Сурма лебедя

Розділ 5 Луї

Збігло кілька тижнів, і якось-то ввечері, коли лебедята поснули, лебедиця звернулася до свого мужа з дивним запитанням:

　— А ти не помітив, муже мій, чогось не такого в одного з наших синочків — у того, кого ми звемо Луї?

— Чогось не такого? — зчудовано перепитав тато-лебідь. — А що може бути такого не такого в Луї, чим би він відрізнявся від інших своїх братиків та сестричок? Як на мене, то з Луї усе гаразд. І з виду хороший, хоч куди, і росте добре, нівроку йому, а що вже плаває-пірнає! Просто краса та й годі! І їсть він добре. У нього ось-ось виростуть махові пера, й він полетить!

— Ну, з виду він і справді лебідь хоч куди, — погодилася мама-лебедиця. — І їсть він справно, хвалити Бога. І здоровий він, і розумник, і плаває пречудово. Але ж чи ти чув хоч раз, щоб Луї подав голос, як те роблять інші наші дітки? Ти чув, щоб він спробував засурмити чи сказав бодай слово? Чи ти чув, щоб він хоч писнув там чи бовкнув щось?

— Як подумати про це, то таки й не чув! — уже стурбовано визнав тато-лебідь.　

— І чи ж чув ти бодай разочок, щоб Луї побажав нам надобраніч, як те роблять інші наші дітки? Чи ж чув ти, щоб він сказав нам «Доброго ранку!» — як інші дітки вітаються, чарівно, по-дитячому, — щоб пропищав чи бодай пробурчав?

— Оце як ти все так розказала, то й справді: таки не чув! — визнав тато-лебідь. — Ой Боженьку мій! І до чого ж це ти ведеш? Невже ти хочеш, щоб я повірив, ніби я маю синочка, котрий у якомусь сенсі калічний — чи навіть дефективний?! Подібне відкриття — викриття! — ой як дуже мене б засмутило! Я бажаю, щоб моє родинне життя було ідеально налагоджене, аби я, бувши якраз у розквіті сил, плавав собі граційно та безжурно, і щоб мене не переслідували всілякі клопоти й розчарування. Бути батьком — це тягар, навіть у найкращому випадку! Я не бажаю мати додатковий клопіт у вигляді калічного дитяти — дитяти, в якого щось там негаразд.

— Ну, — провадила мати-лебедиця, — то я останнім часом і попридивлялася до Луї. І дійшла висновку: малий не може говорити. Досі я від нього жодного звуку не почула. Певне, він прийшов безголосий у цей світ. Мав би він голос, то й користувався б ним, як і решта дітей.

— Ой, та це ж просто жахливо! — вигукнув тато-лебідь. — Я у відчаї! Яка біда на наші голови!

Дружина вражено подивилася на нього.

— Це ще не біда — поки-що, — зазначила вона. — Але буде добряча біда років через два-три, коли Луї закохається, — а він таки закохається, неминуче. Молодому лебедеві нелегко буде знайти собі пару, якщо він не спроможеться проспівати: Ку-гуу! Ку-гуу! — якщо не зуміє вимовити ніжні залицяльницькі слова до лебідки, яку обере його серце.

— Ти певна? — перепитав тато-лебідь.

— Абсолютно! — запевнила мама-лебедиця. — Я ж чудово пам’ятаю ту весну, кілька літ тому, коли ти закохався в мене і почав мене переслідувати. Ти був такий гордий та величний, а скільки ж того вокального шуму ти зчиняв! Було це в Монтані, пригадуєш?

— Авжеж, я пригадую, — запевнив лебідь.

— Ну, то знай: найдужче мене привабив твій голос — чудовий твій голос!

— Справді? — перепитав лебідь.

— Саме так. Ти мав найгарніший, найпотужніший, найлункіший голос із-поміж усіх інших молодих самців-лебедів, які тільки перебували в заповіднику «Ред-Рок-Лейкс» у Монтані.

— Та невже? — аж не вірилося йому.

— Саме так воно й було. Щоразу, як тільки було зачую твій глибокий, лункий голос, я ладна була летіти з тобою хоч на край світу.

— Ти ладна була — зі мною? — знай перепитував лебідь. Видно було, як він мов на дріжджах росте від похвал своєї дружиноньки. Ті її похвали розлоскотали його марнославство, навіяли йому відчуття величі. Він і сам завжди гадав, що має чудовий голос, а тут почув це з вуст коханої… Ах, як це підносить! Така втішна була йому ця мить, що він забув усе про Луї — в голові закрутилися тільки думки про самого себе. Звісно ж, він ніяк не міг забути оту зачаровану весну на берегах того монтанського озера, коли він закохався в неї! Пам’ятав-пригадував, яка гарненька була тоді його суджена, яка юна, невинна, ваблива й жадана була її врода! І тепер він повною мірою збагнув, що не зміг би ні залицятися до неї, ні закохати її в себе, якби не міг мовити жодного слова!

— Поки-що не потерпаймо так дуже через Луї, — запропонувала лебедиця. — Він іще зовсім маленький. Але як полетимо зимувати в Монтану, будьмо з ним уважні. Триматимемось разом, сім’єю, аж поки переконаємось, як воно складеться з Луї.

І вона відійшла до своїх поснулих лебедят, лягла біля них. Ніч видалася прохолодна. Обережно підняла мати-лебедиця одне своє крило й накрила ним своїх діточок. Але вони все одно заворушилися й присунулися ближче до материнського тепла.

А лебідь стояв тихо, обмірковуючи те, що йому розповіла допіру дружина. Був він хоробрий, шляхетний птах, і в голові у нього вже почав складатися план, як допомогти маленькому синочку — німому Луї.

— Якщо й справді в Луї немає голосу, — казав він сам собі, — то я придумаю для нього якийсь такий засіб, щоб він міг зчиняти багато галасу. Має ж бути якийсь вихід із цієї труднації! Чи ж не Лебідь-Сурмач мій син? То й голос має бути в нього такий, як сурма! Але спочатку я влаштую йому випробу, щоб напевне переконатися, чи й справді воно так, як каже його матінка.

Тієї ночі тато-лебідь зовсім не заснув. Він усе стояв, не ворушачись, на одній нозі, але сон до нього як не йшов, так і не прийшов. А вранці, коли вся лебедина родина добре поснідала, він покликав Луї, й удвох вони відпливли від решти сімейства.

— Луї! — мовив він. — Я хотів би порозмовляти з тобою наодинці. Тільки ми з тобою — більш нікого не берем — попливемо зараз аж в он той куток озерця, де б нам ніхто не заважав поговорити віч-на-віч.

Для Луї це була справжня несподіванка. Але він кивнув головою на знак згоди й подався слідком за татом, борючи хвилі, що той здіймав. Малий не розумів, чого це таткові заманулося поговорити з ним наодинці, щоб поруч не було його братиків та сестричок.

— Ну ось! — мовив лебідь, коли вони добулися до горішнього кута озерця. — Ось ми з тобою плаваємо, так граційно, пречудова плавучість. Від галасу решти ми віддалилися, навколо так гарно, прекрасний ранок, над озерцем панує тиша — ото тільки чорні дрозди — косики — розспівалися. А яке п’янке повітря!

«Ну чом тато не переходить швидко до діла?» — подумав Луї.

— Це ідеальна місцина для нашої розмови, — далі розводився тато-лебідь. — Є щось таке, що, як мені здається, саме я маю обговорити з тобою, бо це ж зачіпає твоє майбутнє. Ми не станемо заторкувати всі питання пташиного життя-буття, а просто обмежимо нашу розмову однією, але вкрай важливою темою, бо тільки вона одна стоїть на порядку денному цієї нашої такої незвичайної конференції!

«Ну чом, чом тато не перейде зразу до діла?!» — знову подумав Луї, уже добряче рознервувавшись.

— Луї! Мою увагу звернули на ту обставину, — нарешті підійшов до суті справи тато-лебідь, — що ти вкрай рідко говориш. А як по правді, то я й не пригадую, чи коли чув од тебе хоч один звук! Ніколи не чув я, щоб ти чи забалакав, чи крикнув: «Ку-гуу!», чи заверещав — од страху там чи на радощах. Для юного Сурмача, яким ти вродився, це щось украй незвичайне. І це дуже серйозно! Луї, ану ж скажи: «Пі-і!» Я хочу почути! Ну ж бо, давай! Скажи: «Пі-і!»

Бідолашний Луї! Тато вичікувально дивився на нього, тож малюк глибоко вдихнув повітря, а тоді розтулив дзьоба й випустив повітря, сподіваючись, що прозвучить: «Пі-і!» Але ні: не пролунало жодного звуку.

— Спробуй ще, Луї! — підохочував тато-лебідь. — Може, треба зробити більше зусилля.

Луї зробив ще одну спробу. Все намарне. Ані звуку не вийшло з його горлечка. Бідолаха тільки сумно похитав головою.

— Подивись, як я це роблю! — сказав тато-лебідь. На повну висоту шиї підніс він голову та як засурмить: «Ку-гуу!» Всі істоти, що перебували за милі довкола, почули цей суремний гук.

— А зараз ти мені пропищи: «Пі-і!» — звелів тато. — Пропищи, Луї! Гучно й чисто!

Луї іще раз спробував. Ні, не пищиться!

— Ну, то хоч пробулькочи! Ну ж бо! Давай, булькочи! Ось так: булль-булль-булль!

Спробував Луї пробулькотіти. І це в нього не вийшло. Малюкове горлечко не видавало жодного звуку.

— Ну, що ж! — підбив сумні підсумки тато-лебідь. — Видно, немає сенсу тобі тужитись. Мабуть, ти німий!

А Луї, зачувши те страшне слово «німий», мало не заплакав з відчаю. Тато-лебідь помітив, що завдав цим словом Луї болю.

— Ти неправильно зрозумів мене, синку! — лагідно сказав він. — Чи ж відомо тобі, що слово «німий» має аж два значення? Коли б я сказав, що ти «німий, як пень» чи «німа скотинка», то це означало б, ніби я невисокої думки про твій розум. Але я вважаю, що ти, либонь, чи не найрозумніший, чи не найтямущіший і найдотепніший з усіх моїх діток-лебедяток. Слова іноді мають по два значення, і слово німий, як бачиш, теж таке. Того, хто не може бачити, називають сліпим. Хто не чує, того звуть глухим. А того, хто не може розмовляти, називають німим. І це просто означає, що ти нічого не можеш висловити голосом. Розумієш?

Луї кивнув головою. Вдячний татові, що той розтлумачив йому два значення слова «німий», він трохи повеселів. Хоча все одно почувався страшенно нещасним.

— Ти ж не давайся, щоб тобою заволодів неприродний смуток, — повчав малого батько-лебідь, старий коб. — Лебеді мають бути не сумні, а бадьорі, не незграбні, а граційні, не боягузливі, а хоробрі. Затям: світ повен юних особин, що мають усілякі вади-перепони, які їм конче треба подолати. Видно, що ти маєш якийсь дефект мови. Та я певен: із часом ти це подолаєш! Ти, у малому твоєму віці, можеш навіть обернути цю свою неспроможність говорити на невеличку перевагу. Ця твоя вада спонукає тебе стати уважним слухачем. Світ переповнений базіками, але нечасто можна знайти когось такого, хто вміє слухати. І я запевняю тебе, що, слухаючи, ти наберешся більше корисного знання, ніж коли розмовлятимеш.

«І мій татусь туди ж: ніяк не набалакається!» — подумав Луї.

— Дехто, — провадив лебідь, — усеньке своє життя пробазікає, деручи горло й створюючи море галасу. Такі особи ніколи й ні до чого не дослухаються, бо їм головне: висловити власні думки, які часто бувають нерозумні або засновані на недоброякісній інформації. Отож, сину мій, будь бадьорий! Радій життю! Вчись літати! Їж-пий донесхочу! Використовуй свої вуха й очі! А я обіцяю тобі, що одного чудового дня влаштую так, що ти зможеш користуватися власним голосом! Є ж такі механічні засоби, що обертають потік повітря на чудові звуки. Один із таких засобів називається сурма. Багато мандруючи, якось-то я бачив сурму. Можливо, саме сурма й буде тобі потрібна для повноцінного життя. Особисто я ніколи не чув, щоб хоч кому з лебедів-сурмачів потрібна була сурма, але ж у тебе зовсім інший випадок! Я дістану цю таку потрібну тобі річ. Поки-що я не знаю, як у мене це вийде, але з часом я неодмінно знайду спосіб роздобути її для тебе. Ну, а зараз, коли вже скінчилася наша з тобою розмова, пливімо назад! Граційно повернімось до нашого краю озерця, де на нас чекають твої братики й сестрички!

Лебідь обкрутнувся і поплив назад, Луї — за ним. Нещасливий це був для нього ранок. Малого лебедя-сурмача лякало те, що він так відрізняється від своїх братиків-сестричок. Невтямки було йому: і навіщо він прийшов без голосу в цей світ? Усі-всі інші істоти начебто ж із голосом. Чому ж він безголосий? «Доля жорстока, — подумав Луї. — Доля жорстоко повелася зі мною!» Але вчасно згадав, що тато пообіцяв допомогти, й трохи підбадьорився. Ось вони й приєдналися до своєї родини, й почалися ігри на воді, й Луї бавився з усіма: занурював голову в воду, робив бризки, пірнав, крутився… У нього бризки летіли найдалі, але, бризкаючись, він не міг іще й закричати. А коли ти хлюпочешся-бризкаєшся і не можеш закричати на радощах, то від усієї втіхи лишається якась нікчемна половина.