Танок з драконами

Тиріон

— Товар дев’яносто сім! — ляснув батогом розпорядник торгів. — Двійко карликів, добре навчених розважати шановне панство!

Торгівлю влаштували там, де широкий брунатний Скахазадхан вливався до Невільницької затоки. Тиріон Ланістер чув пахощі солі у повітрі, перемішані зі смородом рвів-нужників позаду загорож для рабів. Пригнічувала його не так спека, як вологість — тутешнє повітря пригинало його донизу, наче жарка вогка ковдра, накинута на голову та плечі.

— Собака та свиня додаються! — оголосив розпорядник. — Карлики їздять ними верхи. Звеселіть гостей на своєму наступному бенкеті гарненькою блазенською виставою!

Покупці сиділи на дерев’яних лавах і сьорбали прохолодні напої. Деякі мали при собі рабів з віялами. На багатьох були токари — особливий одяг, шанований старим панством Невільницької затоки, стільки ж вишуканий, скільки й незручний у вжитку. Інші вдягалися простіше: чоловіки у довгі сорочки та киреї з каптурами, жінки — у сукні кольорових шовків. Напевне, то були хвойди чи жеркині; що далі на схід, то менше одні різнилися від інших.

Позаду лав, перекидаючись жартами та глузуючи з усього, що відбувалося, стояла юрба західняків. «Найманці» — зрозумів Тиріон. Він побачив довгі мечі при пасах, кинджали та підсайдачні ножі, оберемки метальних топірців, кольчуги під киреями. Волосся, бороди, обличчя виказували в більшості уродженців Вільних Міст, але тут і там траплялися схожі на вестеросців. «Цікаво, чи вони когось купують? А чи припхалися повитріщатися на видовисько?»

— Нумо, хто скаже нам першу ціну за цих карликів?

— Три сотні! — оголосила поважна жінка у вишукано прикрашеному паланкіні.

— Чотири сотні! — відповів неймовірно жирний юнкаєць з широких нош, на яких простягся, наче викинутий з моря кит. Укритий жовтими шовками, облямованими золотом, він здавався більшим за чотирьох Іліріо. Тиріон аж пожалів рабів, які мусили його носити. «Ну хоч нам не дістанеться таке щастя. Добре все-таки бути карликом.»

— І ще один срібняк! — перебила стара у фіалковому токарі.

Розпорядник кинув на жінку кислий погляд, але заперечувати її ціну не насмілився.

Невільники-жеглярі з «Селаесорі Кворан» продавалися поодинці, за ціною від п’яти до дев’яти сотень срібних монет. Навчені та досвідчені мореплавці були коштовним товаром. Жоден і пальцем не ворухнув на свій захист, коли невільникарі увірвалися на скалічений корабель — на них попереду чекала усього лише звична переміна господаря. Помічники на кораблі були вільні люди, але вдовиця-бережниця виписала кожному присяжний лист зі згодою виплатити за них викуп саме на такий прикрий випадок. Троє вцілілих «вогняних пальців» ще не були продані, але вони належали до дому Господа Світла, їх мав викупити котрийсь із червоних храмів. Їхніми присяжними листами були язики полум’я на обличчях.

Але Тиріон та Копка жодної запоруки такого штибу за себе не мали.

— Чотири і п’ятдесят! — пролунав голос.

— Чотири і вісімдесят!

— П’ять сотень!

Одні голоси вигукували ціни високовалірійською, інші — мішаним суржиком Гісу. Кілька покупців давали про себе знати здійманням пальця, обертом зап’ястка чи помахом мальованого віяла.

— Добре хоч нас тримають разом, — прошепотіла Копка.

Работорговець пронизливо стрілив у них поглядом.

— Мовчати!

Тиріон міцно стиснув Копці плече. Пасма волосся, блякло-білявого та чорного, липли йому до лоба, лахміття сорочки — до спини, почасти на піт, а почасти на висохлу кров. Він, звісно, не дозволив собі дурощів битися з невільникарями, як Джораг Мормонт, але покарання однак не уникнув — йому батогів здобув його невгамовний язик.

— Вісім сотень!

— І п’ятдесят.

— І ще один.

«Ми вже не дешевші від жегляра» — майнула в Тиріона думка. А чи не ганялися покупці за свинею Купкою, що приносила купи грошей? «Добряче навчену свиню важко знайти.» Авжеж тут давали ціну не за пуд живої ваги.

Після дев’яти сотень срібних монет торгівля сповільнилася, а на дев’яти сотнях і п’ятдесяти одній (від старої) спинилася. Але розпорядник мав нюх і вхопив настрій юрби; хіба міг він не дати такому поважному товариству скуштувати карликової майстерності? На поміст вивели Хрума і Купку. Та без сідел і вуздок сидіти на них було справою химерною. Щойно свиня посунула вперед, Тиріон зіслизнув з її спини і гепнувся на власну, викликавши тим ревище сміху серед покупців.

— Тисяча! — оголосив неймовірно жирний черевань.

— І один! — не вгавала стара.

Копчині вуста застигли у викривленій жахом подобі посмішки. «Добре навчені розважати, кажеш.» Її батькові належало багато за що відповісти у тому крихітному пеклі, яке боги мали наготувати карликам.

— Тисяча і двісті! — додав кит у жовтому.

Невільник при боці подав йому напій. «Ручуся, що лимонний.» Погляд його очей, застиглий на помості, чомусь бентежив Тиріона.

— Тисяча і триста.

— І один! — Знову стара.

«Казав мені батечко, що Ланістер вартий удесятеро проти пересічного хлопака.»

На тисячі й шести сотнях торгівля знову сповільнилася, тож невільникар запросив покупців ближче роздивитися його дрібний товар.

— Самичка зовсім молоденька, — присягався він. — Спаруйте їх, і матимете добрячі гроші за вилупків!

— Та він половини носа не має! — пожалілася стара, коли поглянула ближче. Її зморшкуватий ніс аж скривився з огиди. Плоть стара мала білу, наче в хробака, загорнуту в темно-ліловий токар, і загалом скидалася на запліснявілу чорносливину. — Ще й очі різні на колір! Нещаслива прикмета.

— Пані ще не бачили моє найбільше багатство.

На випадок, якщо стара не зрозуміла, про що йдеться, Тиріон ухопив себе за передок штанів. Пані засичала з люті, а Тиріон отримав по спині батогом і впав на коліна, потерпаючи од пекучого болю. Смак крові наповнив рота; карлик вишкірився і сплюнув.

— Дві тисячі! — закликав новий голос позаду лав.

«Навіщо б це сердюкові знадобився карлик?» Тиріон зіп’явся на ноги подивитися. Новий покупець був немолодий вже чолов’яга, проте високий, ставний та дужий, мав брунатну, наче вичинену шкіру і коротко підстрижену, присолену сивиною бороду. З-під вицвілої світло-бурякової киреї визирав довгий меч та оберемок ножів.

— Дві тисячі і п’ятсот, — мовив цього разу жіночий голос.

Дівчина була невисока на зріст, кремезна та повногруда, вбрана у візерунчасті обладунки. На панцирі чорної криці, викуваному за обрисами тіла, було змальовано золотом гарпію, що злітала, теліпаючи ланцюгами у пазурях. Двійко вояків-невільників підняли дівчину на щиті на висоту плечей.

— Три тисячі!

Брунатний чолов’яга пропхався крізь натовп; його приятелі-сердюки розштовхували покупців, щоб розчистити йому шлях. «О так. Ходи до мене.» Тиріон умів мати справу з сердюками. Він ані на мить не подумав, що потрібен чолов’язі викидати коники на бенкетах. «Цей мене знає. Хоче відвезти назад на Вестерос і там продати моїй сестрі.» Карлик потер вуста, щоб сховати посмішку. Серсея та Семицарство лежали за півсвіту; чимало води спливе, поки туди дістанешся. «Я навернув до себе Брона. Дайте мені хоч отакусіньку зачіпку — наверну і цього.»

Стара та дівчина на щиті здалися і кинули торгівлю на трьох тисячах. Але гладун у жовтому не вгавав. Він зміряв сердюків своїми жовтими очима, облизнув жовті зуби язиком і мовив:

— П’ять тисяч срібних монет за сей товар.

Сердюк спохмурнів, знизав плечима і відвернувся.

«А бодай тобі сьоме пекло!» Тиріон мав цілковиту певність, що не хоче стати власністю неймовірного на обсяг пана Жовтопуза. Карликовою спиною бігли мурашки від самого лише вигляду його велетенської туші на ношах — гори драглистої плоті з жовтими свинячими очицями та цицьками завбільшки з Купку, що витикалися з-під шовкового токару. Та й тхнуло від нього так, що аж на помості було чути.

— Якщо немає наступної ціни…

— Сім тисяч! — скрикнув Тиріон.

Лавами побігли смішки.

— Карлик хоче купити сам себе, — зауважила дівчина на щиті.

Тиріон подарував їй солодкий та хтивий вишкір.

— Розумний раб заслуговує на розумного хазяїна, а ви мені схожі на йолопів, усі до останнього.

Покупці зареготали ще гучніше, але розпорядник насупився і почав нерішуче пестити батога, силуючись вгадати, чи на користь йому обертаються справи, а чи навпаки.

— П’ять тисяч — це образа! — тим часом волав Тиріон. — Я б’юся верхи, співаю, дотепно жартую. Можу вграти вашу дружину так, щоб аж кричала. Або дружину вашого ворога — хіба є кращий способ його зганьбити? З арбалетом у руках я сама смерть, а за столиком для циваси переді мною скиглять і тремтять чоловіки утричі більші. Та що казати, кілька разів я навіть куховарив, і то на очах свідків! Вимагаю за себе десять тисяч! Я вартий кожної монети, присягаюся. Батечко навчили мене завжди платити борги.

Сердюк у буряковій киреї обернувся. Його очі зустрілися з Тиріоновими над юрбою інших покупців; на вустах з’явилася посмішка. «Тепла, на диво, — подумав карлик. — Дружня. Але ж і холодні в нього очі… Може, зрештою, не варто йому нас купувати.»

Жовтий велетень покрутився у ношах, роздратовано кривлячи велетенську круглу мармизу. Він кисло промимрив щось гіскарською говіркою; Тиріон не зрозумів слів, але з голосу все було ясно.

— Це наступна ціна? — Карлик звісив голову набік. — А я пропоную все золото Кастерлі-на-Скелі!

Він почув батіг, перш ніж його відчути — тонкий, різкий висвист у повітрі. Під ударом Тиріон застогнав, але цього разу якось втримався на ногах. Думки притьмом повернулися до початку подорожі, коли головним його клопотом було вибрати вино до равликів на пізній сніданок. «Отак буває, коли ганяєшся за драконами.» Регіт зірвався з його вуст, заляпавши першу шерегу покупців кров’ю та слиною.

— Цих продано! — оголосив розпорядник, а тоді вдарив ще раз… бо чого було не вдарити? І цього разу Тиріон таки впав.

Один з охоронців підсмикнув його на ноги. Інший зіштовхнув Копку з помосту п’ятою списа. На їхнє місце вже підганяли нову одиницю живого товару — дівчину п’ятнадцяти-шістнадцяти років, цього разу не з «Селаесорі Кворан». Тиріон її не знав. «Майже такого віку, як Даянерис Таргарієн.» Мить — і невільникарі роздягли її наголо. «Дяка, хоч нас цим приниженням оминули.»

Тиріон зиркнув через юнкайський табір у напрямку мурів Меєрину. Брама здавалася такою близькою… і якщо пліткарі у рабських загорожах не брехали, Меєрин поки що лишався вільним містом — за його сипкими стінами невільництво та невільницька торгівля були заборонені. Якби ж досягти тієї брами, подолати її… тоді б він знову став вільною людиною.

Але не покинувши Копки, вчинити таке навряд чи було можливо. «А вона ще й захоче узяти свого собаку та свиню.»

— Нам не буде так вже погано, авжеж ні? — прошепотіла Копка. — Він заплатив чимало грошей, то має бути до нас добрим, хіба не так?

«Поки ми його розважатимемо — так.»

— Ми надто коштовні, щоб нами розкидатися, — запевнив її Тиріон.

Спиною його ще стікала цівочка крові од останніх двох ударів батогом. «Коли наша вистава набридне… а вона набридне. Вона таки набридає.»

При запряженому мулом візку в супроводі двох вояків на них вже чекав наглядач нового господаря. Він мав довге вузьке обличчя і невеличку борідку, заплетену золотим дротом. Його цупке чорно-червоне волосся витикалося зі скронь у подобі двох пазуристих рук.

— Які ж ви гарненькі та миленькі створіннячка, — мовив він. — Аж нагадали мені моїх власних діток… яких, на жаль, вже немає на цьому світі. Я добре про вас дбатиму. Скажіть-но мені свої імена.

— Копка, — відповіла вона тихо та перелякано, ледь не пошепки.

«Тиріон з дому Ланістер, законний князь у Кастерлі-на-Скелі, ти, слинява почваро!»

— Йолло.

— Отже, відважний Йолло та розумниця Копка, відтепер ви є власністю вельможного та переможного Єззана зо’Каггаза, книжника та воїна, вельми шанованого серед Мудрих Хазяїв Юнкаю. Вважайте, що вам пощастило, бо Єззан є добрим та поблажливим господарем. Ставтеся до їхньої панської осяйності як до вашого нового батька.

«Я б залюбки» — подумав Тиріон, та мав розум стримати язика. Напевне, скоро доведеться показувати виставу новому хазяїнові, а сили терпіти ще один удар батога вже не лишилося.

— Ваш батечко найбільше у світі любить свої кохані створіннячка. Вас панькатимуть і пеститимуть, — казав тим часом наглядач. — А мене вважайте за няньку, що дбала про вас змалку. Всі мої дітки звуть мене няньом.

— Товар дев’яносто дев’ять! — вигукнув розпорядник торгів. — Воїн!

Дівчину продали дуже швидко і тепер відганяли до нового власника; зсудомленими руками вона притискала оберемок одягу до невеличких грудей з рожевими сосками. На її місце двійко работорговців уже тягли Джорага Мормонта. Лицар був майже голий, не рахуючи перепаски на стегнах, спину йому пошматували канчуками, напухле обличчя годі було впізнати. На зап’ястках і кісточках ніг його зв’язували кайдани. «Ти ба, сам скуштував тієї страви, яку подавав мені» — подумав Тиріон, та раптом усвідомив, що не здатен утішатися жалюгідним становищем лицаря-здорованя.

Навіть у залізах Мормонт виглядав небезпечним: кремезний бурмило з грубими м’язами на руках та широких раменах. Цупка чорна шерсть на грудях робила його схожим радше на звіра, ніж на людину. Обидва ока його чорніли ямами на химерно набряклому обличчі. На одній щоці виднілося тавро: гемонська личина.

Коли невільникарі ринули юрбою на «Селаесорі Кворан», пан Джораг зустрів їх з мечем у руках і стяв трьох, перш ніж його задавили числом. Його б там-таки і вколошкали приятелі загиблих, якби їм не заборонив капітан — добрячий боєць завжди коштував добрячого срібла. Відтак Мормонта прикували до весла, побили мало не до смерті, виморили голодом і затаврували гарячим залізом.

— Оцей величенький та міцний, — оголосив розпорядник. — Ще й гарячий, аж кипить. Має добре показати себе у бійцівській ямі. Хто мені дасть, скажімо, три сотні монет?

Три сотні не дав ніхто.

Мормонт і погляду не кинув на розмаїтий натовп; очі його витріщалися на віддалене місто ген за обложними лавами, на стародавні мури кольорової цегли. Тиріон читав той погляд, наче відкриту книжку: «так близько і так далеко». Неборака повернувся запізно — Даянерис Таргарієн була вже одружена, з реготом розказали їм охоронці при загорожах. За царя вона взяла собі меєринського работорговця старого родоводу та незліченного багатства. Коли по весіллі буде підписано мир, бійцівські ями Меєрину відкриються знову. Інші невільники казали, що охоронці брешуть, і Даянерис Таргарієн ніколи не укладе миру з невільникарями. «Мхиса» — так вони кликали її. Тиріонові хтось сказав, що це означає «матір». Скоро срібна цариця вийде зі свого міста, знищить юнкайців і розтрощить рабські кайдани, шепотіли невільники один до одного.

«А тоді спече нам лимонних тістечок, поцьомає болячки, і ті одразу зціляться» — подумав карлик. Він не йняв віри у чарівне спасіння ясними царями чи королями — хай би краще йому не заважали рятуватися самотуж. На крайній випадок грибів, запханих у чобіт, вистачить і йому, і Копці. А Хрум та Купка муситимуть самі дбати про себе.

Тим часом Няньо продовжував просторікувати про обов’язки нових іграшок свого господаря.

— Робіть те, що вам кажуть, не більше і не менше — то й житимете, як княжата, зо втіхою та розкошами, — обіцяв він. — Але переступіть хазяйську волю, і… проте ж ви ніколи так не вчините? Авжеж, мої маленькі гарнюні навіть не подумають про непокору.

Він простяг руку і вщипнув Копку за щоку.

— Ну нехай дві сотні! — оголосив розпорядник торгів. — Такий здоровило вартий утричі більше! Ой леле, який з нього вийде охоронець — жоден ворог не насмілиться вас займати!

— Ходімо, маленькі друзі, — мовив Няньо. — Я покажу вам вашу нову домівку. В Юнкаї ви мешкатимете у золотій піраміді дому Каггаз та обідатимете на срібних тарелях. Але тут ми живемо просто, у скромних вояцьких наметах.

— Хто дасть мені хоч сотню? — волав розпорядник.

Йому нарешті відповіли, та заявили лише п’ятдесят срібняків. Покупцем був худорлявий чолов’яга у шкіряному фартусі.

— І ще один! — вигукнула стара у темно-ліловому токарі.

Один з охоронців підняв Копку на задок гарби, запряженої мулом.

— Хто ця стара? — запитав його карлик.

— Заріна, — відповів чолов’яга. — Дешеві бійці має. М’ясо для переможці. Скоро твій друг каюк.

«Та не друг він мені» — подумав Тиріон Ланістер, а потім зненацька обернувся до наглядача і швидко промовив:

— Не можна віддавати його старій!

Няньо примружив на нього око.

— Що це я почув з твого рота?

Тиріон тицьнув пальцем.

— Оцей грає у нашій виставі. Про ведмедя та красну діву. Джораг — ведмідь, Копка — діва, я — хоробрий лицар, який її рятує. Я танцюю навколо і лупцюю його по яйцях. Дуже смішно.

Наглядач примружився на поміст.

— Він?

Тим часом ціна за Джорага Мормонта сягнула двох сотень срібняків.

— І один! — вигукнула стара у темно-ліловому токарі.

— Ваш ведмідь. Зрозуміло.

Няньо спритно ковзнув крізь натовп, зігнувся над велетенським жовтим юнкайцем у ношах, зашепотів йому на вухо. Хазяїн кивнув, струснувши підборіддями, тоді підняв віяло.

— Три сотні! — вигукнув він хрипливим голосом.

Стара пирхнула і відвернулася.

— Навіщо ви це зробили? — запитала Копка посполитою мовою.

«Доречне питання, — подумав Тиріон. — А й справді, навіщо?»

— З твоєї вистави вже всі знудилися. Не буває справжніх мартоплясів без ведмедя-танцюриста.

Копка кинула на нього докірливий погляд, відповзла до задку воза і сіла там, охопивши руками Хрума, наче пес був останнім її другом у цілому світі. «А може, насправді так і є.»

Няньо повернувся з Джорагом Мормонтом. Двійко рабів-вояків його господаря жбурнули лицаря до воза між двома карликами. Той не опирався. «Жага до боротьби залишила його, щойно він почув про весілля своєї королеви» — зрозумів Тиріон. Одне слово, сказане пошепки, зробило те, чого не змогли досягти кулаки, батоги і кийки — зламало дух лицаря. «Було віддати його старій. Зиску тепер з нього, як зі сосків на панцирі.»

Няньо видерся на передок воза і ухопив віжки. Вони рушили крізь обложний табір до становиська нового хазяїна — вельможного Єззана зо’Каггаза. Четверо вояків-рабів крокували поруч, по двоє обабіч воза.

Копка не плакала, та очі мала червоні й нещасні, майже не піднімаючи їх від Хрума. «Гадає, оце все зникне, якщо вона не дивитиметься?» Пан Джораг не дивився ні на кого і ні на що, лише сидів похмурою купою в кайданах і бурмосився.

А Тиріон тим часом розглядав усе та усіх навколо.

Юнкайський табір являв з себе не один, а сотню таборів, поставлених біч-обіч один одного півколом перед мурами Меєрину — ціле місто шовку і ташу з власними вулицями та площами, харчівнями та хвойдами, місцями доброї та недоброї слави. Між кордоном облоги та затокою повитикалися з землі, наче жовті гриби, незліченні намети. Деякі були малі та жалюгідні — не більші, ніж подертий шматок старого поплямованого полотна від дощу та сонця. Поруч із ними стрічалися намети-курені на добрячу сотню вояків або шовкові палаци з гарпіями на опорних жердинах. Деякі з таборів знали лад і послух; там намети стояли рівними колами навколо вогняних ям, зброю та обладунки було складено всередині кіл, коней прив’язано ззовні. Деінде панував чистий, нічим не стриманий безлад.

Суха, випалена сонцем рівнина навколо Меєрину тяглася пласкою та голою, без жодного дерева, на багато верст. Але юнкайські кораблі привезли з півдня деревини та шкур вдосталь, щоб спорудити шість велетенських метавок-журавлів. Їх поставили з трьох боків міста — усіх, крім берега річки — і оточили купами битого каміння та барильцями смоли, що чекали лише на смолоскип. Один з вояків, що крокували біля воза, побачив, куди дивиться Тиріон, і гордовито розповів, що кожній метавці дали ім’я: «Драконобійця», «Відьма», «Донька гарпії», «Лукава сестра», «Примара Астапору» та «Мазданова довбня». Вивищуючись над наметами на добрих сорок стоп, журавлі робили обложні табори помітними здалеку.

— Самий лише їхній вигляд кине драконову царицю на коліна! — вихвалявся вояк. — Хай на них і стоїть, і смокче вельможного Гіздахрового прутня, щоб ми не побили їй мури на дрібне каміння.

Далі Тиріон побачив, як шмагають невільника — удар за ударом, поки від спини не лишилося місиво крові та сирого м’яса. Повз пройшов загін вояків у кайданах, брязкаючи на кожному кроці; вони мали списи та короткі тесаки, але були скуті разом зап’ясток до зап’ястка і кісточка до кісточки. У повітрі пахкотіло смаженим м’ясом; Тиріон побачив, як хтось білує собаку для казана з юшкою.

Побачив він також і мертвих, почув тих, хто ще помирав. За хмарами диму, пахощами коней та морської солі ховався сморід крові та лайна. «Різачка» — зрозумів він, коли побачив, як двоє сердюків виносять труп третього з намету. Пальці йому смикнулися; він згадав слова батька: пошесть може знищити військо швидше, ніж найкривавіша битва.

«Ще одна причина поквапитися з утечею» — подумав Тиріон, та за якихось півверсти побачив причину не поспішати. Там навколо трьох рабів, спійманих при спробі втечі, потроху збирався натовп.

— Я знаю, що мої маленькі перлинки будуть милі та слухняні, — мовив Няньо, — та все ж подивіться, що чекає на тих, хто намагається тікати.

Спійманих прив’язали до рядка товстих перечок; на них бажали випробувати свою майстерність двійко пращників.

— Толосці, — мовив один з охоронців. — Найкращі пращники у світі. Кидають м’які олив’яні кульки замість каменів.

Тиріон ніколи не розумів, навіщо потрібні пращі — з огляду на те, наскільки далі б’є лук чи арбалет… але ж тоді ще не бачив толосців за роботою. Їхні олив’яні кулі завдавали далеко тяжчих поранень, ніж гладкі камені інших пращників, і авжеж страшніших, ніж стріли з лука. Одна куля вдарила невільникові у коліно, і воно вибухнуло віялом крові та кістки, лишивши половину ноги теліпатися на червоній жилі. «Ну, цей вдруге не тікатиме» — подумав Тиріон, почувши вереск нещасного, що змішався у вранішньому повітрі зі сміхом табірних шльондр та лайками тих, хто поставив добрячі гроші, що пращник схибить. Копка відвернулася, але Няньо вхопив її за підборіддя і повернув голову назад.

— Ану дивися! — наказав він. — І ти, ведмедю, теж.

Джораг Мормонт підняв голову і витріщився на Няньо. Тиріон відчув, як напружилися м’язи лицаря. «Він його зараз придушить, і тоді нам усім край.» Але Мормонт лише скривився і обернув обличчя до кривавого видовиська.

На сході у спекотному вранішньому повітрі плавали товсті цегляні стіни Меєрину. Саме того жаданого притулку сподівалися досягти ці дурні бідолахи. «Та чи довго він лишатиметься притулком?» Няньо знову взяв віжки до рук тільки по тому, як загинули усі троє невдах-утікачів. Мул покотив гарбу далі.

Табір їхнього хазяїна знаходився на південний схід од «Відьми», мало не в її тіні, обіймаючи кілька морг землі. Скромний намет Єззана зо’Каггаза виявився величезним палацом з лимонного кольору шовку. На кожній з дев’яти його опорних жердин, що тримали на собі дев’ять гострих дахів, сиділа визолочена гарпія, виблискуючи на сонці. З усіх боків його оточували менші намети.

— То помешкання кухарів, підбічниць та воїнів нашого вельможного господаря. І кількох не надто шанованих родичів, — розповів Няньо. — А ви, мої крихітки, матимете рідкісну честь спати у власному шатрі вельможного Єззана. Наш пан бажають тримати свої скарби щонайближче.

Він насупився у бік Мормонта.

— Але не ти, ведмедю. Ти великий та бридкий, тебе прикують знадвору.

Лицар не відповів ані слова.

— Та найперше вас усіх мають зміряти для нашийників.

Нашийники були зроблені з заліза і злегка визолочені, щоб виблискувати на сонці. Валірійським письмом на них було викарбувано ім’я Єззана, а нижче вух закріплені були дзвіночки — кожен крок їхніх носіїв мав видобувати веселеньке теленькання. Джораг Мормонт прийняв нашийник у похмурому мовчанні, але Копка почала плакати, поки зброяр припасовував її обруч на шию.

— Він такий важезний! — жалілася вона.

Тиріон стиснув їй руку і збрехав:

— Та це ж лите золото. На Вестеросі високородні панії мріють про таку гривню, а ти маєш її задурно.

«Краще вже обруч, ніж тавро. Обруч можна зняти.» Він пригадав Шаю — як мерехтів золотий ланцюг Правиці, коли затягувався дедалі тугіше навколо її горлянки.

Трохи згодом Няньо наказав припнути ланцюги пана Джорага до стовпа коло багаття, а сам повів двох карликів до панського шатра і показав, де їм спати — у вистеленому килимами ванькирі, відділеному від головного намету запоною жовтого шовку. Це помешкання вони мали поділяти з іншими коштовними іграшками Єззана: хлопчиком, що мав покручені та волохаті «козячі ноги», двоголовою дівчинкою з Мантарису, бородатою жінкою та тонкою довготелесою істотою на прізвисько Смакота, вбраною у місячні камені та мирійське мереживо.

— Ви намагаєтеся втямити, чоловік я чи жінка, — мовила Смакота, приведена перед очі карликів. А тоді задерла спідницю і показала, що під нею. — Я і те, й інше, і хазяїн любить мене найбільше.

«Звіринець почвар, — усвідомив Тиріон. — Десь якийсь бог регоче з мене на все горло.»

— Чарівно, — мовив він Смакоті, що мала бурякове волосся та фіалкові очі, — та ми ж сподівалися хоч цього разу бути у товаристві найвродливішими.

Смакота насмішкувато пирхнула, але Няньо не був задоволений.

— Збережи свої жарти для вечора, коли виступатимеш перед нашим вельможним паном. Якщо потішиш їх, матимеш нагороду. Якщо ж ні…

І загилив Тиріонові ляпаса.

— З Няньом будьте обережні, — мовила Смакота, коли наглядач пішов. — Він тут єдине справжнє чудовисько.

Бородата жінка розмовляла якоюсь нерозбірливою гіскарською говіркою, хлопчик-цапеня — горловим жеглярським суржиком, який ще називали купецьким. Двоголова дівчинка була несповна розуму, мала одну голову завбільшки з помаранч, у роті іншої — підпиляні зуби, але не розмовляла жодною з них, лише гарчала на кожного, хто наближався до її клітки. Зате Смакота вільно говорила чотирма мовами, серед них високовалірійською.

— Який він, наш хазяїн? — непокоїлася Копка.

— Має жовті очі й смердить, — відповідала Смакота. — Десять років тому він побував на Софоріосі, і відтоді гниє зсередини. Дайте йому забути хоч ненадовго про близьку смерть — і відчуєте на собі його щедрість. Та ні в чому не смійте відмовляти.

На вивчення звичаїв тутешнього звіринця їм лишилося кілька пополудневих годин. Єззанові постільні раби наповнили купіль гарячою водою, і карликам дозволили скупатися — спершу Копці, тоді Тиріонові. Потім інший раб намастив йому рубці на спині пекучою мастю, щоб не загнилися, а згори поклав прохолодну припарку. Копці підстригли волосся, Тиріонові підрізали бороду. Обом видали м’які капці та новий одяг — простий, але чистий.

Надвечір з’явився Няньо і оголосив, що їм вже час вдягати блазенську броню. До Єззана мав прийти у гості найголовніший юнкайський воєвода — вельможний Юрхаз зо’Юнзак. Карлики мали показати йому свою виставу.

— Чи не розкути вашого ведмедя?

— Сього вечора ще ні, — відповів Тиріон. — Дозвольте спершу влаштувати для хазяїна турнір. А ведмедя прибережемо на іншу нагоду.

— Таки-так. Коли ваша витівка скінчиться, ви допомагатимете наливати і подавати. Дивіться, щоб не пролили на гостей, бо пошкодуєте.

Вечірні розваги розпочалися з жонглера. Потім виступало трійко спритних стрибунів, а після них — цапоногий хлопчик, що станцював смішний танок під гру на сопілці одного з Юрхазових рабів. Тиріонові кортіло спитати музику, чи не вміє він грати «Рине дощ у Кастамирі».

Поки карлики чекали на свою чергу, Тиріон спостерігав за Єззаном та його гостями. На почесному місці сиділа істота, схожа на зморшкувату сушену сливу — вочевидь, верховний юнкайський воєвода. Виглядав він так само грізно, як розхитаний ослін. Супроводжувало його з тузінь юнкайського панства, а ще двійко сердюцьких полковників, з яких кожен сам мав при собі тузінь власних вояків. Перший був шляхетного вигляду пентосець, сивочолий, вдягнений у шовки, коли не рахувати киреї — старої ганчірки, зшитої з десятків подертих і просяклих кров’ю смужок різних тканин. Другий полковник був той самий, що намагався зранку купити собі карликів — брунатношкірий, з присоленою сивиною бородою.

— Бурий Бен Бросквин, — назвала його Смакота. — Полковник «Других Синів».

«Вестеросець, ще й з Бросквинів. Дедалі краще.»

— Ви наступні, — мовив Няньо. — Будьте веселі та цікаві, дорогенькі мої, бо пошкодуєте.

Тиріон ще не опанував і половини старих витівок Шажика, та вже вмів сісти на свиню, проїхатися нею, впасти, коли треба, покотитися і знову скочити на ноги. А глядачам і того було досить. Вистава маленьких чоловічків, що бігали, наче п’яні, та лупцювали одне одного дерев’яною зброєю, насмішила обложний табір у Невільницькій затоці не гірше, ніж гостей на весіллі Джофрі у Король-Березі. «Зневага до менших та нижчих, — подумав Тиріон, — то є мова, яку розуміють усюди.»

Їхній хазяїн Єззан реготав найдовше і найгучніше щоразу, як один із карликів падав чи приймав удар; його велетенська туша трусилася драглистим салом. Гості ж чекали, що скаже чи зробить Юрхаз зо’Юнзак, а вже тоді приєднувалися до веселощів. Верховний воєвода виглядав таким кволим, що Тиріон аж боявся, чи не помре зі сміху. Коли шолом Копки, збитий списом, відлетів на коліна кислопикому юнкайцю у смугастому зелено-золотому токарі, Юрхаз квохнув, наче курка. Коли ж згаданий юнкаєць поліз до шолома і дістав звідти велику лілову диню, що спливала соком, воєвода захрипів зі сміху, аж лице його набуло того ж кольору, тоді обернувся до господаря і щось прошепотів. Господар карликів гигикнув і облизнувся… хоча Тиріонові здалося, що у вузьких жовтих очах промайнув слід гніву.

По тому карлики зняли з себе дерев’яні обладунки та спітнілий одяг під ними і перевдяглися у свіжі жовті сорочки, видані їм для служби при столі. Тиріон тримав глек лілового вина, Копка — глек води; шурхотячи капцями по товстих килимах, вони рухалися наметом, наповнюючи келихи. Праця була тяжчою, ніж йому раніше здавалося — невдовзі ноги вже судомилися, один з рубців на спині знову почав кровити, і червона пляма проступила на жовтому льоні сорочки. Але Тиріон прикусив язика і продовжив служити.

Більшість гостей звертали на карликів не більше уваги, ніж на інших рабів… але один юнкаєць вигукнув сп’яну, що Єззан мав би примусити курдупелів кумедно злягатися для гостей, а інший схотів дізнатися, як Тиріон втратив носа. «Пхнув до піхви твоїй дружині, а вона його відкусила» — трохи не ляпнув він… але вчасно згадав, як під час бурі на морі переконався, що не так прагне смерті, як думав раніше. І натомість відповів:

— Мені відрізали носа, ясний пане, щоб покарати за нахабство.

Далі вельможа у блакитному токарі, облямованому «тигровими очима», пригадав, як Тиріон хвалився вправністю у цивасі на помості торгів.

— Ану ж бо випробуймо його! — завимагав юнкаєць.

На килими негайно поставили столик і фігури. Минуло зовсім трохи часу — і вельможа зі збуряковілим лицем розлючено перекинув столика та розкидав фігури підлогою під регіт юнкайського товариства.

— Ви б мали дати йому виграти, — прошепотіла Копка.

Перекинутого столика підняв Бурий Бен Бросквин, посміхаючись.

— Випробуй мене, карлику. Коли я був молодший, «Другі Сини» мали угоду з Волантисом. Там я і навчився грати.

— Я лише невільник. Коли та з ким мені грати, вирішують пан господар. — Тиріон обернувся до Єззана. — Хазяїне?

Жовтого вельможу, здавалося, це розважило.

— Який заклад ви пропонуєте, полковнику?

— Якщо виграю, віддайте мені цього раба, — мовив Бросквин.

— Оце вже ні, — відповів Єззан зо’Каггаз. — Але якщо переможете мого карлика, матимете від мене його ціну золотом.

— Згода! — мовив сердюк.

Розкидані фігури зібрали з килима, і супротивники сіли за стіл. Першу гру виграв Тиріон, другу — за вдвічі більший заклад — здолав Бросквин. Поки вони готувалися до третього герцю, карлик вивчав свого ворога. Темний шкірою, з коротко підрізаною, цупкою сіро-білою бородою та обличчям, змережаним тисячами зморщок і кількома старими рубцями, Бросквин мав дружній та приязний вигляд, а надто коли посміхався. «Чесний поборник, — вирішив Тиріон. — Улюблений дядечко кожному. Завжди має напоготові стару приказку, дотепний жарт і нехимерну вояцьку мудрість.» Та все це була нещира облуда. Посмішка ніколи не торкалася очей Бросквина, у яких за серпанком остороги ховалася жадоба. «Цей спраглий, але обережний.»

Сердюк грав не набагато краще, ніж юнкайський вельможа, та на відміну від нього, не запально і зухвало, а холодно і підступно. Його початкові лави будувалися щоразу інакше, та було між ними і дещо спільне: сторожкість, обачність, небажання стрімголов кидатися у наступ. «Він грає не задля перемоги, — усвідомив Тиріон. — Він грає, щоб уникнути поразки.» У другій грі, коли карлик зважився на нерозумну вихватку, це спрацювало. Але не спрацювало у третій, четвертій та п’ятій, яка виявилася останньою.

Перед кінцем останньої битви, коли фортеця вже лежала в руїнах, дракон загинув, слони стояли просто перед ним, а важка кіннота оточила ззаду, Бросквин підняв очі, посміхнувся і мовив:

— Йолло знову переміг. Смерть за чотири ходи.

— Три, — постукав пальцем по своєму драконові Тиріон. — Мені пощастило. Вам би не завадило почухати мені голову перед наступною грою, полковнику. Хтозна — може, трохи мого щастя прилипло б вам до рук.

«Ти б однак програв, та мені було б цікавіше.» Вишкірившись, Тиріон піднявся з-за столу, схопив свій глек з вином і повернувся наливати Єззанові зо’Каггазу — непогано збагатившись, зате змусивши Бурого Бена Бросквина зубожіти. Його велетенський хазяїн заснув п’яним сном ще під час третьої гри; чара вислизнула в нього з жовтих пальців і розлилася на килим. Та все ж лишалася надія, що коли він прокинеться, то буде задоволений своїми новими рабами.

Коли верховний воєвода Юрхаз зо’Юнзак відбув, підпертий плечима двох кремезних невільників, решта вельможних гостей теж завважила за доцільне відкланятися. Коли намет спорожнів, знову з’явився Няньо і сказав слугам, що тепер вони можуть влаштувати собі бенкет з решток панського частування.

— Але їжте швидше. Все треба прибрати перед тим, як лягти спати.

Тиріон саме стояв на колінах, потерпаючи ногами і спливаючи кров’ю зі спини, що аж вищала від болю, та намагався відтерти пляму, залишену пролитим вином вельможного Єззана на килимі вельможного Єззана, коли наглядач легенько постукав йому по щоці пужалном нагайки.

— Йолло! Ти добре себе показав. І твоя дружина теж.

— Вона мені не дружина.

— Ну то твоя хвойда. Ставайте на ноги, обоє.

Тиріон так-сяк зіп’явся на рівні. Одна нога затремтіла і ледве не зломилася; на стегнах зав’язалися вузли судом. Тиріон мусив ухопитися за руку Копки, щоб не впасти.

— Що ми такого зробили?

— О, ви зробили все як треба, — запевнив наглядач. — Няньо сказав, що ви матимете нагороду, якщо потішите свого батечка, хіба не так? Вельможний Єззан, ви самі бачили, не схотіли втрачати свої маленькі перлинки, та Юрхаз зо’Юнзак переконав нашого пана, що таких кумедних істот не годиться тримати для одного себе. Тож радійте! З нагоди укладення миру ви матимете честь виступати у Великій Ямі Дазнака. Вас побачить багато тисяч глядачів! Ба десятків тисяч! Уявляєте, який лунатиме регіт?