Стрімголов. Історія одного життя

Полишаючи гніздо

Коли ще малим читав романи Фенімора Купера й дивився ковбойські фільми, у мене сформувалося романтичне уявлення про Штати та Канаду. Суворі пустирі американського Заходу, змальовані у книгах Джона М’юра[68] і зображені на знімках Анселя Адамса,[69] здавалося, обіцяють щирість, свободу та легкість, якої бракувало Англії, що не могла отямитися після війни.

Як студент-медик я отримав відстрочення від служби, проте одразу після завершення стажувань належало з’явитися для її проходження. Мені не надто припала до душі ідея служити у війську (хоча мій брат Маркус і вподобав її, а завдяки знанню арабської отримав призначення до Тунісу, Киренаїки[70] та Північної Африки). Я підписався на привабливу альтернативу — трирічну лікарську службу в колоніальній адміністрації, обравши для її проходження Нову Ґвінею. Але діяльність самої адміністрації згасала, і її медична служба припинила своє існування ще до того, як я завершив навчання у медичному університеті. Обов’язкова військова служба там мала завершитись усього за кілька місяців після мого зарахування на неї у серпні.

Відчуття того, що заманливого екзотичного призначення у колоніальній адміністрації тепер годі сподіватися, і той факт, що я міг би бути одним із останніх призовників, розлютили мене і стали додатковою причиною шукати можливості виїзду за кордон. Утім я відчував, що маю певний моральний обов’язок відслужити. Після прибуття до Канади ці суперечливі думки спонукали мене вступити до Королівських військово-повітряних сил країни добровольцем. (Я був заворожений рядком із поезії Одена[71] про пілотів «сміх у шкірі».) Службу в Канаді, державі Співдружності, могли б зарахувати замість відповідної служби в Англії, а це було важливо на випадок, якщо я надумаю повернутися.

Були й інші причини втекти з Англії, як, наприклад, у мого брата Маркуса, який за десять років до цього виїхав до Австралії. У 1950-ті роки висококваліфіковані фахівці, як чоловіки, так і жінки, масово полишали Англію (так званий відтік мізків), адже вона була переповнена університетами та спеціальностями, і (я це зауважив під час свого неврологічного стажування у Лондоні) талановиті й досвідчені спеціалісти могли роками нидіти на низьких посадах, так і не маючи змоги насолодитися самостійністю чи відповідальністю. Я гадав, що в Америці, медична система якої є значно ґрунтовнішою і гнучкішою за англійську, знайдеться місце для мене. Крім того, мною рухало те ж відчуття, що й Маркусом: у Лондоні надто багато лікарів Саксів — мої батько з матір’ю, старший брат Девід, дядько і троє двоюрідних братів — і всі конкурують за простір у переповненому медичному світі Лондона.

Дев’ятого липня, у свій двадцять сьомий день народження, я прилетів до Монреаля. Там пробув кілька днів — провів час із родичами, відвідав Монреальський неврологічний інститут і налагодив контакт із військово-повітряними силами. Я хотів стати пілотом, проте після кількох тестів і співбесід мені відповіли, що беручи до уваги мій досвід роботи у царині фізіології, мені краще займатися дослідницькою діяльністю. Один із високопоставлених офіцерів, доктор Тейлор, провів зі мною тривалу співбесіду та запропонував провести з ним випробний тиждень. Наприкінці цього терміну, відчуваючи мою непевність, він сказав: «Очевидно, що ви талановитий, і ми б залюбки вас узяли, та я не певен щодо вашої мотивації. Чому б вам не податися у подорож на три місяці, обміркувати все? Якщо потім ви все-таки захочете долучитися, то зв’яжіться зі мною».

Такий поворот долі я сприйняв із полегшенням; мене раптово охопило відчуття свободи й безтурботності, і тоді вирішив узяти по максимуму від цього тримісячного «звільнення».

Я вирушив у подорож Канадою, впродовж якої вів щоденник. Батькам надсилав лише короткі повідомлення, не маючи змоги писати розгорнутіше аж до прибуття на острів Ванкувер. Уже там написав їм величезного листа, докладно розповідаючи про свою мандрівку.

Намагаючись змалювати своїм батькам, який вигляд має Калґарі,[72] Дикий Захід, я дозволив розгулятися уяві — сумніваюся, що насправді це місто було аж настільки екзотичним:

У Калґарі щойно завершився щорічний «стампід»,[73] і тепер на вулицях повно ковбоїв у джинсах і штанях із оленячої шкіри — вони цілими днями сидять, натягнувши капелюхи аж на обличчя. Крім того, населення Калґарі налічує 300 тисяч жителів. Це місто швидко росте. Виявлення покладів нафти спричинило наплив до нього старателів, вкладників, інженерів. Нафтопереробні заводи й підприємства, контори й хмарочоси приголомшливо вплинули на життя Старого Заходу. Там є ще величезні поклади уранової руди, золота та срібла, а також неблагородних металів. У тавернах раз у раз можна помітити, як передають з рук у руки маленькі пакуночки з золотим пилом, а також натрапити на людей із чистого золота, прихованого за засмаглими обличчями й брудним спецодягом.

Потому я продовжив оповідку про мандрівні радощі:

Я подався Канадською тихоокеанською залізницею до Банффа,[74] під час подорожі захоплено сновигаючи поїздом і роззираючись навсібіч — куполоподібний скляний дах давав змогу цілком насолодитися мальовничими краєвидами. Проминувши безмежні простори степів, ми вкотилися на вкриті низенькою хвойною рослинністю передгір’я Скелястих гір, потроху підіймаючись угору. Чимдалі повітря поволі холонуло, а огляд місцевості ставав усе більш прямовисним. Купини виростали у пагорби, а пагорби перетворювалися на гори, усе вищі та шпичастіші відповідно до нашого просування. Ми тихо пірнули в долину, а гори у сніжних шапках величаво височіли над нами. Повітря настільки чисте, що гірські вершини було видно за сотні кілометрів, а гори, здавалося, здіймалися просто над нашими головами.

Від Банффа я заглибився прямо у серце канадських Скелястих гір. Там я вів надзвичайно докладний щоденник, що пізніше допрацював для нарису з назвою «Канада: перепочинок» (1960).

Канада: перепочинок (1960)

Оце так прорив! Я подолав понад 4,5 тисячі кілометрів менш ніж за два тижні. Тепер мене огортає тиша — такої тиші я не чув ніколи в житті. Невдовзі подамся далі і, можливо, ніколи не спинюся.

Я лежу на високогірному лузі, на висоті близько 2,5 тисячі метрів над рівнем моря. Учора разом із трьома дівчатами-ботаніками з Калґарі, худорлявими та статними, мов амазонки, блукав біля нашого будиночка і дізнався від них чимало назв квітів.

Гірський луг заріс дріадами, що саме плодоносили, нагадуючи великі голівки кульбаб, сяючи й погойдуючись під променями ранкового сонця. Індійська кастіллея — від світло-кремового до червоногарячого. Соландра, купальниця, валеріана й ломикамінь; митник скручений і блошниця дизентерійна (два найкращі різновиди, попри їхню назву); арктична малина й суниці, що зрідка плодоносять; у серцевину трилистих суниць падали миготливі краплі роси, завмираючи всередині. Серцелиста арніка, цибулинна каліпсо, перстач, орлики. Жовті лілії та вероніка альпійська. Деякі скелі укриває блискучий лишайник, що з віддалі виблискує, немов величезні скупчення коштовного каміння; інші ж заросли китицями м’ясистої заячої капусти, що смаковито чавиться від натискання пальцем.

Ми піднялися значно вище найвищих дерев. Тут чимало чагарів — вербова лоза та яловець, чорниця та бізонова ягода, — але над верхньою межею поширення лісу ростуть лише модрини з незаймано блідими стовбурами й пухнастою хвоєю.

У цій місцевості водяться ховрахи, пискухи, білки й бурундуки, часом у скелястому затінку можна натрапити на бабака. Характерні для цих країв також сороки, вівчарики, кропивники й дрозди. Чимало чорних і бурих ведмедів, проте гризлі трапляються зрідка. На низинних пасовищах — лосі й олені вапіті. Якось сонце затулила тінь від величезного крила, і я одразу зрозумів, що це орел, житель Скелястих гір.

Вище й вище — життя завмирає, усе покривається сірим серпанком, аж поки мохи й лишайники знову не стають владарями світобудови.

Учора я долучився до професора, його родини та друга, старого Маршала, якого він кличе «брат». Вони й схожі, немов брати, хоча насправді є лише друзями та колегами. Я поїхав із ними на величезне плоскогір’я, що височіло аж над густими купчастими хмарами.

— Людина тут нічого не змінила! — вигукнув професор. — Лише розширила стежки для випасання кіз.

Це почуття не можна описати ані тепер, ані будь-коли раніше. Воно виникає з усвідомлення того, що ти перебуваєш вдалині від усього людства, один на півтори тисячі квадратних кілометрів. Ми їхали мовчки, адже слова були б безглуздими. Здавалося, ми перебуваємо на вершині цілого світу. Невдовзі ми почали спускатися, наші коні обережно ступали по підліску. Зрештою вийшли до вервечки студених озер із чудернацькими назвами — Сфінкс, Скарабей і Єгипет. Нехтуючи застереженнями, я стягнув свій мокрий від поту одяг і, занурившись у прозору воду Єгипту, поплив на спині. З одного боку підносилися гори Фараона, на чиїх старовинних обличчях викарбувані величезні ієрогліфи, але інші вершини були безіменними — імовірно, такими вони й лишаться.

На зворотному шляху ми проїжджали повз чималу льодовикову улоговину, повну гладеньких морен.[75]

— Ви лишень подумайте! — сказав професор. — Ця надзвичайна западина на дев’яносто метрів углиб була заповнена кригою. А коли ми та наші діти відійдемо в небуття, у цьому дрібноземі проросте насіння, і над цими валунами розгойдуватиметься молодий ліс.

Перед вами — одна зі сцен геологічної драми, минуле й майбутнє якої незримо присутнє в осяжній нами сучасності, і це в межах одного людського покоління і людської пам’яті.

Я ковзнув поглядом по професору: тендітна постать на тлі трьохсоткілограмової стіни з каменю та криги, незугарна у цьому зношеному капелюсі та штанях, утім сповнена гідності та владності. Навіть могутність льодовиків і стрімких потоків була нічим у порівнянні з могутністю цієї гордої комашини, що досліджувала й розуміла їх.

Професор був чудовим супутником. Він ділився зі мною строго практичними знаннями про те, як розпізнавати льодовикові цирки й різновиди морен; розгадувати сліди ведмедя і лося, а також руйнівних дій дикобразів; ретельно досліджувати місцевість на предмет неміцного болотистого ґрунту; запам’ятовувати наземні орієнтири так, щоб ніколи не загубитися; зауважувати зловісні лінзоподібні хмари — передвісники раптових бур. Сфер, яких сягала його обізнаність, було надзвичайно багато. Створювалося враження, що він знав усе на світі. Він міг обговорювати право, соціологію та економіку, політику, бізнес, рекламу, медицину, психологію, математику.

Мені ще не доводилося зустрічати людину, яка була б так глибоко обізнана у всіх аспектах свого оточення — фізичному, суспільному, людському. Він був обдарований іронічною проникливістю розуму, усвідомлював власні спонуки, що зрівноважували все, що він казав, і надавали його словам особистісності.

Я зустрівся з професором минулого вечора й довірив йому історію про те, як полишив сім’ю і країну, а також про свої сумніви щодо того, чи зоставатися мені в медицині.

— Професія, обрана мною! — вигукнув я у розпачі. — Її ж обрали за мене інші. Тепер я хочу лише одного — блукати й писати. Гадаю, мені варто з рік попрацювати дроворубом.

— Забудь про це, — коротко кинув професор. — Так ти лише змарнуєш час. Поїдь і поцікався медичними коледжами, університетами у Штатах. Штати — для тебе. Ніхто не збирається тебе зневажати. Проявиш себе добре — просуватимешся угору. Будеш торохтієм — вони швидко це зрозуміють.

— Якщо маєш час, подорожуй просто зараз, за будь-яку ціну. Та роби це правильно, так, як роблю це я. Я завжди читаю та розмірковую про історію і географію місця, куди мандрую. Крізь цю призму я і бачу місцевих жителів, вписаних у суспільну будову часу й простору. Для прикладу, візьмімо ці степи: подорож до них буде для тебе лише марнуванням часу, якщо ти не ознайомлений зі сказаннями про фермерів-поселенців, із впливом закону й релігії у різні часи, з економічними негараздами, труднощами у спілкуванні й наслідками послідовного відкриття родовищ корисних копалин.

— Забудь про лісозаготівлю. Вирушай до Каліфорнії. Подивися на секвойї. Відвідай Йосеміті.[76] Зверни увагу на Паломар[77] — це надзвичайний досвід для розумної людини. Якось я спілкувався з Габблом[78] і виявив, що він чимало знає про юриспруденцію. Ти знав, що він був правником, перш ніж звернути до зірок? Поїдь і до Сан-Франциско! Це одне з дванадцяти найцікавіших міст на планеті. Каліфорнія — місто надзвичайних контрастів: граничні розкоші там сусідять із найжахливішими злиднями. Проте будь-що здатне зацікавити й принадити.

Я об’їздив усю Америку понад сотню разів. Я бачив її повністю. Якщо ти скажеш мені, чого ти хочеш, я скажу тобі, куди поїхати. Отже, що скажеш?

— У мене закінчилися гроші!

— Я позичу тобі скільки треба, можеш віддати, коли захочеш.

На той момент ми були знайомі якусь годину.

Професор із Маршалом полюбляють Скелясті гори й уже упродовж двадцяти років щоліта приїжджають туди. Дорогою з озера Єгипет ми звернули зі стежки й заглибилися у ліс. Зрештою під’їхали до низенької темної хижки, що наполовину вгрузла у землю. Професор прочитав коротку роз’яснювальну лекцію: «Це хатина Біла Пейто.[79] Окрім нас, лише троє людей у всьому світі знають, де вона розташована. Офіційно вона значиться у списку зруйнованих пожежами. Пейто був бурлакою та відлюдником, непересічним мисливцем і спостерігачем за живою природою, батьком чималої кількості байстрюків. На його честь названі озеро й гора. У 1926 році його спіткала якась недуга, що поволі прогресувала. Зрештою він уже не міг жити сам. Пейто полишив це місце й спустився до Банффа; легендарний самітник, про якого всі чули, проте ніхто не бачив. Невдовзі він там і помер».

Я наблизився до потемнілої, місцями ураженої гнилизною хатини. На похилених дверях розгледів ледь помітно видряпане: «Повернуся за годину». Всередині було кухонне начиння та древні консерви, зразки деяких мінералів (Пейто стояв на чолі талькової копальні), уривки з його щоденника й «Ілюстровані лондонські новини»[80] від 1890-го до 1926 року. Фрагментарний зріз людського життя, зроблений під впливом обставин. Я згадав про «Марію Селесту».[81] Звечоріло. Я цілий день пролежав на цьому просторому лузі, жуючи травинку, споглядаючи гори й небо. Я багато про що думав і майже заповнив свій записник.

Удома літніми вечорами призахідне сонце освічує мальви й падає на крикетні бити, устромлені в землю на галявині позаду будинку. Сьогодні п’ятниця, а отже, мама запалить свічки перед шабатом[82] і, склавши руки пригорщею навколо полум’я, прошепоче молитву, слів якої я ніколи не знав. А батько одягне кіпу,[83] і піднісши келих вина, прославлятиме Господа за Його милість.

Подув легенький вітер, нарешті порушуючи цілоденну тишу й сповнюючи траву та квіти нетерплячим трепетом. Час вставати і їхати звідси, знову пускаючись у подорож. Хіба я не обіцяв собі, що невдовзі буду в Каліфорнії?

Уже маючи досвід подорожей літаком і поїздом, я вирішив доповнити свої мандри Заходом — скористатися автостопом. Майже одразу після цього мене мобілізували на боротьбу з пожежею. Своїм батькам я писав так:

У Британській Колумбії понад місяць не було дощів. Як наслідок, повсюдно лютують лісові пожежі (можливо, ви про них читали). У випадку такого надзвичайного стану лісовий комітет може призвати будь-кого з тих, кого вони визнають придатним для цієї роботи. Я був дуже радий отримати подібний досвід, провівши у лісі увесь день разом з іншими спантеличеними мобілізованими, тягаючи туди-сюди пожежні рукави й намагаючись бути корисним. Я був потрібен для гасіння лише однієї пожежі, і коли нарешті ми випили по пиву над закіптюженою занепалою руїною, то відчув сплеск справжньої братньої гордості від того, що ми здолали стихію.

У цю пору року Британська Колумбія виглядає немов зачарована. Небо низько нависає над землею і навіть у полудень має ліловий відтінок від численних пожеж, а нерухоме повітря сповнене жаром, що одурманює. Таке враження, що люди постійно втомлені: вони пересуваються, заледве переставляючи ноги, немовби у сповільненій кінозйомці. А відчуття небезпеки постійно тяжіє над ними. В усіх церквах моляться про дощ, і для того, щоб змусити його піти, проводяться бозна-які дивні обряди. Щоночі то тут, то там вдаряє блискавка, і усе більше акрів цінного лісу спалахує, немов трут. Або часом трапляється якесь миттєве загоряння без явного джерела, що поширюється приреченою ділянкою, немов первинно-множинний рак.

Не бажаючи, щоб мене ще раз залучили до боротьби з пожежею (один день у такій ролі мені сподобався, але цього цілком вистачило), я сів на автобус компанії «Ґрейхоунд», щоб подолати ще трохи менше тисячі кілометрів, що лишалися до Ванкувера.

Звідти я човном дістався до острова Ванкувер і затишно влаштувався у пансіоні на Квалікум-біч (мені сподобалася назва, адже вона нагадала про Тудіхума, біохіміка ХІХ століття, і колхікум, осінній пізньоцвіт). Там я дозволив собі кілька днів відпочити від подорожей і написав батькам листа на вісім сотень слів, завершивши його описом останніх подій:

Тихий океан теплий (близько 24 ºС), після крижаних озер він розслабляє. Сьогодні я рибалив із тутешнім офтальмологом. Його звати Норт, він був у Марісі[84] та Націоналі, а тепер практикує у Вікторії.[85] Острів Ванкувер він називає «якимось чином загубленим шматочком небес». Думаю, певною мірою він має рацію. Там є ліси, гори, ріки, озера, океан… До речі, я спіймав шість лососів — один із них саме тягнеться на волосіні — вони клюють і клюють. Свіжі сріблясті красені, що ними я завтра снідатиму.

«За кілька днів спускатимуся до Каліфорнії, — додав я. — Можливо, автобусом «Ґрейхоунд», оскільки я дійшов висновку, що вони зовсім не жалують тих, хто подорожує автостопом і часом стріляють по них без попередження».

Я прибув до Сан-Франциско у суботу ввечері, й мене одразу ж запросили на вечерю друзі, яких я знав ще з Лондона. Наступного ранку вони забрали мене, і ми рвонули до мосту «Золота брама», угору схилами гори Тамалпаїс, що поросли соснами, до М’юр Вудс,[86] де було тихо, немов у храмі. Я благоговійно затих під цими секвойями й вирішив, що хочу лишитися у Сан-Франциско з його прекрасними околицями до кінця життя.

Необхідно було чимало зробити: отримати зелену карту, знайти роботу — лікарню, де б мене влаштували працювати неофіційно й безоплатно на ті місяці, що займе отримання ґрін-кард. Я хотів забрати з Англії все, що там мав: одяг, книги, статті і (особливо) свого вірного Norton’а. Мені потрібні були найрізноманітніші документи і гроші.

Листуючись із батьками, я міг бути ліриком і поетом, та зараз мені належало бути практиком і прагматиком. Величезного листа з Квалікум-біч я завершив подякою:

Якщо я залишуся в Канаді, то матиму в міру щедру зарплатню і вільний час. Зможу заощаджувати й навіть повернути частину грошей, яких ви не шкодували для мене упродовж двадцяти семи років. А щодо того нематеріального й незліченного, що ви дали мені — я можу віддячити цілком щасливим життям із користю, тримаючи з вами зв’язок і навідуючи вас по змозі.

Лише за тиждень усе змінилося. Я вже не був у Канаді, не мріяв про її Королівські військово-повітряні сили, не думав про повернення до Англії. Я написав батькам знову — з острахом, почуттям провини, проте рішуче — повідомив їм своє рішення. Я уявляв, як вони розлютяться, як дорікатимуть мені. Чи не сталося так, що я раптово (і, певне, по-зрадницькому) знявся та обернувся спиною до них, до всіх моїх друзів і родини, до самої Англії?

Вони відповіли з великодушністю, проте не без смутку від того, що нам довелося розлучитися, віднайшовши слова, які рвуть мені серце, коли я перечитую їх п’ятдесят років по тому. Ці слова, вочевидь, належали моїй матері, адже вона нечасто говорила про свої почуття.

13 серпня, 1960

Дорогий Олівере!

Велика подяка тобі за різноманітні листи й листівки. Я прочитала їх усі, пишаючись твоєю літературною майстерністю, радіючи, що ти насолоджуєшся відпочинком, але з дрібкою смутку й жалю при згадці, що тебе не буде довше. Коли ти народився, люди навколо вітали нас із тим, що ми, на їхню думку, маємо прекрасну родину з чотирма синами! Де ж ви всі тепер? Я почуваюся самотньою й обкраденою. Наш дім населяють привиди. Коли я ходжу різними кімнатами, на мене накочує відчуття втрати.

Батько написав відповідь в іншому стилі: «Ми цілком примирилися з тим, що тепер наш будинок у Мейпсбері є досить порожнім». Та на завершення додав:

Коли я кажу, що ми змирилися, це, звісно ж, лише половина правди. Навряд чи варто нагадувати, що ми завжди дуже за тобою сумуємо. Нам не вистачає твоєї жвавої присутності, грабіжницьких атак на холодильник і комору з продуктами, гри на фортепіано, твоїх забавок, коли ти голяка займався у своїй кімнаті важкою атлетикою, твоїх раптових опівнічних спусків на Norton’і. Цілий сонм спогадів про тебе, такого сповненого сил і енергії, завжди огортатиме нас. Коли ми споглядаємо цей великий порожній будинок, наші серця повняться тугою і відчуттям глибокої втрати. Водночас ми розуміємо, що ти маєш торувати власну стежку в цьому світі, й остаточне рішення — за тобою!

Тато написав про «порожній будинок», а мама: «Де ж ви всі тепер?.. Наш дім населяють привиди».

Проте у нашому домі все ж таки була цілком зрима, матеріальна сутність — мій брат Майкл. Він у якомусь сенсі змалку був «зайвим». Щось у ньому було не таке, як в усіх: йому було важко йти на контакт, він не мав друзів, здавалося, що Майкл живе у якомусь власному світі.

Нашого старшого брата Маркуса змалечку приваблював світ, мов до шістнадцяти років він уже знав їх із півдесятка. Девід поринав у світ музики — він міг би стати професійним музикантом. Я ж занурився у науку. Втім, що то був за світ, у якому жив Майкл, ніхто з нас і гадки не мав. Він, однак, мав неабиякий розум, феноменальну пам’ять і, здавалося, що з більшою втіхою пізнавав світ із книжок, аніж із «дійсності». Мамина старша сестра, тітка Анні, яка упродовж сорока років була директором школи в Єрусалимі, вважала Майкла настільки здібним, що заповіла йому всю свою бібліотеку, попри те, що востаннє бачила його 1939 року, коли йому було всього лише одинадцять.

На початку війни нас із Майклом евакуювали разом, і ми півтора року провели у Брефілді, жахливому пансіоні Мідлендса. Директор там був справжнім садистом: його улюблена забавка — бити маленьких хлопчаків по сідницях.[87] (Саме тоді Майкл напам’ять вивчив «Ніколаса Ніклбі» й «Девіда Коперфілда», хоча й ніколи відкрито не порівнював наш пансіон із «Дотбойз»[88] чи його директора — з діккенсівською потворою містером Кріклом.)[89]

У 1941 році Майкл, якому тоді вже виповнилося тринадцять, перейшов до іншого пансіону — «Кліфтон коледж», де над ним жорстоко знущалися. У книзі «Дядько Вольфрам» я описував виникнення у Майкла першого душевного розладу:

Тітка Лен, що гостювала тоді у нас, якось перетнулася з Майклом, коли він напівголий виходив із ванної кімнати. «Погляньте на його спину! — сказала вона батькам. — Він весь у синцях і рубцях! Якщо таке відбувається з його тілом, то що ж коїться з його духом?» Батьки здивовано відповіли, що не помічали нічого незвичайного, гадали, що Майклу подобається у школі, він не має жодних проблем і все у нього «добре».

Невдовзі, у п’ятнадцятирічному віці, у Майкла стався психічний розлад. Йому видавалося, наче навколо змикається злобний магічний світ. Майкл був певен, що став, за його словами, «улюбленцем бога, який полюбляє бити батогом», потрапив під пильну увагу «садистського Провидіння». Водночас виникли марення і гра уяви про месіанство: якщо він ставав об’єктом нападів чи побоїв, то через те, що був (чи принаймні міг бути) Спасителем, тим самим, на якого ми так довго чекали. Розриваючись поміж блаженством і муками, уявою і дійсністю, відчуваючи, що він божеволіє (чи, може, вже збожеволів), Майкл більше не міг спати чи відпочивати, лише збуджено походжав будинком, тупаючи ногами, марив і кричав.

Я почав боятися за нього, боявся його самого й того жахіття, яке тепер ставало його дійсністю. Що буде з ним далі? Чи щось подібне станеться колись і зі мною? Саме тоді я спорудив у будинку власну лабораторію і зачинявся там, затуляв вуха, ховаючись від Майклового божевілля. Це зовсім не означало, що я збайдужів до нього — я щиро йому співчував, частково розуміючи, що йому доводиться переживати, але мав триматися на віддалі, будувати власний світ — світ науки, щоб мене не затягнуло у хаотичне, принадне божевілля світу, у якому жив Майкл.

Батьки були приголомшені: вони жаліли Майкла, почувалися стривоженими, нажаханими, проте найбільше зніяковілими. Вони знали, яке дати цьому визначення — «шизофренія». Але чому вона спіткала саме Майкла, та ще й у такому ранньому віці? Через страшні знущання у Кліфтоні? Через генетичні особливості? Він завжди був незвичайним: незграбний, неспокійний, вочевидь із «шизоїдними» рисами, що були властиві йому й раніше. А може, — міркування над таким варіантом давалися батькам найважче, — цей розлад став наслідком їхнього виховання, їхніх огріхів у поводженні з сином? Та що б це не було — його сутність чи їхня присутність, недоліки хімії чи недоліки виховання — медицина, безперечно, могла дати цьому раду. У шістнадцятирічному віці Майкла поклали у психіатричну лікарню для інсулінотерапії, де йому впорснули дванадцять доз інсуліну. Спричинене цим падіння рівня цукру в крові призвело до безпам’ятства. Приводили Майкла до тями глюкозними крапельницями. У 1944 році це була терапія першої лінії проти шизофренії. У разі потреби наступним етапом лікування був електрошок чи лоботомія. До винайдення транквілізаторів лишалося вісім років.

Три місяці по тому Майкла виписали з лікарні. Чи то після інсулінових ком, чи то внаслідок природного процесу припинення запальних явищ він більше не був психічно розбалансованим, проте почував глибоке потрясіння, гадав, що, ймовірно, вже ніколи не матиме нормального життя. Під час перебування у лікарні він прочитав працю «Передчасне слабоумство, або група шизофренії» Ойґена Бльойлера.[90]

Маркусу з Девідом була до вподоби школа для денних занять у Гемпстеді, розташована у декількох хвилинах ходьби від нашого будинку. Майкл також був радий продовжити навчання там. Якщо хвороба й спричинила у ньому певні зміни, то вони проявилися не одразу. Наші батьки воліли вважати їх якоюсь «медичною» проблемою, чимось таким, від чого можна повністю одужати. Однак Майкл бачив свій розлад у цілком іншому світлі: він відчував, що тепер йому відкрилися речі, про які він раніше навіть не думав, зокрема зневага прав і експлуатація трудящих у всьому світі. Він почав читати комуністичну газету «Дейлі воркер» і відвідувати книгарню з комуністичною літературою на Ред-Лайон-сквер. Жадібно поглинав твори Маркса й Енґельса, вважаючи їх пророками, якщо не месіями, нової світової ери.

Коли Майклу виповнилося сімнадцять, Маркус і Девід уже завершили навчання в медичному коледжі. Майкл не хотів бути лікарем, до того ж, він уже ситий навчанням. Він хотів працювати — чи ж не є трудівники сіллю землі? Один із батькових пацієнтів мав у Лондоні бухгалтерський бізнес. Він сказав, що із задоволенням найме Майкла на посаду молодшого бухгалтера чи на будь-яку іншу, на яку той забажає. Майкл досить чітко уявляв, що він хоче робити: він волів бути розсильним, доставляти цінні або термінові листи чи пакунки, які не можна було лишати на пошті. Він був надзвичайно скрупульозним у цьому питанні: кожне послання чи пакунок, які йому належало доставити, він вручить винятково адресату і нікому іншому. Він полюбляв прогулюватися вулицями Лондона, проводячи обідні години на лавці у парку за читанням «Дейлі воркер» — якщо погода була гарна. Якось він сказав мені, що на позір банальні послання, які він доставляє, можуть мати приховані, таємні значення, зрозумілі лише конкретному одержувачу — саме тому їх не можна вручати нікому іншому. Майкл стверджував, що хоча він і міг здаватися пересічним розсильним зі звичайними посланнями, насправді це було зовсім не так. Він більше нікому цього не розповідав: знав, що це видаватиметься дивакуватістю, а то й божевіллям. Майкл почав розглядати наших батьків, старших братів та й узагалі професію лікаря як щось, покликане знецінити, визначити як хворобу всі його помисли та дії, особливо за найменшого натяку на містицизм — адже в останньому можна знайти ознаки душевного розладу. Проте я ще був його маленьким братом, якому всього дванадцять, я ще не брався нікого «охвороблювати» і міг уважно й співчутливо слухати все, про що він розповідає, навіть не маючи змоги повністю збагнути зміст його слів.

Час від часу — це траплялося досить часто упродовж 1940-х років і на початку 1950-х, поки я ще навчався — Майкла спіткали нові сильні розлади й марення. Іноді у цих розладів існували передвісники — Майкл не говорив: «Я потребую допомоги». Він виражав цю потребу якоюсь безглуздою дією — наприклад, шпурляв на підлогу подушку чи попільничку у кабінеті психіатра (він ходив до нього від часу свого першого розладу). Це означало: «Я втрачаю над собою контроль — кладіть мене в лікарню», — саме так ми це розуміли.

А бували випадки, коли жодних симптомів не було, втім Майкл впадав у стан шаленого збудження, кричав, тупав ногами, марив — одного разу пожбурив об стіну прекрасний старий годинник дідуся, який носила мама, — у такі миті ми з батьками дуже його боялися. Окрім страху, відчували також глибоке збентеження: хіба можна було запрошувати друзів, родичів, колег, та будь-кого в оселю, де нагорі біснується та нетямиться Майкл? І що подумають їхні пацієнти? І батько, і мама приймали пацієнтів удома. Маркус і Девід також не мали великого бажання запрошувати друзів до будинку, що часом нагадував божевільню. Наше життя сповнювалися почуттям сорому, ганьби, що ускладнювало реальність Майклового стану.

Для мене було значним полегшенням проводити вихідні чи свята поза межами Лондона. Святкові дні були, крім усього, ще й відпочинком від Майкла, від його часом нестерпної присутності. І все-таки в певні миті лагідність характеру, ніжність, почуття гумору, властиві йому від природи, просвічувалися назовні. Тоді було зрозуміло, що навіть у моменти шаленства під полудою шизофренії криється справжній Майкл, розумний і добрий.

Коли 1951 року мама, дізнавшись про мою гомосексуальність, сказала, що краще б я не народився, разом зі звинуваченнями у ній промовляв біль, хоча не певен, що я тоді це розумів. То був біль матері, яка, відчуваючи, що одного сина в неї забрала шизофренія, боялася, що іншого відбере гомосексуальність — «стан здоров’я», що тоді вважали ганебним і таким, якого варто соромитися, який міг заплямувати й зіпсувати життя. Змалку я був її улюбленим сином, «великим цабе», «ягнятком», а тепер — одним із них, жорстоким тягарем, що обтяжував Майклову шизофренію.

Ситуація для Майкла, як і для мільйонів інших хворих на шизофренію, поліпшилася і водночас погіршилася близько 1953 року, коли з’явився доступ до першого транквілізатора, який в Англії мав назву ларгактил, а у Сполучених Штатах — торазин. Транквілізатори мали здатність притлумлювати й, напевно, запобігати галюцинаціям і маренням, цим «позитивним симптомам» шизофренії, але це могло дорого коштувати, як особистості. Я вперше був шокований цим видовищем у 1956 році, коли повернувся до Лондона після відвідання Ізраїлю й Голландії й побачив, як Майкл згинається й човгає по підлозі.

— У нього ж є всі ознаки хвороби Паркінсона! — сказав я батькам.

— Так, — підтвердили вони. — Однак із ларгактилом він поводиться значно спокійніше. Розладів не було вже цілий рік.

Про те, що відчував Майкл, можна було лише здогадуватися. Його надзвичайно пригнічували паркінсонівські прояви — раніше він був дуже рухливим, багато ходив та бігав. Утім ще більше засмучувало його те, які наслідки ці ліки мали для психіки.

Це лікування не стало на заваді його роботі, проте він втратив те містичне чуття, що сповнювало для нього роботу розсильним значеннєвою глибиною, розгубив гостроту й чіткість, із якою раніше сприймав світ, усе тепер здавалося йому «приглушеним». «Це нібито тебе ніжно вбивають», — резюмував Майкл.[91]

Коли йому зменшили дозу ларгактилу, паркінсонівські симптоми почали стихати і, що найважливіше, він почувався живішим і знову сповненим якоюсь містичною чутливістю — лише для того, щоб за кілька тижнів знову вибухнути шаленим психічним розладом.

У 1957 році, вже ставши студентом медичного факультету й цікавлячись особливостями мозку та розуму, я зателефонував Майкловому психіатру й поцікавився можливістю зустрічі. Лікар Н. був скромним, чутливим чоловіком, що знав Майкла від часу його першого психозу майже чотирнадцятирічної давнини. Його також хвилювали нові проблеми медикаментозного характеру, з якими він зіткнувся на прикладі багатьох своїх пацієнтів, які вживали ларгактил. Він намагався титрувати препарат, щоб віднайти оптимальне дозування, не завелике й не замале. За його зізнанням, результати були не дуже обнадійливі.

Мене цікавило, чи мозкові системи, які мають стосунок до сприйняття (чи відображення) значення, значущості, умисності, системи, що лежать в основі відчуття чудес і незбагненного, а також відповідальні за поціновування краси мистецтва й науки, у шизофренії втрачають рівновагу, створюють внутрішній світ, перевантажений сильними емоціями й спотворенням дійсності. Здається, що ці системи втрачають «золоту середину», тому кожна спроба титрувати, пригасити їх може перенести людину зі стану патологічного піднесення у стан надзвичайної байдужості, що межує з ментальною смертю.

Брак у Майкла навичок спілкування і звичних повсякденних умінь (він заледве міг зробити собі чашку чаю) вимагав соціального й «буттєвого» підходу. Транквілізатори не справляли жодного або ж мали лише незначний ефект на «негативні» симптоми шизофренії — абстиненцію,[92] афективне сплощення[93] тощо, які в непомітному хронічному прояві можуть виснажувати й підточувати життєві сили більше за будь-які позитивні симптоми. Це питання є значно ширшим за лікування, йдеться про саму можливість жити повноцінним і радісним життям — із системами життєзабезпечення, товариством, самоповагою та повагою інших — і це потребує вирішення. Майклові проблеми не мали цілковито «медичного» характеру.

Я міг і повинен був більше любити, більше підтримувати брата, коли повернувся до Лондона, до медичного коледжу. Я міг би ходити з Майклом по ресторанах, кіно, театрах, концертах (чого він ніколи не робив сам). Міг з’їздити з ним на море чи за місто. Проте я нічого з цього не зробив, і почуття сорому від цього, відчуття, що я був поганим братом, недоступним для нього, коли він вкрай потребував підтримки, ще палає у мені шістдесят років по тому.

Я не знаю, якою була б Майклова реакція, якби я проявляв більше ініціативи. Він мав власне життя, суворо контрольоване й обмежене, і не любив жодних відхилень від нього.

Із появою транквілізаторів Майклове життя стало менш бурхливим, проте, як мені здавалося, водночас більш обмеженим і збіднілим. Він більше не читав «Дейлі воркер», не навідувався до книгарні на Ред-лайон-сквер. Раніше він мав відчуття належності до колективу, мав із ким поділяти марксистські погляди, зараз його запал охолонув, і він почувався все самотнішим та занедбанішим. Батько сподівався, що наша синагога зможе надати Майклові моральну й пастирську допомогу, сповнити його почуттям єдності. У юності він був досить релігійною людиною — після бар-міцви[94] він щодня носив цицит[95] і прикладав тфілін,[96] а також за будь-якої можливості відвідував синагогу — втім і тут його завзяття ослабло. Майкл утратив інтерес до синагоги, чия громада зменшувала свою чисельність: усе більше лондонських євреїв емігрували, одружувалися з місцевими неєвреями й розчинялися серед них — тож і синагога втратила інтерес до нього.

Його потяг до читання, колись такий глибокий і жадібний (хіба ж не йому тітка Анні залишила всю свою бібліотеку?) тепер разюче зменшився, Майкл майже зовсім закинув книги й лише уривчасто зазирав до газет.

Гадаю, що попри, а може й через транквілізатори, він занурювався у безнадію та байдужість. У 1960 році, після виходу блискучої книги Рональда Девіда Лейнга[97] «Розділене „я“» у Майкла ненадовго загорілася надія. Адже у цій праці лікар, психіатр, розглядав шизофренію не як хворобу, а як повноцінний, ба більше — привілейований спосіб буття. І хоч Майкл часом і сам називав усіх нас, нешизофреніків, «до блювоти нормальними» (цей уїдливий вислів був породженням шаленої люті), йому невдовзі, за його словами, надокучив Лейнгів «романтизм», і Майкл почав сприймати його як дещо небезпечного дурня.

Полишаючи у день свого 27-річчя Англію, я також хотів утекти від брата з його безнадійною і трагічною історією, з чим ми не могли впоратися. Але, можливо, це певною мірою ознаменувало спробу досліджувати шизофренію і супутні розлади мозкової та розумової діяльності на власних пацієнтах і власним способом.