Сурма лебедя

Розділ 2 Озерце

До озерця, яке Сем назнав того весняного ранку, рідко хто коли з людей було прибреде. Цілу зиму воно спало, скуте холодом, льодом, а зверху ще й снігом присипане, мов під білою ковдрою. І чи не весь той час там панувала тиша. Жаби спали. Бурундук сопів собі. Ото хіба коли-не-коли сойка скиргикне. А то ще поночі гавкне-дзявкне лисиця: високий, деркий звук. Зима, здавалося, запанувала навіки.

Але прийшов такий день, коли і з лісом, і з озерцем сталася якась зміна. Поміж дерев полинуло, задихало тепле повітря, ніжне й лагідне. Лід, що ще з ночі почав трохи підтавати, вдень став танути швидко-швидко. З’явилися калюжі талої води. Всі істоти, що жили в озерці й довкола нього, в лісі, пораділи тому теплу. Вони ж бо й зачули, й відчули подих весни — та й заворушилися. Нове життя, нові сподівання… У повітрі потягло новим, приємним духом — то запахтіла земля, прокидаючись після довгого зимового сну. Жаба, що на зиму була зарилася в мул на дні озерця, зрозуміла: весна прийшла! Цикада це збагнула й зраділа — а від чого цикада не радіє? Лисиця, все ще дрімаючи у своїй норі, відчула: незабаром вона приведе маленьких лисеняток. Усі істоти відчули, що надходять кращі, легші часи: тепліші дні, приємніші ночі. Дерева повипускали зелені бруньки, а ті бруньки вже й понабухали. З півдня почали прибувати птахи. Ось прилетіла пара качок. Прибув косик-червонокрилець і ну пурхати довкола озерця, вишукуючи, де найкраще буде звити гніздо. Прилетів горобчик із білим горлечком і заспівав: «Ой, люба Канадо-Канадо-Канадо…»

І коли б того першого теплого дня весни вам трапилося посидіти над озерцем, то зненацька ви б зачули, десь так надвечір, лопотіння великих крил десь угорі, а потім — такий звук, ніби які сурмачі засурмили.

— Ку-гуу! Ку-гуу!

І коли б ви глянули вгору, то побачили б, високо вгорі, двох великих білих птахів. Вони швидко надлітали, випроставши ноги назад, рівно з лінією польоту, витягнувши вперед свої довгі білі шиї, дужо й рівномірно б’ючи могутніми крильми. «Ку-гуу! ку-гуу! ку-гуу!» Як схвилював би вам душу той суремний гук із неба! Отак сурмлять лебеді…

Уздрівши озерце, великі птахи почали кружляти, оглядаючи ту місцину з висоти. І тоді ковзнули донизу, посідали на воду, згорнули, щільно до боків, свої довгі крила, та й ну роззиратися надовкола: чи придатні ці нові околиці для лебединого-родинного життя? Оце й були вони, лебеді-сурмачі, білі-білі птахи з чорними дзьобами. Заболочене озерце їм сподобалося — то й чом би не влаштувати тут свою домівку на літо? Чом не виростити тут своє лебедине сімейство?

Від довгого перельоту ті двоє лебедів потомилися. Тож вони залюбки плюхнулися з неба у воду. Поволеньки поплавали, а тоді стали харчуватись, занурюючи голови у мілководдя й добуваючи корінці та стебла з мулу. Все у них було біле-біле, за винятком дзьобів та лап: лише ці частини їхніх тіл мали чорне забарвлення. Високо несли вони свої голови на довгих шиях. Із ними й озерце стало якесь ніби інше: прибули господарі!

Цілих кілька днів лебеді відпочивали. Коли зголодніли — попоїли. Похотіли пити (а вони ж чи не весь час відчували спрагу) — попили. А на десятий день лебедиця почала шукати, де зручніше місце для її гнізда.

Коли починається весна, то у птаха найперший клопіт — де та як звити-змостити гніздо. Це навесні найважливіше. Якщо самиця вибере хороше місце, то матиме добру можливість знести скільки треба яєць і виростити молодняк. Якщо ж її вибір буде невдалий, то їй, можливо, й не пощастить виростити діточок. Лебедиця добре це знала — вона усвідомлювала, що ухвалює вкрай важливе рішення.

Двоє лебедів спочатку обстежили горішній край озерця, де в нього ліниво впадав струмочок. То було приємне місце, з комишами-очеретами. Саме в цьому куточку якраз вили собі гнізда косики-червонокрильці, а крижень залицявся до своєї качки. Потім обоє лебедів попливли в долішній куток озерця. Там було болото з одного боку й оленячий луг — з другого. Крім них двох, тут не було більш нікого. А ген там від берега в озерце вганявся наче маленький піщаний півострівець. А там, де він закінчувався, ще ступити кілька кроків по воді — і маєш малесенький острівець, не більший за звичайний обідній стіл (у людей). На тому острівці росло деревце, а ще лежали камінці й росли трави, папороті.

— Ти тільки глянь на оце! — вигукнула лебедиця, уже вкотре обпливаючи острівець.

— Ку-гуу! — відповів її муж, який любив, щоб питали його поради.

Лебедиця обережно ступила на острівець. Усе до ладу, от ніби хто спеціально зладнав отак, щоб чудово підходило для гніздування. Поки лебідь плавав поруч, пильнуючи, вона потицялася дзьобом туди-сюди, поки й вишукала приємну місцинку на землі. Вмостилася: чи ж зручно буде тут сидіти? І допевнилася, що це якраз під розміри її тіла. Гарне розташування: ступи кілька кроків — і вже ти на воді. Дуже зручно. Дружина обернулася до свого мужа.

— Ну, що ти скажеш? — запитала вона.

— Розташування — ідеальне! — похвалив той. — Кращого місця годі вишукати. І я ще й поясню тобі, чому це найкраще, ідеальне місце, — урочисто провадив він. — Якщо ворог: лис, чи єнот, чи койот, чи там скунс — забажає потрапити сюди, намисливши вбивство, то йому спершу доведеться шубовснути у воду й намокнути! А перш ніж дістатися до води, йому доведеться пройти по всій довжині цієї коси. А доти ми його чи побачимо, чи почуємо, і я дам йому хіба ж такого прочухана!

І лебідь простер свої величезні крила — на всі два з половиною метри розмаху — й потужно загупав ними по плесу. Он який я дужий! А від тієї демонстрації сили почувся й ще дужчим. Коли лебідь-сурмач ударяє ворога своїми крильми, то виходить мов удар бейсбольною битою. В англійській мові є особлива назва для лебедя-самця: коб! Звідки та чому таке назвисько, ніхто й не знає. У багатьох тварин є особливі назви для їхніх самців: партнером у качки виступає селезень, у курки — півень, у вівці — баран, у корови — бугай, і таке інше… Лебедиця добре спостерегла, як хизується її обранець, хоча удала, ніби нічого й не помітила. Так, вона пишалася його силою і хоробрістю! Добрий з нього був муж, що й казати.

А лебідь не зводив очей зі своєї чудової дружиноньки. І як же він зрадів, коли вона почала помалу крутитися на місці: все кругом та й кругом, не сходячи з обраного місця, утоптуючи-трамбуючи землю й траву. Оце ж так лебідка починає мостити собі гніздо — такі робить перші рухи в цій справі. Спочатку вона присіла на вибраному місці. Потім покрутилася на місці, кругом та й кругом, утоптуючи землю своїми широкими перетинчастими лапами, щоб утворилося таке собі тарілкоподібне заглиблення. Тоді, витягнувши шию, почала хапати галуззя й траву, обкладаючи всім цим себе з боків і ще й підмощуючи собі під хвіст.

Лебідь підплив ближче до подруги. Пильно стежив він за кожним її рухом.

— І ще одну невеличку паличку підклади, моя люба! — підказав він.

І вона якнайдалі витягла свою чудову зграбну довгу білу шию, дотяглася дзьобом до палички та й підклала її собі під бік.

— А ще кілька отих грубих стебел! — дуже поважно нагадав їй муж.

І чого вона тільки не тягала дзьобом до себе й під себе: траву, мох, галуззя — все, що було напохваті. Непоквапно, обачливо лебедиця вибудовувала собі гніздо — й ось вона вже сидить немовби на чималому порослому травою пагорку. Години дві трудилася лебедева подруга над цим завданням, а тоді, вирішивши: на сьогодні досить праці! — знову ковзнула на плесо, щоб напитись і підобідати.

— Чудовий початок! — похвалив лебідь, задивившись на гніздо, яке вибудувала його кохана. — Бездоганний старт! Навіть невтямки мені, як воно в тебе так до ладу виходить.

— А само по собі! — відказала дружинонька. — Чималенько праці — але ж і якої втішної!

— Таки так, — погодився муж-лебідь, чи то коб. — Коли вже зробила, то зробила: їй-право, є чим похвалитись! Пречудове лебедине гніздо: метрів два у прогоні! І яка ще інша птаха могла б щось таке утнути?

— Ну, — протягла дружина-лебідка, — хіба, може, орлиця?

— Гаразд, але ж то було б не лебедине, а орлине гніздо, змощене десь високо-високо на всохлому дереві… І що ж воно за гніздо, коли не над самісінькою водою, з усіма вигодами, які дає лиш вода?!

Обоє потішено засміялись. А тоді ну сурмити, та хлюпатись, та пускати воду собі на спину, кидаючись то туди, то сюди, от ніби враз подуріли на радощах.

— Ку-гуу! Ку-гуу! Ку-гуу! — кричали вони.

Ті суремні гуки на добрих півтори милі розкотилися довкола озерця, і всі дикі створіння в межах того кола почули їх і збагнули: лебеді сурмлять! Почув лис, і єнот почув, і скунс добре розчув. Почула навіть одна зовсім не дика пара вух! Але двоє лебедів того не знали.