми задавалися питанням, чи пережитий нами досвід був справжнім і щирим, зважаючи на величезний сплеск хтивості, спричинений вживанням амфетаміну. Це питання було для мене найпринизливішим — чи ж могла закоханість — таке високе поривання — скотитися до чогось суто фізіологічного?

Листопад минув у ваганнях між запевненнями й сумнівами, ми кидалися з краю до краю. З настанням грудня закоханість остаточно минула, і (не жалкуючи і не заперечуючи дивної лихоманки, що охопила нас) ми вже не бажали продовжувати листування. В останньому листі до нього я написав: «Мої спогади про гарячкову, збудливу, безпричинну радість… зникли безповоротно».

Три роки тому я отримав від Карла листа, де він писав, що збирається переїхати до Нью-Йорка. Мені було цікаво його побачити, знову зустрітися з ним після того, як я зав’язав із наркотиками.

Коли я завітав до його невеликої квартирки на Крістофер-стрит поблизу річки, мене огорнула завіса смердючого й аж густого від диму повітря. Сам Карл, який раніше вирізнявся елегантністю, тепер був неголеним, розпатланим і брудним. На підлозі валявся нечистий матрац, а на поличці над ним стояли коробочки з пігулками. Жодних книг, жодних згадок про його читацьке й режисерське минуле. Мені здалося, що тепер його абсолютно не цікавлять інтелектуальна й культурна сфери життя. Він став наркоторговцем, говорив лише про наркотики й був переконаний, що ЛСД врятує світ. Погляд Карлових очей був тьмяним і фанатичним. Мене надзвичайно спантеличило й шокувало побачене. Що сталося з цим вишуканим, обдарованим, культурним чоловіком, з яким я познайомився усього три роки тому?

Мене охопив жах і, почасти, почуття провини. Чи ж не я відкрив йому світ наркотиків? Чи був я до певної міри відповідальний за цю руйнацію колись інтелігентної людської істоти? З Карлом я більше не зустрічався. Уже в 1980-ті роки я чув, що він, хворий на СНІД, повернувся до Німеччини помирати.

Коли я навчався в резидентурі Каліфорнійського університету, моя приятелька з Маунт-Зіона Керол Барнетт повернулася до Нью-Йорка на резидентуру з педіатрії. Після мого переїзду до Нью-Йорка наша дружба відновилася, і пізніми недільними ранками ми часто навідувалися до ресторану Барні Ґрінграса (прозваного «Осетровий король»), щоб поснідати копченою рибою. Керол виросла у Верхньому Вест-Сайді і змалку ходила до Барні, де вільно оволоділа розмовною ідиш, прислухаючись до балаканини мовою, що гула у крамниці й ресторані.

У листопаді 1965 року я щодня вживав величезні дози амфетаміну, а слідом увечері, не в змозі заснути — у не менших кількостях хлоральгідрат, що мав снодійну дію. Одного разу, коли я сидів у кафе, мною раптово оволодів найшаленіший обман почуттів, що я описав у «Галюцинаціях»:

Коли я помішував каву, вона зненацька позеленіла, а тоді стала рожевою. Я вражено підняв очі й побачив, що у відвідувача, який сплачував рахунок біля каси, величезна голова з хоботом, немов у слона. Мене охопила паніка, я шпурнув на столик п’ятидоларову банкноту і, перебігши через дорогу, вскочив в автобус. Проте видавалося, що всі пасажири мають гладкі білі голови, подібні до гігантських яєць, з величезними блискучими очима, що нагадували складні фасеткові очі комах — здавалося, вони рухаються ривками, що підсилювало враження про них як про моторошних позаземних істот. Я усвідомлював, що марю, що не можу зупинити процеси, що відбуваються у моєму мозку і що треба принаймні зовні зберігати самовладання — не панікувати, не волати й не впадати у кататонічний стан перед лицем потвор із комашиними очима, які оточували мене.

Коли я вийшов із автобуса, довколишні будівлі охопила хитавиця, і вони рухалися з боку в бік, немов прапори на сильному вітрі. Я зателефонував Керол.

— Керол, — тут же сказав я, щойно вона взяла слухавку. — Я телефоную попрощатися. Я божеволію, стаю психічно хворим, несповна розуму. Це розпочалося сьогодні вранці і стає дедалі гірше.

— Олівере! — вигукнула Керол. — Що ти зараз вживав?

— Нічого, — відповів я. — Саме тому я й так перелякався.

Керол на мить замислилася, а тоді запитала:

— А що ти якраз припинив уживати?

— Точно! — відповів я. — Вживав у величезних кількостях хлоральгідрат, а минулої ночі він закінчився.

— Олівере, ти — бовдур, — сказала Керол. — Вічно ти заходиш надто далеко. Ти заробив собі білу лихоманку.

Керол сиділа зі мною, доглядала, підтримувала мене упродовж усіх чотирьох днів безпам’ятства, коли мене накривала загрозлива хвиля галюцинацій і марень — ця жінка була єдиною стійкою у цьому хаотичному, розбитому на друзки світі.

Наступного разу я у паніці зателефонував їй через три роки — одного вечора зненацька відчув легку нудоту й запаморочення, а також безпричинне збудження. Я не міг заснути, стривожено зауваживши, як у мене на очах окремі ділянки шкіри змінюють забарвлення. Тоді я жив у квартирі милої літньої жіночки, яка роками боролася зі склеродермією — дуже рідкісним захворюванням, під час якого шкіра поступово ущільнюється й усихає, спричиняючи деформації кінцівок і часом вимагаючи їхньої ампутації. Марія страждала від цієї недуги понад п’ятдесят років і якось із гордістю сказала мені, що її випадок є прикладом найдовшого життя, відомого медицині за такого діагнозу. Коли посеред ночі мені примарилося, що шкіра змінює структуру, твердне й стає подібною до воску, мене пронизав здогад: у мене також склеродермія, «швидкобіжний» її різновид! Насправді я про таке ніколи не чув — склеродермія зазвичай характеризується найбільш млявим перебігом порівняно з іншими захворюваннями. Проте рано чи пізно завжди трапляється перший випадок тієї чи тієї недуги, тож я вирішив, що також вражу медичне товариство першим у світі проявом гострої форми склеродермії.

Я зателефонував Керол, і вона з чорним портфелем у руках прийшла мене оглянути. Вона поглянула на мене — я лежав із високою температурою, а шкіра була вкрита пухирями — і сказала:

— Олівере, ти ідіот! У тебе вітрянка! Ти недавно оглядав когось із оперізувальним лишаєм?

Я ствердно кивнув. Два тижні тому в Бет-Авраамі я якраз оглядав старого з лишаєм.

— Experientia docet,[181] — сказала Керол. — І тепер тобі не лише з підручників відомо, що лишай і вітрянку викликає один і той самий вірус.

Розумна, шляхетна, талановита Керол, яка сама боролася з юнацьким діабетом і протистояла упередженням проти жінок і чорношкірих у її професії, згодом стала деканом у Маунт-Синаї й упродовж багатьох років відігравала ключову роль у забезпеченні права жінок-лікарів і небілих лікарів на шанобливе й рівноправне ставлення. Вона так і не забула той випадок із хірургами в Маунт-Зіоні.

Переїхавши до Нью-Йорка, я ще більше захопився наркотиками. Почасти до цього мене підштовхнуло розчарування у любовній історії з Карлом, а почасти те, що моя робота просувалася вельми кепсько, і відчуття, що я не мав би ставити на перше місце науково-дослідну роботу. У грудні 1965 року я часто телефонував на роботу й казав, що захворів, цілими днями не з’являючись у лабораторії. Я постійно вживав амфетамін і дуже мало їв. Унаслідок цього я схуд на цілих 36 кілограмів за три місяці і заледве терпів вигляд свого змарнілого обличчя у дзеркалі.

У переддень нового року посеред амфетамінового екстазу в мене раптово трапився проблиск, і я сказав собі: «Олівере, без допомоги ти до наступного нового року не дотягнеш. Хтось має втрутитися». Я відчував, що в основі моєї залежності та саморуйнації лежать дуже глибокі психологічні проблеми, і якщо за них не взятися, я постійно повертатимуся до наркотиків і рано чи пізно уколошкаю себе.

Близько року тому, під час мого перебування в Лос-Анджелесі, друг сім’ї Августа Боннард, яка сама була психоаналітиком, порадила мені сходити до такого-то фахівця на прийом. Я нехотя подався до рекомендованого нею доктора Сеймура Берда. На його запитання: «Що вас до мене привело, містере Сакс?» — я відрізав: «Запитайте доктора Боннард — це вона мене направила».

Я не лише опирався самій цій справі — більшу частину часу я був просто обкуреним. Перебуваючи під дією амфетаміну, можна почуватися легко й безтурботно, події немовби змінюють одна одну з блискавичною швидкістю, але все зникає безслідно.

На початку 1966 року ситуація була кардинально іншою. Тоді я сам вишукував по Нью-Йорку психоаналітика, розуміючи, що без допомоги я приречений. Спершу я з недовірою поставився до доктора Шенґолда через його молодий вік. Що за життєвий досвід, які знання, яку лікувальну силу можна почерпнути від людини, заледве старшої за мене самого? Невдовзі я зрозумів, що переді мною людина виняткової вдачі й широти розуму, людина, яка може пробити мою оборону, і яку не зіб’є з думки моє красномовство, людина, яка відчуває, що я міг би витримати й з користю пройти через глибокий аналіз і вир заплутаних почуттів, які є частиною перенесення.

Проте Шенґолд від самого початку наполіг, що це спрацює лише за умови, якщо я зав’яжу з наркотиками. За його словами, наркотична залежність зробила мене недосяжним для психоаналізу, і він не міг далі працювати зі мною, якщо я не припиню їх вживати. Вочевидь, Берд також про це думав, утім так і не озвучив, тоді як Шенґолд утовкмачував мені цю думку під час кожного прийому. Мене нажахала згадка про те, що я можу бути «поза зоною досяжності», однак ще моторошнішим здавалося втратити Шенґолда. Я ще перебував у напівпсихотичному стані через амфетамін, вживати який я не припинив. Згадуючи свого брата Майкла, який потерпав від шизофренії, я поцікавився у доктора Шенґолда, чи й у мене проявилася ця недуга.

— Ні, — відповів він.

— У такому разі це просто неврастенія? — запитав я.

— Ні, — знову сказав він.

Я не став далі розпитувати, ми відклали це питання, і так і не знайшли відповіді на нього вже упродовж останніх сорока дев’яти років.

Тяжким для мене видався 1966 рік — я відчайдушно намагався зав’язати з наркотиками, моє дослідження зайшло в «нікуди», і я усвідомлював, що воно ніколи не приведе «кудись», що я не маю необхідних задатків, щоб стати дослідником.

Я міг би і далі шукати розраду в наркотиках, якщо б не мав роботи, як варто сподіватися, творчої і такої, що приносить задоволення. Для мене життєво необхідно було знайти щось значуще — і таким для мене став прийом пацієнтів.

Коли у жовтні 1966 року я розпочав клінічну роботу, моє самопочуття одразу поліпшилося. Я вважав, що мої пацієнти прекрасні, й піклувався про них. Почав випробовувати свої сили в медицині та лікуванні, а в першу чергу — відчуття незалежності й відповідальності, якого я не мав під час практики в резидентурі. Мій потяг до наркотиків зменшився, і тепер я був набагато відкритішим до психоаналізу.

Ще раз якось я перебував під кайфом у лютому 1967 року, і, парадоксально, але ця обставина, на відміну від усіх попередніх подібних випадків, мала для мене творчий поворот і вказала на те, що мені слід було би зробити й було мені під силу: написати вартісну книгу про мігрень, а потім, можливо, й інші книги. Це було не просто туманне відчуття свого потенціалу, а дуже чітке, виразне бачення майбутньої неврологічної праці й письменницької діяльності, що прийшло до мене у стані наркотичного сп’яніння, але нікуди не зникло, коли я вийшов із нього.

Я більше ніколи не вживав амфетамінів, попри те, що часом понад усе хотів їх знову (мозок наркомана чи алкоголіка вже ніколи не стане таким, як раніше: спокуси й імовірність зірватися нікуди не зникають). Водночас я вже не був поза зоною досяжності, і за допомогою психоаналізу можна було щось вдіяти.

Насправді я гадаю, що він ще багато разів рятував мені життя. Тоді, у 1966-му, мої друзі не думали, що я протягну до тридцяти п’яти років, а я і сам не був впевнений. Проте завдяки психоаналізу, добрим друзям, задоволенню від клінічної роботи та письменницької діяльності, а найбільше — удачі, — мій вік, попри всі очікування, перевалив за вісімдесятирічну позначку.

Я і досі двічі на тиждень ходжу до доктора Шенґолда, так само, як і упродовж майже п’ятдесяти попередніх років. Ми дотримуємося усталених правил поведінки — він для мене завжди «доктор Шенґолд», я для нього — «доктор Сакс»; проте ми зважаємо на них тому, що можемо собі дозволити таку свободу спілкування. Щось подібне я завжди відчуваю у спілкуванні зі своїми пацієнтами. Вони можуть мені розповідати, а я — запитувати про речі, що були б неприйнятними у звичайному спілкуванні між людьми. А найголовніше — доктор Шенґолд навчив мене приділяти увагу, прислухатися до того, що лежить за межами свідомості й мови.

Я відчув величезне полегшення, коли у вересні 1966 року полишив роботу в лабораторії та почав приймати хворих у клініці головного болю у Бронксі. Я гадав, що основною моєю турботою буде головний біль і побіжно — деякі інші недуги, та невдовзі виявилося, що ситуація може бути значно складнішою, принаймні у пацієнтів із так званою класичною мігренню, що може не лише завдавати чималих мук, а й тягнути за собою цілу низку симптомів, яких вистачить на цілу неврологічну енциклопедію.

Багато хто з цих пацієнтів розповідав, що відвідували своїх інтерністів, гінекологів, офтальмологів чи ще якихось фахівців, але не отримували від них належної уваги. Це наштовхнуло мене на міркування про те, що не так із американською медициною, яка все більше й більше складалася з лікарів вузької спеціалізації. Натомість лікарів загальної практики, які становили основу піраміди, ставало все менше. Мій батько й двоє старших братів були лікарями саме загального профілю, а я виявив, що у випадку зі своїми пацієнтами почуваюся не як надспеціаліст із головного болю, а як терапевт, до якого вони мусили б звернутися у першу чергу. Я вважав своїм обов’язком з’ясовувати всі аспекти їхнього життя.

Якось до мене прийшов молодик зі скаргами на головний біль із нудотою, що траплявся з ним щонеділі. Перед кожним нападом болю він бачив мерехтливі зиґзаґи, тож поставити діагноз було неважко — класична мігрень. Я сказав йому, що існує засіб від цього — якщо під час появи зиґзаґів покласти під язик пігулку ерготаміну, це допоможе запобігти новому нападу болю. За тиждень він зателефонував мені надзвичайно схвильований. Пігулка спрацювала, і болю не виникло. «Нехай благословить вас Бог, лікарю!» — сказав він. А я подумав: «О Господи, хіба ж медицина — це складно?».

На наступних вихідних він більше на зв’язок не виходив, тож, зацікавившись, як у нього справи, я вирішив зателефонувати сам. Він досить апатичним голосом повідомив, що пігулка подіяла знов, але висловив неочікувану скаргу: йому нудно. Упродовж попередніх п’ятнадцяти років кожна неділя була присвячена мігрені — уся родина збиралася довкола нього, і він ставав центром уваги, а тепер усе зникло.

Ще за тиждень мене очікував терміновий телефонний дзвінок від його сестри, яка повідомила, що з ним трапився серйозний напад астми — довелося застосувати кисневу терапію та адреналін. У її голосі прозвучало припущення, що, можливо, це моя провина, що я певним чином «розхитав човен». Пізніше того ж дня я зателефонував пацієнту, і він розповів, що від нападів астми потерпав у дитинстві, а потім їх «витіснила» мігрень. Я пропустив цей важливий пункт у його історії хвороби, зосередившись лише на нинішніх симптомах.

— Можемо призначити вам щось від астми, — запропонував я.

— Ні, — відмовився пацієнт. — У мене дещо інше… Гадаєте, я маю хворіти щонеділі?

Його слова ошелешили мене, проте я відповів:

— Проаналізуймо це питання.

Після цього ми два місяці провели над дослідженням його уявної потреби хворіти щонеділі. Поки ми цим займалися, мігрені пішли на спад, стали менше надокучати йому і зрештою практично зникли. Для мене ця ситуація стала прикладом того, як несвідомі спонуки можуть часом поєднуватися з фізіологічними схильностями, а також свідченням того, що не можна висмикувати окрему недугу чи її лікування із загальної картини, середовища, способу життя людини.

Ще один пацієнт у клініці головного болю був молодим математиком, який також страждав від щонедільних мігреней. Щосереди в нього починали проявлятися перші ознаки знервованості й роздратування, до четверга вони посилювалися, а по п’ятницях він уже взагалі не міг працювати. По суботах він почувався вкрай замученим, а по неділях потерпав від жахливих нападів мігрені. Проте після обіду біль повністю вщухав. Іноді після зникнення болю людина може вкритися потом чи помочитися, немовби досягнувши катарсичного стану на фізіологічному та емоційному рівнях. Коли мігрень і напруга, пов’язана з нею, зникали, цей чоловік почувався оновленим і збадьореним, спокійним і налаштованим на творчість — недільними вечорами, а також щопонеділка та щовівторка він виконував непересічну математичну роботу, а потім знову починав дратуватися.

Коли я прописав йому необхідні препарати й вилікував від мігрені, то водночас «вилікував» і від математичного обдарування — розірвав це дивне щотижневе коло хвороби й страждань, що змінювалися періодом виняткової життєздатності й прагнення до творчості.

На чолі клініки головного болю стояла доволі відома людина — Арнольд П. Фрідмен. Він написав чимало праць на цю тему й очолював клініку, першу у своєму роді, упродовж понад двадцяти років. Здається, він пройнявся до мене симпатією. Вважав тямущим і, як на мене, хотів, щоб я став кимось на кшталт його протеже. Був до мне дружелюбно налаштований і зробив так, щоб я виконував більше за всіх лікувальної роботи й отримував дещо більшу зарплатню. Познайомив мене зі своєю донькою — я навіть подумав, що він розглядає мене як свого потенційного зятя.

А потім трапилося дещо дивне. Щосуботи ми з ним зустрічалися вранці, і я розповідав йому про цікаві випадки, з якими стикався упродовж тижня. Однієї суботи на початку 1967 року я розповів йому про пацієнта, у якого виникнення мерехтливих зиґзаґів (що передує багатьом різновидам мігреней) викликало не головний біль, а нестерпні черевні болі й блювоту. Я сказав, що до мене зверталися ще деякі пацієнти, у яких головний біль змінився черевним, і поцікавився, чи не варто було б відновити використання старого терміна вікторіанської епохи — «черевна мігрень». Коли я озвучив Фрідмену цю думку, його ніби підмінили. Він почервонів і закричав: «Що ти маєш на увазі під „черевною мігренню“? Це клініка головного болю. Слово «мігрень» походить від гемі-кранія! Це означає „головний біль“! Я не потерплю розмов про мігрені без головного болю!».

Я вражено відсахнувся. (Це була одна з причин, чому в першому ж реченні книги, яку я пізніше написав, наголосив, що головний біль ніколи не є єдиним симптомом мігрені, і чому другий розділ «Мігрені» був цілковито присвячений формам цієї недуги без головного болю.) Але це був ще маленький спалах гніву. Більший вибухнув улітку 1967 року.

У «Галюцинаціях» я розповідав, як під час одного з амфетамінових «прозрінь» від палітурки до палітурки прочитав книгу Едварда Лівінга[182] «Про мігрень», що була надрукована у 1873 році, і вирішив написати свою власну «Мігрень», більш актуальну для 1960-х, що містила б численні приклади з життя моїх пацієнтів.

Улітку 1967-го, пропрацювавши упродовж року в клініці головного болю, я поїхав у відпустку до Англії і, на мій величезний подив, упродовж кількох тижнів узявся продовжувати книгу про мігрені. Вона вихлюпнулася раптово, без свідомого наміру її завершити.

Із Лондона я надіслав Фрідмену телеграму, повідомляючи, що так чи інакше книга зринула у світ і я запропонував її британському видавництву Faber & Faber (там побачила світ книга моєї мами), яке нею зацікавилося.[183] Я сподівався, що Фрідмен вподобає книгу й напише мені передмову. У відповідь він телеграфував: «Стій! Призупини все».

Коли я повернувся до Нью-Йорка, Фрідмен зовсім не видався дружелюбним. Навпаки, був дуже схвильованим. Він практично вирвав з моїх рук рукопис книги. «Ким я себе уявляю, щоб писати книги про мігрень? — запитував він. — Просто неабияка зухвалість!» Я відповів: «Вибачте, просто так вийшло». Він заявив, що відправить рукопис на розгляд якомусь світилу з питань мігрені.

Така реакція мене надзвичайно приголомшила. За кілька днів я побачив, як Фрідменів помічник робить фотокопію мого рукопису. Я це зауважив, хоча й не надав великого значення. Минуло близько трьох тижнів, і Фрідмен передав мені листа від рецензента, з якого були ретельно вилучені всі елементи, що за ними можна було б упізнати відправника. У листі не було жодної конструктивної критики, але він ряснів особистими й часто злобними нападками на стиль і автора книги. Коли я вказав на це Фрідмену, то почув у відповідь: «Навпаки, він цілком має рацію. Твоя книга саме такою і є — там одні дурниці». Він заявив, що надалі позбавить мене доступу до моїх записів про пацієнтів, яких я раніше оглядав — усе буде заховано під замок. Також він попередив, щоб я навіть не думав повертатися до роботи над книгою, а якщо я таки повернуся до неї — він не лише мене звільнить, а й зробить усе для того, щоб я ніколи не зміг влаштуватися на жодну неврологічну посаду в усій Америці. Тоді він очолював відділ головного болю Американської неврологічної асоціації, і для мене дійсно було б неможливо отримати іншу роботу без його рекомендації.

Я розповів про Фрідменові погрози батькам у надії на підтримку, та мій батько (як мені здалося, досить малодушно) сказав: «Краще б ти не злив цю людину, бо ще зруйнує тобі життя». Тож я на багато місяців придушив свої почуття — ці місяці були одними з найгірших у моєму житті. Я і далі приймав пацієнтів у клініці, але зрештою у червні 1968 року вирішив, що не здатен більше це терпіти. Я домовився зі сторожем, щоб він уночі пустив мене всередину, висмикнув свої записи й з півночі до третьої години ранку ретельно й напружено переписував усе, що міг. Потім сповістив Фрідмену, що хотів би податися у довгу відпустку до Лондона. Він одразу ж запитав:

— Збираєшся продовжити ту книгу?

— Мушу, — відповів я.

— Це буде останнє, чим ти займатимешся, — сказав він.

Я почувався украй напружено, буквально трусячись, повернувся до Англії, а за тиждень отримав телеграму: він звільняв мене. Спершу від цієї звістки мене затрусило ще більше, але потім раптом охопило зовсім інше почуття: «Ця мавпа більше не висить у мене на плечах. Я вільний робити усе, що хочу».

Тепер я міг спокійно займатися написанням книги, водночас на мене накотило справжнє, всеосяжне, майже божевільне відчуття навислого наді мною терміну завершення роботи. Мене не задовольняв рукопис 1967 року, і я вирішив переписати книгу. Першого вересня я сказав собі: «Якщо до 10 вересня я не передам готовий рукопис Фаберу, доведеться накласти на себе руки». Пригрозивши собі таким чином, я розпочав писати. Минув день-другий, і відчуття небезпеки зникло, змінившись на радість від писання. Наркотиків я більше не вживав, та все одно це був для мене час енергійності й піднесеного настрою. Таке враження, що книгу мені хтось надиктовував — настільки швидко, до автоматизму все упорядковувалося. Я спав усього по кілька годин на добу. За день до кінцевого терміну, 9 вересня, я надіслав книгу у видавництво. Їхні офіси розташовувалися на Ґрейт-Рассел-стрит, біля Британського музею, тож, відправивши рукопис, туди я і подався. Розглядаючи витвори людини — гончарні вибори, скульптури, знаряддя праці й приділяючи особливу увагу книгам і рукописам, що на довгі роки пережили своїх творців, я відчував, що також став творцем. Можливо, моє творіння дуже скромне, але воно тепер має власну дійсність, живе своїм окремим життям і, можливо, житиме й після мене.

Я ніколи раніше не відчував чогось настільки сильно, не мав відчуття, що створив щось справжнє та цінне, як ця перша книга, яку я написав перед лицем Фрідменових погроз і, коли вже на те пішло, і своїх власних. Повернувшись до Нью-Йорка, я почувався щасливим і майже благословенним, хотілося кричати «Алілуя!», проте я був надто сором’язливий для цього. Натомість я щовечора ходив на концерти: слухав опери Моцарта, а також Шуберта у виконанні Фішера-Діскау.[184] Я був наповненим і живим.

Упродовж цих піднесених і плідних шести тижнів чи близько того восени 1968 року я і далі писав, гадаючи, що варто було б додати до книги про мігрень докладніший опис геометричних візерунків, які можна побачити під час візуальної аури, і деякі міркування щодо того, що може відбуватися у мозку. Я надіслав цей натхнений додаток Вільяму Ґудді, англійському неврологу, який написав до моєї книги прекрасну передмову. «Ні, — відповів Ґудді. — Нічого не чіпайте. Книга добра, як вона є. Там є міркування, до яких ви неодноразово повертатиметеся в майбутньому». Я радий, що він уберіг книгу від моєї нестримності та надмірностей, що тоді, здається, переросли у манію.[185]

Я напружено працював із редактором, упорядковуючи ілюстрації та список літератури, і до весни 1969 року все було готово. Проте коли 1969-й, а за ним і 1970 рік минули, а книга так і не побачила світ, у мені почало наростати розчарування і лють. Зрештою у мене з’явився літературний агент, Іннес Роуз, яка трохи натиснула на видавців — врешті-решт книгу видали в січні 1971 року (хоча у вихідних даних на титульному аркуші зазначений 1970-й).

Із нагоди виходу книги у світ я поїхав до Лондона. Як завжди, перебував на Мейпсбері, 37, і в день публікації до мене у спальню увійшов батько з останнім номером «Таймс» у руках. Він був блідий і увесь тремтів. Налякано промовив: «Про тебе пишуть у газетах». Там був дуже хороший огляд-рецензія, у якому мою книгу назвали «продуманою, авторитетною, блискучою» чи ще якось так. Однак якщо батька щось непокоїло, це все не мало значення: я вчинив щось неприпустиме, безрозсудне, таке, що ледь не межує з криміналом, своєю появою на газетних шпальтах. У ті часи з медичного реєстру Великої Британії могли виключити за будь-які потурання таким чотирьом «гріхам»: пиятиці, згубним звичкам, подружній зраді й рекламі. Батько вирішив, що рецензію на «Мігрень» у неспеціалізованій пресі можна розцінювати як рекламу. Я відкрився ширшому загалу, вийшов із тіні. Водночас він завжди відігравав, чи принаймні так йому здавалося, «скромну роль». Його знали й любили пацієнти, сім’я, друзі, але ця пошана та визнання ніколи не виходили у зовнішній світ. Я ж перетнув межу, порушив кордони, і він хвилювався за мене. Власне, я мав подібні відчуття, і тоді часто прочитував слово «видання» як «вигнання». Я побоювався, що при спробі щось видати мене виженуть із медичних кіл, але писати я мусив. Ця суперечність фактично розривала мене навпіл.

Для батька було вкрай важливо мати добре ім’я, «шем — тов», і мати повагу серед інших людей — важливіше за будь-яке світове визнання чи владу. Він завжди був дуже скромним і навіть недооцінював себе, применшував той факт, що серед інших був непересічним діагностом, і фахівці часто запитували його думку з приводу найзаплутаніших випадків, знаючи, що він має надзвичайну здатність ставити неочікувані діагнози.[186] Але він почувався захищеним і спокійно-щасливим, виконуючи свою роботу, займаючи свою нішу в цьому світі, користуючись доброю репутацією, добрим іменем. Він сподівався, що всі його сини, чим би ми не займалися у житті, також заслужать собі добру славу й не зганьблять ім’я Саксів.

Попри те, що батько так стривожився, прочитавши рецензію у «Таймс», його думка поступово почала змінюватися, коли він побачив схвальні відгуки також у медичних виданнях — зрештою, у «Британському медичному журналі» та «Лансеті», заснованих ще у XIX столітті лікарями й для лікарів. Гадаю, на цьому етапі він почав розуміти, що, напевно, я написав пристойну книгу й недарма так наполегливо домагався, щоб вона побачила світ, хоч це й вартувало мені роботи (а якби Фрідменові повноваження були сумірні його погрозам, то й будь-якої неврологічної посади в усій Америці).

Мамі книга сподобалася від самого початку, і вперше за багато років я відчув, що батьки на моєму боці, і вони визнають: їхній навіжений син-відступник після стількох років безрозсудного неналежного способу життя ступив нарешті на правильну лікарську стежку — все ж таки є у мені щось хороше.

Батько, який раніше, применшуючи власну важливість, у жартівливій манері говорив про себе як про «чоловіка видатного гінеколога Елізи Ландау» або «дядька Абби Евена», тепер почав називати себе «батьком Олівера Сакса».[187]

Гадаю, я недооцінив батька так само, як він сам себе недооцінював. Я був здивований і глибоко зворушений, коли за кілька років після його смерті головний рабин Британії Джонатан Сакс (він не має стосунку до нашої родини) написав мені:

Я знав вашого нині покійного батька. Бувало, ми разом сиділи у синагозі. Він був справжнім цадиком[188] — я думав про нього як про одного з… тридцяти шести «таємних праведників», на чиїй доброчесності тримається світ.

Навіть тепер, за багато років після його смерті, люди приходять або ж пишуть мені, згадуючи про батькову доброту, сповіщаючи, що вони (або ж їхні батьки чи діди) були його пацієнтами упродовж сімдесяти років його діяльності. Інші невпевнено уточнюють, чи маю я стосунок до Семмі Сакса, як його кликали у Вайтчепелі. І я щасливий та гордий з того, що можу відповісти ствердно.

Після виходу «Мігрені» мені надійшло кілька листів від колег, які спантеличено перепитували, чому я опублікував більш ранні версії деяких розділів під псевдонімом А. П. Фрідмен. Я відписав їм, що нічого подібного не робив, і їм варто переадресувати ці запитання доктору Фрідмену у Нью-Йорк. Фрідмен по-дурному спекулював на тому, щоб я не публікував книгу, а коли я все ж таки її надрукував, він, вочевидь, зрозумів, у яку халепу втрапив. Я ніколи з ним більше не говорив і більше ніколи його не бачив.

Гадаю, Фрідмен мав власницьку манію — вважав, що він не лише має у своєму розпорядженні все, що пов’язано з темою головного болю, але й усю клініку і всіх її працівників, і думав, що це дає йому право привласнювати їхні думки й напрацювання.

Ця болісна з обох боків історія не була чимось надзвичайним: старший чоловік, який умовно є батьком, і його юний «науковець-син» розуміють, що їхні ролі помінялися місцями, коли син починає затьмарювати батька. Так сталося з Гемфрі Деві[189] й Майклом Фарадеєм[190] — Деві спершу всіляко заохочував Фарадея, а потім намагався завадити його кар’єрі. Це саме трапилося і з астрофізиком Артуром Еддінґтоном[191] і його талановитим молодим протеже Субрахманьяном Чандрасекаром.[192] Я не Фарадей і не Чандрасекар, а Фрідмен не був Деві чи Еддінґтоном, проте, гадаю, тут на набагато скромнішому рівні спрацювала та сама згубна схема.

Гелена Пеніна Ландау, моя тітка Ленні, народилася у 1892 році, на два роки раніше за мою маму. У мого діда і його другої дружини було тринадцять дітей, усі вони були дуже близькі й часто листувалися, коли відстань розділяла їх, проте між мамою та Ленні існувала особлива близькість, яку вони пронесли через усе життя.

Четверо з семи сестер — Енні, Вайолет, Ленні і Дуґі — заснували школи.[193] (Моя мама, Елзі, стала лікарем, однією з перших жінок-хірургів в Англії). Ленні працювала шкільною вчителькою в Іст-Енді в Лондоні, а тоді у 1920-ті роки заснувала єврейську школу на свіжому повітрі для ослаблених дітей. («Ослабленість» могла означати все що завгодно від аутизму до астми чи простої надзбудливості). Школа розташовувалася у лісі Деламер у Чеширі, а оскільки вимовляти «Дім і школа на свіжому повітрі», або ж ДШСП, було досить незручно, ми називали її просто «Деламер». Я полюбляв там бувати, спілкуватися з «ослабленими» дітьми, які, як на мене, не здавалися аж такими ослабленими. Кожній дитині (навіть мені, просто гостеві) виділяли близько одного квадратного метра землі, огородженої невисокими кам’яними стінками, на яких можна було вирощувати все, що заманеться. Мені подобалося збирати гербарій у лісі Деламер з тіткою або іншими вчительками — особливо запам’яталися хвощі — і плавати у маленькому мілководному ставку Гетчмер («Гетчмер щасливих спогадів», як одного разу написала тітка, коли після Деламера минуло вже чимало часу). У моторошні воєнні часи, під час евакуації до Брефілда, я палко бажав повернутися до Деламера.

Ленні пішла на спочинок у 1959 році, пропрацювавши у Деламері майже сорок років. Під кінець 1960-го вона знайшла маленьку квартиру в Лондоні, проте тоді я вже поїхав до Канади, а згодом — до Штатів. Упродовж 1950-х ми написали одне одному усього чотири-п’ять разів, та лише коли між нами проліг океан, почали часто писати довгі листи.

У травні 1955 року я отримав від Ленні два листи — перший у відповідь на те, що надіслав їй примірник «Сід» — журнал, який ми з кількома друзями зробили на третьому курсі Оксфорда і який протягнув зовсім недовго — вийшов лише один номер.

«„Сід“ мені дуже до вподоби, — писала Ленні. — Мені подобається у ньому все: дизайн обкладинки, розкішний папір, приємний шрифт, а також чуття мови, яким ви, автори, володієте всі без винятку, чи то пишете про щось веселе, чи то про сумне. Сподіваюсь, я не збентежу вас, якщо скажу, наскільки ви всі напрочуд молоді й, звісно ж, сповнені життя».

Цей лист, як і всі листи від неї, розпочинався словами «Дорогий Боле» (часом «Болівере»), тоді як батьки писали стриманіше — «Дорогий Олівере». У мене не виникало сумнівів, що слово «дорогий» вона вживає для годиться — я відчував, як сильно вона мене любить, і також міцно її любив; це була любов зовсім несуперечлива, цілком безумовна. Що б я не говорив, мої слова не могли відштовхнути чи обурити її, здатність Ленні до співчуття та розуміння, її чуйність і сердечність здавалися безмежними.

Під час подорожей вона надсилала мені листівки. «Отут я насолоджуюся сонячним сяйвом у саду Ґріґа, — писала вона у 1958 році. — Дивлюся на зачарований фіорд. Зрозуміло, звідки він черпав натхнення, щоб створювати музику. (Жаль, що тебе тут немає. У цій компанії є деякі милі молоді люди… У нас тут дуже культурне збіговисько представників різного віку та статі).»

Так склалося, що у 1958 році я теж поїхав до Норвегії і зупинився на крихітному острові Крокголмен у затоці Осло-фіорд (мій друг Ґен Шарп мав там невеликий будиночок). «Коли я отримала твою ідилічну листівку з Крокголмена, мені захотілося приїхати туди й стати П’ятницею для твого Робінзона Крузо», — написала Ленні. У кінці листа вона побажала мені «блискуче скласти випускні іспити у грудні».

Роком докорінних змін став для нас 1960-й. Після сорока п’яти років на чолі школи Ленні полишила Деламер, а я поїхав з Англії. Мені було двадцять сім, їй — шістдесят сім, але ми обоє відчували, що для нас розпочинається нове життя. Ленні, перш ніж оселитися у Лондоні, вирішила податися у неквапну подорож довкола світу, і коли я вже був у Канаді, надіслала мені листа з корабля «Стретмора».

«Сьогодні прибуваємо до Сингапура, — писала вона. — Останніми днями [194], окрім дельфінів, які бавилися довкола, нас супроводжують прекрасні альбатроси… Вони надзвичайно граційно змахують величезними крилами, то опускаючись, то зринаючи увись». У жовтні, коли я розпочав працювати у Сан-Франциско, вона написала: «Тішуся, що отримала твого листа… Гадаю, ти, безперечно, знайшов, як краще задовольнити свою невгамовну, допитливу натуру… Я так сумую за тобою». Передаючи звісточку від мами, вона додала: «Її улюбленим видом спорту у приміщенні лишається пакування посилок для тебе!».

У 1961 році Ленні писала про ситуацію з моїм братом Майклом, що постійно загострювалася: «Майклів стан ще ніколи не викликав у мене такої тривоги, і тепер (я сама собі огидна через це) жаль змінився відразою і страхом. А з тим, як затято його захищає твоя мама (хоча я сподіваюся, що не видала своїх почуттів), здається, що всі, крім Майкла, несповна розуму».

Коли Майкл був маленьким, Ленні мала до нього найніжніші почуття. Як і тітонька Енні, вона була у захваті від його не за віком розвиненого інтелекту і приносила йому всі книги, які він тільки бажав. А тоді, як вона гадала, мої батьки заперечували серйозність і небезпеку ситуації. «Останніми тижнями перед тим, як він повернувся до Барнета [195], я боялася за його життя. Наскільки ж утрачене, поруйноване життя». Йому було тридцять два роки.

Після тривалих пошуків — орендна плата у Лондоні була високою, а Ленні ніколи не вміла багато заощаджувати («Гроші прослизають крізь мої пальці, як і в тебе») — вона знайшла помешкання у Вемблі: «Гадаю, тобі сподобається ця квартирка. Люблю мати власну оселю, і тепер вона частково замінює мені втрачений Деламер. Я пишу цього листа, а за вікном квітнуть мигдальні дерева, витикаються крокуси, проліски, ранні нарциси, навіть зяблики вдають, що весна вже настала».

Маючи житло в Лондоні, Ленні стало значно простіше відвідувати вистави. «Тішуся, що цього вечора піду на «Сторожа» Гарольда Пінтера[196]… Ці нові молоді автори не вживають гладеньких відточених зворотів, властивих моєму поколінню, проте говорять про справжнє, щиро й натхненно». Так само, як і нас, вона обожнювала молоде покоління троюрідних племінників і племінниць, особливо дітей мого брата Девіда.

У травні 1961-го я надіслав тітоньці рукопис «Канада: перепочинок (1960)», де змальовував подорожі Канадою, а також нотатки («99») про нічні прогулянки мотоциклом із Сан-Франциско до Лос-Анджелеса. Певною мірою це були мої перші «твори» — сором’язливі й вигадливі за стилем, та я мав надію, що вони колись побачать світ.

«Отримала уривки з твоїх щоденників. Вони — дивовижні, — написала Ленні. — Від них просто дух перехоплює. Читаючи їх, я раптом усвідомила, що мені фізично стало важче дихати». Ці свої літературні спроби я не показував нікому, окрім Тома Ґанна, а захват тітоньки, не позбавлений критичних зауважень, був для мене надзвичайно вагомим.

Особливо ніжними почуттями тітка Ленні пройнялася до Джонатана Міллера і його дружини Рейчел. Вони відповідали їй взаємністю. Вона писала, що Джонатан «лишається таким само незіпсованим, скромним, непростим, видатним, приємним, зухвалим генієм, як і ти… Якось у Мейспбері ми довго теревенили… Як він проживає своє життя! Усе, що він робить, викликає захоплення».

Їй сподобалися світлини з Каліфорнії, які я надсилав. Я далеко роз’їжджав на своєму мотоциклі й завжди возив із собою фотоапарат, тож відправляв їй знімки каліфорнійських пейзажів. «Чудові світлини, — ділилася вона враженнями у листах. — Надзвичайно схожі на грецькі краєвиди, які я споглядала під час своїх дражливо коротких відвідин цієї країни, коли поверталася з Австралії… Будь обережним на своєму коні!»

Лен вподобала «Мандри щасливця», які я надіслав їй на початку 1962 року, проте, на її думку, я занадто зловживав там «чортами» і «лайном» з лексикону далекобійників. Мені здавалося, що це дуже екстравагантно й по-американськи — в Англії ми ніколи не вдавалися до висловів, міцніших за «мерзоту», та Лен вважала, що «таке часте їх уживання надокучає».

У листопаді 1962-го вона написала мені: «Твоя мама знову взялася проводити операції [197]. Вона тішиться з цього і вже не почувається зневіреною. Татусь такий же милий, фанатичний, неспокійний, скрізь, куди б він не йшов — розсіює частинки доброти у формі окулярів, шприців, записників тощо. А енергійні й завзяті руки збирають і розносять їх, немовби це найбільша у світі нагорода».

Ленні була в захваті, що я зробив доповідь на науковій конференції — це моя перша поява у наукових колах, але «не в захваті, що ти знову хочеш накачати величезні м’язи — ти такий гарний хлопчина, коли нормальний».

За кілька місяців я обмовився їй, що почуваюся вкрай пригнічено. «Я знаю. З нами усіма таке часом трапляється, — відповіла Лен. — Але більше не занепадай духом. Ти ж маєш стільки переваг — розум, привабливість, поважність, почуття гумору та ціле збіговисько нас — людей, які в тебе вірять».

Віра Лен у мої сили змалку багато для мене важила, оскільки, як мені здавалося, батьки не вірили в мене, а власна віра в себе була дуже слабкою.

Оговтавшись від депресії, я надіслав Ленні пачку книг, і вона, хоч і сварила мене за «марнотратство», відписала: «Дуже вдячна своєму улюбленому племіннику». (Я зрадів цим словам, оскільки Ленні, безперечно, була моєю улюбленою тіткою). «Уяви, як я зручно вмощуюся біля вогню з тарілкою жовтогарячого ренету, занурена у вишукане багатство стилю Генрі Джеймса, а тоді раптово усвідомлюю, що вже кілька годин, як перевалило за північ». Місцями складно було розібрати, що там написано. «Ні, це не почерк у мене став старечим — це я намагаюся приборкати нову перову ручку, бо загубила свою улюблену, що була зі мною п’ятдесят років».

Вона завжди писала перовою ручкою з широким кінчиком (як я тепер, п’ятдесят років по тому). «Дорогий Боле, — завершила вона. — Будь щасливий».

«Я дізналась про твою битву з хвилями, мій навіжений дурнику», — написала тітка 1964-го. Я розповів їй, як вивихнув плече, коли на Веніс-біч мене шпурнуло гігантською хвилею, і як мій друг Чет порятував мене.

Вона хотіла, щоб я надіслав їй кілька своїх статей із неврології, «з яких я, звісно, жодного слова не зрозумію, але світитимуся гордістю та любов’ю за свого смішного, талановитого і просто чудового племінника».

Наше листування тривало. Ми обмінювалися приблизно сімома-вісьмома листами на рік. Я писав Ленні про те, як полишив Каліфорнію, і ділився першими враженнями про Нью-Йорк:

Це дивовижне місто — багате, захопливе, безмежне за своїм обширом і глибиною — так само, як і Лондон. Проте ці два міста абсолютно різні. Нью-Йорк — плямистий, мерехтливий — саме такий вигляд мають міста вночі з літака: це суміш особливостей, людей, дат і стилів — свого роду величезна міська головокрутка. Водночас Лондон багато в чому є містом, яке виринає з минулого, а теперішнє, немов діапозитив, укриває пласти того минулого, шар за шаром простягнутого у часі, немов Троя Шлімана чи земна кора. Втім з іншого боку, попри всю свою яскравість та синтетичність, Нью-Йорк на диво старомодний, архаїчний. Гігантські балки естакадної надземки — залізнична примха 1880-х, лангустовий хвіст Крайслер-білдінг — цілковито едвардіанське марнославство. Я не можу уявити Емпайр-Стейт-білдінг окремо від величезної постаті Кінг-Конга, який видирається його стінами. А Іст Бронкс нагадує Вайтчепел ранніх двадцятих років (до міграцій у Ґолдерс Ґрін).

Лен писала про сімейні події, прочитані книги й переглянуті вистави, а особливо про інтенсивні піші прогулянки. Маючи понад сімдесят років, вона ще з ентузіазмом долала пагорби й височини, і тепер на дозвіллі обстежувала найменш сходжені частини Ірландії, Шотландії та Уельсу.

Разом із листами від неї надходили пакунки з блю вінні — блакитним сиром із однієї молочної ферми у Дорсеті. Він мені надзвичайно сподобався, і я оцінив його вище за стілтон.[198] Я любив ці злегка смердючі пакунки, що надходили щомісяця і кожен з яких містив кружальце блю вінні. Вперше вона надіслала його, коли я ще навчався в Оксфорді, і далі це робила навіть через п’ятнадцять років.

У 1966 році Лен повідомила мені про мамину другу операцію на стегні. «У мами був важкий тиждень… Тато дуже хвилювався», — писала вона. Але все минулося добре: мама встала на милиці, потім почала спиратися на ціпок, а ще за місяць Ленні написала: «Її витримка й рішучість просто вражають». (Здається, усі нащадки Ландау були наділені витримкою та рішучістю).

Я написав Ленні на початку 1967-го, коли прочитав працю Лівінга «Про мігрень» і задався метою написати власну книгу на цю тему. Ленні була в захваті: ще з моїх хлоп’яцьких років вона вважала, що я маю стати «письменником». Я змалював їй реакцію Фрідмена на мій рукопис, згадавши й про те, що, на думку батька, я маю на неї зважати, проте Ленні з прямотою й жорсткістю, властивою усім Ландау, не погодилася з таким підходом.

«Гадаю, твій доктор Фрідмен, — писала вона у жовтні 1967 року, — надзвичайно неприємний тип. Але не дозволяй, щоб він устромляв палиці тобі в колеса. Завжди вір у себе».

Восени 1967 року батьки їздили до Австралії до мого старшого брата Маркуса та його родини, а на зворотному шляху завітали до Нью-Йорка. Так чи інакше вони за мене хвилювалися, а тоді змогли на власні очі побачити, що я отримую задоволення від роботи, ціную своїх пацієнтів, а вони цінують мене — за кілька місяців до того мій брат Девід після відвідин Нью-Йорка розповів їм, що пацієнти мене «обожнюють», а я пишу про незвичайні прояви постенцефалітичного синдрому в пацієнтів, з якими тепер маю справу у Нью-Йорку. За кілька тижнів Ленні написала: «Твої тато й мама повернулися додому цілком оновленими, зустрівшись із найстаршим та наймолодшим і побачивши, як вони живуть». Також тітонька додала, що Маркус написав їй з Австралії «лірично натхненного» листа про свою крихітну донечку.

Із настанням 1968 року на горизонті з’явилися доволі значні небезпеки — війна у В’єтнамі та загроза призову. Мене викликали на військову співбесіду, та мені вдалося переконати повноважних осіб, що для армії моя кандидатура непідходяща.

«Не уявляєш, яке для нас полегшення, що ти лишився цивільним, — написала з цього приводу Лен. — В’єтнамська війна стає щодень страшнішою, її тенета все більше заплутуються… Які твої міркування з приводу цього жахливого безладу, у якому опинився світ (і з приводу нечастих приємних подій)? Прошу, пиши мені та повідомляй, як ти там».