Стрімголов. Історія одного життя

Масл-біч

Коли у червні 1961-го я нарешті дістався Нью-Йорка, то позичив у кузена грошей і купив новий мотоцикл, BMW R60 — найкращий з усіх моделей BMW. Я більше не хотів мати справу з уживаними байками на кшталт R69 — якийсь телепень чи злочинець оснастив його невідповідними поршнями — тими, що заклинило в Алабамі.

У Нью-Йорку пробув кілька днів, але великий шлях знову вабив мене. Я подолав тисячі кілометрів, неквапно повертаючись до Каліфорнії. Дороги були навдивовижу порожні, і, проїжджаючи Південну Дакоту й Вайомінг, я міг годинами не натрапляти на жодну живу душу. Тиха робота двигуна й легкість керування сповнювали їзду казковістю та чарівністю.

Між людиною і мотоциклом існує цілковите єднання — він настільки резонує з її здатністю відчувати частини свого тіла, що й сам практично стає однією з них. Мотоцикл і водій — єдині та неподільні, що дуже нагадує верхову їзду. З автомобілем так не вийде.

У кінці липня я повернувся до Сан-Франциско, якраз вчасно, щоб змінити шкіряне екіпірування байкера на білий халат інтерна у Маунт-Зіоні. Безладно харчуючись під час свого довгого турне, я схуднув, але за нагоди навідувався до спортзалів, тож у липні, демонструючи у Нью-Йорку новий байк та оновлене тіло, я був у гарній формі й важив близько 90 кілограмів. Проте повернувшись до Сан-Франциско, вирішив, як говорять важкоатлети, «накачатися» і спробувати вийти на рекорд — вважав, що мені до нього рукою подати. У Маунт-Зіоні було надзвичайно просто погладшати: у тамтешньому буфеті продавали подвійні чизбургери й величезні порції молочних коктейлів, які для резидентів[140] з інтернами були безкоштовними. Установивши собі обмеження у п’ять подвійних чизбургерів і півдюжини коктейлів на вечір, я швидкими темпами нарощував м’язи, від середньої ваги (до 89,8 кг) переходячи до важковагової категорії (до 108,8 кг), а слідом і до надважкої (без обмежень). Коли я розповів про це батькам (я ділився з ними майже усім), вони дещо стривожилися. Це здивувало мене, адже батько сам був не худеньким і важив близько 110 кілограмів.[141]

У 1950-ті, коли я ще вивчав медицину в Лондоні, то трохи займався важкою атлетикою. Входив до єврейського спортивного клубу «Маккабі», у складі якого брав участь у змаганнях із силового триборства з іншими спортклубами. Ці змагання передбачали згинання рук зі штангою, вивагу лежачи та присідання, або ж глибоке присідання зі штангою на плечах.

Суттєво відрізнялася від них трійка Олімпійських елементів — вивага, ривок і поштовх — і тут, у нашій маленькій залі, ми мали атлетів світового класу. Один із них, Бен Гельфґотт,[142] очолював британську команду важкоатлетів на Олімпійських іграх 1956 року. Він став добрим другом (і навіть зараз, коли йому вже за вісімдесят, він ще надзвичайно міцний і жвавий).[143] Я, попри тренування, був занадто незграбним для виконання Олімпійських елементів. Наприклад, мої ривки становили загрозу для людей довкола, і мені прямим текстом сказали забиратися з Олімпійського майданчика й повернутися до занять силовим триборством.

Окрім «Маккабі», я час від часу тренувався у центральному осередку Молодіжної християнської організації в Лондоні — там була секція важкої атлетики, якою завідував Кен Макдональд, який представляв Австралію на Олімпійських іграх. Він і сам важив немало, особливо у нижній частині. Мав просто неосяжні стегна та був майстром світового класу з присідань. Я захоплювався цим його вмінням і хотів так само накачати стегна й зміцнити спину, що мало неабияке значення у присіданнях і вивазі над головою. Кен віддавав перевагу мертвому зведенню з випрямленими ногами — виконання цієї вправи призводить до травм спини, оскільки все навантаження припадає на поперековий відділ хребта й не розподіляється на ноги, як це мало би бути. Коли під його опікою я покращив свої навички, Кен запросив мене скласти йому компанію у показовому виступі — ми мали по черзі продемонструвати мертве зведення. Кен підважив 317,5 кілограма, я ж спромігся витиснути лише 238, проте мій виступ сприйняли схвально, і я відчув нетривале задоволення і гордість: попри те, що я був новачком у цій справі, уже мав змогу виступити поруч із Кеном, коли він установлював рекорд із мертвого зведення. Моя радість тривала недовго: за кілька днів у мене так сильно розболівся поперек, що я заледве міг рухатися і дихати. Я подумав, що, можливо, тріснув хребець. Рентген не показав жодних відхилень, а біль і судоми за кілька днів стишилися, втім мені довелося страждати від нестерпних спалахів болю у спині упродовж наступних сорока років (вони чомусь полишили мене лише у шістдесят п’ять, чи, можливо, їх просто витіснив попереково-крижовий радикуліт).

Моє захоплення Кеном поширювалося не лише на його графік тренувань, а й на спеціально вигадану ним дієту, в основі якої були переважно рідини і яка мала сприяти накачуванню м’язів. Він приходив на тренування з дволітровою пляшкою, наповненою густою драглистою сумішшю меляси й молока з додаванням різних вітамінів і закваски. Я спробував наколотити такого самого, не надавши, однак, значення тому факту, що за достатньої кількості часу закваска спричиняє бродіння цукру. Витягнувши пляшку зі спортивної сумки, я побачив, що вона зловісно надулася: очевидно, суміш забродила. Я додав туди закваску за кілька годин до тренування, тоді як Кен (як він потім мені розповів) вбризкував її просто перед приходом до спортзали. Пляшка була під тиском, і я трохи перелякався, почуваючись так, немовби у моїй власності раптово опинилася бомба. Я гадав, якщо дуже повільно відкручу кришку, то відбудеться м’яке поступове зниження тиску, та варто було мені ледь ослабити її, як пляшка зірвалася; і всі ці майже два літри липкої, чорної (а тепер ще й злегка алкогольної) гидоти гейзером вистрілили в повітря, забризкавши всю залу. Спершу пролунав сміх, потім — вибух люті, і мені суворо заборонили будь-коли приносити до зали щось, окрім води.

Центральний осередок Молодіжної християнської організації у Сан-Франциско мав особливо гарні умови для занять важкою атлетикою. Коли я вперше туди потрапив, мою увагу одразу ж привернула штанга для виваги лежачи, навантажена приблизно 180 кілограмами. У «Маккабі» жоден атлет не міг лежачи виважити стільки, а озирнувшись довкола, я і там не помітив нікого, хто орієнтувався б на таку вагу. Нікого, аж поки до зали, накульгуючи, не ввалився широченний коротун із неосяжним обхватом грудної клітки, справжня світловолоса горила (він був дещо клишоногим). Цей чолов’яга ліг на лаву і лише для розминки з десяток разів виважив цю штангу. Для наступних підходів він додавав вагу, зрештою довівши її майже до 230 кілограмів. Я мав із собою «Полароїд», тож сфотографував його, доки він відпочивав між підходами. Пізніше я завів із ним розмову — він виявився дуже привітним. Чоловік розповів, що його звати Карл Норберг, він швед. Усе життя — а тепер йому сімдесят — працював портовим вантажником. Така феноменальна сила розвинулася в нього без спеціальних тренувань — він вправлявся лише у підніманні ящиків і барил на пристанях, часто по одному на кожному плечі, причому жодна «нормальна» людина не могла навіть відірвати їх від землі.

Приклад Карла надихнув мене, і я поставив собі за мету також піднімати більшу вагу, працюючи над удосконаленням вправи, що в мене вже досить непогано виходила, — присідання. Наполегливо, навіть одержимо, тренуючись у невеликій залі в Сан-Рафаелі, я досяг виконання п’яти підходів по п’ять разів із вагою у 250 кілограмів кожного п’ятого дня. Мені подобалася така симетричність, що дещо веселила інших атлетів у залі: «Сакс і його п’ятірка». Я навіть не думав, що це настільки хороший результат, аж поки один із важкоатлетів не спонукав мене спробувати свої сили у побитті рекорду з присідань у Каліфорнії. Я здійснив цю спробу, навіть не вірячи у свої сили, і, на мою величезну радість, зміг установити новий рекорд — присід із 272-кілограмовою штангою на плечах. Це мало послужити мені перепусткою у світ силових триборств — у цих колах рекорд із важкої атлетики прирівнюють до публікації статті чи видання книги в науковій сфері.

Навесні 1962 року інтернатура у Маунт-Зіоні добігала кінця, а резидентура у Каліфорнійському університеті мала розпочатися першого липня. Проте спершу я мав навідатися до Лондона, бо вже два роки не бачився з батьками, до того ж мама нещодавно зламала стегно, тож я був радий побути з нею невдовзі після операції. Цю травму, операцію і подальші болісні реабілітаційні тижні вона переносила надзвичайно стійко й рішуче планувала відновити прийом пацієнтів, щойно позбавиться від милиць.

Наші гвинтові сходи зі зношеним килимом і подекуди хиткими сходинками були не надто безпечними для людей на милицях, тож я за потреби переносив її нагору чи вниз. Мама була проти моїх занять важкою атлетикою, однак зараз вона тішилася, що я такий сильний, — а я відклав свій від’їзд до того часу, коли вона знову могла пересуватися сходами самостійно.[144]

У Каліфорнійському університеті ми, резиденти, щотижня збиралися на зустрічі «Клубу наукової періодики». Там ми читали й обговорювали найновіші статті з неврології. Гадаю, я часом викликав у групи роздратування, стверджуючи, що нам варто також обговорювати праці наших попередників ХІХ століття, порівнюючи побачене під час огляду пацієнтів із їхніми спостереженнями та міркуваннями. Інші вважали це архаїзмом: нам бракує часу, ми маємо справи, важливіші за обговорення таких «старомодних» питань. Така ж думка була неявно присутня у багатьох журнальних статтях, які ми читали, — вони заледве посилалися на щось давніше за п’ять років. Таке враження, що неврологія не мала історії.

Мене це стривожило, оскільки я міркую наративними й історичними категоріями. Як людина, схиблена на хімії, я жадібно поглинав книги з історії цієї науки, розвитку її ідей, життя своїх улюблених хіміків. Для мене хімія також мала історичний і людський виміри.

Подібне відбулося й коли мої інтереси змістилися в бік біології. Тут, безперечно, для мене центральне місце посідав Дарвін, і я прочитав не лише «Походження видів» і «Походження людини», не лише «Подорож на Біґлі», але й усі його книги з ботаніки, включно з «Кораловими рифами» і «Дощовими черв’яками». Та понад усе мені сподобалася його автобіографія.

Ерік Корн мав таку саму пристрасть і зрештою полишив академічну кар’єру зоолога, щоб стати продавцем антикварних книг, спеціалізуючись на дарвінізмі й науці ХІХ століття загалом. (Книготорговці й учені з усього світу зверталися до Еріка за порадами, оскільки він добре знав про Дарвіна й ті часи. Корн зі Стівеном Джей Ґулдом[145] були добрими друзями. Еріка навіть попросили — ніхто інший із цим би не впорався — відновити Дарвінову бібліотеку в Даун-хаусі.[146])

Сам я не захоплювався колекціонуванням книг і купував статті чи книги для того, щоб їх читати, а не демонструвати. Тож Ерік приберігав для мене надірвані чи пошкоджені примірники, у яких могло бракувати обкладинки чи титульного аркуша — колекціонери їх не хотіли, а я міг собі дозволити їх придбати. Коли мої інтереси змістилися в бік неврології, саме Ерік добув мені «Довідник» Ґаверса[147] 1888 року, «Лекції» Шарко[148] і ще безліч менш знаних, проте для мене прекрасних і натхненних праць. Багато з них лягли в основу книг, які я пізніше написав.

Одна з перших пацієнток, яку я оглядав в університеті, викликала у мене глибокий інтерес. Не дивно, коли хтось, засинаючи, раптом здійснює різкий рух, проте ця молода жінка мала набагато серйознішу форму міоклонії[149] і реагувала на мерехтіння світла з певною частотою різкими конвульсивними рухами або іноді й серйозними нападами. Таке відбувалося у її родині вже упродовж п’яти поколінь. Із колегами Крісом Геррманном і Мері Джейн Аґілар я написав про неї першу статтю (для журналу «Неврологія»). Перебуваючи під враженням від міоклонічних посмикувань і того, за яких численних умов і обставин вони можуть виникати, я написав про них невеличку книгу з назвою «Міоклонія».

Коли у 1963 році невролог Чарльз Латтрелл, автор видатної праці про міоклонію, не залишеної поза увагою, відвідав Каліфорнійський університет, я розповів йому про свою цікавість до цієї теми і сказав, що буду надзвичайно вдячний, якщо він висловить свою думку з приводу моєї книги. Він не заперечував, і я передав йому рукопис. Копії я не мав. Минув тиждень, і ще один, і ще, за шість тижнів я вже не міг стримати нетерпіння й написав докторові Латтреллу. І дізнався, що він помер. Ця звістка шокувала мене. Я написав місіс Латтрелл листа, у якому висловив своє співчуття, а також захоплення працею її чоловіка, проте подумав, що на цьому етапі буде недоречно говорити про повернення рукопису. Я ніколи так і не повернувся до цього питання, і рукопис залишився в місіс Латтрелл. Не знаю, чи він ще існує — можливо, його викинули, а може, він і досі тихенько лежить у якійсь забутій шухляді.

У 1964 році у неврологічній клініці при університеті я оглядав одного чоловіка, Френка К., який змусив мене розгубитися. З дев’ятнадцяти років у нього безперервно сіпалася голова й кінцівки, і з кожним роком ситуація поступово погіршувалася, а останнім часом сон переривали значні посмикування. Він пробував транквілізатори, проте, здавалося, ніщо не може вгамувати цих здригань, і Френк від розпачу почав тяжко пити. Він розповів, що після двадцяти така ж недуга розвинулася в його батька, якого це вганяло в депресію. Той запив і зрештою вчинив самогубство у тридцять сім років. Наразі Френку самому було тридцять сім, і, за його словами, він прекрасно розумів, як почувався його батько, і боявся, що й сам може піти слідом за ним.

Півроку тому Френк лежав у лікарні, де йому ставили різноманітні діагнози — хорею Гантінґтона,[150] постенцефалітичний паркінсонізм, хворобу Вілсона[151] тощо — втім жоден із них так і не підтвердився. Тож Френк зі своєю дивною хворобою був загадкою для лікарів. У певний момент я пильно придивився до його голови, міркуючи: «Що там усередині? Якби ж я міг побачити твій мозок».

За півгодини після того, як Френк покинув клініку, в кабінет вбігла медсестра й сказала: «Докторе Сакс, ваш пацієнт щойно загинув — потрапив під колеса вантажівки — смерть настала миттєво». Одразу ж було зроблено розтин, і за дві години я тримав у руках Френків мозок. Я почувався жахливо — не міг позбутися почуття провини. Чи могло моє бажання побачити його мозок зіграти свою роль у цьому фатальному нещасному випадку? Я також не міг не думати про те, чи не вирішив він вкоротити собі віку й навмисно кинутися під колеса вантажівки.

Його мозок був нормального розміру, без явних відхилень, проте, за кілька днів ще раз оглянувши його під мікроскопом, я був вражений, виявивши чималий набряк і викривлення нервових аксонів, бліді сферичні скупчення і коричнево-руду пігментацію через надмірну концентрацію заліза у чорній речовині, блідій кулі й підталамічному ядрі — в усіх частинах мозку, що відповідають за рух — і ніде більше.

Я ніколи не стикався з такими величезними набряками в межах нервових аксонів чи часток окремого аксона — такого не траплялося під час хвороби Гантінґтона чи будь-якої іншої недуги, з якою мені доводилося мати справу. Проте я бачив зображення таких аксональних набряків — це були знімки-ілюстрації дуже рідкісної хвороби, описаної двома німецькими патологами Галлерворденом і Шпатцом у 1922 році. Це захворювання, що бере свій початок у молодому віці з аномальних рухів, а потім, прогресуючи, спричиняє поширені неврологічні симптоми, слабоумство і зрештою смерть. Галлерворден і Шпатц досліджували цю смертельну хворобу на прикладі п’яти сестер. Під час розтину в їхніх мізках виявили аксональні набряки й пухлини окремого аксона, а також коричнювате забарвлення у блідій кулі та чорній речовині.

Отже, було схоже на те, що Френк страждав на хворобу Галлервордена-Шпатца[152] і через його трагічну загибель ми змогли побачити нейронну основу цього явища на дуже ранній стадії.

Якщо я мав рацію, то цей випадок став найкращою, у порівнянні з усіма попередніми, ілюстрацією первинних засадничих змін, що відбуваються в мозку з плином хвороби, змін, ще не затьмарених побічними проявами, що розвиваються згодом. Мене дещо спантеличувала ця дивна патологія, що, здавалося, вражала лише нервові аксони, лишаючи неушкодженими тіла нервових клітин і мієлінові оболонки.

Усього рік тому я натрапив на статтю Девіда Ковена та Едвіна Олмстеда, невропатологів із Колумбійського університету, що містила опис первинного аксонального захворювання в немовлят: у цьому разі ознаки хвороби проявлялися вже на другому році життя, як правило, до семирічного віку призводили до смертельних наслідків. Але на противагу хворобі Галлервордена-Шпатца, за якої аксональні відхилення обмежувалися невеликими, проте ключовими ділянками, для нейроаксональної дистрофії немовлят (як її називали Ковен і Олмстед) було характерне значне поширення аксональних набряків та їх фрагментації.

Мене зацікавило, чи існують якісь зразки аксональної дистрофії у тварин, і тут з’ясувалося, що на нашій кафедрі невропатології двоє дослідників якраз цим і займаються.[153] Один із них, Стірлінґ Карпентер, працював із пацюками, чий раціон передбачав дефіцит вітаміну Е. Нещасні тваринки втрачали контроль над своїми задніми кінцівками й хвостами, оскільки ушкодження аксонів у сенсорних трактах спинного мозку позбавило їх чутливості, а поширення цих ушкоджень у мозкових ядрах було зовсім не таким, як під час хвороби Галлервордена-Шпатца. Втім таке дослідження, вочевидь, могло дещо прояснити, яким же є цей патогенний механізм.

Інший університетський колега, Ентоні Веріті, досліджував гострий неврологічний синдром, що виникав у піддослідних тварин, яким давали імінодіпропіонітрил (ІДПН).[154] Наприклад, миші після цього впадали у дике збудження, безупинно гасали колами чи бігали задом наперед. Це супроводжувалося мимовільними сіпальними рухами, випинанням очей та пріапізмом.[155] Вони також зазнавали значних аксональних змін, що, однак, відбувалися в активаційній системі мозку.

Для опису такої безупинної активності тварини часом вживають термін «миша у вальсі», але таке «пристойне» словосполучення зовсім не відображає приголомшливої серйозності синдрому. Звичну тишу неврологічного відділення тепер прорізали пронизливий вереск і пищання вкрай збуджених мишей. Попри те, що миші, отруєні ІДПН, значно відрізнялися від щурів із дефіцитом вітаміну Е, які волочили розпластані задні кінцівки, і від людей, які страждали на хворобу Галлервордена-Шпатца або нейроаксональну дистрофію немовлят, складалося враження, що ці випадки об’єднує однакова патологія — серйозні ушкодження стосуються лише аксонів нервових клітин.

Хто ж міг подумати, що такі різні синдроми в людини й тварини, вочевидь, були породжені тією самою аксональною дистрофією, хоча вона і вражала різні ділянки нервової системи?

Коли я переїхав до Лос-Анджелеса, мені почало бракувати ранкових недільних поїздок до Стінсон-біч із друзями-мотоциклістами, тож я знову почав їздити сам. На вихідних влаштовував собі довжелезні поїздки. Щойно у мене з’являлася змога вшитися раніше з роботи у п’ятницю, я сідлав свого скакуна — іноді думав про свій мотоцикл як про коня — і вирушав у напрямку Великого каньйону, розташованого за 800 кілометрів, проте прямою трасою 66. Я їхав уночі, лежачи долілиць на баку. Потужність байка усього 30 кінських сил, але коли я лягав таким чином, то міг витиснути понад 160 кілометрів за годину. Зігнувшись отак, я міг годинами вести мотоцикл на максимальній швидкості. Освітлену фарою (чи місяцем, якщо його було видно) сріблясту дорогу засмоктувало під переднє колесо, а в мене часом виникали чудернацькі викривлення сприйняття та примарні видіння. Іноді я відчував, як викарбовую лінію на поверхні Землі, а іноді нерухомо висів над землею, а вся планета тихо оберталася піді мною. Я зупинявся лише на заправках, щоб наповнити бак, розпрямити ноги й обмінятися кількома словами з оператором. Якщо я їхав з максимальною швидкістю, то міг дістатися Великого каньйону вчасно, щоб побачити схід сонця.

Іноді я зупинявся у невеликому мотелі недалеко від каньйону й уривав трохи часу для сну, але зазвичай ночував просто неба у спальнику. Часом це було ризиковано — і не лише через ведмедів, койотів чи комах. Однієї ночі, прямуючи безлюдною 33-ю трасою, що вела від Лос-Анджелеса до Сан-Франциско, зупинився на нічліг і розстелив спальник на землі, на якій розташувалося, як мені здалося у темряві, природне ложе із прекрасного м’якого моху. Дихаючи свіжим пустельним повітрям, я дуже добре спав, але зранку усвідомив, що влігся на величезному скупченні грибкових спор, які, вочевидь, вдихав усю ніч. Це були кокцидії — горезвісні гриби родом із Центральної долини, які могли спричинити що завгодно — від легкої недуги органів дихання до так званої долинної лихоманки, а в окремих випадках і пневмонії чи менінгіту зі смертельним наслідком. Нашкірний тест на грибок дав позитивний результат, але, на щастя, минулося без симптомів.

На вихідних я блукав Великим каньйоном або ж іноді каньйоном Оук-Крік, забарвленим чудовими червоно-багряними кольорами. Часом навідувався до Джерома, міста-привида (лише через роки його привели до ладу для туристів), а якось проїхався до могили Вайетта Ерпа, одного з найромантичніших персонажів Дикого Заходу.[156]

У неділю вночі я повертався до Лос-Анджелеса і завдяки витривалості, властивій молодому організму, приходив у понеділок о восьмій ранку на обхід бадьорий і свіжий, а мій вигляд заледве свідчив про те, що упродовж вихідних я проїхав понад 1,5 тисячі кілометрів.

Деякі люди (мабуть більше у Штатах, аніж у Європі) мають «пунктик» проти мотоциклів і мотоциклістів — фобію чи ірраціональну ненависть, що спонукає їх до дії.

Уперше я зіткнувся з таким у 1963 році, неквапливо проїжджаючи бульваром Сансет, насолоджуючись погодою, — це був чудовий весняний день — і нікого не чіпаючи. Помітивши у дзеркалі заднього виду автомобіль, я жестом запропонував водію обігнати мене. Він прискорився, проте порівнявшись зі мною, раптово зробив віраж у моєму напрямку, змушуючи мене рвонути вбік, щоб уникнути зіткнення. Мені й на думку не спало, що він зробив це навмисно — я вирішив, що він просто напідпитку або ще толком не вміє кермувати. Обігнавши мене, він сповільнився. Я також пригальмував, аж поки він жестом не показав, щоб я його об’їхав. Варто було мені це зробити, як він різко розвернувся посеред дороги, і я лише дивом проскочив у сантиметрі від нього. Цього разу сумнівів у навмисності не було.

Я ніколи першим не ліз у бійку. Проте оцей другий, потенційно вбивчий випад розлютив мене, і я вирішив помститися. Тримаючись на відстані близько 90 метрів чи трохи більше позаду нього, якраз щоб не потрапляти йому на очі, я, однак, готувався рвонути вперед, якщо він буде змушений зупинитися на світлофорі. Це сталося, коли ми під’їхали до бульвару Вествуд. Без зайвого шуму — а мій байк був майже беззвучним — я підкрався до автомобіля з боку водія, задумавши розбити скло чи здерти фарбу, порівнявшись із ним. Проте вікно біля нього було відчинено, тож, побачивши це, я просунув руку всередину, вхопив водія за носа й щосили викрутив його. Водій заволав, а коли я опустив руку, все його обличчя було залите кров’ю. Він був занадто шокований, щоб якось реагувати, і я поїхав далі з відчуттям того, що дозволив собі не більше, ніж було можна у зв’язку із замахом на моє життя.

Інший подібний епізод трапився, коли я їхав до Сан-Франциско безлюдною 33-ю трасою, якою подорожували зрідка. Мені подобалося це безлюддя, відсутність потоку транспорту, і я поволі просувався зі швидкістю близько 110 кілометрів за годину, аж раптом у дзеркалі заднього огляду виринув автомобіль, на швидкості, як я прикинув, близько ста тридцяти. Він мав для обгону всю дорогу, проте, точнісінько як водій у Лос-Анджелесі, спробував випхати мене з проїжджої частини. Йому це вдалося, і я був змушений звернути на ґрунтове узбіччя, призначене для зупинок у разі аварійних ситуацій чи поломок. Якимось дивом я спромігся утримати мотоцикл вертикально, здійнявши хмару пилу, і повернувся на проїжджу частину. Нападник уже був на кілька сотень метрів попереду. Ключовою моєю реакцією була радше лють, а не страх, і я вихопив із багажника монопод (тоді я дуже полюбляв пейзажну фотозйомку і завжди возив із собою фотоапарат, штатив-триногу тощо, прив’язуючи їх до мотоцикла). Я почав розмахувати ним над головою, як божевільний полковник верхи на бомбі у прикінцевій сцені «Доктора Стрейнджлава».[157] Певно, я був схожим на психа, до того ж небезпечного, тому що машина прискорилася. Я також додав газу, витискаючи з двигуна максимум, і зрештою почав наздоганяти її. Водій намагався відкинути мене, то безладно рухаючись, то раптово сповільнюючись, то роз’їжджаючи вліво-вправо дорогою, проте коли ці маневри йому не вдалися, він несподівано повернув на бічну дорогу до містечка Коалінґа, що трапилася на шляху. Це була помилка, тому що він загруз у лабіринті менших доріг, а я і далі наступав йому на п’яти. Зрештою йому не було куди їхати. Я зіскочив з мотоцикла (усі мої 118 кілограмів) і, далі розмахуючи моноподом, помчав до автомобіля, що опинився у глухому куті. Усередині сиділи дві пари підлітків — четверо наляканих людей, — і коли я побачив цю їхню молодість і безпорадність, їхній страх, кулак сам собою розтулився, і монопод випав мені з рук. Я знизав плечима, підняв монопод, подався назад до мотоцикла й пропустив їх. Гадаю, ми всі боялися за свої життя, відчували близькість смерті в цьому безглуздому, потенційно смертельному двобої.

Подорожуючи на мотоциклі Каліфорнією, я завжди возив із собою «Нікон F» із набором об’єктивів. Особливо мені подобався об’єктив для макрозйомки, що давав змогу широким планом знімати квіти й кору, лишайники та мох. Також я мав великоформатний фотоапарат «Лінхоф», формату 9 × 12 сантиметрів, з чималою триногою. Я запаковував усе в спальний мішок, що добре захищав від зіткнень і струсів.

Магія проявляння і друку фото була знайома мені ще з дитинства, коли моя невеличка хімічна лабораторія із затемненими шторами могла слугувати темною кімнатою. Ще раз я розкрив цю магію у Каліфорнійському університеті — на кафедрі невропатології була прекрасно оснащена темна кімната, і я, погойдуючи великі негативні відбитки у проявній ванній, полюбляв спостерігати, як мало-помалу вимальовується зображення. Понад усе мене вабила пейзажна зйомка, і натхнення для поїздок на вихідних я часом черпав у «Аризона Хайвейс»,[158] де розміщувалися неперевершені фото Анселя Адамса,[159] Еліота Портера[160] та інших — ці знімки стали для мене взірцевими.

Я обзавівся житлом поблизу Масл-біч у Венісі, на південь від Санта-Моніки. Там проживало чимало сильних світу цього, включно з Дейвом Ешменом і Дейвом Шепардом, важкоатлетами, які брали участь в Олімпійських іграх. Дейв Ешмен, полісмен, стриманий і розсудливий, що є рідкістю у світі фанатиків здорового способу життя, п’яниць, хвальків і тих, хто поїдає стероїди (хоч тоді я і вживав багато різних препаратів, стероїди завжди оминав). Мені розповіли, що йому не було рівних у присіданні зі штангою на грудях — ця вправа була набагато складнішою та хитрішою, ніж присідати, тримаючи її на плечах. Адже, тримаючи перед собою штангу, потрібно зберігати ідеальну рівновагу і стійкість. Якось у неділю по обіді я прийшов на поміст на Веніс-біч. Дейв обдивився мене, новачка, і кинув виклик — помірятися з ним силою у присіданні зі штангою перед грудьми. Відмовитися я не міг — був би затаврований як слабак чи боягуз. Я сказав: «Добре!» — голосом, що мав бути твердим і рішучим, а насправді вийшов кволенький хрип. Ми змагалися аж до 230 кілограмів. Я думав, що поєдинок добігає кінця, аж доки не побачив, що він переходить від 230-ти до 250 кілограмів. На мій подив — до того заледве робив цю вправу — я вистояв. Дейв сказав, що це його межа, проте я, підкорюючись хвалькуватому імпульсу, збільшив вагу до 260-ти. І подолав цю планку — хоча й здавалося, що очі вилазять із орбіт, і з острахом думав, який же у мене внутрішньочерепний тиск. Після цього мене визнали на Масл-біч і нагородили прізвиськом «доктор Присід».

На Масл-біч було чимало інших силачів. Мак Бетчелор, власник бару, в якому ми всі збиралися, мав найбільші й найсильніші руки, які мені тільки доводилося бачити; був беззаперечним чемпіоном із армреслінгу, також говорять, що він міг голіруч зігнути срібний долар, хоча сам я цього не бачив. Було там і двоє велетів — Чак Оренс і Стів Мержаніан — вони мали напівбожественний статус і тримались осторонь від решти збіговиська Масл-біч. Чак міг однією рукою підважити 170-кілограмову гирю, а Стів винайшов нову вправу — вивагу лежачи на похилій площині. Обидва важили близько 135 кілограмів і хвалькувато демонстрували накачані руки та груди. Були нерозлучними товаришами й заповнювали весь простір автомобіля «Фольксваген Бітл», яким володіли удвох.

Попри свої величезні габарити, Чак палко прагнув збільшити їх ще, і одного разу раптово з’явився на порозі кафедри невропатології в університеті, повністю затуляючи дверний отвір. Він сказав, що його цікавить гормон росту людини, і попросив мене показати, де розташований гіпофіз. Я був оточений маринованими мізками, тож дістав один із ємності, щоб показати Чакові цю залозу розміром із горошину в основі мозку. «То он де він», — зрадів Чак і подався геть. Утім я занепокоївся: що він задумав? Чи правильно я вчинив, показавши йому гіпофіз? Моя уява зовсім розігралася: от він блукає лабораторією, витягує мізки — дещиця формаліну його не лякає — висмикує звідти гіпофіз, немов якусь ожину, або ще гірше — розпочинає серію химерних убивств — проламує жертвам черепи, видирає мізки й жадібно видобуває звідти залозу.

Також там був Гел Коннолі, олімпійський чемпіон, метальник молота, якого я часто зустрічав у залі на Масл-біч. Одна його рука була практично паралізована і звисала від самого плеча у положенні «офіціанта, який просить чайові». Невролог у мені миттю розпізнав цю недугу — параліч Ерба, що виникає внаслідок надмірного розтягування м’язів плечового сплетіння під час пологів, якщо трапляється так, що дитина народжується боком, і її доводиться витягати за руку. Але хоч одна рука й була непридатною, інша — завоювала чемпіонський титул на світовому рівні. Його атлетизм був зворушливим уроком сили волі й надолуження втраченого, він нагадував мені випадки, які я часом спостерігав в університетській клініці: пацієнти з церебральним паралічем, яких майже не слухалися руки, вчилися писати чи грати в шахи ногами.

На Масл-біч я фотографував, намагаючись уловити все розмаїття його персонажів та їхніх характерних рис. Паралельно з цим я задумав книгу про узбережжя — змалювання людей і місць, пейзажів і подій у тому дивному світі, яким був Масл-біч на початку 1960-х.

Не знаю, чи написав би я таку книгу — описи та словесні портрети, пересипані фотознімками. Полишаючи університет, я спакував усі світлини, зроблені між 1962 і 1965 роками, нариси й нотатки у валізу. Валіза до Нью-Йорка так і не доїхала, в університеті ніхто гадки не мав, у чому річ; у поштових відділеннях Лос-Анджелеса й Нью-Йорка я також не зміг домогтися відповіді. Таким чином, я втратив майже всі знімки, зроблені за три роки мого життя на узбережжі, якимось чином уціліло лише з десяток із них. Люблю уявляти собі, що ця валіза ще десь існує й одного дня може раптово знайтися.

Джим Ґамільтон — один із юрби важкоатлетів на Масл-біч, який дуже вирізнявся з-поміж інших. Мав величезну шапку кучерявого волосся, чималу кучеряву бороду, вуса — на обличчі було видно лише кінчик носа й усміхнені, глибоко посаджені очі. Широкогрудий здоровань із животом Фальстафових габаритів[161] був одним із найкращих виконавців виваги лежачи на узбережжі. Джим кульгав під час ходьби — одна з його ніг була коротша за іншу, і по всій її довжині виднілися сліди хірургічного втручання. Він розповів мені, що потрапив у мотоциклетну аварію, зазнав множинних складних переломів і понад рік провів у лікарні. Йому було вісімнадцять — саме закінчив школу. Це дуже складний період, сповнений самотності й болю. Він був би нестерпним, якби Джим на свій і всіх довкола подив не відкрив у собі надзвичайні здібності до математики. Вони ніяк не проявлялися у школі, яку він не любив, проте відтоді все, чого він потребував, це були книги з математики та теорії ігор. Півтора року вимушеної фізичної бездіяльності, упродовж яких він переніс майже дюжину операцій із відновлення розтрощеної ноги, стали для нього періодом надзвичайно захопливої розумової активності, і він з усе більшою наснагою та легкістю підкорював математичний всесвіт.

Після випуску зі школи Джим не уявляв, чим займатиметься, проте коли виписався з лікарні, завдяки здібностям до математики, влаштувався програмістом у корпорацію Rand. Мало хто з його приятелів і товаришів по чарці у Масл-біч здогадувався про математичний бік його життя.

Джим не мав постійної адреси проживання — переглядаючи наше листування 1960-х років, я натрапляв на листівки, надіслані з мотелів у Санта-Моніці, Ван-Найсі, Венсі, Брентвуді, Вествуді, Голлівуді, а також із десятка інших місць. Уявлення не маю, яка адреса була вказана у його водійських правах — підозрюю, що та, де він жив ще в дитинстві у Солт-Лейк-Сіті. Джим походив із відомої мормонської родини нащадків Бригама Янґа.[162]

Для Джима не було проблемою переїжджати з мотелю до мотелю або ж просто ночувати в машині, тому що свої нечисленні пожитки — переважно одяг і книги — він тримав у «Ренд», де часом і ночував. Він розробляв для надпотужних ЕОМ низку програм з ігор у шахи й перевіряв їх (і себе), граючи з ними. Особливе задоволення від цього процесу він отримував, перебуваючи під сильною дією ЛСД — він вважав, що це робило ігри непередбачуванішими, натхненнішими.

Він мав одне коло приятелів на Масл-біч, а також інше — колег-математиків, і так, як і знаний угорський математик Пал Ердеш, міг заскочити до них посеред ночі, годинку-другу провести за «мозковою атакою», а тоді розташуватися у них на дивані до ранку.

До нашої з ним зустрічі Джим зрідка проводив вихідні в Лас-Вегасі, спостерігаючи за гравцями в блекджек і міркуючи над стратегією, що забезпечувала б учаснику гри не блискавичний, проте стабільно успішний результат. Домовившись про тримісячну відпустку із «Ренд», він засів у готельному номері у Лас-Вегасі й увесь час, коли не спав, проводив за грою в блекджек. Неквапливо, але стабільно він виграв і накопичив понад 100 тисяч доларів — дуже солідну для 1950-х суму. Однак саме тоді до нього завітали два кремезних джентльмени. Вони сказали, що його стабільний виграш не був непоміченим. Вочевидь, Джиму відомий певний «спосіб», але тепер настав час полишати місто. Джим прислухався до них і того ж дня вшився з Вегаса.

Він мав великий, брудний (що колись був білим) кабріолет, забитий картонними пакетами з-під молока та іншим мотлохом — у дорозі Джим щодня випивав майже чотири літри, а то й більше молока і просто жбурляв пусті пакети на заднє сидіння. У цьому м’язовому юрмиську ми й заприятелювали. Я любив розпитувати про предмет його найбільшого зацікавлення — математичну логіку, теорію ігор і комп’ютерні ігри, — а він, своєю, чергою хотів дізнатися про те, чим цікавлюся й захоплююся я. Коли у мене з’явився будиночок у каньйоні Топанґа, він із дівчиною Кеті часто навідувався в гості.

Як невролога, мене професійно цікавила природа різних станів мозку, а не лише спричинених чи видозмінених дією ліків. На початку 1960-х швидко накопичувалися нові знання та уявлення про психотропні ліки і їхній вплив на мозкові нейромедіатори, і я прагнув випробувати це сам. Я гадав, що подібний досвід допоможе зрозуміти, через що проходять деякі мої пацієнти.

Деякі приятелі з Масл-біч підбивали мене до спроб підсісти на артан, що був мені відомий лише як антипаркінсонічний засіб. «Просто візьми двадцять пігулок, — казали вони. — Почасти ти себе все одно контролюватимеш. Цей досвід буде дуже особливим». Тож якось я описав у «Галюцинаціях» свій недільний ранок:

Я відрахував двадцять пігулок, запив водою і всівся чекати ефекту. У мене пересохло в горлі, розширилися зіниці, було важко читати, але це й усе. Жодного психогенного ефекту не сталося, і це мене найбільше розчарувало. Я точно не знав, чого очікую, але чогось таки чекав.

Коли у вхідні двері постукали, я якраз був на кухні, ставив чайник. Це були мої друзі Джим і Кеті, які часто зазирали до мене в неділю зранку. «Заходьте, відчинено», — гукнув я. Коли вони пройшли у вітальню, я запитав: «Як вам посмажити яйця?». Джим сказав, що полюбляє окату яєчню, а Кеті хотіла обсмажену з обох боків. Поки яйця з шинкою сичали на плиті, ми трохи потеревенили — між кухнею та вітальнею були низенькі стулкові двері, тож нам було добре чути одне одного. За п’ять хвилин я проголосив: «Усе готово», — поставив яєчню з шинкою на тацю, увійшов у вітальню і… побачив, що кімната абсолютно порожня. Ані Джима, ані Кеті, ані жодних ознак їхньої появи. Я був настільки приголомшеним, що мало не впустив тацю.

Я не одразу второпав, що голоси Джима і Кеті, їхня «присутність» були нереальними, викликаними галюцинаціями. Ми мали звичну дружню розмову. Їхні голоси звучали як і завжди, я нічого й не запідозрив, доки не прочинив двері й не побачив цілком порожню вітальню — ця розмова (принаймні їхні відповіді) була цілковитим витвором мого мозку.

Мене це не лише шокувало, а й достатньою мірою налякало. Я знав, що після вживання ЛСД й інших препаратів світ на вигляд інакший, відчувається інакше — має усі ознаки особливого, виняткового переживання. Проте моя «розмова» з Джимом і Кеті нічим особливим не вирізнялася: вона була абсолютно типовою, без жодних ознак галюцинації. Я подумав про шизофреників, які спілкуються зі своїми «голосами», але такі голоси зазвичай глузують чи звинувачують, проте аж ніяк не говорять про шинку, яйця та погоду.

«Олівере, обережно, — сказав я собі. — Тримай себе в руках. Не допускай, щоб це повторилося». Занурений у думки, я повільно зжував свою яєчню (а заодно й Джимову з Кеті) і вирішив прогулятися до узбережжя, щоб зустрітися зі справжніми Джимом, Кеті й усіма друзями, із задоволенням купаючись і радіючи вільному пообіддю.

Джим став вагомою частиною мого життя під час перебування у Південній Каліфорнії. Ми з ним бачилися двічі-тричі на тиждень, і мені його дуже бракувало після переїзду до Нью-Йорка. Після 1970 року, крім комп’ютерних ігор (у тому числі й про війну), він зацікавився анімуванням науково-фантастичних фільмів і мультфільмів, тому осів у Лос-Анджелесі.

Коли 1972 року Джим навідав мене у Нью-Йорку, він виглядав задоволеним і щасливим, тішився в очікуванні майбутнього, хоча ще й не знав, житиме він у Каліфорнії чи у Південній Америці (Джим кілька років провів у Парагваї, де йому надзвичайно сподобалося, й придбав там ранчо).

За його словами, він уже два роки не пив, і це мене особливо потішило, тому що Джим мав небезпечну звичку йти в запої, й остання така витівка завершилася панкреатитом.

Джим прямував до Солт-Лейк-Сіті, щоб провести час зі своєю родиною. Три дні по тому мені зателефонувала Кеті, яка повідомила, що Джим помер: він знову пішов у запій, чим спровокував новий спалах панкреатиту. Цього разу хвороба супроводжувалася некрозом підшлункової залози й загальним перитонітом. Йому було всього тридцять п’ять.[163]

Якось у 1963 році я подався на Веніс-біч, щоб зайнятися бодісерфінгом. Хвилі здіймалися досить високі, а у воді більше нікого не було. Проте претензійно вважаючи себе надсильним, я був певен, що можу підкорити ці хвилі.

Мене кілька разів шпурнуло — спершу це забавляло, але потім я побачив, як високо вгорі у мене над головою здіймається величезна хвиля. Коли ж спробував пірнути під неї, мене відкинуло на спину, і я лише безпомічно борсався у воді. Я не мав жодного уявлення про те, як далеко хвиля віднесла мене, аж раптом побачив, що мене зараз розтрощить об берег. Подібні зіткнення — найпоширеніша причина, через яку ламають карки по всьому Тихоокеанському узбережжю. Я встиг лише простягнути праву руку. Від удару її відкинуло назад — я відбувся вивихнутим плечем, натомість урятувавши шию. З ушкодженою рукою тепер не міг достатньо швидко вибратися з-під наступного буруна, що готовий був упасти одразу вслід за першим. Проте в останню мить мене підхопили чиїсь сильні руки й потягнули подалі від стихії. Це був Чет Йортон,[164] надзвичайно сильний молодий культурист. Коли я опинився в безпечному місці, потерпаючи від нестерпного болю (адже моя плечова кістка стирчала не там, де потрібно), Чет із кількома своїми приятелями-атлетами згребли мене — двоє обхопили за талію, а ще двоє ухопили за руку, аж поки плечовий суглоб із тріском не став на місце. Пізніше Чет виграв змагання «Містер Всесвіт» і в сімдесятирічному віці ще був надзвичайно мускулистим. Не бути б мені зараз тут, якби тоді, у 1963 році, він не витяг мене з води.[165] Коли суглоб став на місце й біль у плечі вщух, я відчув біль у руках та грудині. Я видерся на мотоцикл і поїхав до університетського медпункту, де в мене діагностували перелом руки й кількох ребер.

Коли мене у вихідні не викликали у лікарню, я, задля збільшення свого скромного доходу, працював за сумісництвом у лікарні Беверлі-Гіллз. Якось перетнувся з Мей Вест,[166] яка опинилася там через потребу в якійсь незначній операції. (Я не впізнав її обличчя — мав розлад із сприйняттям, але впізнав голос — як же можна його не впізнати?). Ми чимало потеревенили. Коли я прощався, вона запросила мене в гості до свого маєтку в Малібу — хотіла, щоб довкола неї оберталися молоді силачі. Жаль, що я так ніколи й не скористався цим запрошенням.

Якось моя сила стала в пригоді в неврологічній галузі. У відділенні саме займалися перевіркою зору пацієнта, якому поталанило підхопити кокцидіомікозний менінгіт і гідроцефалію водночас. Під час процедури його очі раптово закотилися і він почав непритомніти, описуючи корпусом конусоподібну фігуру. Це досить пом’якшений опис моторошної ситуації, коли через надмірний внутрішньочерепний тиск мигдалики мозочка й мозковий стовбур виштовхуються через великий потиличний отвір в основі черепа. Смерть у таких випадках може настати за кілька секунд. Миттєво оцінивши ситуацію, я зі швидкістю, подібною до рефлексу, ухопив пацієнта й перевернув його догори дриґом: мигдалини мозочка й мозковий стовбур повернулися назад у межі черепа, а я відчував, що вирвав його з самих лап смерті.

Інша пацієнтка у відділенні, сліпа і паралізована, лежала при смерті через рідкісне захворювання оптиконевромієліт, або ж хвороба Девіка.[167] Почувши, що я маю мотоцикл і живу в каньйоні Топанґа, вона висловила незвичне останнє побажання: проїхатися зі мною на мотоциклі, петляючи вгору-вниз серпантином, що в’ється через каньйон. Я приїхав до лікарні в неділю разом із трьома приятелями-атлетами, нам вдалося потай винести пацієнтку з лікарні й міцно прив’язати її позаду мене в сідлі. Неспішно ведучи байк, я влаштував їй подорож Топанґою, як вона й хотіла. Коли ми повернулися, здійнявся скандал — я думав, що мене одразу звільнять. Проте і колеги, і пацієнтка були на моєму боці, мені висунули суворе попередження, але вирішили залишити на посаді. Я був для неврологічної кафедри чимось на кшталт тягаря, проте водночас і предметом гордості — єдиний із резидентів мав надруковані статті. Гадаю, саме це у кількох випадках і врятувало мене.

Часом я міркую над тим, чому так нещадно примушував себе до занять важкою атлетикою. Гадаю, мотиви мав досить банальні — я не був 45-кілограмовим слабаком, як на рекламах культуристів, але був сором’язливим, боязким, невпевненим у собі та надто м’яким. Завдяки важкій атлетиці я став сильним, дуже сильним, проте виявив, що це жодним чином не позначилося на моєму характері — він лишився точнісінько таким, як і раніше. Як і за будь-який надмір, за цей спорт довелося платити. Я настільки накачав присіданнями квадрицепси, що вони стали більш схильними до пошкоджень, і, вочевидь, не без цього впливу, я порвав одне з сухожиль чотириголового стегнового м’язу в 1974 році, а інше — у 1984-му. Коли під час другої травми я лежав у лікарні з довгою шиною на нозі, мене навідав Дейв Шеппард, могутній Дейв, якого я знав іще за часів, коли жив на Масл-біч. Він, накульгуючи, повільно зайшов до палати. Вочевидь, кожен крок давався йому нелегко — чоловік страждав на тяжкий артрит в обох стегнах і очікував на повну заміну суглобів. Атлетика напівзруйнувала наші тіла. Ми з ним подивилися один на одного, і Дейв сказав: «Які ж ми були дурні…». Я ствердно кивнув.

Він сподобався мені, щойно я побачив, як він працює у Центральному осередку молодіжної християнської організації у Сан-Франциско. Це було на початку 1961 року. Мені припало до душі його ім’я: Мел, що з грецької означає «мед» чи «солодощі». Коли він назвав його, у мене в думках зринув потік асоціацій: «медовий», «медоносний», «медоточивий», «медяник»…

— Гарне ім’я — Мел, — зауважив я. — А я — Олівер.

Він мав міцну атлетичну статуру з могутніми плечима й стегнами та бездоганно гладеньку молочно-білу шкіру. Мел розповів, що йому всього дев’ятнадцять, служить у військово-морських силах, а його судно — американський «Нортон-Саунд» — дислокується в Сан-Франциско, тож за можливості він тренується в асоціації. Я тоді також багато тренувався, очікуючи, що можу побити рекорд із присіду, тож наші розклади тренувань іноді збігалися.

Після тренування та душу я мотоциклом підвозив Мела на корабель. Він мав теплу коричневу куртку з оленячої шкіри (за його словами, він сам підстрелив цього оленя у рідній Міннесоті), а я давав йому запасний мотошолом, що завжди возив із собою. Я гадав, що ми добре виглядаємо разом, і коли він сидів позаду мене у сідлі, міцно обхопивши руками талію, я відчував, як тілом розливається лоскотливе збудження. Мел казав, що вперше катався на мотоциклі.

Ми добре проводили разом час упродовж року — того ж року, коли я проходив інтернатуру в Маунт-Зіоні. Ми разом їздили на мотоциклетні прогулянки, ночували в наметах просто неба, плавали у ставках і озерах, а іноді боролися один з одним. Тоді мене, а можливо, і його також, сповнювало чуттєве тремтіння. Було щось еротичне в цьому настирливому протистоянні наших тіл, попри відсутність явного сексуального складника. Сторонньому спостерігачеві і на думку б не спало, що перед ними щось більше, ніж просто боротьба двох молодих чоловіків. Ми обидва пишалися своїми животами з кубиками й качали прес по сто чи більше разів за один підхід. Мел сідав на мене верхи й жартома вдаряв у живіт із кожним підйомом, а потім ми мінялися місцями.

Я вважав це сексуально збуджувальним, гадаю, він також. Мел завжди пропонував: «Поборімося», «Покачаймо прес», хоча це й не було цілеспрямованим статевим актом. Ми могли боротися чи качати прес і водночас отримувати від цього задоволення. Далі справа не заходила.

Я відчував Мелову слабкість, недостатню усвідомленість, прихований страх статевого контакту з іншим чоловіком. Проте наважувався думати, що особливі почуття, які він до мене мав, можуть подолати ці страхи. Я розумів, що маю просуватися дуже обережно.

Наш пасторальний і певною мірою цнотливий медовий місяць, упродовж якого ми насолоджувалися теперішнім і мало зважали на майбутнє, тривав рік, але наближалося літо 1962-го, і ми змушені були будувати плани.

Мелова служба у військово-морських силах добігала кінця — він пішов служити одразу після школи, — тож тепер сподівався вступити до університету. Я мав переїжджати до Лос-Анджелеса для подальшого навчання у резидентурі Каліфорнійського університету, тому ми вирішили разом винайняти квартиру у Венісі, Каліфорнія, — поближче до Веніс-біч і спортивної зали на Масл-біч, де можна було б продовжувати тренування. Я допомагав Мелові із заповненням анкет і заяв на вступ до коледжу Санта-Моніки і придбав йому потриманий BMW — копію моєї машини. Він не любив приймати від мене подарунки чи гроші і знайшов собі роботу на килимовій фабриці недалеко від нашої оселі.

Квартирка була невелика, з маленькою кімнатою і кухнею. Ми з Мелом мали окремі ліжка, а решту помешкання було завалено книгами, численними щоденниками та статтями, які я писав роками. Натомість Мелових пожитків було зовсім небагато.

Ми приємно проводили час уранці: із задоволенням пили каву та снідали, а тоді кожен йшов собі на роботу — Мел на килимову фабрику, а я — до університету. Після роботи йшли до тренажерної зали, а опісля — до кафе «Сідс», розташованого на узбережжі, де полюбляли збиратися важкоатлети. Щотижня ходили в кіно, а кілька разів на тиждень Мел вирушав у самостійну мотоциклетну поїздку.

Вечори бували досить напружені: мені було важко зосередитися, оскільки я занадто гостро відчував Мелову фізичну присутність, не говорячи вже про його чоловічий, плотський аромат, який я так любив. Мелові подобався масаж, і він часто лягав на ліжко долілиць, просячи мене помасажувати його оголену спину. Одягнувши тренувальні шорти, я сідав на нього, мастив спину кістковою олією, яку ми використовували для збереження м’якості нашого мотоциклетного екіпірування, і повільно масажував його струнку, могутню, м’язисту спину. Розслабляючись, віддаючись моїм рукам, він отримував від цього задоволення, як і я — власне, я був на межі оргазму. На межі — це ще нічого, можна було зробити вигляд, що нічого особливого не відбувається. Проте одного разу я не зміг стриматися і сперма заюшила всю його спину. Я відчув, як Мел раптово напружився, а тоді мовчки підвівся і пішов у душ.

За весь вечір він не зронив жодного слова: очевидно, я зайшов надто далеко. (Зненацька я згадав про материні слова, а також мені на думку спало те, що МЕЛ — це її ініціали — Мюріель Еслі Ландау).

Наступного ранку Мел коротко кинув: «Я маю з’їхати, знайти власне житло». Я нічого не відповів, але мало не заплакав. Він розповів мені, що кілька тижнів тому під час однієї зі своїх мотоциклетних поїздок зустрів молоду жінку (хоча насправді не таку вже й молоду — вона мала двійко дітей-підлітків), і вона запросила його лишитися у неї. Мел тоді відкинув цю пропозицію заради дружби, проте тепер відчував, що має залишити мене. Однак він сподівався, що ми зможемо лишитися «добрими друзями».

Я з нею не зустрічався, та вважав, що вона забрала у мене Мела. Згадуючи про Річарда десятьма роками раніше, я мучив себе питанням, чи такою була моя доля — закохуватись у «нормальних» чоловіків.

Почувався страшенно самотнім і покинутим, коли Мел виїхав із нашої квартири, і саме у цей переломний момент мене потягнуло до наркотиків як до певного способу надолуження. Я винайняв будиночок у каньйоні Топанґа, який був дуже усамітненим, адже розташовувався на вершині немощеної стежки, і постановив собі більше ніколи ні з ким не жити.[168]

Фактично ми з Мелом і далі підтримували зв’язок ще років із п’ятнадцять, хоча під поверхнею завжди вирували тривожні підводні течії. Переважно це, вочевидь, стосувалося Мела, адже він не міг почуватися повністю вільно у питанні власної сексуальності і бажав фізичного контакту зі мною, тоді як я, оскільки визначився із сексуальною орієнтацією, відкинув усі свої ілюзії та надії щодо нього.

Остання наша зустріч виявилася не менш двозначною. У 1978 році я відвідував Сан-Франциско, куди також приїхав і Мел з Орегону. Він перебував у нетиповому для нього збудженому стані й наполягав на тому, щоб ми разом пішли до лазні. Я ніколи не був у таких закладах — лазні для гомосексуалів у Сан-Франциско мене не приваблювали. Коли ми роздяглися, я помітив, що Мелова шкіра, раніше така бездоганно молочно-біла, тепер укрита коричнюватими плямами кольору кави з молоком. «Так, це нейрофіброматоз, — сказав він. Брат також на нього хворів. Я гадав, ти маєш це побачити». Я обійняв Мела й заплакав. Згадав про Річарда Селіга, який свого часу показав мені лімфосаркому — невже усі чоловіки, яких я кохаю, приречені страждати від страшних хвороб? Полишивши лазню, ми попрощалися і радше офіційно потиснули один одному руки. Після того не зустрічалися й не писали один одному.

Під час нашого «медового місяця» я мріяв, що ми проведемо разом усе життя, навіть щасливо доживемо до старості — тоді мені було двадцять вісім. Зараз мені вісімдесят, і я намагаюся відтворити яку-не-яку автобіографію. Я ловлю себе на думці про Мела, про нас обох, про ті давні, ліричні, невинні часи, міркую, що могло з ним трапитися, чи він ще живий (нейрофіброматоз, або хвороба Реклінгхаузена — звір непередбачуваний). Цікаво, чи прочитає він те, що я зараз пишу, і чи хоч із трохи більшим теплом згадає, якими ми були — запальними, молодими і дуже збентеженими.

Якщо після тактовної відмови Річарда Селіґа («Я не такий, але ціную твоє ставлення і теж люблю тебе — по-своєму») я не почувався зневаженим чи нещасним, то фактично гидливе відторгнення Мела дуже глибоко мене вразило, позбавляючи, як я гадав, усякої надії на життя, сповнене справжньої любові, пригнічуючи, змушуючи замикатись у собі й шукати розради у наркотичних фантазіях і насолодах.

Упродовж двох років перебування у Сан-Франциско я втягнувся у таку собі невинну дволикість — змінював білий халат інтерна на шкіру звіра й пускався у подорож на байку, але тепер я занурювався у дволикість іще темнішу, ще небезпечнішу. З понеділка по п’ятницю я повністю присвячував себе пацієнтам в університетській лікарні, та на вихідних не сідав за байк, а вирушав у віртуальну подорож — наркотичну — з коноплею, насінням пурпурового в’юнку чи ЛСД. Ці мандри я втаємничував, нікому про них не розповідав, не згадував жодній душі.

Якось один приятель запропонував мені «особливу» сигарету, однак що у ній такого особливого, він не сказав. Я нервово зробив затяжку, тоді ще одну, і ще, а потім жадібно докурив усю. Жадібно, бо вона викликала те, на що ніколи не була здатна конопля — розкішне, майже до оргазму, відчуття шаленої глибини й наповненості. Я запитав, що було у тій сигареті, і приятель сказав, що вона містить амфетамін.

Я не знаю, наскільки схильність до залежностей пов’язана чи зумовлена обставинами або ж душевним станом. Усе, що я знаю — це те, що після тієї насиченої амфетаміном сигарети я потрапив на гачок і перебував на ньому упродовж наступних чотирьох років. У стані цієї рабської залежності було неможливо спати, не хотілося їсти, усе оберталося довкола того, як додатково збудити мозкові центри задоволення.

Під час боротьби з амфетаміновою залежністю (а я швидко перейшов від швидко всотуваної марихуани до метамфетаміну, що вживають перорально чи внутрішньовенно) я прочитав про досліди Джеймса Олда над пацюками. Їм у мозкові центри винагороди (прилеглі ядра й інші глибокі підкіркові структури) вживлювали електроди, і вони могли стимулювати ці центри натисканням важеля. Вони смикали важіль безупинно, аж поки не помирали від виснаження. Накачавшись амфетаміном, я почувався безпорадно заведеним, немов один із Олдових пацюків. Я вживав усе більші й більші дози, змушуючи серце несамовито калатати, а кров’яний тиск — підскакувати до майже летального рівня. Цей стан характеризувався ненаситністю — наркотику ніколи не було достатньо. Екстаз від амфетаміну був беззмістовним і абсолютно самодостатнім — нікого й нічого я не потребував для «завершення» насолоди — вона була цілковитою, всеосяжною, але зовсім пустою. Усі інші спонуки, цілі, інтереси, бажання розчинялися в екстатичній порожнечі.

Я тоді мало задумувався над тим, як це впливає на моє тіло і, очевидно, на мій мозок. Я знав деяких людей на Масл-біч та Веніс-біч, які померли від передозування амфетаміном, тож мені пощастило, що я не дістав серцевого нападу чи інсульту. Я і розумів, і не розумів, що ходжу по краю прірви.

У понеділок вранці я незмінно повертався до роботи у розбалансованому, майже нарколептичному стані, але, гадаю, ніхто не усвідомлював, що на вихідних я перебував десь у міжзоряному просторі, був здрібнений до розмірів нашпигованого електродами пацюка. Коли мене запитували, що я робив на вихідних, відповідав, що був «далеко», проте ніхто, вочевидь, навіть не здогадувався, наскільки «далеко» і у якому сенсі.

Наразі у неврологічних часописах вийшли друком кілька моїх статей, та я сподівався на дещо більше — виставку на щорічній конференції Американської неврологічної академії (АНА), що мала невдовзі відбутися.

Із допомогою неперевершеного факультетського фотографа і мого друга Тома Долана, який поділяв моє захоплення біологією океану та безхребетними, я від зйомки західних пейзажів перейшов до фіксування невидимих для ока об’єктів невропатології. Ми невтомно працювали над створенням якомога кращих знімків, що ілюструють непомітну для неозброєного ока появу роздутих до величезних розмірів аксонів, характерних для хвороби Галлервордена-Шпатца, дефіцит вітаміну Е у щурів чи інтоксикацію від імінодіпропіонітрилу у мишей. Ми перетворили їх на великі діапозитиви на кольоровій плівці «Кодахром» і змайстрували спеціальний освітлюваний негатоскоп для просвічування їх зсередини, а також доповнювали знімки підписами. У нас пішло кілька місяців на те, щоб зібрати це воєдино, спакувати, а потім змонтувати для демонстрації на конференції АНА, що мала відбутися у Клівленді навесні 1965 року. Наш показ увінчався величезним успіхом, як, власне, я і сподівався. Я зловив себе на тому, що, попри свою звичну сором’язливість і стриманість, тягнув людей до цих слайдів, без угаву теревенячи про те, якими захопливими й цікавими є ці три різновиди аксональної дистрофії, такі різні з точки зору клініки й розташування, проте такі подібні на рівні аксонів і клітин.

Ця виставка була для мене можливістю заявити про себе, сказати американському неврологічному товариству: «Ось він, погляньте, на що я спроможний», — так само, як чотири роки тому завдяки рекорду з присідань у Каліфорнії я заявив про себе атлетичному товариству на Масл-біч.

Я побоювався, що після завершення резидентури у червні 1965 року залишуся без роботи. Проте після виставки ілюстрацій аксональної дистрофії пропозиції працевлаштування посипалися з усіх Штатів, серед них були дві особливо цінні — від Ковена й Олмстеда з Колумбійського університету, а також від Роберта Террі, знаного невропатолога з Медичного коледжу Альберта Ейнштейна. Мене вразила як новаторська робота Террі, коли він у 1964 році прийшов до Каліфорнійського університету, так і останні застосування ним знахідок електронної мікроскопії у дослідженнях хвороби Альцгеймера. Тоді мене найбільше цікавили дегенеративні захворювання нервової системи, що розвивались як у молодому віці, наприклад хвороба Галлервордена-Шпатца, так і в літньому — на кшталт хвороби Альцгеймера.

Певно, я міг лишитися в університеті, жити у будиночку в каньйоні Топанґа, але все ж відчував, що мушу просуватися далі, а саме — вирушити до Нью-Йорка. Я усвідомлював, що життя у Каліфорнії пропонувало забагато спокус і насолод, розумів, що потрапляю в залежність від цього сумнівного легковажного життя, не кажучи вже про іншу залежність — наркотичну, що дедалі більше посилювалася. Відчував, що мушу поїхати кудись, де зможу загартуватись і спробувати справжнє життя, де зможу присвятити себе роботі й, можливо, розкрити чи створити своє справжнє «я», виокремити власний голос. Попри зацікавлення аксональною дистрофією, на якій спеціалізувалися Ковен і Олмстед, я хотів займатися чимось іншим, тісно поєднати невропатологічні та нейрохімічні дослідження. Новий коледж Ейнштейна пропонував спеціальні міждисциплінарні стипендії в галузі невропатології та нейрохімії (ці дві дисципліни були поєднані завдяки генію Солу Корі), тож я пристав на цю пропозицію.[169]

Упродовж трьох років у Каліфорнійському університеті я працював на повну силу, без жодної відпустки. Я раз у раз ходив до шефа, грізного (хоча й люб’язного) Августа Роза з проханням надати мені кілька вихідних, та він непохитно відповідав: «Для тебе, Сакс, що не день — то відпочинок». Після цього я злякано йшов геть, відмовившись від цієї ідеї.

Але я не полишав своїх поїздок на мотоциклі на вихідних, часто відвідував Долину смерті, іноді — Анза-Борреґо.[170] Мені подобалися пустелі. Зрідка навідувався до Баха-Каліфорнії,[171] проймаючись відчуттям цілковито іншої культури, хоча дорога за межами Енсенади[172] була дуже вибоїста. До завершення резидентури в Каліфорнійському університеті й переїзду до Нью-Йорка я намотав понад 160 тисяч кілометрів на мотоциклі. До 1965 року транспортний потік на дорогах ставав усе щільнішим, особливо на Сході, тож мені більше не вдавалося насолодитися їздою, життям на колесах так само вільно й весело, як під час перебування в Каліфорнії.

Я часом розмірковую над тим, чому прожив понад п’ятдесят років у Нью-Йорку, якщо мене так зачаровував Захід, а особливо Південний Захід. Тепер багато що мене поєднує з Нью-Йорком — пацієнти, студенти, друзі, психоаналітик, — та я завжди відчував, що це місто не зачіпає мене так, як Каліфорнія. Гадаю, це туга не лише і не стільки за самим місцем перебування, скільки за молодістю, особливим часом, відчуттям закоханості, можливістю сказати: «Переді мною — майбутнє».