Стрімголов. Історія одного життя

Сіті-Айленд

Попри те, що у 1965 році я полишив Західне узбережжя й подався до Нью-Йорка, все ж підтримував тісний зв’язок із Томом Ґанном, навідуючи його щоразу, коли бував у Сан-Франциско. Тепер він ділив старий будинок із Майком Кітеєм і, наскільки я міг зрозуміти, чотирма чи п’ятьма іншими людьми. Там, звичайно ж, були тисячі книг (Том читав запоєм, безперервно й нестримно), але я натрапив і на колекцію пивної реклами, окремі елементи якої були датовані 1880-ми роками, чимало платівок, а також на численні нечувані прянощі й аромати, що наповнювали кухню. Том і Майк полюбляли куховарити, і сам будинок мав м’який приємний запах, ряснів особистостями й характерами — людьми, які походжали туди-сюди. Будучи завжди одинаком, я полюбляв ці короткі спалахи життя у колективі, що здавалося сповненим злагоди й любові (безперечно, траплялися і конфлікти, але я здебільшого про них не знав).

Том завжди страшенно любив гуляти пагорбами Сан-Франциско. Я ніколи не бачив його на велосипеді чи за кермом автомобіля — він за своєю суттю був пішоходом, як і Дікенс, який усе спостерігав, осмислював і рано чи пізно використовував у своїх творах. Також Том полюбляв блукати Нью-Йорком, і коли навідувався до мене, ми на поромі Стейтен-Айленд чи поїздом їхали до якоїсь віддаленої місцини або ж просто прогулювалися містом. Зазвичай на завершення цих прогулянок ми заходили до ресторану, хоча одного разу я спробував приготувати їжу у себе вдома. (Том тоді вживав антигістаміни й після них почувався сонним, щоб кудись виходити). Кухар з мене кепський, і все пішло шкереберть: каррі вибухнула, й мене всього присипало жовтим порошком. Певно, цей випадок закарбувався в його пам’яті, оскільки тоді у 1984 році він надіслав мені свій вірш «Жовта сарраценія», на рукописі був дарчий напис: «Для Сакса з шафранними руками від Сонного Ґанна».[268]

А в супровідному листі написав:

Як я радий тебе бачити, о шафраннорукий! Можливо, здавалося, що я в антигістамінній дрімоті, та я був уважним і зацікавленим. Я міркував над тим, що ти говорив про анекдот і оповідь. Гадаю, ми всі живемо у вирі анекдотів… Ми (більшість із нас) творимо оповіді з життя. Цікаво, звідки походить поклик «творити» себе?

Ми ніколи не знали, куди нас заведе розмова. Того дня я читав Томові фрагмент із ще не опублікованої історії про містера Томпсона, пацієнта, який страждав на амнезію і мав щомиті наново збирати воєдино власний світ і себе самого. Я тоді писав, що кожен із нас будує і проживає «оповідь», що окреслює нас. Тома захоплювали ці історії, і він часто розпитував мене на цю тему (хоча я для цього майже не потребував заохочень). Переглядаючи наше листування, в одному з його перших листів я натрапив на такі рядки: «Приємно було побачитися з тобою минулих вихідних. Відтоді ми з Майком усе думаємо про фантомні кінцівки». Або в іншому листі: «Пам’ятаю, як ти говорив про „Біль“. Це також буде хороша книга». (На жаль, я так її і не написав).

Хоча Том ще у 1960-ті почав надсилати мені всі свої книги (завжди з чарівними, унікальними дарчими написами), я лише після виходу «Мігрені» на початку 1971 року зміг відповісти йому тим самим. Опісля цей потік запрацював в обидва боки, і ми розпочали регулярне листування (мої листи нерідко сягали кількох сторінок, а його — гострі й посутні — часто вміщувалися на листівку). Часом ми обговорювали процес письма — стрімкі порухи й зупинки, просвітлення і затьмарення, які здавалися невід’ємною частиною творчого процесу.

У 1982 році я написав йому, що майже нестерпні затримки, перерви і втрати ентузіазму у створенні «Ноги», здається, нарешті добігли кінця після восьми років роботи. Том відписав:

Мене завжди засмучувало, що ти позбавляєш нас «Ноги як точки опори», хоча, напевно, вона дійде до нас у новій редакції… Я наразі дещо ледачий. Порядок у мене такий: тривала перерва у будь-якому послідовному писанні після закінчення рукопису; опісля — нерішучий старт, за яким упродовж наступних кількох років прямують різноманітні сплески активності, що завершуються усвідомленням нової книги як цілого, у якому я роблю зі своєї теми відкриття, про які навіть подумати не міг. Є щось незбагненне у психології письменника. Але, гадаю, краще не проявляти виняткової гнучкості: перешкоди, відчуття безпорадності, час, коли мова сама собою здається мертвою — думаю, це зрештою стає мені в пригоді, тому що коли настають «оживання», вони на цьому тлі є ще енергійнішими.

Для Тома було критично важливо, щоб час належав йому: не можна було квапити його поезію — варто дати їй з’являтися самій. Отже, за значної любові до викладання (студенти також його дуже любили) він обмежив свою викладацьку роботу у Берклі одним семестром на рік. По суті, це було його єдине джерело доходу, окрім рецензій, які він час від часу писав, чи творів на замовлення. «Мій дохід, — писав Том, — в середньому становить половину від доходу місцевого водія автобуса чи двірника, проте це мій вибір, тому що дозвілля мені більше до душі, ніж робота на повний день». Але я не думаю, що Том переживав скруту через свої незначні статки — йому невластиве марнотратство (хоча з іншими він був щедрим) і за природою він був ощадливим. (Ситуація дещо покращилася у 1992 році, коли йому було присуджено премію МакАртура,[269] після чого він міг собі дозволити більше подорожувати й насолодитися певною фінансовою свободою, дещо потішити себе).

Ми часто писали один одному про книги, які нас захопили, або які, на нашу думку, сподобалися б нам обом. («Найкращий поет із нових, якого я для себе відкрив останніми роками, — це Род Тейлор… дивовижний письменник! Ти вже читав?» Я не читав, проте одразу ж придбав собі «Чемпіона Східного узбережжя Флориди».) Наші смаки не завжди збігалися — так одна книга, що захопила мене, викликала у нього таке шалене презирство, гнів і критику, що я радів тому, що це було висловлено у приватному листі. (Як і Оден, Том рідко рецензував те, що було йому не до вподоби, і загалом писав рецензії у тоні високої оцінки.[270] Мені імпонувала шляхетність, урівноваженість цих критичних відгуків, особливо у «Поетичних подіях».)

Коли доходило до зауважень до книг один одного, Том значно краще за мене висловлював свої думки. Я захоплювався майже всіма його віршами, але рідко намагався аналізувати їх, тоді як Том завжди докладав усіх зусиль для того, щоб окреслити конкретні сильні й слабкі сторони надісланих мною праць так, як він їх бачив. А надто спершу мене, бувало, жахала його прямота — зокрема те, що мої писання можуть здатися йому розпливчастими, недбалими, безладними або й гірше. На початках я з острахом очікував його критичних зауважень, проте починаючи з 1971 року, відколи надіслав «Мігрень», чекав на його відгуки з нетерпінням, почав залежати від них, і вони важили для мене більше, аніж будь-які інші.

У 1980-ті я надіслав Тому рукописи кількох прикінцевих історій для книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Деякі з них йому дуже сподобалися (зокрема «Художник-аутист» та «Близнюки»), проте одну з них, «Різдво», він назвав «катастрофою». (Зрештою я з ним погодився і відправив її у смітник).

Але найбільше мене схвилював відгук на «Пробудження», які надіслав Тому у 1973 році. У тому листі він порівняв мене тодішнього з тим, ким я був під час нашої першої зустрічі. Том написав:

«Пробудження», безсумнівно, виняткова річ. Пригадую, як колись наприкінці 1960-х ти розповідав, яку книгу хотів би створити: добру наукову працю, що водночас приваблювала б майстерністю написання, і, безперечно, ти втілив це у ній… Також я міркував над Великим щоденником, який ти мені показував. Мені відкрився твій величезний талант, проте я побачив, що тобі так бракує однієї — найважливішої — риси: назвемо її людяністю, чи співчуттям, чи ще чимось подібним. Правду кажучи, я не сподівався, що ти станеш добрим письменником, оскільки не розумів, як можна навчити людину співчувати… Брак співпереживання обмежував твою спостережливість… Але я не знав, що здатність співпереживати часто розвивається у людей лише ближче до тридцяти. Те, чого бракувало тим письменницьким спробам, тепер є блискучою основою «Пробуджень», і це чудово. Це є без перебільшення основою твого стилю, це те, що робить його таким містким, проникливим і розмаїтим… Цікаво, чи ти сам усвідомлюєш, що відбулося. Чи це просто така тривала робота з пацієнтами, чи спричинене кислотою просвітлення, чи щира любов (не плутати з пристрастю). Чи все це разом…

Мене дуже схвилював цей лист, і я раз у раз подумки до нього повертався. Я не знав, що відповісти Тому. Я закохувався — і розкохувався — і певною мірою був закоханий у своїх пацієнтів (той тип любові, або ж співчуття, що навчає проникливості). Я не вважав, що кислота відіграла значну роль у розширенні мого світобачення, хоча знав, що її роль у житті Тома була вкрай важливою.[271] (Незважаючи на заінтригованість фактом, що леводопа, яку я давав пацієнтам-постенцефалітикам, часом викликала подібні ефекти до тих, яких зазнавав я після вживання ЛСД чи інших наркотиків.) Попри те, я розумів, що визначну роль у моєму саморозвитку зіграв психоаналіз (я проходив інтенсивну терапію починаючи з 1966 року).

Коли Том заговорив про розвиток здатності до співпереживання у тридцятирічному віці, я не міг не зацікавитися, чи подумав він тоді й про себе самого, зокрема про зміни в собі і своїй поезії, які можна простежити у «Моїх сумних капітанах» (коли збірка побачила світ, йому було тридцять два). Пізніше він написав про неї: «Збірку розділено на дві частини. Перша — вершина мого колишнього стилю — ритмічна й раціональна, проте у ній, можливо, починає увиразнюватися людяність. У другій частині цей людський порив набуває… нової форми, що практично неминуче спонукає до розвитку нових тем».

У двадцятип’ятирічному віці я вперше прочитав «Відчуття руху», і поруч із красою образів і довершеністю форм мене зачепив майже ніцшеанський акцент на волі. Коли я вже ближче до сорока заходився писати «Пробудження», то суттєво змінився, і Том також. Тепер в мені більше відгукувалися його нові вірші з широким спектром тем і гамою почуттів, і ми обидва радо лишили ніцшеанство позаду. З настанням 1980-х років, коли ми вже перетнули п’ятдесятирічну межу, Томова поезія, не втрачаючи досконалості у формі, стала вільнішою і м’якшою. Безперечно, свою роль тут зіграла втрата друзів: надіслана Томом «Елегія» здалася мені найсильнішим і найзворушливішим віршем серед усіх, що він коли-небудь писав.

Мені подобалося відчуття історії і предків у Томовій поезії. Часом воно було явним, як, наприклад, у «Вірші на честь Чосера» (він мені його надіслав у 1971 році у вигляді новорічної листівки), а найчастіше — прихованим. Інколи я уявляв, що саме Том був Чосером, Донном, лордом Гербертом, який опинився в Америці, у Сан-Франциско у другій половині XX століття. Цей дух предків, прабатьків був невід’ємною частиною його роботи, і він часто покликався на інші джерела або ж запозичував щось в інших поетів. Без втомливих наполягань на «оригінальності» він, тим не менше, завжди перевтілював усі запозичення в процесі роботи. Пізніше Том міркував над цим в автобіографічному есеї:

Я маю розглядати свою творчість як невід’ємну частину взаємодії зі світом. Однак у своїй поезії чимало наслідую інших. Я навчаюся чого можу у того, в кого можу навчитися. Я багато черпаю з читання, тому що ставлюся до нього серйозно. Це частина мого загального досвіду, і більша частина моєї поезії ґрунтується саме на ньому. Я не прошу вибачення за те, що вдаюся до наслідувань… Становлення як унікальної поетичної особистості не було моїм першочерговим зацікавленням, і я тішуся з чудової зауваги Еліота, що мистецтво — це втеча від особистості.

Коли зустрічаються старі друзі, існує небезпека, що вони говоритимуть переважно про минуле. Ми з Томом обоє виросли на північному заході Лондона, нас обох евакуювали під час Другої світової війни, ми гралися у Гемпстед-Гіті, випивали у «Джек Стро Касл» — ми обоє були синами своїх сімей, шкіл, часів і культур. Це зумовлювало між нами певний зв’язок і давало змогу час від часу обмінюватися спогадами. Але значно важливіше було те, що ми обоє потрапили на нову землю, в Каліфорнію 1960-х, визволені з минулого. Ми пускалися у подорожі, розвивалися і зазнавали змін, які неможливо було цілком передбачити чи проконтролювати, ми постійно були в русі. У вірші «Стрімголов», який Том написав, коли йому було двадцять з гаком, є такі рядки:

Принаймні в русі, а як пощастить —

Хоч не сягнеш ти місця, де спочить —

Невтомний, станеш ближче до мети.

А у сімдесят з гаком він усе ще мчався стрімголов по життю, сповнений енергії. Коли я востаннє бачив Тома у листопаді 2003-го, він здався мені ще міцнішим, принаймні не менш міцним, аніж молодий чоловік сорок років тому. У 1970-ті він написав мені: «Я щойно опублікував „Замок Джека Стро”. Навіть не уявляю, про що буде наступна книга». Збірка «Бос Купідон» вийшла друком у 2000 році, і тепер, за словами Тома, він готувався написати нову книгу, проте не уявляв, якою вона буде. Гадаю, він не думав про те, щоб сповільнюватися чи спинятися; Том рухався вперед, перебував на ходу до останньої хвилини свого життя.

Я закохався у Манітулін, великий острів на озері Гурон, після того як потрапив туди влітку 1979 року. Я і далі побивався над нестерпною «Ногою» і вирішив влаштувати собі тривалу відпустку, у якій міг би плавати, міркувати, писати й слухати музику (я мав лише дві касети — «Меса до мінор» і «Реквієм» Моцарта. Я, буває, зациклююся на одному-двох музичних творах і безперервно програю їх по колу — і саме ці два крутилися у мене в голові п’ятьма роками раніше, коли повільно спускався з гори, тягнучи за собою ні до чого не придатну ногу).

Я багато гуляв по Гор-Бею, адміністративному центру округу Манітулін. Зазвичай досить сором’язливий, але тут раптом почав вступати у розмови з незнайомцями. Якось навіть пішов до церкви в неділю: мені подобалося відчуття спільності. Коли після шести щасливих, однак не надто продуктивних тижнів я вже готувався до від’їзду, представники адміністрації Гор-Бею зробили мені проголомшливу пропозицію. «Нам здалося, ви отримали задоволення від перебування тут і вам сподобався острів. Наш місцевий лікар після сорока років праці пішов на пенсію. Чи не хотіли б ви посісти його місце?». Я завагався, і вони сказали, що провінція Онтаріо надасть мені будинок для проживання і що, як я міг побачити сам, острів був чудовим місцем для життя.

Ця пропозиція мене надзвичайно зворушила, і я кілька днів її обмірковував, дозволяючи собі уявляти, як би став острівним лікарем. Але потім, не без жалю, зрозумів, що це не спрацює. Я не годжуся на роль лікаря загальної практики. Попри всю метушливість і галас острова, все ж потребую великого міста і його розмаїття пацієнтів із неврологічними захворюваннями. Тож адміністрації Манітуліна я мав відповісти: «Дякую, але ні».

Відтоді минуло понад тридцять років, та інколи думаю, яким би було моє життя, якби я тоді погодився.

Пізніше у 1979 році я знайшов дім на зовсім іншому острові. Ще коли розпочав працювати в Коледжі Ейнштейна восени 1965 року, чув про Сіті-Айленд, що є частиною Нью-Йорка. Створювалося враження, що цей острівець усього в два з половиною кілометра завдовжки й менше кілометра завширшки є рибацьким селищем Нової Англії. І хоча коледж розташовувався всього у десяти хвилинах звідти, й там жило кілька моїх колег, здавалося, Сіті-Айленд і Бронкс — це два різні світи. Навсібіч з острова відкривалися чудові морські краєвиди, а обід в одному з численних рибних ресторанчиків ставав приємним перепочинком посеред робочого дня, який у разі особливо напруженого дослідження міг розтягтися до вісімнадцяти годин.

Сіті-Айленд мав свою індивідуальність, звичаї, традиції, а корінне населення острова, «шукачі молюсків», проявляло виняткову повагу до людей із певними специфічними рисами. Наприклад, до доктора Шаумбурґа, колеги-невролога, який у дитинстві захворів на поліомієліт, а тепер повільно сунув на своєму великому трициклі по Сіті-Айленд-авеню, чи Божевільної Мері, у якої час від часу траплялися психотичні розлади, під час яких вона ставала в кузові свого пікапа й лякала усіх страшним судом. Але до неї ставилися просто як до однієї із сусідок. Направду, здавалося, що у неї особлива роль — премудрої жінки, чий ясний здоровий глузд було охоплено вогнями психозу.

Коли мене виселили з квартири у Бет-Авраамі, я винайняв горішній поверх будинку в одної милої пари у Маунт-Верноні, проте часто автомобілем чи велосипедом їздив до Сіті-Айленда й Орчард-Біч. Літніми ранками перед роботою на велосипеді приїжджав на пляж, щоб поплавати, а на вихідних пускався у довші запливи — часом обпливав довкола Сіті-Айленда — це займало близько шести годин.

Під час одного з таких запливів у 1979 році я побачив на краю острова чарівний бельведер. Тому вибрався з води, щоб подивитися на нього ближче, потім пройшовся вулицею і на одному з будиночків побачив табличку з написом: «Продається». Я, весь мокрий, постукав у двері, й мені назустріч вийшов власник — офтальмолог із лікарні при Коледжі Ейнштейна. Він саме завершив стажування і тепер перебирався з родиною до Північно-Західного Тихоокеанського узбережжя. Власник показав будинок (мені дали рушник, тож у приміщенні з мене не капало), і він мене неабияк зачепив. Усе ще в плавках я попрямував до офісу агента з нерухомості, що розташовувався далі по Сіті-Айленд-авеню, і сказав, що хочу купити будинок.

Ще з часів навчання у резидентурі Каліфорнійського університету я мріяв про власний будинок на кшталт того, який винаймав тоді у каньйоні Топанґа. Дуже хотів, щоб він був біля води, і я міг лише у плавках і сандалях спускатися до моря. Отже, обшитий червоною вагонкою будиночок на Гортон-стрит за півкварталу від узбережжя був найкращим варіантом.

Я не знав, як володіти будинком, тому катастрофа не забарилася. Коли я тієї ж зими подався на тиждень до Лондона, то не розумів, що мав залишити опалення увімкненим, щоб труби не замерзли. Тому, коли повернувся з Лондона й відчинив вхідні двері, на мене очікувало жахливе видовище. Труби нагорі потріскалися і потекли, уся стеля в їдальні жмуттям звисала над столом, а сам стіл разом зі стільцями було вщент розламано. Безнадійно зіпсовано було й килим під ними.

Коли я був у Лондоні, батько запропонував мені (оскільки я тепер мав власний будинок) забрати його рояль — прекрасний старовинний «Бехштейн» 1895 року — року батькового народження. Тато володів ним понад п’ятдесят років і раніше грав на ньому щодня, але тепер, коли йому було вже далеко за вісімдесят, його пальці були здеформовані артритом. Після того, як я побачив масштаби руйнування, мене охопила хвиля жаху, підсилена думкою про те, що саме тут стояв би рояль, якби придбав будинок раніше.

Багато моїх сусідів на Сіті-Айленді були моряками. Прилеглий будинок належав Скіпу Лейну і його дружині Доріс. Він більшу частину свого життя був капітаном великих торгових суден, і тепер у його будинку було стільки корабельних компасів, штурвалів, нактоузів[272] і ліхтарів, що він і сам почав нагадувати корабель. Стіни завішані фотографіями суден, якими він колись керував.

Скіп міг нескінченно довго розповідати про життя біля моря, але тепер, після виходу на пенсію, він полишив величезні кораблі заради крихітного одномісного суденця «Санфіш». На ньому він часто перепливав Істчестерську затоку й вважав за дрібницю дістатися ним до Мангеттена.

Попри те, що Скіп важив близько 115 кілограм, він був надзвичайно сильним і навдивовижу моторним. Я часто бачив, як він щось лагодить на даху свого будинку, — гадаю, йому просто подобалося відчувати себе над землею. А одного разу Скіп прийняв виклик: виліз на 9-метрову опору сіті-айлендського мосту, підтягнувшись тільки за допомогою м’язів, після чого балансував на одній із його балок.

Скіп і Доріс були ідеальними сусідами — надзвичайно енергійні й пристрасні до життя, вони ніколи не нав’язували свого товариства, але за потреби готові були нескінченно надавати допомогу. На Гортон-стрит розташовувалося всього з десяток будинків, у яких проживало не більше тридцяти мешканців, і якщо з-поміж нас був лідер, людина, здатна до рішучих дій, то такою людиною був Скіп.

Якось на початку 1990-х надійшло попередження, що насувається потужний ураган, і поліцейські, які прибули, оголосили у мегафон про необхідність евакуації. Але Скіп, який знав усе про витівки штормів та морів і мав настільки гучний голос, що міг перекричати будь-який мегафон, висловив незгоду. «Стояти! — пророкотів він. — Усі лишайтеся на місцях!» Після чого запросив усіх на ураганну вечірку до себе на терасу — поспостерігати, як повз нас проходитиме око бурі.[273] Якраз перед настанням півночі, як і передбачав Скіп, вітер ущух і нас раптово огорнули спокій і тиша. В оці бурі світило сонце, ясніло небо — панував тихий, магічний спокій. Скіп розповів, що інколи можна побачити птахів чи метеликів, яких приносить в оці бурі за тисячі кілометрів, навіть із Африки.

На Гортон-стрит ніхто не замикав дверей. Ми всі наглядали одне за одним і за нашим маленьким спільним узмор’ям. І нехай воно мало лише кілька метрів завширшки, та це було наше узмор’я, і щороку на День праці ми влаштовували на крихітному клаптику піску пікнік, смажачи на рожні ціле порося.

А разом з іншим сусідом Девідом ми часто відправлялися у тривалі запливи затокою. Девіду були властиві обачність і здоровий глузд, яких бракувало мені, і зрештою він часто допомагав уникнути халепи. Утім інколи я заходив надто далеко: наприклад, одного разу вирішив уплав подолати відстань аж до мосту Троґс-Нек, внаслідок чого мене мало не розрізав навпіл якийсь катер. Коли я розповів про це Девіду, він був шокований. За його словами, якщо мені так хочеться плавати («як ідіот») на шляху прямування суден, то варто принаймні чіпляти позаду себе оранжевий плавальний буй, щоб мене було легше побачити у воді.

Часом у прибережних водах Сіті-Айленду я натрапляв на маленьких медуз. Проте не надавав значення незначним опікам, які вони викликали, злегка торкаючись до мене, але в середині 1990-х почали з’являтися значно більші екземпляри — Cyanea capillata — лев’яча грива (саме вони стали причиною загадкової смерті в одному з оповідань останньої збірки про Шерлока Холмса). Зустріч із такою медузою не віщувала нічого доброго. Її дотик лишав на шкірі страшенно болючі рубці разом із негативним впливом на частоту серцебиття і кров’яний тиск. Якось десятирічний син одного з сусідів, якого вжалила така медуза, отримав небезпечний анафілактичний шок. Його язик і обличчя так набрякли, що він заледве міг дихати, і порятунком стала негайна адреналінова ін’єкція.

Коли медузна пошесть набула ще більшого розмаху, я почав плавати в повному підводному спорядженні включно з маскою для обличчя. Неприкритими лишалися тільки губи — їх я густо змащував вазеліном. І навіть з цим усім я одного дня з жахом виявив Cyanea розміром із футбольний м’яч у себе під пахвою — так настав кінець мого безтурботного плавання.

Щороку у травні й червні, коли місяць був уповні, на нашому узмор’ї, як і на всьому Північно-західному узбережжі, відбувалося надзвичайне стародавнє дійство — на берег повільно вибиралися для спарювання мечохвости — створіння, які заледве змінилися з часів палеозою. Споглядаючи цей ритуал, що відбувався без змін упродовж уже 400 мільйонів років, я сповна відчував усю глибину часу.

Сіті-Айленд був ідеальним місцем для неквапливих прогулянок — уздовж Сіті-Айленд-авеню і прилеглими вуличками, довжина яких зазвичай не перевищувала одного-двох кварталів. На острові було чимало витончених будинків з мезонінами, зведених ще за вікторіанських часів, і кілька верфей, що лишилися з часів розквіту там яхтобудування. Сіті-Айленд-авеню заповнена ресторанами морепродуктів: від вишуканого освяченого часом «Твейтс-Інн» до «Джонніз Ріф», де можна було поласувати рибою зі смаженою картоплею просто неба. Мені ж найбільше до вподоби був «Спаутерз-Інн» — тихий і скромний ресторанчик із зображеннями на китобійну тематику на стінах, у якому щочетверга подавали гороховий суп. Це було улюблене місце і Божевільної Мері.

У цьому маленькому містечку я став почуватися значно менш сором’язливим. Ми зверталися один до одного на ім’я і були у товариських стосунках з адміністратором «Спаутерз», з керівником бензозаправки й поштарями (вони стверджували, що ніхто ще не надсилав і не отримував так багато листів; а коли вийшов друком «Капелюх», ця кількість значно зросла).

Часом, коли мене пригнічувала тиша й порожнеча мого будинку, я навідувався до «Нептуна», дуже малолюдного й непопулярного ресторану в кінці Гортон-стрит, і годинами сидів там і писав. Гадаю, їм цілком до вподоби був такий тихий письменник, який кожні півгодини замовляв нову страву, не бажаючи, щоб ресторан через нього втрачав прибуток.

На початку літа 1994 року до мене прибилася бродяча кішка. Якось увечері я повертався з міста, а вона статечно сиділа у мене на порозі. Я увійшов до будинку й виніс їй блюдце молока. Вона спрагло його вихлебтала, а тоді спрямувала на мене погляд, що промовляв: «Дякую, друзяко, але я досі голодна».

Я знову наповнив блюдце й виніс їй шматок риби. Це знаменувало укладання мовчазної, проте чіткої угоди: вона залишиться зі мною, якщо ми зможемо порозумітися. Я знайшов для неї кошик і поставив його на столику на ґанку, а наступного ранку з радістю побачив, що вона й досі там. Я знову дав їй риби, залишив мисочку молока й подався на роботу. Я помахав їй на прощання — гадаю, вона зрозуміла, що я повернуся.

Того вечора вона знов чекала на мене: коли я повернувся, кішка зустріла мене муркотінням, вигинала дугою спину й терлася об ногу. Ці дії мене дивно зворушили. Погодувавши її, я, як завжди, вмостився на дивані біля вікна ґанку й теж узявся до вечері. Кішка стрибнула на столик надворі й спостерігала, як я їм.

Коли ж наступного ранку я виніс їй рибу й поклав на землю, вона чомусь їсти не стала. Тоді я поклав рибу на столик. Вона стрибнула на нього, але їсти почала лише тоді, коли я всівся на диван біля вікна й розпочав свою трапезу. Так ми й вечеряли синхронно — я на дивані, а вона — навпроти мене на столику. Цей щовечірній ритуал видався мені дивовижним. Думаю, нас обох сповнювало дружнє почуття — такого зазвичай очікують від собак, але зрідка від котів. Кішка полюбляла моє товариство: за кілька днів вона навіть почала ходити зі мною на пляж і сидіти там поруч на лавці.

Я не знаю, чим кішка займалася удень, проте якось вона принесла мені пташку. Тоді я зрозумів, що, напевно, вона ходила на полювання, як це властиво котам. Утім коли я був у будинку, вона незмінно сиділа на ґанку. Мене зачаровував і полонив цей міжвидовий зв’язок. Хтозна, може саме так потоваришували й собака з людиною тисячі років тому?

Мені пощастило знайти Гелен Джонс, яка чудово куховарила й поралася по дому. Вона жила неподалік і приходила до мене раз на тиждень. Щочетверга ми їхали до Бронкса на закупи, і першу зупинку робили біля рибного магазину на Лайдіґ-авеню, яким володіли два брати з Сицилії, схожі між собою, мов близнюки.

Коли я був маленьким, то щоп’ятниці до нас приходив торговець рибою і приносив відро, в якому плавали короп та інша риба. Мама відварювала рибу, приправляла й перемелювала, а тоді робила цілу миску рибних котлет. Ці котлети, а також салати, фрукти й халу[274] ми їли на шабат, під час якого не дозволялося куховарити. Сицилійські торговці з радістю відпускали нам коропа, білу рибу та щуку. Я не уявляв, як Гелен, справдешня християнка, яка справно ходила до церкви, впорається з приготуванням цього єврейського делікатесу. Проте вона мала надзвичайні здібності до імпровізації й приготувала неперевершену фаршировану рибу (вона назвала її «фільтрована риба»), яка, змушений визнати, не поступалася тій, що готувала мама. Гелен удосконалювала свою «фільтровану рибу» під час кожного приготування, і згодом цю страву полюбили усі мої друзі й сусіди. Вона припала до душі й церковним друзям Гелен. Я любив уявляти, як її друзі-баптисти поглинали фаршировану рибу на своїх церковних зібраннях.

Якось улітку в 1990-ті роки, коли я повернувся з роботи, мене на ґанку чекала дивна з’ява — чоловік із величезною чорною бородою і шапкою волосся. Якийсь божевільний волоцюга, майнуло в мене в голові. Лише коли цей «волоцюга» заговорив, я зрозумів, що це — мій старий друг Ларрі. Я не бачив його вже багато років і почав був думати, як і багато хто з нас, що, можливо, його вже серед нас немає.

Я познайомився з Ларрі на початку 1966 року в Нью-Йорку, саме коли намагався відійти від перших жахливих місяців наркотичної залежності. Я добре харчувався, тренувався і регулярно ходив до спортзалу у Вест-Вілиджі, щоб відновити силу. У суботу зранку він відкривався о восьмій, і я завжди був першим відвідувачем. Однієї суботи розпочав тренування з тренажеру для жиму ногами — у Каліфорнії в мене чудово виходило присідати зі штангою, тож мені стало цікаво, наскільки сильними були мої ноги тепер. Я легко підважив 360 кілограмів, не без зусиль здолав і вагу у 450 кілограмів і безрозсудливо збільшив її до 545-ти. Я розумів, що це для мене забагато, проте не захотів визнати свою поразку. Я зробив три ривки, чотири, а на п’ятому сили полишили мене. Я безпорадно лежав, придавлений 545 кілограмами, із колінами, притиснутими цією вагою до грудей. Я заледве міг дихати, годі вже казати про те, щоб покликати на допомогу, і почав міркувати, скільки я так протягну. Я відчував, як до голови приливає кров, і боявся, що нападу не уникнути. Тієї миті двері розчахнулися і до зали увійшов могутній молодик. Побачивши моє скрутне становище, він допоміг мені вибратися. Я обійняв його зі словами: «Ви врятували мені життя».

Попри таку швидку реакцію, Ларрі, здається, був дуже сором’язливим. Йому було важко вступати в контакт із людьми, він мав стурбований погляд, його очі завжди бігали. Але встановивши контакт, Ларрі говорив практично безупинно, можливо, я був першою живою душею, з якою він розмовляв за цілі тижні. Він розповів, що йому дев’ятнадцять, і за рік до того його звільнили з армії як психічно неврівноваженого. Жив на невеличку державну допомогу, харчувався, наскільки я знав, молоком і хлібом, шістнадцять годин на добу проводив гуляючи вулицями (або ж бігаючи, якщо перебував за містом) і був щасливим, якщо десь влаштовувався на нічліг.

Ларрі розповів мені, що ніколи не знав своїх батьків. У матері на момент його народження розвинувся розсіяний склероз і вона фізично не могла доглядати його. Батько був п’яницею, який покинув їх невдовзі після народження Ларрі, і малюка передавали від одних названих батьків до інших. Мені здавалося, що в його житті ніколи не було справжньої стабільності.

Я не збирався ставити Ларрі якийсь «діагноз» попри те, що тоді я вільно оперував термінами психіатрії. Усе, що мені спадало на думку, це те, наскільки він був позбавлений любові, турботи й стабільності, наскільки йому не вистачало уваги, і дивувався, як Ларрі взагалі вижив суто фізично. Хлопець був дуже розумним і значно краще за мене поінформованим про поточні події. Він шукав старі газети й читав їх від першої до останньої шпальти. Завзято й невтомно міркував над усім, що прочитав чи почув, нічого не приймаючи на віру.

Ларрі не планував влаштовуватися на роботу, і я вважав, що це свідчить про своєрідну цілісність. Він був рішуче налаштований уникати безцільної зайнятості, був економним і міг жити й навіть заощаджувати кошти зі своєї скромної допомоги.

Він цілі дні проводив у прогулянках і для нього не було нічого незвичайного в тому, щоб пройти 30 кілометрів від свого помешкання в Іст-Вілиджі до мого будинку на Сіті-Айленд. Часом він лишався ночувати на тахті в мене у вітальні, а якось у глибині холодильника я виявив кілька важезних брусків — це були золоті злитки, які Ларрі купував упродовж багатьох років. Він сховав їх у моєму будинку, відчуваючи, що тут вони будуть у більшій безпеці, аніж у його квартирі. Він говорив, що золото — єдине майно, якому можна довіряти в мінливому світі. Акції, цінні папери, земля, витвори мистецтва можуть вмить втратити цінність, але золото (яке він називав «елемент 79», щоб зробити мені приємність) завжди лишатиметься в ціні. Навіщо йому працювати, якщо він може жити, насолоджуватися свободою і незалежністю без цього? Мені подобалася сміливість і прямолінійність його слів, і я відчував, що це одна з найвільніших душ із тих, кого я знав.

Ларрі − відвертий і приємний на вдачу, чимало жінок вважали його привабливим. Він упродовж кількох років був одружений з однією габаритною жіночкою з Іст-Вілиджа, проте одного дня сталося жахливе: її вбили головорізи, які ввірвалися до їхньої квартири в пошуках наркотиків. Наркотиків вони не виявили, проте Ларрі потім виявив її тіло.

Він харчувався переважно хлібом і молоком, а через потрясіння, пов’язане із загибеллю дружини, тепер не хотів нічого, окрім молока. Його почала переслідувати фантазія про навколосвітню подорож із величезною жінкою, яка заколисує його, як немовля, і дозволяє смоктати свої груди. Я в житті не чув такої наївної фантазії.

Часом я не бачив Ларрі по кілька тижнів чи й місяців, бо не знав, як із ним зв’язатися. Тоді він неочікувано з’являвся знову.

Він, як і його батько, страждав на алкоголізм — алкоголь запускав у його мозку якісь згубні саморуйнівні процеси. Ларрі про це знав і зазвичай уникав спиртного. Наприкінці 1960-х ми раз-другий вживали разом кислоту, і він полюбляв на задньому сидінні мотоцикла приїздити зі мною до моєї кузини Кеті, однієї з доньок Ела Кеппа, яка жила в окрузі Бакс. Кеті страждала на шизофренію, але вони з Ларрі розуміли одне одного на інтуїтивному рівні й між ними сформувався надзвичайний зв’язок.

Гелен, як і всі мої друзі, також обожнювала Ларрі — це була абсолютно незалежна людина, свого роду сучасна, міська версія Торо.[275]

У Нью-Йорку я познайомився з кількома своїми американськими двоюрідними братами й сестрою — Кеппами (спершу вони носили прізвище Кеплін і насправді були троюрідними). Найстаршим серед них був Ел Кепп — художник-гуморист. Він мав двох молодших братів — Бенса, також художника-гумориста, та Елліотта — художника й драматурга, а ще сестру Маделін.

Я чудово пам’ятаю перший седер у родині Кеппів, що я відвідав у 1966 році. Мені тридцять два, а Луїс Ґарднер, чоловік Маделін, був моложавим сорокавосьмирічним красенем з прямою поставою і військовою виправкою. Він — полковник запасу й архітектор. Луїс сидів на чільному місці й керував седером, Маделін на протилежному боці, а між ними — надзвичайне зібрання членів родини — Бенс, Елліотт і Ел з дружинами. Діти Луїса й Маделін, коли не треба було ставити чотири запитання чи шукати афікоман,[276] носилися по всьому дому.

Ми всі тоді були у розквіті сил. Ел продовжував створювати комікс Li’l Abner і лишався улюбленцем читачів, якого читали і яким захоплювались у всій Америці. Елліотта, найвдумливішого з усіх братів, шанували за есеї та п’єси. Бенс (Джером) горів творчою активністю, а улюблениця братів, Маделін, стояла у центрі цього всього. Усі вони любили блискуче, невтримно говорити, часом мені здавалося, що Маделін — найбільша інтелектуалка серед них; інсульт, що спричинив у неї афазію, стався через багато років[277].

Я досить часто бачився з Елом. Коли ж зустрів його в середині 1960-х, він був дивною персоною. У 1930-ті усі брати стали комуністами чи прибічниками цього режиму, однак у 1960-ті в Ела дивним чином відбулася цілковита зміна політичних поглядів. Він потоваришував з Ніксоном[278] і Аґню[279] (хоча, підозрюю, вони не повністю йому довіряли, позаяк його дотепи й сатира могли бути спрямовані на будь-кого при владі).

Коли Елу було дев’ять, він втратив ногу під час дорожньо-транспортної пригоди, а після того хизувався масивною дерев’яною ногою (мені пригадався капітан Ахав[280] зі своєю ногою з китового вуса й слонової кістки). Можливо, де в чому його зухвалість, дух суперництва, підкреслена сексуальність були пов’язані з цим каліцтвом. Ел був переконаний, що має продемонструвати: він не інвалід, а свого роду надлюдина, але я ніколи не стикався з цією складовою Елової натури. Зі мною він завжди був приязним і дружелюбним, я тепло до нього ставився і вважав, що Ел сповнений творчої енергії та шарму.

На початку 1970-х, окрім малювання коміксів, Ел значну увагу приділяв викладанню в університеті. Він був прекрасним оратором й улюбленцем викладацьких кіл, проте якось навколо нього почали точитися брудні чутки: начебто він надто близько спілкується з деякими студентками. Чуток побільшало; йому висунули звинувачення. Відбувся скандал, і Ела звільнили сотні синдикованих газет, для яких він працював усе життя. Отак раптово улюблений художник, творець Доґпетча і Шму, свого роду американський Дікенс у жанрі графіки, виявився зганьбленим і лишився без роботи.

На певний час він подався до Лондона — жив там у готелі й час від часу публікував статті та комікси. Але тепер Ел був, як-то кажуть, пропащою людиною — енергійність і невтримність полишили його. Здоров’я погіршувалося, а депресія так і не відпустила аж до смерті у 1979 році.

Інший кузен, Обрі «Абба» Ібан був гордістю сім’ї — видатний старший син батькової сестри Аліди. Ще в дитинстві він демонстрував виняткові здібності, що знайшло продовження у блискучій кар’єрі в Кембриджі — він став головою Кембриджського союзу, спершу отримав три зірки, а невдовзі збирався розпочати там викладання східних мов. І це всупереч антисемітизму, що панував в Англії в 1930-ті роки — єврей без жодних переваг, пов’язаних із багатством, походженням чи соціальними зв’язками, який не мав нічого, окрім надзвичайного розуму, зумів сягнути найвищих сходинок в одному з найстаріших університетів Англії.

Коли йому виповнилося двадцять, він уже був блискучим оратором і неабияким дотепником, та ми ще не знали, чи приведе це його у політику (його мати і моя тітка 1917 року переклали французькою і російською декларацію Бальфура,[281] й Обрі з дитинства був відданий ідеї сіонізму) чи він залишиться займатися наукою в Кембриджі. Війна й події у Палестині стали визначальними для його вибору.

Обрі майже на двадцять років за мене старший, і до середини 1970-х я з ним практично не спілкувався. Його життя протікало в Ізраїлі, моє — в Англії, а згодом у Сполучених Штатах; він був дипломатом і політиком, я — лікарем і науковцем. Зустрічалися ми зрідка й поспіхом: на весіллях членів родини та з нагоди інших знакових подій. А коли Обрі відвідував Нью-Йорк як міністр закордонних справ чи заступник прем’єра Ізраїлю, його завжди оточували охоронці, й важко було перекинутися більш ніж кількома словами.

Але якось у 1976 році Маделін запросила нас обох на обід, і коли ми з Обрі зустрілися, то і нам, і всім присутнім стало очевидно, що ми надзвичайно подібні один до одного жестами й поставою — тим, як сидимо, уривчастими незграбними рухами, стилем мовлення і мислення. У певну мить ми обоє раптово підвелися з різних кінців столу й зіштовхнулися біля бурякового желе, яке ми обожнювали, а решта присутніх терпіти не могли. Ці подібності й збіги викликали сміх у всіх за столом, а я сказав Обрі: «Ми з тобою заледве колись зустрічалися, у нас зовсім різні життєві шляхи, та я відчував, що між нами генетична схожість виражена більше, аніж між мною і моїми трьома братами». Він відповів, що почувається так само і що я йому певним чином ближчий, аніж двоє його сестер і брат.

— Як таке можливо? — поцікавився я.

— Атавізм, — тут же відповів Обрі.

— Атавізм? — кліпнув я.

— Так, atavus, дідусь. Ти не знав нашого дідуся Елівелву (хоч і ти названий тим самим іменем — івритом та ідишем). Він помер ще до твого народження. Але коли ми переїхали до Англії, дідусь займався моїм вихованням. Саме він був моїм першим справжнім учителем. Люди сміялися, коли бачили нас разом: казали, що між цим старим і дитиною існує надзвичайна подібність. У його поколінні ніхто не говорив, не рухався, не мислив так, як він, не було нікого подібного й у батьковому поколінні, тож я гадав, що немає таких людей і серед мого — допоки ти не з’явився на порозі, тоді мені здалося, що це воскрес дідусь.

У долі Обрі, до якого дослухався увесь світ як до «голосу Ізраїлю», було щось трагічне й парадоксальне. Його пристрасне, відточене красномовство, кембриджський акцент нове покоління сприймало як щось пихате й старомодне, а вільне володіння арабською, і приязне ставлення до арабської культури (перша його книга — переклад твору Тауфіка аль-Хакіма «Лабіринт справедливості») фактично кинули на нього тінь підозри у дедалі фанатичнішій атмосфері. Зрештою Обрі позбавили владних повноважень і він знову зажив життям науковця та історика (також давав блискучі коментарі для книг і телебачення). Він розповідав мені, що мав змішані почуття: з одного боку, після десятиліть глибокого занурення у політику й дипломатію, він відчував «порожнечу», проте водночас і несподівану, незнану раніше душевну рівновагу. Перше, що він зробив, коли звільнився, це пішов плавати.

Якось Обрі проводив гостьовий курс лекцій в Інституті перспективних досліджень у Принстоні, і я поцікавився, наскільки його влаштовує академічне життя. Він посмутнів і сказав: «Я сумую за політичною ареною». Але відповідно до того, як арена ставала все більш розбурханою, вузькою і фанатичною, Обрі з його культурними симпатіями й широтою розуму тужив за нею все менше й менше. Якось я запитав у нього, у якій ролі він хотів би залишитися у пам’яті нащадків, на що він відповів: «У ролі вчителя».

Обрі любив розповідати різні історії, а знаючи про мій інтерес до природничих наук, розказував про те, як перетинався з Альбертом Ейнштейном. Після смерті Хаїма Вейцмана[282] у 1952 році Обрі відрядили до Ейнштейна з пропозицією зайняти пост президента Ізраїлю (Ейнштейн, звісно, цю пропозицію відхилив). Про інший епізод Обрі розповідає з усмішкою: вони з колегою з ізраїльського консульства тоді навідували Ейнштейна у його будинку в Принстоні. Запросивши їх усередину, він ввічливо поцікавився, чи не хотіли б вони випити кави, і Обрі (гадаючи, що її приготує помічниця чи покоївка) погодився. Та, за його словами, він «був шокований», коли Ейнштейн сам подався до кухні. Невдовзі вони почули дзенькіт чашок і горняток, звук падіння чогось фаянсового, і цей видатний чоловік у своїй дружній, проте дещо незграбній манері приготував їм каву. За словами Обрі, це краще за будь-що інше показало, наскільки людяним і приємним був найвизначніший світовий геній.

У 1990-ті, більше не обтяжений і не звеличений службою, він бувало приїздив до Нью-Йорка — тепер здійснити це було значно легше й вільніше. Я почав бачитися з ним частіше, інколи він приходив на зустріч разом із дружиною Сюзі і частенько з молодшою сестрою Кармель, яка також жила у Нью-Йорку. Ми з Обрі стали друзями, а значна відмінність у наших життєвих шляхах і майже двадцятирічна різниця у віці відігравали дедалі меншу роль.

Мила, неймовірна Кармель! Вона виводила з рівноваги всіх, принаймні у своїй родині, проте я відчував до неї прив’язаність.

Упродовж багатьох років Кармель була якимось містичним персонажем, акторкою десь у Кенії. А в 1950-ті приїхала до Нью-Йорка, вийшла заміж за режисера Девіда Росса, і вони удвох заснували невеличкий театр, щоб ставити його улюблених Ібсена й Чехова (хоча завжди надавала перевагу Шекспіру).

Коли я зустрівся з нею у травні 1961-го, саме прямував із Сан-Франциско на своєму мотоциклі — тому не новому вже байку, що зламався в Алабамі — і решту шляху до Нью-Йорка долав автостопом. Я досить брудним і скуйовдженим ввалився до їхньої чепурної квартири на П’ятій авеню — вона змусила мене прийняти ванну й забезпечила чистим одягом, поки мій прався.

Девід тоді перебував на хвилі успіху, мав низку захоплених відгуків від критиків та публіки і, як говорила мені Кармель, його почали сприймати як одну з ключових фігур у театральному світі Нью-Йорка. Він перебував у піднесеному настрої, робив екстравагантні вчинки — кричав, ревів, мов лев, запросив нас на неймовірно дорогий обід із шести страв у «Російській чайній» — у меню було все, навіть з півдесятка різновидів горілки. Це не вписувалося у рамки звичайного достатку, тож мені було цікаво, чи є у його діях щось маніакальне.

Позиції Кармель також були досить високими; вона не бачила причини, щоб не опанувати норвезьку чи російську (з її мовним чуттям це займе усього кілька тижнів) і не робити власні переклади Ібсена й Чехова. Можливо, в тому числі й через ці переклади лондонська прем’єра Девідового «Йуна Ґабріеля Боркмана»[283] з тріском провалилася, завдавши значних збитків. Переважну частину вкладених грошей Кармель виманила у своєї родини, яка заледве могла собі це дозволити, і так їх ніколи й не повернула. Кілька років по тому Девіду довелося лягти в лікарню в Нью-Йорку — він мав схильність впадати в серйозні депресії — і невдовзі після цього помер. Причину так і не встановили: чи то ненавмисне передозування ліків, чи то самогубство. Кармель у глибокому потрясінні повернулася до Лондона, до своєї родини та друзів.

Наступного разу ми з Кармель зустрілися у 1969 році, коли я у Лондоні записував перші історії хвороб для «Пробуджень», а «Мігрень» якраз була в друці у Faber & Faber. Кармель попросила почитати, що я пишу, і, прочитавши пробний відбиток «Мігрені», сказала: «О, то ти письменник!». Мені ще ніхто такого не говорив: «Мігрень» видавав медичний відділ Faber & Faber, у якому її розглядали як книгу на медичну тематику, своєрідну монографію про мігрені, а не як «письменництво». А перших написаних мною історій «Пробуджень» взагалі не бачив ніхто, окрім Faber & Faber, де їх відхили як непридатні до публікації. Тож я відчув рятівну опору в словах Кармель та її думці про те, що «Мігрень» приймуть не лише представники медичної сфери, а й ширший загал і навіть «літературно освічені» читачі.

Коли у Faber & Faber відтермінували публікацію «Мігрені», я відчував усе більше пригнічення, і з огляду на це Кармель рішуче втрутилася у справу.

— Ти маєш найняти агента, — сказала вона. — Когось, хто захищатиме твої інтереси й не дасть тебе ошукати.

Саме Кармель познайомила мене з Іннесом Роузом — агентом, який натиснув на видавців, щоб ті прискорили публікацію книги. Без Іннеса й Кармель «Мігрень» могла так і не побачити світ.

У середині 1970-х, після смерті матері, Кармель повернулася до Нью-Йорка й винайняла квартиру на Східній 63-й вулиці. Вона була свого роду агентом для нас із Обрі, який тоді був залучений до роботи над низкою книг і телепрограм з історії єврейського народу. Але ані агентська, ані акторська робота (обидві на півставки) не давали їй змоги оплачувати оренду помешкання у ще дорожчому Нью-Йорку, тож ми з Обрі доплачували суму, якої бракувало, і так тривало впродовж наступних тридцяти років.

У ті роки ми з Кармель бачилися часто. Разом ходили в театр, і якось дивилися виставу «Крила», у якій Констанс Каммінґс грала льотчицю, яка внаслідок інсульту втратила здатність говорити. У певну мить Кармель повернулася до мене й запитала, чи не вважаю я гру акторки зворушливою, і її приголомшила моя заперечна відповідь.

«Чому ні?» — запитала вона. Я відповів, що її мовлення було нічим у порівнянні з мовленням людей, які страждають на афазії.

— Ох, ці неврологи! — обурилася Кармель. — Невже ти не можеш хоч на мить забути про свою неврологію і зануритися у драму, у гру?

— Ні, — відповів я. — Це мовлення не має нічого спільного з афазією, а отже й уся вистава виглядає для мене награною.

Вона лиш похитала головою у відповідь на мою вузьколобість і затятість.[284]

Кармель була у захваті, коли «Пробудженнями» зацікавився Голлівуд і я познайомився з Пенні Маршалл і Робертом де Ніро. Але на мій п’ятдесят п’ятий день народження інтуїція її підвела: тоді на вечірку з цієї нагоди на Сіті-Айленді було запрошено й де Ніро, який примудрився прийти до мого будиночка й розташуватися нагорі так, що ніхто його не впізнав. Коли я сказав Кармель про прихід де Ніро, вона дуже голосно проголосила: «Це не де Ніро. Кіностудія надіслала двійника. Я знаю, як виглядає справжній актор, мене не обдуриш». Вона вміла поставити голос, і всі довкола чули цей її коментар. У мене самого закралися сумніви, тож я спустився до телефону-автомата на розі й зателефонував до офісу де Ніро. Вони здивовано відповіли, що, звичайно ж, це був де Ніро власною персоною. А найбільше цей епізод повеселив самого актора, до вух якого теж долинули просторікування Кармель.

Мила, неймовірна Кармель! Мені подобалося бути в її товаристві — допоки вона не доводила мене до сказу. Вона була чудовою, смішною, надзвичайно обдарованою наслідувачкою; імпульсивною, простодушною, безпорадною, проте й любителькою фантазувати та істерити, а також, мов п’явка, висмоктувати все більше й більше грошей з усіх довкола. Кликати її в гості було небезпечно (як я пізніше дізнався) — вона могла цупити книги про мистецтво з бібліотек господарів і продавати їх букіністам. Я часто думав про нашу тітку Ліну — вона шантажувала багатіїв, а гроші віддавала на потреби Єврейського університету. Кармель шантажем не займалася, проте багато в чому нагадувала Ліну: вона теж була чудовиськом, її ненавиділа частина родини, але я відчував до неї прив’язаність. Ця схожість не була для Кармель таємницею.

Батько Кармель після смерті залишив їй більшу частину свого статку, усвідомлюючи, що з усіх дітей вона перебувала у найскрутнішому становищі. Усі образи її братів і сестри тепер частково врівноважувалися тим, що з отриманням спадку вона була забезпечена до кінця життя, за умови що буде розважливою й уникатиме марнотратства та безрозсудних вчинків, і їй вже не потрібно буде випрошувати гроші й розраховувати на підтримку родичів. Я також зрадів, що більше не почуватимуся зобов’язаним щомісяця надсилати їй гроші.

Однак вона мала інші плани — ще від смерті Девіда їй бракувало відчуття належності до театрального світу. Тепер Кармель мала гроші й могла сама поставити, зрежисерувати й зіграти в улюбленій п’єсі. Вона зупинила свій вибір на «Як важливо бути серйозним». У цій п’єсі вона могла б зіграти міс Призм. Орендувала театр, підібрала акторів, організувала рекламу і, як вона й сподівалася, вистава мала успіх. Але, дивним чином таке трапляється, потім усе завмерло. Увесь свій спадок до останнього цента вона розтринькала на єдину безглузду божевільну витівку. Усі в родині розлютилися, а Кармель знову лишилася без гроша.

Вона сприйняла цю ситуацію досить легко, попри те, що певною мірою це просто було повторенням історії з «Йуном Ґабріелем Боркманом» за тридцять років до того. Але тепер їй було важче оговтатися. Їй сімдесят, хоча виглядала молодше; вона хворіла на діабет, хоча недбало до нього ставилася; а в родині (окрім Обрі, який завжди підтримував Кармель, попри те, що її поведінка інколи дуже його сердила) більше з нею не спілкувалися.

Ми з Обрі відновили щомісячну допомогу, проте Кармель була зломлена на якомусь глибинному рівні. Думаю, вона вважала, що то був її останній шанс здобути славу на зірковому Бродвеї. Через погіршення здоров’я вона змушена була податися до будинку-інтернату. Часом Кармель марила: від деменції[285] чи від діабету, а може, від обох, і часом люди бачили, як вона, розпатлана й збита з пантелику, блукала вулицями довкола Єврейського дому. А якось вона була переконана, що разом із Томом Генксом знімається у фільмі, режисером якого є Стівен Спілберг.

Утім були й дні, коли казусів не траплялося, і вона просто насолоджувалася походами до театру — своєї першої й останньої любові — й прогулянками у садах Вейв Гілл поблизу Єврейського дому. Тоді Кармель вирішила створити автобіографію — писалося їй добре й легко, і вона могла поділитися незвичайною, дивовижною історією життя. Проте автобіографічна пам’ять почала їй зраджувати відповідно до того, як поступово прогресувала деменція.

Її «сценічна», акторська пам’ять, навпаки, лишилася неушкодженою — мені було достатньо лише нагадати їй початок будь-якого шекспірівського монологу, і Кармель могла його продовжити — вона ставала Дездемоною, Корделією, Джульєттою, Офелією, та ким завгодно — цілковито перевтілюючись у персонажа, якого зображала. Медсестри, які часто бачили її як хвору жінку несповна розуму, були приголомшені такими змінами. Якось Кармель сказала мені, що не має власної індивідуальності, і їй властива лише індивідуальність персонажів, яких вона грає на сцені. Це було перебільшенням, оскільки раніше вона була особою з характером і чималим самолюбством. Проте зараз, коли її власну самоідентичність витісняла деменція, це був практично той самий випадок. Вона ставала цілісною особистістю лише перевтілившись у Корделію чи Джульєтту.

Коли я востаннє навідував її, вона страждала на пневмонію. Її дихання було частим, уривчастим і з хрипами. Її очі були розплющеними, але вона нічого не бачила — вона не кліпала, коли махав рукою у неї перед очима, проте я подумав, що, можливо, вона все-таки чує і розпізнає мій голос.

— Прощавай, Кармель, — сказав я. За кілька хвилин вона померла. Коли я зателефонував її брату Рафаелю, щоб сповістити про смерть, він сказав: «Хай Бог упокоїть її душу, якщо вона у неї була».

На початку 1982 року я отримав з Лондона пакунок із листом від Гарольда Пінтера й рукописом нової п’єси «Ніби як Аляска», яку він, за його словами, написав під впливом «Пробуджень». У листі Пінтер писав, що читав «Пробудження» ще після їх публікації у 1973 році, і вважає, що вони «надзвичайні». Пінтер міркував над драматургічними можливостями цієї книги, проте тоді чітко не уявляв, як саме рухатися у цьому напрямку й викинув цю думку з голови, аж доки вона раптово не повернулася до нього вісім років по тому. Минулого літа, коли він якось прокинувся вранці, перші слова п’єси чітко викарбувалися у нього в голові: «Щось відбувається». Після того п’єса швидко «написалася сама» за наступних кілька днів.

«Ніби як Аляска» — це історія Дебори, пацієнтки, що упродовж двадцяти дев’яти років перебувала у якомусь вкрай дивному, недосяжно-замороженому стані. Одного дня вона прокидається і не розуміє, скільки їй років і що з нею трапилося. Сивоволосу жінку поруч із нею вона вважає якоюсь кузиною чи «тіткою, з якою я ніколи не зустрічалася», а коли Дебора дізнається, що це її молодша сестра, до неї приходить приголомшливе усвідомлення дійсності.

Пінтер ніколи не бачив наших пацієнтів і не дивився документальний фільм за «Пробудженнями», однак прототипом Дебори явно була моя пацієнтка Роуз Р. Я уявив, як Роуз читає цю п’єсу й говорить: «Боже! Та це ж про мене!». Я зрозумів, що Пінтер якимось чином осягнув більше, аніж я написав; незбагненним чином, інтуїтивно зрозумів глибшу правду.

У жовтні 1982 року я поїхав на прем’єру вистави у Національному театрі Лондона. Роль Дебори блискуче виконала Джуді Денч. Мене вразила як її гра, так і правдоподібність Пінтерового задуму, оскільки Денч, як і Пінтер, ніколи не спілкувалася з пацієнтами, які страждають на постенцефалітичний синдром. Насправді вона розповіла, що Пінтер заборонив їй це під час підготовки до ролі: він вважав, що вона має витворити образ Дебори винятково з тексту його п’єси. Грала вона дивовижно. (Однак пізніше Денч таки подивилася фільм і поспілкувалася з деякими постенцефалітиками у лікарні Гайлендз. Після цього я зрозумів, що її виконання ролі було хоч і реалістичнішим, але не таким дивовижним. Напевно, Пінтер мав рацію).

Аж до тієї миті я сумнівався щодо драматичного втілення своєї книги чи чогось іншого, «заснованого на» ній, зробленого «за матеріалами» чи «за мотивами» моєї роботи. Також думав, що «Пробудження» — річ справжня, а все решта, безсумнівно, буде «несправжнім». Як воно може бути справжнім за відсутності прямого безпосереднього досвіду спілкування з пацієнтами? Однак п’єса Пінтера показала мені, як великий митець може перетворити, переосмислити дійсність. Я відчував, що Пінтер дав мені стільки ж, скільки і я йому: я створив йому реальність, а він створив для мене реальність у відповідь.[286]

Коли у 1986 році я був у Лондоні, до мене звернувся композитор Майкл Наймен і запитав, як я поставлюся до «камерної опери», заснованої на заголовній історії з книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Я відповів, що не можу такого уявити, на що він сказав, що мені це й не потрібно — він уявлятиме. Насправді він уже це зробив — наступного дня він приніс мені партитуру й розповів про лібретиста, якого мав на думці — Крістофера Роуленса.

Я детально обговорив із Крісом історію доктора П. й зрештою сказав, що не можу погодитися на оперу без схвалення його вдови. Я запропонував Крісу з нею зустрітися і делікатно довідатися, як вона поставиться до можливого створення опери (вони з доктором П. самі були оперними співаками). Зрештою у Кріса і місіс П. склалися дуже теплі, сердечні стосунки, і в його опері вона грає значно більшу роль, аніж у моїй історії. І все ж я дуже хвилювався у день, коли у Нью-Йорку мала відбутися прем’єра опери. Місіс П. була в залі, і я раз у раз поглядав на неї й від страху неправильно витлумачував усі зміни у її виразі обличчя. Після вистави вона підійшла до нас із Майклом та Крісом і сказала: «Це честь для мого чоловіка». Я страшенно зрадів: завдяки цьому відчув, що ми не скористалися ситуацією й не витлумачили її хибно.

У 1979 році до мене звернулися двоє молодих кінопродюсерів — Волтер Паркс і Ларрі Ласкер. За кілька років до того на курсі з антропології в Єлі вони читали «Пробудження» та сподівалися на їхній основі зняти художній фільм. Вони відвідали Бет-Авраам, зустрілися з багатьма пацієнтами з постенцефалітичним синдромом, і я дав їм дозвіл на написання сценарію. Упродовж наступних кількох років я від них нічого не чув.

Вже майже забув про цей проект, коли через вісім років вони знову вийшли зі мною на зв’язок і повідомили, що саму книгу й заснований на ній сценарій прочитав Пітер Вейр, якого дуже зацікавила ідея режисури фільму. Вони надіслали мені сценарій молодого сценариста Стіва Заілляна, який надійшов на Гелловін 1987 року, якраз напередодні зустрічі з Пітером Вейром. Мені текст страшенно не сподобався, особливо вигадана сюжетна лінія, у якій лікар закохується у пацієнтку, і про це я безапеляційно заявив наступного дня Вейру. Він, звичайно, був приголомшений, проте з розумінням поставився до моєї точки зору. Кілька місяців по тому він самоусунувся від проекту, мотивуючи це тим, що бачить усі можливі «рифи й обмілини» і не певен, що впорається як слід.

Упродовж наступного року сценарій пройшов через низку вдосконалень — Стів, Волтер і Ларрі працювали над створенням продукту, що відповідатиме книзі й пережитому пацієнтами досвіду. На початку 1989 року мені повідомили, що за режисуру фільму візьметься Пенні Маршалл і вона навідається до мене разом із Робертом де Ніро, який гратиме роль пацієнта Леонарда Л.

Я не був цілком певен щодо того, як ставлюся до сценарію, позаяк хоч до певної міри він і був спрямований на дуже близьке до реальності відтворення подій, у ньому також наявні кілька побічних сюжетних ліній, що були повністю вигаданими. Я мусив відмовитися від думки, що цей фільм будь-що є «моїм»: сценарій не мій, фільм не мій, і я не можу впливати на більшість речей, пов’язаних із ним. Було не зовсім легко собі в цьому зізнатися, але зрештою я відчув полегшення. Я матиму змогу давати поради й консультації, стежити за медичною й історичною достовірністю, зроблю все від мене залежне, щоб фільм мав достовірну відправну точку, проте не буду змушений відчувати за нього відповідальність.[287]

Шалене бажання Роберта де Ніро заглибитись у предмет зображення і дослідити його у найменших деталях є легендарним. Я ще ніколи не бачив, щоб актор вивчав свій образ і в результаті цього дослідження сам ставав образом.

До 1989 року майже всі пацієнти з постенцефалітичним синдромом у Бет-Авраамі померли, однак дев’ятеро ще лишалися у лікарні Гайлендз у Лондоні. На думку Боба, важливо було їх навідати, тож ми поїхали туди разом. Упродовж багатьох годин він спілкувався з пацієнтами й робив аудіозаписи, які потім міг ретельно вивчити. Мене вразила його здатність до спостереження і співпереживання. Гадаю, пацієнти самі були зворушені свого роду увагою, яку їм зрідка приділяли раніше. «Він справді спостерігає за тобою, зазирає просто у тебе, — наступного дня поділився зі мною один із них. — Ніхто після доктора Пердона Мартіна такого не робив. Він намагався зрозуміти, що насправді з тобою відбувається».

Повернувшись до Нью-Йорка, я зустрівся з Робіном Вільямсом, який мав зіграти лікаря — мене. Робін хотів побачити мене в дії, у взаємодії з пацієнтами на кшталт тих, з якими я працював у «Пробудженнях», тож ми подалися до «Малих сестер» нужденних, де перебували на леводопі двоє пацієнтів з постенцефалітичним синдромом, за якими я спостерігав упродовж кількох років.

Декілька днів по тому Робін прийшов зі мною до Бронкс-стейту. Ми провели кілька хвилин у дуже збуреному геріатричному відділенні, де з півдесятка пацієнтів галасували й усі гуртом ексцентрично щось розповідали. Коли ми їхали назад, Робін раптово вибухнув дивовижним відтворенням того, що побачив у відділенні — він бездоганно наслідував кожен голос і стиль поведінки. Він блискуче вловив і тримав у пам’яті ці різноманітні голоси й розмови, а тепер відтворював їх, чи практично був одержимий ними. У Робіна ця здатність миттєво вхоплювати й відтворювати почуте й побачене, здатність, для якої «наслідування» було б надто слабким означенням (тому що ці імітації сповнені чутливості, гумору й креативності), була надзвичайно розвинена. Проте, як я потім зрозумів, це лише перший крок його акторського дослідження.[288]

А невдовзі я виявив, що і сам є предметом його вивчення. За кілька зустрічей він почав дзеркально відтворювати деякі мої манери, поставу, ходу, мовлення — усе, що я дотепер робив неусвідомлено. Бентежно було бачити себе у цьому живому дзеркалі, але мені подобалося проводити час із Робіном, кудись їздити, ходити разом обідати, сміятися з його блискучого, жвавого гумору й дивуватися його знанням.

За кілька тижнів, коли ми про щось теревенили на вулиці, я прийняв позу, яка, як мені говорять, є типово задумливою. Раптом я усвідомив, що Робін стоїть у точнісінько такій же позі. Він не просто наслідував мене, він сам став мною — це було неначе раптово здобути молодшого близнюка. Нас обох це дещо стурбувало, і ми вирішили, що між нами має бути якийсь простір, щоб він міг створити власного персонажа, який, можливо, де в чому опирався б на мене, але мав би власне життя й особистість.[289]

Я кілька разів водив акторський склад і команду до Бет-Аврааму для того, щоб вони відчули настрій і атмосферу того місця, а надто для того, щоб зустрітися з пацієнтами й персоналом, які пам’ятали події двадцятирічної давнини. Якось ми запросили на свого роду зустріч старих друзів усіх лікарів, медсестер, психотерапевтів і соціальних працівників, які працювали з пацієнтами з постенцефалітичним синдромом у 1969 році. Дехто з нас уже давно залишив лікарню, дехто не бачився багато років, проте того вересневого вечора ми годинами обмінювалися спогадами про пацієнтів, і кожен із цих спогадів викликав за собою нові й нові. Ми знову усвідомили, яким приголомшливим було те літо, яке історичне значення воно мало, і водночас якими кумедними й людяними були ті події. Це був вечір сміху й сліз, туги за минулим і поміркованої розсудливості — ми дивилися одне на одного й усвідомлювали, що минуло двадцять років, і практично всі ті надзвичайні пацієнти вже померли.

Усі, крім Ліліан Тай, яка в документальному фільмі демонструвала блискучу красномовність. Ми з Бобом, Робіном і Пенні навідалися до неї і нас захопила її стійкість, весела вдача, відсутність жалю до себе й справжність. Попри прогресування хвороби й непередбачувані реакції на леводопу, вона зберегла у собі почуття гумору, любов до життя й сміливість.

Я чимало часу проводив на знімальному майданчику «Пробуджень» упродовж місяців, під час яких тривала зйомка. Я показував акторам, як пацієнти-паркінсоніки сидять, не рухаючись, із амімічним обличчям і застиглими поглядами; головою, що закинута назад чи звисає набік; нижньою щелепою, що провисає донизу, а з губ, можливо, стікає слина (слинотечу у фільмі зіграти було важко, до того ж це виглядало надто огидно, тому ми на цьому не наполягали). Я показував їм поширені дистонічні положення рук і ніг, демонстрував тремори й тики.

Також показував акторам, як пацієнти-паркінсоніки стоять чи намагаються стояти; як вони ходять, часто згинаючись, часом прискорюючись і дрібно перебираючи ногами; як можуть раптово спинитися, застигнути й не зробити більше ані кроку. Демонстрував їм різноманітні паркінсонічні голоси й вигуки, а також паркінсонічний почерк. Радив їм уявляти себе замкненими у тісному просторі чи застряглими у діжці клею.

Ми вправлялися у kinesia paradoxa — раптовому звільненні від паркінсонізму завдяки музиці чи шляхом спонтанних реакцій, наприклад, впіймання м’яча (актори полюбляли практикувати це з Робіном, який, не будь він відданим акторській справі, був би прекрасним бейсболістом). Ми практикувалися у кататонії і карткових іграх постенцефалітиків: четверо пацієнтів зі стиснутими в руках картами сиділи цілковито нерухомо, аж поки хтось (найімовірніше, медсестра) робив перший хід, що спричиняв шалене пожвавлення, і гра, що спершу завмерла, завершувалася за лічені секунди. (У 1969 році я побачив і зафіксував на плівку саме таку гру). Найближчим до цих надшвидких конвульсивних станів є синдром Туретта, тож я привів на майданчик кількох молодих людей із цим захворюванням. Ці майже дзенівські вправи — знерухомлення, самоочищення, прискорення, упродовж кількох годин поспіль — водночас і захоплювали, і лякали акторів. Вони зі страхом почали розуміти, як це — перебувати у такому стані постійно.

Чи може актор із нормальним функціонуванням нервової системи й протіканням фізіологічних процесів направду «стати» кимось із глибоко аномальною роботою нервової системи, переживанням аномального досвіду й аномальною поведінкою? Якось Боб із Робіном зображали сцену, в якій лікар перевіряв постуральні рефлекси пацієнта (які при хворобі Паркінсона можуть бути відсутніми чи значно послабленими). Я на хвилину зайняв місце Робіна, щоб показати, як відбувається перевірка: лікар стає позаду пацієнта й ледь-ледь нахиляє його назад (у нормі людина до цього пристосовується, проте паркінсонік або постенцефалітик упаде навзнак, немов кегля). Я демонстрував це на Бобові — він упав назад на мене, повністю бездіяльний і пасивний, без жодного натяку на якусь зворотну реакцію. Стривожений, я легенько штовхнув його вперед у прямовисну позицію, але тепер він почав завалюватися вперед, і я не міг його врівноважити. Мене охопило збентеження впереміш із панікою. На якусь мить мені здалося, що раптово сталася неврологічна катастрофа і він насправді втратив усі постуральні рефлекси. Далі я задумався, чи може подібна гра насправді спричинити зміни нервової системи?

Наступного дня до початку зйомок ми з ним говорили у гримерній, і під час розмови я помітив, що його права нога вивернута всередину — спостерігається точнісінько таке саме дистонічне викривлення, як тоді, коли він на майданчику зображав Леонарда Л. Я сказав про це, і Боб дуже здивувався. «Я й не помітив, — відповів він. — Гадаю, це несвідомо». Він часом на кілька годин чи й днів лишався в образі — за обідом висловлював коментарі, які належали Леонарду, а не йому самому, немовби на ньому ще висіли налиплі рештки Леонардового світогляду й характеру.

До лютого 1990 року ми всі виснажилися: позаду було чотири місяці зйомок, не кажучи вже про місяці досліджень, що передували їм. Проте нас активізувала одна подія: на майданчик прийшла Ліліан Тай, остання на той момент жива пацієнта Бет-Аврааму з постенцефалітичним синдромом — вона мала грати саму себе у сцені з Бобом. Що вона думала про несправжніх постенцефалітиків довкола? Чи актори складуть цей іспит? Коли вона зайшла, на майданчику запанувало відчуття побожного трепету — всі впізнали її з документального фільму.

Того вечора я записав у щоденнику:

Скільки б актори не занурювалися в роль, не ототожнювали себе з образом, вони просто грають роль пацієнта, а Ліліан має бути такою до кінця своїх днів. Вони можуть вислизнути зі своїх ролей, а вона не може. Як вона тоді почувається? (А що відчуваю я з приводу того, що Робін грає мене? Для нього це тимчасова роль, для мене — довічна).

Поки Боб уявляв і приймав застиглу дистонічну позу Леонарда Л., Ліліан Т., яка сама застигла, підвела пильний критичний погляд. Що Боб, граючи застиглого пацієнта, думає про Ліліан, яка стоїть заледве в метрі від нього і направду є такою? І що вона, направду така, думає про нього — того, хто грає цю роль? Вона щойно підморгнула мені й ледь помітно підняла палець догори — це означає: «Усе чудово, він усе вловив! Він справді розуміє, що це таке».