Танок з драконами

Джон

— Ра-Гльоре! — проспівала Мелісандра, здійнявши руки посеред снігопаду. — Ти є світлом наших очей, вогнем наших сердець, жаром нашого лона. Твоїм є сонце, що зігріває наші дні, Твоїми є зірки, що бережуть нас у пітьмі ночі.

— Славімо Ра-Гльора, Господа Світла! — недружно відгукнулися весільні гості на безліч голосів, і слова їхні поніс геть порив крижаного вітру.

Джон Сніговій накинувся каптуром кобеняка. Сніжило того дня слабенько — лиш легенькі зграйки сніжинок танцювали у повітрі. Зате вздовж Стіни зі сходу дмухав вітер, холодніший за подих крижаного дракона, що про нього оповідала колись Стара Мамка у одній зі своїх побрехеньок. Навіть вогонь Мелісандри, здавалося, тремтів і ховався від холоду; язики полум’я мерехтіли низько у рові, стиха потріскуючи у лад з піснею червоної жриці. Лише Привид холоду нібито і не помічав.

Алиса Карстарк нахилилася ближче до Джона.

— Сніг на весіллі обіцяє холодний шлюб. Так мені матінка завжди казали.

Джон зиркнув на королеву Селису. «На їхньому зі Станісом весіллі, мабуть, крижана хурделиця гуляла.» Утушкована у горностаєві хутра, оточена панянками, служницями та лицарями, південська королева здавалася кволою, блідою, змарнілою тінню. До тонких стиснених вуст приклеїлася напружена посмішка, та очі повнилися не веселощами, а шанобливим острахом. «Ненавидить холод, а полум’я любить усією душею, — зрозуміти це йому вистачило одного погляду. — Мелісандра скаже слово, і вона радо ввійде до вогню, обійнявши його, наче палкого коханця.»

Але ревність королеви поділяли не всі її люди. Скидалося, що пан Брус устиг добряче залити очі, пан Малегорн рукою в рукавиці пестив сідниці панянки поруч себе, пан Нарберт позіхав на все горло, а пан Патрек з Король-Гори виглядав розгніваним. Джон Сніговій почав розуміти, чому Станіс залишив їх при своїй королеві.

— Ніч темна і повна жахіть! — виспівувала Мелісандра. — Самотніми народжуємося і самотніми помираємо, та йдучи сею чорною долиною, беремо сили одне в одного і в Тебе, Господи!

Криваво-червоні шовки та єдваби жриці вихорилися з кожним подихом вітру.

— Двоє нині приходять до Тебе з’єднати свої життя в одне і постати разом проти пітьми світу сього. Наповни їхні серця вогнем, Господи, і хай вони довіку крокують руч-об-руч Твоїм осяйним шляхом!

— Оборони нас, Господи Світла! — заверещала королева Селиса. Інші голоси підхопили відповідь. У натовпі Мелісандриних вірян стояли зблідлі панни королевиного почту, тремтливі з холоду служниці, пан Аксель, пан Нарберт, пан Ламберт, стражники у залізних кольчугах, тенни у спижевій броні… ба навіть кількоро Джонових братчиків. — Благослови дітей своїх, о Господи Світла!

Мелісандрина спина обернена була до Стіни; жриця стояла на одному березі глибокого рову, де палали її вогні, а на іншому, лицем до неї — двоє людей, яких вона мала поєднати в шлюбі. Позаду стояла королева зі своєю донькою та її розмальованим блазнем. Принцесу Ширену вдягли у стільки хутра, що зробили зовсім круглою; крізь шалик, що майже вкривав обличчя, вилітали білі хмарки пари. Ясновельможних осіб оточували пан Аксель Флорент і королевині люди під його проводом.

Хоча коло вогняного рову зібралося лише кілька братчиків Нічної Варти, з дахів, вікон та великих сходів дивилося набагато більше. Джон подумки прикидав, хто був присутній, а хто ні. Декілька його людей стояли на варті; дехто міцно спав, відбувши свою. Але чимало інших вирішили не з’явитися, тим показавши своє несхвалення. Серед відсутніх були Отел Ярвик та Бовен Марш. Септон Келадор на хвилину з’явився з септу, пестячи пальцями семикутний кришталь на шийному ремінці, але щойно почалися молитви, зник усередині.

Мелісандра здійняла руки, і вогонь з рівчака стрибнув їй до пальців, наче велетенський червоний пес по смачний частунок. Вихор іскор злетів угору — назустріч вихорові сніжинок з неба.

— Господи Світла, прийми нашу дяку! — співала вона голодному полум’ю. — Дякуємо Тобі за відважного Станіса, милістю Твоєю нашого короля. Спрямуй його і оборони, о Ра-Гльоре! Захисти від зради лукавих і даруй сили винищити слуг пітьми!

— Даруй сили! — відгукнулися королева Селиса, її лицарі та панянки. — Даруй мужності! Даруй мудрості!

Алиса Карстарк узяла Джона попід лікоть.

— Чи довго ще, воєводо Сніговію? Якщо мені судилося потонути у снігу, то принаймні чесною дружиною, за своїм паном та чоловіком.

— Вже скоро, панно, — запевнив її Джон. — Зовсім скоро.

— Дяка за сонце, що зігріває нас! — виспівувала королева. — Дяка за зорі, що пильнують нас у пітьмі ночі! Дяка за вогнища і смолоскипи, що женуть геть свавільну пітьму! Дяка за наш полум’яний дух, за вогонь у наших лонах і наших серцях!

Мелісандра мовила:

— Хай вийдуть наперед ті, хто бажають з’єднатися.

Полум’я відкидало її тінь на Стіну позаду; рубін криваво мерехтів на горлі проти блідої шкіри.

Джон обернувся до Алиси Карстарк.

— Отже, панно… ви готові?

— О так. Готова.

— Не лячно вам?

Дівчина у відповідь посміхнулася Джонові… і тією посмішкою нагадала йому власну малу сестричечку, аж у грудях трохи не розірвалося серце.

— Хай чоловікові буде лячно.

На щоках у неї танули сніжинки. Волосся дівчини огортав примхливий убір з мережива, дивом десь знайденого Шовкуном; сніг почав збиратися у ньому, даруючи нареченій морозного вінця. Щоки її зачервонілися, очі заблищали.

— Справжня пані Хурделиця, — мовив Джон, стискаючи їй руку.

Магнар теннів стояв і чекав біля вогню, вбраний мов до битви — у хутро, виварену шкіру, спижеву луску, зі спижевим мечем при боці. Волосся нареченого вже дещо порідшало і робило його старшим за свої роки; та коли він обернувся подивитися на свою молоду, Джон побачив у ньому зовсім юного хлопця. Очі його стали величезні, мов горіхи з півдня — та Джон не зміг би сказати, чи то від вогню, чи від жриці, а чи від жінки, яка раптом вселила у нього сторожкий острах. «Алиса знає більше, ніж каже.»

— Хто привів сю жінку до шлюбу? — спитала Мелісандра.

— Я, — відповів Джон. — Нині прийшла Алиса з дому Карстарк, жінка доросла і розквітла, чесного роду, шляхетної крові.

Він востаннє стиснув дівчині руку і відступив назад до решти.

— Хто бере сю жінку? — запитала Мелісандра.

— Я! — брязнув себе в груди кулаком Сігорн. — Магнар теннів.

— Сігорне, — запитала Мелісандра, — чи поділиш ти з Алисою свій вогонь, чи зігрієш її, коли настане темна ніч, повна жахіть?

— Клянуся в тім. — Магнарова обітниця білою хмаркою злетіла в повітря. Сніг лежав у нього на плечах, вуха червоніли. — Полум’ям червоного бога присягаюся гріти її у всі дні її життя.

— Алисо, чи присягаєшся ти поділити свій вогонь з Сігорном і зігріти його темної ночі, повної жахіть?

— Зігрію, аж кров закипить.

За дівочу кирею їй правив чорний вовняний стрій Нічної Варти. Осяйне сонце Карстарків на спині вишили з того ж хутра, яким була підбита одежина.

Мелісандрині очі сяяли, наче рубін на її горлянці.

— То ходіть до мене і з’єднайтеся в одне.

Жриця майнула рукою, стіна полум’я зревіла угору і лизнула сніжинки жовтогарячими язиками. Алиса Карстарк узяла свого магнара за руку, і біч-обіч вони удвох стрибнули через рів.

— Двоє увійшли у вогонь. — Подих вітру скуйовдив криваво-червоні спідниці жеркині, змусив приборкувати їх обіруч. — Одне виходить з нього. — Мідне волосся танцювало навколо голови. — Що вогонь з’єднав, те ніхто не роз’єднає.

— Що вогонь з’єднав, те ніхто не роз’єднає, — луною проспівали королевині люди, тенни і навіть кількоро чорних братчиків.

«Хіба що король та дядьки» — подумав Джон Сніговій.

Креган Карстарк з’явився за день після своєї небоги. З ним було четверо кінних стражників, мисливець і зграя хортів, що винюхувала панну Алису, наче сарну в лісі. Джон Сніговій зустрів їх на королівському гостинці версти за дві од Кротовини, щоб не дати припхатися до замку Чорного і там прохати гостьового права або перемовин. Один з карстарківців випустив по Таєві стрілу з арбалета і віддав життя за свою зухвалість. Лишилося четверо і сам Креган. На щастя, Варта мала під Стіною з тузінь крижаних келій — місця вистачило усім.

Разом з гостинцем та безліччю інших речей на Стіні закінчувалася і пошана до гербів, щитів та прапорів. На відміну від шляхетства Семицарства, тенни не мали сімейних гербів, тому Джон попрохав шафарів вигадати щось таке, щоб пасувало до нагоди. І не помилився у сподіваннях. Кирея молодої, яку Сігорн застебнув на плечах пані Алиси, несла спижеву бляху на полі білої вовни, оточену язиками полум’я з пасем яскраво-червоного шовку. Схожість із сонцем Карстарків укидалася в око кожному, хто не лінувався придивитися; в іншому герба змінили, щоб краще пасував новому домові Тенн.

Магнар мало не зірвав дівочу кирею з плечей Алиси, та коли взявся огортати наречену киреєю молодої, руки його здавалися майже ніжними. Коли Сігорн нахилився поцілувати її у щоку, їхній подих змішався, полум’я знову заревло, а королевині люди розпочали пісенну хвалу.

— То що, справу зроблено? — почув Джон шепіт Шовкуна.

— Авжеж зроблено, — буркнув Мулій, — і дяка їм за те. Поки вони одружилися, я трохи не скрижанів.

Його було утушковано у найкращі чорні строї — вовняні, зовсім нові, майже не вицвілі; зате щоки вітер зробив йому червоніші за його вогняне волосся.

— Гоб намішав вина з корицею та гвоздиками. Зігріємось трохи.

— Що воно таке — гвоздики? — запитав Овейн Пришелепок.

Сніг почав сипати рясніше; вогонь у рові потроху згасав. Натовп розділявся і річкою витікав з дворища; королевині люди, люди короля, вільний нарід — усі прагнули якнайскоріше сховатися од вітру та морозу.

— Чи бенкетуватимуть з нами пан воєвода? — запитав Мулій Джона Сніговія.

— Невдовзі. — Якби Джон не прийшов на бенкет, Сігорн завважив би це за образу. «Зрештою, хто їх засватав, коли не я?» — Спершу маю впоратися зі справами.

Джон перетнув дворище до королеви Селиси; поруч дибав Привид, чоботи рипіли кучугурами старого снігу. Прокопувати доріжки від однієї будівлі до іншої ставало дедалі довше і тяжче; братчики чимраз частіше вдавалися до підземних проходів, знаних як жуковини.

— …така прекрасна відправа, — саме казала королева. — Я аж відчула на нас вогняний погляд нашого Господа. Ой, не знаєте ви, скільки разів я благала Станіса одружитися вдруге — воістину з’єднатися тілами і душами у благословенні Господа Світла! Знаю напевне: я б подарувала його милості ще дітей, якби нас поєднав священний вогонь.

«Щоб подарувати йому дітей, спершу незле заманити його до ліжка.» Навіть на Стіні кожен знав, що Станіс Баратеон цурався подружньої втіхи зі своєю королевою вже багато років. Лишалося тільки уявити, як би його милість відповів на пропозицію одружитися вдруге просто посеред війни, яку він точив за свій престол.

Джон вклонився.

— На ласку вашої милості чекає весільний бенкет.

Королева обачливо скосила очі на Привида, тоді підняла їх на Джона.

— Авжеж. Пані Мелісандра знає дорогу.

Але червона жриця відповіла:

— Мушу спершу відвідати свої вогні, ваша милосте. Можливо, Ра-Гльор вшанує свою покірну слугу звісткою про його милість короля. А якби ж іще й видовищем його славної перемоги!

— Ой… — Королеву Селису з несподіванки наче громом ударило. — Авжеж… помолімося, щоб наш Господь дарував видіння…

— Шовкуне, супроводь їхню милість до почесного місця на бенкеті, — наказав Джон.

Наперед ступив пан Малегорн.

— Я супроводжу їхню милість на бенкет. Ваш… шафар… не знадобиться.

Вочевидь, лицар хотів вимовити щось інше — Джонові про це виразно проказав його голос. Він мимоволі замислився, що саме. «Хлопчисько? Звірятко? Хвойда?»

Джон знову вклонився.

— Воля ваша. Я невдовзі приєднаюся.

Пан Малегорн запропонував руку, і королева Селиса взяла її під лікоть, примхливо зціпивши вуста. Інша її рука лежала на доньчиному плечі. Королівські каченята вишикувалися позаду і почалапали дворищем під видзвін блазневої шапки.

— А під морем, в глибині краби служать при столі. Зірок в юшку там кидають, водяників пригощають, — проголосив Пістрявчик, крокуючи серед двірських. — Отакої, йой-ой-ой.

Мелісандра потемніла обличчям.

— Ця істота небезпечна. Не раз і не два бачила я її у моїх вогнях. Інколи блазня оточують черепи, а вуста червоніють од крові.

«Диво, що ти досі не спалила бідолаху.» Одне слово у королевине вухо — і Пістрявчика згодували б вічно голодним вогням.

— То ви бачите у полум’ї безмозкого дурня, але жодного натяку на Станіса?

— Коли я шукаю його, то бачу лише, як віє сніг.

«Та сама безглузда відповідь.» Клідас вислав крука до Жбиру-в-Пущі, щоб попередити короля про зраду Арнольфа Карстарка, та чи досяг птах його милості — про те Джон не відав. Браавоський пеняжнин теж рушив на пошуки Станіса у товаристві наданих Джоном провідників, та з огляду на війну і погоду знайти зумів би хіба що дивом.

— Чи знали б ви, якби король помер? — запитав Джон червону жрицю.

— Він не помер. Станіса обрано Господом, його доля — очолити битву проти пітьми. Я бачила це у вогнях і читала у стародавньому пророцтві. Коли червона зірка спливе кров’ю, і збереться пітьма, тоді серед диму та солі народиться Азор Ахай та пробудить драконів з каменю. Дракон-Камінь — це і є місце диму та солі.

Усе це Джон вже чув раніше.

— Станіс Баратеон був князем на Дракон-Камені, але ж не народився там. Як і його брати, він народився у Штормоламі. — Джон спохмурнів, дещо пригадавши. — А що про Манса? Він теж загубився? Що показують ваші вогні?

— На жаль, те саме — нічого, крім снігу.

«Снігу, отакої.» Джон знав, що далі на південь сніжить рясніше, ніж на Стіні. Казали, що королівський гостинець за два дні шляху вже став геть непрохідним. «І Мелісандрі це теж відомо.» На сході над Тюленячою затокою буяла страшна буря. За останнім звітом, строкатий флот, який вони зібрали по нитці заради порятунку вільного народу з Недолі, все ще купчився у Східній-Варті-біля-Моря, зачинений у гавані буйливим морем.

— Ви бачите іскри та жарини, що танцюють у гарячому повітрі.

— Я бачу черепи. І тебе. Я бачу твоє обличчя щоразу, як вдивляюся у вогні. Небезпека, про яку я тебе попередила, наблизилася впритул.

— Кинджали у пітьмі. Авжеж. Ви мусите пробачити мені, мосьпані. Сіра дівчинка, напівмертвий кінь, втеча від шлюбу — ось що ви мені нарозказували.

— І не помилилася.

— Але й не сказали правди. Алиса — не Ар’я.

— Видіння не збрехало. Хибним було моє тлумачення. Я така ж смертна, як ти, Джоне Сніговію. А всім смертним властиво помилятися.

— Навіть князям-воєводам.

Манс Розбишака і його списниці досі не повернулися; Джон мимоволі замислювався, чи не збрехала йому червона жінка навмисне, з якогось власного наміру. «Грає у свою гру, абощо?»

— Вам, пане князю-воєводо, незле тримати при собі вашого вовка.

— Привид рідко одвертається на далекі сторони. — Почувши своє ім’я, лютововк підняв голову. Джон почухав йому за вухами. — А зараз мушу перепросити. Привиде, ходімо!

Вирізьблені у пониззі Стіни, зачинені важкими дерев’яними дверми, крижані келії мінялися у розмірі від малих до дуже малих. В деяких вистачало простору, щоб людина зробила кілька кроків, інші змушували бранців сидіти, а в найменших і на те бракувало місця.

Найголовнішому бранцеві Джон віддав найбільшу келію, поставив там відро для потреб, поклав купу хутра від холоду і міх вина. Вартові не одразу відчинили двері — всередині замку намерзла крига. Іржаві завіси вищали, наче душі грішників у пеклі, поки Вік Скіпка відтягав двері настільки, щоб Джон міг прослизнути всередину. Його негайно привітав легкий сморід лайна, хоча і не такий могутній, якого він чекав — у цей лютий мороз навіть воно замерзало на твердий камінь. На поверхні крижаних стін Джон Сніговій бачив своє тьмяне віддзеркалення.

У одному з кутків келії лежала купа хутра мало не в людський зріст заввишки.

— Карстарку! — покликав Джон Сніговій. — Ану прокидайтеся.

Хутро заворушилося. Кілька шкур змерзлися разом, паморозь на них замерехтіла від руху. З купи виникла рука, потім голова: брунатне волосся, сплутане, зім’яте, побите сивиною, два люті ока, ніс, рот, борода. На вусах бранця наросли бурульки замерзлих шмарклів.

— Сніговій! — Подих запарував у повітрі, туманячи виблиск криги позаду голови. — Ти не маєш права тримати мене в полоні! Закони гостинності…

— Ви не мої гості. Ви прибули до Стіни без мого дозволу, озброєні, маючи намір забрати вашу небогу без її згоди. Панну Алису ми почастували хлібом та сіллю. Вона — наша гостя. Ви — наш бранець.

Джон почекав хвилинку, щоб сказане добре затямилося, і додав:

— А тепер ваша небога одружилася і має чоловіка.

Губи Крегана Карстарка повільно оголили зуби.

— Алису обіцяли мені! — У свої п’ятдесят років він був ще нівроку дужий чолов’яга — принаймні, коли заходив до келії. Холод висмоктав його сили, перетворив на кволого та задублого. — Мій панотець…

— Ваш панотець є каштеляном, не князем. Каштелян не має права укладати шлюбні угоди.

— Мій батько Арнольф є князем на Карголді!

— За відомими мені законами син передує дядькові у спадкоємстві.

Креган зіп’явся на ноги і копнув хутра, що чіплялися йому до литок.

— Гаріон мертвий!

«Чи скоро помре.»

— Донька теж передує дядькові у правах на спадок. Якщо її брат мертвий, Карголд має належати панні Алисі. Яка віддала свою руку в шлюбі Сігорнові, магнару теннів.

— Дичакові! Огидному і свавільному дикунові!

Креган стиснув долоні у кулаки. Рукавиці на них були шкіряні, підбиті тим самим хутром, що і зім’ята, задубла делія на плечах. На чорному вовняному жупані під нею палало біле сонце його дому.

— Тепер я бачу, хто ти такий, Сніговію. Наполовину вовк, наполовину дичак, беззаконний виплодок зрадника та шльондри. Шляхетну панну з вельможного дому ти кидаєш до ліжка смердючому дикунові. А може, спершу сам її скуштував? — Карстарк зареготав. — Якщо хочеш мене вбити, то давай! Прославиш себе убивцею родичів. Бо ж Старки та Карстарки — однієї крові.

— Мене звати Сніговієм.

— Байстрюком — ось як тебе звати!

— Так, байстрюком. Визнаю свою провину. Принаймні у цьому.

— Ну то хай цей магнар лишень з’явиться у Карголді. Ми йому зітнемо голову і запхаємо в нужник — сцяти їй у рота.

— Сігорн очолює дві сотні теннів, — зауважив Джон, — і пані Алиса вважає, що Карголд відчинить їй ворота. Двоє з ваших людей вже заприсяглися служити їй і потвердили все, що вона казала про змову вашого батька з Рамзаєм Сніговієм. Я чув, ви маєте у Карголді близьких родичів. Одне слово від вас може врятувати їм життя. Здайте замок — і пані Алиса пробачить тих жінок, що її зрадили, а чоловікам дозволить вдягти чорне.

Креган струснув головою. На ковтунах волосся наросли шматки льоду, які від руху тихенько застукотіли.

— Ніколи! — мовив він. — Ніколи й нізащо!

«От би віддати твою голову за весільний подарунок пані Алисі та її магнару» — подумав Джон, та вирішив не грати в цю небезпечну гру. Нічна Варта не мала втручатися у чвари королівств; подейкували, що він і так вже надав Станісові надто суттєву допомогу. «Зітну голову цьому йолопові — почнуть казати, що я вбиваю північан і віддаю їхні землі дичакам. Відпущу його — він зробить усе, щоб звести нанівець зроблене мною разом з пані Алисою та магнаром.» Джон спитав себе, що б вирішив його батько, як би вчинив його дядько. Але Едард Старк загинув, а Бенджен Старк загубився у морозній пустці за Стіною. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.»

— Ніколи — надто довгий строк, — мовив Джон. — Назавтра ви можете роздуматися. А хоч би й через рік. Та рано чи пізно на Стіну повернеться король Станіс. А він вже напевне накаже вас стратити… якщо раптом не побачить на ваших плечах чорного кобеняка. Бо коли людина вдягає чорне, її гріхи пробачаються, а злочини забуваються. — «Навіть такої людини, як ти.» — А зараз перепрошую. На мене чекає бенкет.

Після сліпучого холоду крижаної келії переповнена підвальна трапезна була така жарка, що Джон трохи не задихнувся, щойно ступив через поріг. У повітрі пахкотіло димом, смаженим м’ясом, пряним вином. Коли Джон піднявся до свого місця на помості, Аксель Флорент саме проказував здравицю.

— За короля Станіса та його ясновельможну дружину, королеву Селису, Світло Півночі! — ревів пан Аксель. — За Ра-Гльора, Господа Світла, хай боронить він наші душі! Єдина земля, єдиний бог, єдиний король!

— Єдина земля, єдиний бог, єдиний король! — залунали слідом голоси королевиних людей.

Джон випив разом із рештою. Чи знайде Алиса Карстарк бодай якесь щастя у своєму шлюбі — того він знати заздалегідь не міг. Але принаймні цю ніч нехай вже навколо панують безтурботні веселощі.

Шафарі почали вносити першу страву — цибульну юшку, приправлену шматочками моркви та козятини. Їдло було не королівське, але смакувало добре, дарувало тілесну поживу і зігрівало зсередини. Овейн Пришелепок ухопив скрипку, кількоро з вільного народу приєдналися з сопілками та бубнами. «Тими самими, якими видмухували й вистукували заклик до нападу Манса Розбишаки на Стіну.» Та зараз вони кликали не до війни, а до втіхи, і Джонові годі було бажати кращої музики.

До юшки подали паляниці грубого чорного хліба, ще гарячі просто з печі. Сіль та масло вже стояли на столах. Побачивши їх, Джон насупився. Бовен Марш казав йому, що солі вони мають удосталь, але рештки масла Варта з’їсть вже за поворот місяця.

Старому Кремінцеві та батькові Норею надали почесні місця просто попід помостом. Обидва старигани були вже надто кволі, щоб піти зі Станісом; за себе вони послали синів та онуків. Та на весілля до замку Чорного жоден з них не спізнився; до того ж обидва привели по мамці-годувальниці. Жінці з Нореїв було сорок років, і більших цицьок, ніж у неї, Джон Сніговій ще не бачив. Дівчина Кремінців зустріла лише чотирнадцять іменин, груди мала пласкі, наче хлопчик, але молока в них теж не бракувало. Між ними двома дитині, яку Вала прозвала маленькою потворкою, вже не загрожувала голодна смерть — і Джон був за те вдячний… хоча не вірив ані на мить, що двоє гартованих, побитих сивиною воїнів спустилися зі своїх верховин лише заради малого та дівчини. Кожен привів з собою почет бійців: Старий Кремінець — п’ятьох, батько Норей — дванадцятьох; усі були вдягнені у кошлаті шкури та наклепані нютами шкірянки, а страху своїм виглядом наганяли незгірш майбутньої зими. Хтось із них мав довгу бороду, хтось — страшні рубці, а хтось — і те, й інше. Усі вклонялися старим богам півночі — тим самим, що й вільний нарід за Стіною — але на учті сиділи й пили за молодят, побраних волею чудернацького червоного бога з-за далеких морів.

«Добре, що п’ють, а не носом крутять.» Ані Кремінець, ані Норей не перекинули кухлі, не пролили вино на підлогу на знак зневаги. Це мало означати хоч якусь згоду з тим, що відбувалося. «Або просте небажання марнувати добре південське вино. У своїх кам’яних горах вони його бачать нечасто.»

Між стравами пан Аксель Флорент вивів королеву Селису в танок на вільному від столів просторі. За ним рушила і решта — найпершими лицарі королеви з панянками її почту. Пан Брус подарував перший танок принцесі Ширені, потім запросив її матір. Пан Нарберт протанцював по черзі з кожною панною Селисиного почту.

Королевині вояки утричі переважали числом королевиних дівчат, тож танцювати мусили навіть найнепомітніші зі служниць. За кілька пісень і деякі чорні братчики пригадали, чого їх навчали замолоду при дворах та в замках, перш ніж гріхи довели до Стіни. Старий крутій Ульмер з Королівської Пущі виявився танцюристом не гіршим, ніж лучником. Над усякий сумнів, кожна запрошена ним панна чи пані мусила знову і знову слухати побрехеньки про Братство Королівської Пущі, де Ульмер бився біч-обіч з Симоном Тойном та Череватим Беном і допомагав Венді Білій Сарні випалювати її тавро на сідницях шляхетних бранців. Шовкун був сама зграбність та ґречність; він протанцював з трьома служницями, але не дозволив собі наблизитися до жодної шляхетної панни. Джон подумки схвалив розсудливість свого шафаря — надто вже паскудні погляди кидали на юнака деякі королевині лицарі. Особливо впадав у очі пан Патрек з Королівської Гори. «Цей жадає крові, — подумав Джон. — І чекає найменшого приводу.»

Коли Овейн Пришелепок заходився під музику викидати коники з блазнем Пістрявчиком, під склепіннями загримів регіт. Пані Алиса теж посміхнулася з чудернацького видовиська.

— Ви часто танцюєте тут, у замку Чорному?

— Щораз як гуляємо весілля, мосьпані.

— То потанцювали б зі мною! Було вам зробити мені чемність. Адже колись ми вже танцювали удвох.

— Та невже? — піддражнив Джон.

— Коли були дітьми. — Вона відірвала шматочок хліба і кинула у нього. — Та ви й самі маєте пам’ятати!

— Раджу пані потанцювати з законним чоловіком.

— Мій магнар, боюся, не надто жвавий танцюрист. Ну то як танцювати не хочете, принаймні налийте мені пряного вина.

— Охоче, мосьпані. — Джон махнув по глек.

— Отже, — мовила Алиса, поки Джон наливав, — тепер я заміжня жінка. За дичацьким чоловіком з невеличким дичацьким військом.

— Вони кличуть себе вільним народом. Принаймні більшість. Але тенни — зовсім окреме плем’я, і то дуже старе. — Про це йому розповіла Ігритта. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» — Вони походять зі схованої долини на північному краї Мерзляків, оточеної високими горами. Багато тисячоліть вони мали справи радше з велетнями, ніж з людьми. І стали інакшими.

— Інакшими, ніж дичаки, — зауважила дівчина, — зате схожішими на нас.

— Саме так, мосьпані. Тенни мають своїх володарів та свої закони. — «Вони вміють коритися і ставати на коліна.» — Видобувають цину і мідь на спиж, кують собі броню та зброю замість красти її чи здобувати грабунком. Гордовите плем’я, і відважне. Мансові Розбишаці довелося тричі перемагати старого магнара, перш ніж Стир прийняв його як Короля-за-Стіною.

— Але тепер вони тут, на нашому боці Стіни. Вигнані зі своїх гірських твердинь просто у мою опочивальню. — Вона хитро посміхнулася. — Втім, я сама винувата. Панотець казали мені причарувати вашого брата Робба, та в свої шість років я гадки не мала, як це робиться.

«Ну то молімося, щоб хоч у шістнадцять не схибила зачарувати свого молодого.»

— Скажіть-но мені, панно, як у Карголді з зимовими запасами?

— Не надто добре, — зітхнула Алиса. — Панотець забрали на південь стільки нашого люду, що збирати врожай лишилися самі жінки та хлопчики. Ну, ще каліки та старі, яких однак на війну не взяли. Збіжжя погнило на ланах чи потонуло в багнюці, ще коли на осінь задощило — аж тут сніги. Зима буде люта. Небагато старих її переживуть. І діточок теж загине страх.

Мешканцеві Півночі зайве було нагадувати, що таке тутешня зима.

— Бабуся панотця з боку своєї матері походила з гірських Кремінців, — розповів їй Джон. — «Першокремінці», так вони себе величають. Кажуть, що решта Кремінців походить від плоті й крові молодших синів, які мусили піти з гір у пошуках землі, харчів та дружин. Жити на верховинах — справа нелегка. Коли випадає сніг, а їжі стає обмаль, їхня молодь мусить їхати до зимівника при Зимосічі або проситися на службу в якийсь замок. А старі збирають рештки сил і оголошують, що йдуть полювати. Декого згодом знаходять навесні. Але решту ніхто ніколи більше не бачить.

— Майже так само воно ведеться і в Карголді.

Джон не здивувався.

— Коли ваші запаси танутимуть, згадайте про нас, ясна пані. Надішліть ваших старих на Стіну — хай прокажуть наші обітниці. Тут вони хоча б не помруть самотніми у снігах, зігріті лише спогадами про минуле. І хлопчаків нам теж шліть, якщо маєте зайвих.

— Воля ваша. — Вона торкнулася його руки. — Карголд пам’ятатиме.

За столом саме різали великого засмаженого оленя. Пахкотів він краще, ніж Джонові чекалося. Він наказав віднести шмат Шкірянові до Гардінової Башти, а заразом і три великі таці печеної городини Вун-Вунові. Потім князь-воєвода сам почастувався добрячим куснем. «Трипалий Гоб не зрадив наших сподівань.» А спершу ж Джон мав підстави непокоїтися — Гоб припхався дві ночі тому скаржитися, що вступив до Нічної Варти убивати дичаків, а не годувати їх.

— Та й не ладнав я ніколи весільного бенкету, з ласки пана воєводи. Чорні братчики дружин не беруть, то відки мені знати, як воно робиться? В обітницях так і говориться, що не беруть — я сам їх казав!

Джон саме запивав смаженину ковтком затовченого прянощами вина, коли при боці з’явився Клідас.

— Птах! — повідомив він і пхнув Джонові до рук пергамен.

Послання було запечатане краплею твердого чорного воску. «Східна Варта» — знав Джон, ще й печатки не зламавши. Листа написав маестер Хармун, бо Котер Пайк не вмів ані читати, ані писати. Але слова у листі були Пайкові, переказані так, як вимовлені — відверто, без манівців.

«Море тихе. Одинадцять кораблів рушили до Недолі зранку з відпливом. Три браавоські, чотири лисенійські, чотири наші. Два лисенійські ледве тримаються на воді. Чи не потопимо більше, ніж порятуємо. Все за вашим наказом. Двадцять круків на кораблях, з маестром Хармуном. Надсилатиму звіти. Я очолюю на «Пазурі», Просіл заступає на «Косі». У Східній Варті на воєводстві пан Глендон.»

— На чорних крилах чорнії слова? — запитала Алиса Карстарк.

— Аж ніяк, мосьпані. Цих новин я давно чекав.

«Хоча останнє речення мене трохи бентежить.» Глендон Клепач був сильний, гартований вояк, розумний вибір на підвоєводія за відсутності Котера Пайка. Та заразом він був і найближчим другом Алісера Терена — серед тих друзів, якими пан Алісер міг похвалитися. Злигався він свого часу і з Яносом Слинтом, хай ненадовго. Джон не забув ані те, як Клепач витяг його з ліжка, ані копняка чоботом по ребрах. «Кого-кого, а його б я не обрав.» Він згорнув пергамен і запхав його у черес.

Наступною подали рибну страву, та не встигли почистити щуку від кісток, як пані Алиса потягла свого магнара танцювати. З його рухів було зрозуміло, що Сігорн танцює вперше у житті, але вина він випив стільки, що вже не переймався.

— Північна панна і дичацький воїн, пов’язані благословенням Господа Світла. — На вільне місце панни Алиси ковзнув пан Аксель Флорент. — Їхня милість королева схвалюють цей шлюб. Я — наближена до них особа, мосьпане, і знаю, що думають наша пані. Король Станіс також схвалить, я цього певний.

«Якщо Руз Болтон ще не настромив його голову на спис.»

— Та на жаль, згоду поділяють не всі. — Борода пана Акселя нагадувала розкошлану щітку під обвислим підборіддям; з вух та ніздрів витикалися цупкі кущі волосся. — Пан Патрек вважає, що був би кращою парою панні Алисі. Рушивши на північ, він втратив свої родові маєтності на півдні.

— У цій палаті чимало є людей, які ще й не те втратили, — мовив Джон. — І ще більше тих, хто поклав решту життя на службу царині людей. Тож пан Патрек має вважати себе щасливцем.

Аксель Флорент посміхнувся.

— Якби тут був король, то сказав би, мабуть, те саме. І все ж хіба не гідні віддані лицарі його милості бодай якогось відшкодування? Вони пішли за ним так далеко і за таку тяжку ціну. Та й дичаків цих треба якось прив’язати до короля і королівства. Сей шлюб — непоганий перший крок. Але я знаю напевне, що наступним кроком наша королева рада була б побачити весілля дичацької принцеси.

Джон зітхнув. Йому вже остогидло пояснювати знов і знов, що Вала не є справжньою принцесою. Та хай скільки він торочив одне й те саме, південники наче й не чули.

— Ви маєте впертість, пане Акселю, віддаю вам належне.

— Хіба ви можете винуватити мене, пане воєводо? Така здобич легко не дається, але того варта. Дівчина і на вроду як квіточка, і дозріла вже, мов ягідка. Добрячі стегна, круглі груди… та їй дітей лупити — не перелупити!

— Хто ж буде батьком тим дітям? Пан Патрек? Чи ви?

— А хоч би і я! Хіба знайдете кращого? Ми, Флоренти, маємо в собі кров старих королей-тепличників. Пані Мелісандра могла б прочитати відправу, як от для панни Алиси з її магнаром.

— Якби ж вам не бракувало нареченої…

— Це легко виправити. — Флорентова посмішка виглядала болісно нещирою. — Та кажіть вже, воєводо Сніговію, де вона? Ви переселили її в один з ваших острогів? Сірий Сторож? Тіньову Вежу? Хвойдину Діру — до інших дівок?

Аксель нахилився ближче.

— Подейкують, ви сховали її подалі від інших на своє власне задоволення. Мені до того байдуже, аби не нагуляла дитя. Я ж від неї хочу власних синів. Якщо ви перед тим об’їздите її та привчите до сідла — то й нехай, лишень подякую… зрештою, всі ми — живі люди, чоловіки з плоті та крові, хіба не так?

Джонові нарешті урвався терпець слухати Флорентове патякання.

— Пане Акселю… якщо ви справді є Правицею Королеви, то мушу пожаліти її милість, якій доводиться покладатися на пораду та поміч подібної людини.

Флорентова пика спалахнула гнівом.

— Отже, таки правда! Ви тримаєте її для себе! Тепер усе зрозуміло. Байстрюк хоче собі стіл свого батька!

«Байстрюк сам відмовився від столу свого батька. Якби байстрюк хотів Валу, йому досить було погодитися.»

— Мушу вибачитися, пане, — мовив Джон. — Піду ковтну свіжого повітря.

«Щось тут зовсім засмерділося.» Раптом голова його мимоволі повернулася.

— Це був ріг.

Інші теж почули. Музика і сміх миттю замовкли, танцюристи завмерли на місцях, дослухаючись. Навіть Привид нашорошив вуха.

— Ви це чули? — запитала королева Селиса своїх лицарів.

— Це, ваша милосте, бойовий ріг, — відповів пан Нарберт.

Королева тремтливою рукою вхопилася за горло.

— На нас напали?!

— Ні, ваша милосте, — мовив Ульмер з Королівської Пущі, — то вартові на Стіні, нема чого боятися.

«Лише раз дмухнули, — подумав Джон Сніговій. — Розвідники повертаються.»

І раптом ріг пролунав знову; здавалося, його голос наповнив підвал аж до склепіння.

— Двічі, — мовив Мулій.

Чорні братчики, північани, вільний нарід, тенни, королевині люди — усі замовкли, дослухаючись. Минуло п’ять ударів серця. Десять. Двадцять. А тоді Овейн Пришелепок захихотів, і Джон Сніговій знову зумів вдихнути повітря.

— Сурмили двічі! — оголосив він. — Це дичаки.

«Вала. Нарешті.» А з нею — Тормунд Велетнебій.