Танок з драконами

Теон

День підкрався до них, як Станіс — геть непомітно.

Зимосіч вже кілька годин не спала; її мури та башти юрмилися вояками у вовні, шкірі, кольчугах — усі вони чекали приступу, який так і не розпочався. Коли небо почало світлішати, стукіт тулумбасів уже стишився, хоча роги чулися ще тричі — щоразу ближче. А згори не припиняло сніжити.

— Сьогодні заметіль скінчиться! — голосно наполягав один з уцілілих стайнярів. — Та ще ж навіть не зима!

Теон зареготав би, якби мав сміливість. Він пригадав казки, що розповідала Стара Мамка: про хурделиці, що буяли сорок днів і сорок ночей, рік, десять років… про заметілі, що ховали замки та міста, ба цілі королівства, під шаром снігу в сотню стоп завтовшки.

Він сидів у найдальшому кутку великої трапезної, неподалік від коней, і спостерігав за Абелем, Робиною та схожою на мишу пралею з брунатним волоссям на ім’я Білка; всі троє завзято гризли скибки черствого чорного хліба, засмажені у витопленому з сала смальці. Сам Теон поснідав кухлем темного пива, скаламученого підмолоддю і такого густого, хоч його жуй. «Ще кілька кухлів — і задум Абеля вже не здаватиметься таким божевільним.»

До палати, позіхаючи, увійшов блідоокий Руз Болтон у товаристві своєї пухкої та вагітної дружини, Вальди Вгодованої. Перед ним устигли зайти кілька поважних панів та воєвод, серед них Хвойдоріз Умбер, Аеніс Фрей і Рогер Ризвель. Далі за столом жадібно закидав до пащі ковбасу і варені яйця Виман Мандерлі, а поруч із ним старий князь Кляск беззубим ротом сьорбав з ложки рідкий куліш.

Невдовзі з’явився і князь Рамзай. Пропихаючись трапезною до помосту, він поспіхом застібав паса з мечем. «Нині він у лихому гуморі.» Хто-хто, а Теон знав, коли це траплялося. «Цілісіньку ніч не спав з-за тулумбасів, — здогадався він, — або на когось розгнівався.» Одне хибне слово, підозрілий погляд, невчасний смішок — будь-що могло викликати гнів його вельможності й позбавити якогось нещасного клаптя шкіри. «Благаю, м’сьпане, не дивіться у мій бік.» Рамзаєві досить було одного погляду, щоб про все здогадатися. «Він прочитає в мене на обличчі, як по-писаному. Він знатиме. Він завжди знає.»

Теон обернувся до Абеля.

— Діла не буде. — Голос його лунав так тихо, що й коні поряд не підслухали б. — Нас упіймають, перш ніж ми виберемося з замку. Та якщо і втечемо, князь Рамзай нас вистежить. Він, Бен Кістяк і дівчатка.

— Ззовні мурів стоїть князь Станіс. І недалечко, судячи з рогів. Нам лише треба його дістатися. — Абелеві пальці затанцювали струнами його лютні. Бороду співець мав брунатну, хоча довге волосся майже посивіло. — Якщо Байстрюк за нами поженеться, то може статися, сам і пошкодує — в разі, коли доживе.

«Отак і думай, — подумки відповів Теон. — Вір у це. Кажи собі, що так і буде.»

— Рамзай забере твоїх жінок собі на мисливську розвагу, — сказав він співцеві. — Зажене їх, зґвалтує і згодує трупи собакам. Якщо здобич подарує йому добру забаву, то наступний понос сучок він назве на їхню честь. А тебе він оббілує. Він, його Гицель і Дамон Потанцюй-Мені — вони з тебе теж забаву зроблять. Ти ще благатимеш про смерть.

Теон ухопив передпліччя співця скаліченою рукою.

— Ти присягнувся, що не дозволиш мені потрапити знову до його рук. Я чув твоє слово.

І мусив почути його знову.

— Слово Абеля, — відповіла Білка. — Міцніше за дуб.

Сам Абель лише здвигнув плечима.

— Непорушне, мій принце. В жодному разі.

Вгорі на помості Рамзай саме сперечався з батьком — надто далеко, щоб Теон розчув слова, та переляк на круглій рожевій мармизі Вгодованої Вальди казав сам за себе. Зате йому добре почувся заклик Вимана Мандерлі по нову таріль ковбаси та регіт Рогера Ризвеля з якогось жарту однорукого Гарвуда Дужака.

Теон спитав себе, чи побачить колись підводні палати Потоплого Бога, а чи його привид лишиться блукати Зимосіччю. «Смерть є смерть. Краще смерть, ніж Смердюк.» Але якщо задум Абеля провалиться, Рамзай зробить їхню смерть довгою і страшною. «Цього разу він оббілує мене з голови до п’ят, і скільки не благай, біль не вгамується.» Жоден інший біль, який знав Теон за життя, не міг рівнятися з тим жахіттям, яке вмів коїти Гицель своїм невеличким патральним ножиком. Скоро Абель сам отримає свій урок. І за віщо? «Джейна, її звуть Джейна, і вона має очі хибного кольору.» Лицедійка, якій наказали грати, що написано. «Князь Болтон знає, і Рамзай теж, але решта — сліпці, навіть оцей клятий бард з його лукавим вишкіром. Це з тобою зіграють жарт, Абелю, з тобою і твоїми убивчими хвойдами. Ти помреш навіть не за ту дівчину.»

Він трохи не вибовкав таємницю, коли Робина доправила його до Абеля, що сидів у руїні Згорілої Башти, але в останню мить стримав язика. Співець мав твердий намір здиміти з замку з донькою Едарда Старка. Якби він дізнався, що молода дружина князя Рамзая — всього лише вилупок управителя…

Раптом двері великої трапезної розчахнулися з тріскотом та брязкотом. Досередини вихором увірвався крижаний вітер і хмара блискучих кришталиків, що замиготіли у повітрі білими та блакитними іскрами. Слідом важкими широкими кроками увійшов пан Гостін Фрей, обліплений снігом знизу аж до пояса, з тілом на руках. На всіх лавах люди покидали кухлі й ложки та роззявили роти на похмуре видовисько. У трапезній запанувала тиша.

«Ще один труп.»

Сніг падав з кожуха пана Гостіна, поки він прямував до високого столу, карбуючи кроки на підлозі. З тузінь фреївських лицарів та стражників увійшли за ним. Серед них був хлопчина, відомий Теонові — Великий Вальдер, менший з двох, з вузьким лисячим писком, кощавий, наче тріска. Його груди, руки і одяг вкривали плями крові. Почувши її запах, коні злякано заіржали, а собаки повискакували з-під столів, принюхуючись. Люди один за одним підводилися з лав. Тіло на руках пана Гостіна виблискувало у світлі смолоскипів рожевою памороззю — холод перетворив кров покійного на лід.

— Це син мого брата Мерета. — Гостін Фрей поклав тіло на підлогу перед помостом. — Зарізаний, наче порося, і закопаний у сніговому заметі. Зовсім ще хлопчик!

«Малий Вальдер, — подумав Теон. — Той, що більший.» І зиркнув на Робину. «Їх аж шестеро, — пригадав він. — І кожна могла це скоїти.» Але праля спіймала його погляд своїми очима і відповіла:

— Це не ми.

— Тихо! — застеріг її Абель.

Князь Рамзай спустився з помосту до мертвого тіла. Його батько повільно підвівся з місця — блідоокий, непорушний, урочистий обличчям.

— Ниций вчинок. — Уперше голос Руза Болтона пролунав досить гучно, щоб усі почули, не дослухаючись. — Де знайшли тіло?

— Попід отією вежею, що в руїнах, пане князю, — відповів Великий Вальдер. — Де старі химери сидять.

Рукавиці хлопця вкривала кров його брата у перших.

— Я ж йому казав: сам не ходи. А він відповів, що має знайти чолов’ягу, який завинив йому срібла.

— Кого саме? — завимагав Рамзай. — Скажи його ім’я! Вкажи його мені, хлопче, і я зроблю тобі кирею з його шкіри.

— Він не казав, мосьпане. Лише згадав, що виграв гроші в кості. — Малий Фрей завагався. — Кількоро вояків Білої Гавані навчали інших кидати кості. Не скажу, хто саме, але такі були.

— Ясний пане! — басовито загув Гостін Фрей. — Ми знаємо людину, яка це вчинила. Вбила і хлопця, і решту. О, не власноруч — певно, що ні. Бо сама надто жирна і боягузлива, щоб бруднити власні руки. Вона лише віддала наказ.

Фрей обернувся до Вимана Мандерлі.

— Насмілитеся заперечувати?

Князь на Білій Гавані відкусив половину ковбаси і мовив:

— Зізнаюся… — Він витер жир з вуст рукавом жупана. — Зізнаюся, майже не знав бідолашного малого. Це ж був зброєносець князя Рамзая, чи не так? Скільки йому вже років упало?

— На останні іменини — дев’ять.

— Такий юний був, — хитнув головою Виман Мандерлі. — Та може, воно і на краще. Бо ж якби не загинув, то виріс би у справжнього Фрея.

Пан Гостін щосили загилив чоботом по стільниці, скидаючи її з кобильниць просто на товсте черево князя Вимана. Полетіли кухлі й тарелі, навсібіч порснули ковбаси, а з десяток вояків Мандерлі з лайками поспиналися на ноги. Деякі вхопили до рук ножі, таці, глеки — все, що могло правити за зброю.

Пан Гостін Фрей висмикнув з піхов меча-півторака і стрибнув до Вимана Мандерлі. Володар Білої Гавані спробував ухилитися, але стільниця міцно притисла його до крісла. Клинок прорізав три з його чотирьох підборідь, видобувши струмінь яскраво-червоної крові. Пані Вальда верескнула і вчепилася у лікоть свого вельможного чоловіка.

— Стійте! — заволав Руз Болтон. — Припиніть це божевілля!

Його власні люди кинулися уперед, а тим часом вояки Мандерлі вже стрибали через лави на фреївських. Один кинувся на пана Гостіна з кинджалом, але лицар-здоровило крутнувся, ухиляючись, і відтяв йому мечем руку в плечі. Князь Виман зіп’явся на ноги, але негайно зомлів і впав. Старий князь Кляск голосно завимагав маестра; тим часом Мандерлі судомився на підлозі, наче недобитий морж, у дедалі ширшій калюжі крові. Навколо нього собаки запекло билися за шматки ковбаси.

Знадобилося чотири десятки списників Жахокрому, щоб розборонити бійців і покласти край різанині. До того часу шестеро людей Білої Гавані та двоє фреївських лежали мертві на підлозі. Ще з тузінь було поранено; один з Байстрючат — Лютон — галасливо помирав, рюмсаючи за матінкою та намагаючись запхати до розпанаханого черева жменю слизьких тельбухів. Нарешті князь Рамзай стишив його, висмикнувши списа з рук одного з вояків Сталевого Шкарбана і прохромивши Лютонові груди. Та навіть після того лайки, вереск і молитви, іржання коней та гарчання Рамзаєвих собак змішувалися у могутнє ревище аж попід кроквами стелі. Сталевий Шкарбан Вальтон мусив гепнути п’ятою ратища списа по підлозі з десяток разів, перш ніж у палаті всі замовкли настільки, щоб почути Руза Болтона.

— Бачу, всі ви жадаєте крові, — мовив князь на Жахокромі.

Поруч із ним стояв маестер Родрі, тримаючи на руці крука. Чорне пір’я птаха сяяло у світлі смолоскипів, наче вугільна олія. «Мокрий, — зрозумів Теон. — А в руці його вельможності — пергамен. Теж, мабуть, мокрий. На чорних крилах — чорнії слова.»

— Та чи варто звертати свої клинки один на одного? Краще випробувати їх на князеві Станісі. — Князь Болтон розгорнув пергамен. — Його військо стоїть за якихось три дні верхи звідси. Засипане снігом і зголодніле. Правду кажучи, я вже стомився сидіти тут і чекати на його ласку. Пане Гостіне, зберіть своїх лицарів та щитників перед головною брамою. Коли ви так прагнете битви, то й завдасте першого удару. А ви, князю Вимане, зберіть вояків Білої Гавані коло східної брами. Вони теж виступлять у похід.

Меч Гостіна Фрея був червоний мало не до руків’я. Бризки крові вкривали йому щоки, наче ластовиння. Лицар опустив клинка і відповів:

— Слухаю наказу пана князя. Та коли я привезу вам голову Станіса Баратеона, то таки доріжу макітру оцьому саловельможному негідникові.

Чотири лицарі Білої Гавані стали круг князя Вимана, поки маестер Медрік трудився над ним, спиняючи кровотечу.

— Спершу вам доведеться переступити через наші трупи, пане, — мовив найстарший серед них, суворий і сивобородий, на чийому заплямованому кров’ю вапенроку виднілися три сріблясті русалки проти лілового поля.

— Радо і охоче. Хоч по одному, а хоч би й через усі одразу! Мені байдуже.

— Годі вже! — заревів князь Рамзай, струшуючи в повітрі скривавленим списом. — Ще одна погроза, і я сам вас випатраю! Пан батько сказали свою волю! Збережіть своє завзяття для облудного королька Станіса!

Руз Болтон схвально кивнув.

— Саме так, як він сказав. Щойно здолаємо Станіса — тоді матимемо вдосталь часу на чвари один з одним.

Він повернув голову туди й сюди, вишукуючи щось у палаті холодними блідими очима. Нарешті погляд його знайшов барда Абеля обіч Теона.

— Співцю! — покликав він. — Ну ж бо заспівай нам щось добре та втішне, заспокоїти знічені душі.

Абель вклонився.

— Коли ласка вашої ясновельможності.

Тримаючи лютню в руці, він закрокував до помосту, спритно перестрибнув через труп чи два і всівся, схрестивши ноги, просто на високому столі. Коли він почав грати — якоїсь сумної та неквапної пісні, що її Теон Грейджой не впізнав — пан Гостін, пан Аеніс та їхні посіпаки-фреївці відвернулися і повели коней геть з палати.

Робина схопила Теона за лікоть.

— Купіль! Саме час її лаштувати.

Він рвучко викрутився з її доторку.

— Зараз? Удень? Та ж нас побачать.

— Сніг усе сховає. Ти глухий, абощо? Болтон висилає з замку своїх вояків. Ми мусимо досягти короля Станіса раніше за них.

— Але ж… Абель…

— Абель сам про себе подбає, — буркнула Білка.

«Божевілля. Безнадійна, приречена дурниця.» Теон випив рештки пива з кухля і неохоче підвівся на ноги.

— Ну то шукай сестер. Щоб налити молодій пані купіль, треба чимало води.

Білка зникла кудись убік м’якими безгучними кроками, якими ходила завжди. Робина вивела Теона з трапезної палати. Відколи вона з сестрами знайшла його у божегаї, одна з них завжди наступала йому на п’яти, не випускаючи з очей. Отже, вони йому не довіряли. «Та й чого б мали довіряти? Я був Смердюком раніше, і можу стати ним знову. Смердюк-Смердях, нікчемний реп’ях.»

Знадвору падав і падав сніг. Вибудувані зброєносцями сніговики виросли у велетнів моторошних обрисів, стоп у десять заввишки. Теон з Робиною пробиралися до божегаю між білих стін, що громадилися з кожного боку; стежки між кам’янцем та баштою перетворилися на плутанину крижаних рівчаків, які вояцтво мусило щогодини чистити лопатами, щоб ті не зробилися геть непрохідними. У морозній плутанині легко було заблукати, але Теон Грейджой пам’ятав тут кожен вигин та поворот.

Навіть божегай потроху забарвлювався білим. Плівка льоду намерзла на ставку попід серце-деревом; обличчя, вирізане на стовбурі, поросло вусами з невеличких бурульок. Цієї години дня вони не могли сподіватися мати старих богів лише для себе. Робина відтягла Теона геть від північан, що молилися попід деревом, до потаємного куточка коло стіни куренів варти, на березі ставка теплої грязюки, яка смерділа тухлими яйцями. Теон побачив, що навіть у ньому по берегах вже збирається крига.

— Зима насувається…

Робина кинула на нього важкий суворий погляд.

— Ти не маєш права роззявляти рота на гасло князя Едарда. Тільки не ти. Ніколи. Після вчиненого тобою…

— Ти теж убила малого хлопчину.

— То були не ми. Я тобі вже казала.

— Слова — то вітер. — «Вони нічим не кращі за мене. Ми геть однакові.» — Ви вбили решту, чому не його? Жовтий Пуць…

— …смердів ще гірше за тебе. Свиня, а не людина.

— А Малий Вальдер був малим поросям. Зарізавши його, ви поставили Фреїв та Мандерлі на ножі між собою. Це ви, звісно, хитро придумали…

— Це не ми! — Робина вхопила його за горло і притиснула спиною до стіни куренів, наблизивши своє обличчя на піввершка до його. — Бовкнеш знову — вирву твого брехливого язика, убивце родичів.

Він посміхнувся до неї крізь зламані зуби.

— Не вирвеш. Мій язик потрібен тобі, щоб пройти повз варту. Тобі потрібна моя брехня.

Робина плюнула йому просто в обличчя. А тоді відпустила і витерла руки у рукавицях об власні стегна — немов один доторк до нього заплямував її брудом.

Теон знав, що дражнити її не варто. У свій спосіб ця жінка була не менш небезпечною, ніж Гицель чи Дамон Потанцюй-Мені. Сам він замерз і стомився, і в голові гупало після кількох днів безсоння.

— Я скоїв багато лиха… зрадив своїх, перевернувся з друга на ворога, наказав убити людей, які мені довіряли… але родичів не вбивав.

— Авжеж. Старкові хлоп’ята не були тобі братами. Це ми й самі знаємо.

То була щира правда, але не її Теон мав на увазі. «Хай вони не були моєї крові, та однак я ніколи їх не кривдив. Убиті були всього лише мірошниковими синами.» Теонові не хотілося згадувати їхню матір. Він знав її багато років і навіть брав до ліжка. «Великі важкі цицьки з широкими темними сосками, солодкі вуста, веселий сміх. Радощі, яких мені більше не скуштувати.»

Та який хосен розповідати про таке Робині? Однак вона не повірить його виправданням — як він не вірить її.

— На моїх руках вдосталь крові, але крові братів немає, — мовив він стомлено. — І за те мене вже покарали.

— Покарали, та не досить! — кинула Робина і обернулася спиною.

«От дурна баба.» Хай який зламаний, Теон досі носив кинджала. Хіба важко дістати його і увігнати між лопаток? На таке він іще був здатен, попри зламані зуби, відрізані пальці й таке інше. А для неї ніж буде милосердям — швидша, лагідніша смерть, ніж та, яка чекає на неї з сестрами, коли їх злапає Рамзай.

Смердюк, напевне, так би і вчинив. Неодмінно вчинив би — у сподіваннях потішити князя Рамзая. Адже ці хвойди хотіли вкрасти молоду дружину Рамзая; Смердюк не міг цього дозволити. Але старі боги упізнали його і назвали Теоном. «Я залізного роду, я вродився залізняком, сином Балона Грейджоя і законним спадкоємцем Пайку.» Пеньки пальців сіпнулися і засвербіли, але кинджал залишився у піхвах.

Коли повернулася Білка, з нею разом припхалося ще четверо: сива та кощава Мирта, Відьмоока Вербиця з довгою чорною косою, кремезна станом та дебела цицьками Френя, Голка з гострим ножем при боці. Вдягнені, як служниці — у кілька шарів непоказного сірого полотна — згори вони накинулися бурими вовняними кобеняками, підбитими білим кролячим хутром. «Жодного меча, — помітив Теон. — Ані сокири, ані келепа… ніякої зброї, крім ножів.» Кобеняка Голки припинала срібна пряжка; Френя від стегон до грудей обмоталася конопляною мотузкою і виглядала ще опасистішою, ніж насправді.

Мирта принесла вбрання служниці й для Робини.

— У дворищі повно тих йолопів, — застерегла вона решту. — Хочуть виступати назовні.

— Колінкарі! — презирливо пирхнула Вербиця. — Князькатий князь сказав своє княже слово, а вони й раденькі кланятися!

— На них усіх чигає смерть! — весело цвірінькнула Голка.

— І на них, і на нас, — відповів Теон. — Навіть якщо ми проберемося повз варту… як ви зібралися вивести панну Ар’ю?

Голка всміхнулася.

— Шість жінок зайде, шість вийде. Хто їх роздивляється, тих служниць? Старкову панну ми перевдягнемо Білкою.

Теон зиркнув на Білку. «Вони справді схожі на зріст і обсяг. Може, і вийде.»

— А Білка як звідти вибереться?

Білка відповіла сама за себе.

— Вилізу з вікна, та й потраплю просто до божегаю. Коли мене вперше брат узяв у наскок на південь від Стіни, мені було дванадцять років. Тоді й ім’ячко собі заробила. Брат сказав, що я видираюся, наче білка на дерево. Відтоді я подолала Стіну шість разів — туди й назад. Гадаю, кам’яною вежею вже якось злізу.

— Задоволений, перевертню? — запитала Робина. — Ну то до справи.

Схожа на склепінчасту печеру кухня Зимосічі займала окрему будівлю, поставлену оддалік головних веж і палат замку на випадок пожежі. Всередині щогодини змінювалися пахощі — печене м’ясо, смажена цибуля, свіжоспечений хліб. Руз Болтон поставив коло дверей кухні варту — годуючи стільки ротів, треба було пильнувати кожен шматочок. Навіть на кухарів та кухарчуків наказано було накидати оком. Але вартові добре знали Смердюка — полюбляли навіть глузувати з нього, коли він приходив по гарячу воду для купелі пані Ар’ї. Жоден, утім, не насмілювався на щось гірше, ніж кпини; всі знали, що Смердюк — улюблене звірятко князя Рамзая.

— Принц гидючий, князь смердючий зізволили припхатися по гарячу воду! — оголосив один з вартових, коли перед ним з’явилися Теон зі служницями, але без перешкод розчахнув двері. — Ну ж бо, ворушіться! Не марнуйте солодке тепло.

Опинившись усередині, Теон ухопив за плече першого-ліпшого кухарчука.

— Гарячої води для нашої пані, хлопче! — наказав він. — Шість повних відер, і щоб була гаряча, аж кипіла. Князь Рамзай полюбляє дружину чистою та рожевою.

— Авжеж, м’сьпане, — буркнув хлопчина. — Негайно, м’сьпане.

«Негайно» забрало більше часу, ніж Теон сподівався. Жоден з великих казанів не був чистий, тому кухарчук мусив спершу відшкрябати один, а тоді вже ставити у ньому воду. Далі вони чекали вічність, доки окріп завирує бульками, і ще дві вічності, щоб наповнити шість дерев’яних відер. Абелеві жінки стояли мовчки, з укритими каптурами обличчями. «Ні, навіщо вони так!» Справжні служниці ніколи не бовваніли німо й нерухомо — вони дражнили кухарчуків, загравали до кухарів, щипали собі від страв шматочок того і крихту сього. Робина та її сестри-змовниці не хотіли притягати до себе увагу, але натомість домоглися протилежного — невдовзі вартові почали кидати на них зачудовані погляди.

— А де Масія, Джез та решта дівчат? — запитав один з них Теона. — Оті, що завжди приходять?

— Вони розгнівили пані Ар’ю, — збрехав він. — Минулого разу її вода вистигла, ще й купелі не діставшись.

Гарячий окріп наповнив повітря хмарами пари, розтопивши сніжинки, що невпинно летіли згори. Вервечка рушила назад крізь ту саму плутанину рівчаків з крижаними стінками. З кожним кроком вода плескотіла у відрах, потроху вистигаючи. До того ж проходи юрмилися вояками: лицарями у броні, вовняних вапенроках та хутряних кожухах, списниками з ратищами на плечах, лучниками з ненапнутими стрижнями луків та сагайдаками стріл, охочекомонниками, машталірами з бойовими конями у поводі. Фреївці мали на собі значки з баштами-близнюками, вояки Білої Гавані — водяника з тризубом. Вони долали снігові заметілі у протилежних напрямках, сторожко окидаючи один одного поглядами, але жоден меч не вилетів з піхов. «Тут бійки не буде. А у лісі… хтозна, що станеться у лісі.»

Двері великого кам’янця стерегли з півдесятка старих, гартованих стражників Жахокрому.

— Знову купіль, хай їй грець?! — здивувався їхній осавул, побачивши відра паруючої води. Сам він запхав руки під пахви, потерпаючи з холоду. — Вона ж минулого вечора купалася! Чим їй бруднитися у власному ліжку?

«У ліжку з Рамзаєм брудняться так, що тобі й не зрозуміти» — подумав Теон, пригадавши весільну ніч і те, до чого змусили їх з Джейною.

— Наказ князя Рамзая.

— Ну то заходьте, поки ваша вода не скрижаніла! — заохотив осавул.

Двоє з його стражників розчахнули подвійні двері. У передпокої стояв мало не такий самий мороз, як надворі. Голка струсила сніг з чобіт і скинула з голови каптура.

— Гадала, буде важче.

Її подих туманив повітря.

— При опочивальні мосьпана князя стоїть іще варта, — застеріг її Теон. — З Рамзаєвих людей.

Байстрючатами він їх звати не наважувався — тільки не тут. Хіба знаєш, хто може підслухати?

— Тож не піднімайте голів і не опускайте каптурів.

— Роби, Голко, як він каже, — мовила Робина. — Тут можуть знати нас в обличчя. Зайвий клопіт ні до чого.

Теон очолив вервечку на шляху сходами. «Я ходив тут тисячу разів.» Хлопчиком він завжди летів догори бігцем, а донизу перескакував по три сходинки. Одного разу стрибнув просто на Стару Мамку, збив її додолу і за те отримав найгіршого прочухана за все своє життя у Зимосічі — хоча порівняно з тим, що йому робили брати на Пайку, він здався Теонові трохи не ласкою. На цих самих сходах вони з Роббом чинили безліч запеклих битв, нападаючи одне на одного з дерев’яними мечами. То були повчальні вправи — вони назавжди закарбували йому в пам’яті, як тяжко прокладати собі шлях нагору гвинтовими сходами крізь рішучий спротив оборонців. Пан Родрік полюбляв казати, що один добрячий рубака зуміє стримати на вузьких сходах хоч би й сотню ворогів.

Але то були часи давно минулі, і всі люди з них давно лежали мертві. Джорі, старий пан Родрік, князь Едард, Гарвін та Гулен, Кайн, Десмонд і Товстун Том, Алин з мріями про лицарство, Мікен, що скував Теонові першого справжнього меча. Навіть Стара Мамка, найпевніше, вже лежала в могилі.

І Робб. Той Робб, який був Теонові кращим братом, ніж діти, уроджені від лона Балона Грейджоя. «Вбитий на Червоному Весіллі. Замордований Фреями. Я мав би стояти поруч з ним. Де я тоді був? Чому не загинув обіч Робба?»

Теон зупинився так раптово, що Вербиця трохи не врізалася йому в спину. Попереду були двері до Рамзаєвої опочивальні. А стерегли їх двійко байстрючат — Кислий Алин та Хрипло.

«Напевне, старі боги зичать нам добра.» Хрипло не мав язика, а Кислий Алин — клепки в голові, як полюбляв казати князь Рамзай. Один був брутальний, інший — підступний, але обидва майже все життя прослужили у Жахокромі, а тому були навчені слухатися наказів.

— Гаряча вода для пані Ар’ї, — сказав їм Теон.

— Ти б сам хоч раз помився, Смердюче, — мовив Кислий Алин. — Бо тхнеш гірше за кінські сцяки.

Хрипло захрипів на знак згоди. А може, то він так сміявся. Хай там як, Алин відімкнув і відчинив двері до опочивальні, а Теон махнув жінкам, щоб заходили.

Усередині не настав ані день, ані ранок. Геть усе вкривали похмурі тіні. Серед майже згаслих жарин комина слабенько потріскувало останнє поліно, та ще свічка миготіла на столику коло зім’ятої порожньої постелі. «Дівчини більше немає, — подумав Теон. — Вона викинулася з вікна у відчаї.» Але вікна були зачинені від хурделиці й міцно заморожені під шаром надмуханого снігу та крижаною кіркою.

— Де вона? — спитала Голка.

Її сестри випорожнили цебра у круглу дерев’яну купільницю. Френя зачинила двері опочивальні й притулилася до них спиною.

— Де вона? — повторила Голка.

Ззовні залунав ріг. «Чи радше сурма. Фреї збираються до битви.» Теон відчув, як засвербіли відрізані пальці.

І раптом побачив її. Вона скупчилася у найтемнішому кутку опочивальні на підлозі, згорнувшись клубочком під оберемком вовчих шкур. Теон би й не помітив її, якби не шалене тремтіння. Джейна накинулася усіма хутрами, які знайшла, щоб сховатися від очей. «Чиїх? Наших? Чи чекала на пана чоловіка?» Думка, що Рамзай наближається, трохи не примусила його заверещати.

— Ясна пані! — Теон не міг змусити себе кликати її Ар’єю, а Джейною — не насмілився. — Не треба ховатися. Це друзі.

Хутро заворушилося. Назовні визирнуло око, блискуче від сліз. «Темне, надто темне. Каре око.»

— Теон?

— Пані Ар’є. — Робина підсунулася ближче. — Ви маєте піти з нами, і то хутко. Ми відведемо вас до вашого брата.

— Брата? — Обличчя дівчини вигулькнуло з-під вовчих шкур. — Я… я не маю братів.

«Вона забула, хто вона є. Забула своє ім’я.»

— Не маєте, — мовив Теон, — але ж колись мали. Навіть трьох. Робба, Брана та Рікона.

— Вони мертві. У мене не лишилося братів.

— Ви маєте зведеного брата, — заперечила Робина. — Отого, що тепер князь-гайворон.

— Джон Сніговій?

— Ми відведемо вас до нього, але рушати треба негайно.

Джейна підтягла вовчі шкури аж до підборіддя.

— Ні! Ви мене дурите. Це все він, мій… мій пан чоловік, мій коханий володар, це він вас послав, він хоче перевірити моє подружнє кохання. Так, я кохаю його, кохаю понад усе! — Сльоза покотилася її щокою. — Скажіть йому, ви скажіть. Я зроблю все, що він забажає… як забажає… з ним, чи… з собакою, чи… благаю вас, не треба відрізати мені ноги, я не намагатимусь втекти, ніколи й нізащо, я подарую йому сина, присягаюся, клянуся усім на світі…

Робина тихенько присвиснула.

— Побийте боги ту тварюку!

— Я хороша дівчинка, — заскиглила Джейна. — Мене добре навчено.

Вербиця насупилася.

— Та закрийте вже їй рота! Той стражник німий, а не глухий. Її почують.

— Підніми її, перевертню. — Голка тримала в руці ніж. — Підніми, бо я підніму. Нам час тікати. Постав цю ступку безголову на ноги і вбий у неї трохи мужності.

— А що як вона закричить? — спитала Робина.

«Тоді нам кінець, — подумав Теон. — Я ж казав їм, що це божевілля, та ніхто і слухати не хотів.» Абель прирік їх на смерть. Всі вони — співці — несповна розуму. То в піснях звитяжець завжди рятує діву з замку чудовиська. Але життя — не пісня, так само, як Джейна — не Ар’я Старк. «Вона має очі не того кольору. І звитяжців тут немає, самі лише хвойди.»

Все ж він став на коліна коло Джейни, стягнув хутро, торкнувся щоки.

— Ти знаєш мене. Я — Теон, ти ж пам’ятаєш. Я теж знаю тебе. Знаю твоє ім’я.

— Моє ім’я? — Вона струснула головою. — Моє ім’я… воно…

Теон приклав їй пальця до вуст.

— Про це побалакаємо пізніше. А зараз треба мовчати. Ходімо з нами. Зі мною. Ми тебе звідси заберемо. Подалі від нього.

Її очі широко розкрилися.

— Благаю, — прошепотіла вона. — Молю вас.

Теон узяв її руки в свої. Пеньки втрачених пальців лоскотало, поки він ставив дівчину на ноги. Вовчі шкури упали додолу; під ними вона була зовсім гола, невеличкі світлі груденята вкривали сліди зубів. Теон почув, як одна з жінок стиха зойкнула. Робина пхнула йому до рук оберемок одягу.

— Хай вдягається. Надворі холодно.

Білка тим часом роздяглася до спіднього і порпалася у різьбленій кедровій скрині в пошуках чогось теплого. Зрештою вона обрала один з підбитих жупанів князя Рамзая та поношені штани, що плескали їй навколо ніг, наче вітрила у бурю.

З допомогою Робини Теон зрештою убрав Джейну Пул у Білчині лахи. «Якщо боги зглянуться, а варта засліпне, ніхто нічого не помітить.»

— Тепер ми вийдемо крізь двері й підемо сходами, — сказав Теон дівчині. — Нахили голову і накинься каптуром. Іди за Голкою. Не біжи, не кричи, не розмовляй, не дивись нікому в очі.

— Не залишайте мене, — мовила Джейна. — Благаю, ідіть поруч.

— Я буду поруч, — пообіцяв Теон, поки Білка лягала у постіль пані Ар’ї та накидалася ковдрою.

Френя відчинила двері опочивальні.

— Ти добре її помив, Смердюче? — запитав Кислий Алин, коли вони вийшли до передпокою.

Хрипло вхопив Вербицю за цицьку, коли та його проминала, і добряче стиснув. Вибір був вдалий для всіх — якби стражник торкнувся Джейни, вона б заверещала. А Голка розчахнула б йому горло ножем, схованим у рукаві. Вербиця ж просто викрутилася і проскочила далі.

На мить Теонові аж запаморочилося. «Вони навіть не дивилися! Вони нічого не помітили. Ми провели дівчину просто в них під носом!»

Але на сходах страх повернувся. Що як вони зустрінуть Гицля чи Дамона Потанцюй-Мені? Сталевого Шкарбана Вальтона? А хоч би й самого Рамзая? «Збавте боги стріти Рамзая. Кого завгодно, аби не його.» Та й чи багато хісна вивести дівчину з опочивальні? Адже вони досі були в замку, де кожна брама стояла зачинена і замкнена, а на мурах юрмилися стражники. Найпевніше, варта зупинить їх вже коло трапезної. І що тоді вдіє Голка з її ножиком проти шести вояків у кольчугах, з мечами та списами?

Але стражники, поставлені ззовні, купчилися біля дверей, обернувшись спинами до крижаного вітру та сипкого снігу. Навіть осавул кинув на них хіба що побіжний погляд. Теона раптом уколов жаль до нього і вартових — Рамзай оббілує усіх, коли дізнається, що його дружина зникла. А що він зробить Хриплові та Кислому Алинові — про те навіть думати було боляче.

Подолавши ледве п’ять сажнів од дверей, Робина кинула порожнє цебро, і її сестри вчинили так само. Велика трапезна дотоді вже зникла з очей позаду; дворище обернулося на білу пустку, де серед буяння снігопаду ледве чулися дивні відлуння чудернацьких голосів. Навколо виростали крижані замети — спершу до коліна, потім до пояса, а тоді вище голови. Вони перебували в самому серці Зимосічі, оточені стародавнім могутнім замком, але не бачили з нього ані латочки — так, наче стояли десь посеред Вічнозим’я за тисячі верст північніше Стіни.

— Холодно, — заскиглила Джейна Пул, дибаючи в снігу обіч Теона.

«А скоро буде ще холодніше.» За мурами замку на них чигала зима з її крижаними іклами. «Це якщо ми туди дістанемося.»

— Сюди, — мовив він, коли вони опинилися на перехресті трьох ровів.

— Френю, ходи з ними, — мовила Робина. — А ми до Абеля. Не чекай на нас.

Доказавши, вона крутнулася і пірнула у сніговій в напрямку великої трапезної. Вербиця та Мирта заспішили за нею, плескаючи полами кобеняків.

«Що далі, то гірше божевілля» — подумав Теон Грейджой. Втеча здавалася майже неймовірною навіть з шістьма Абелевими жінками; з двома вона ставала конче неможливою. Та вони вже зайшли надто далеко, щоб повернути дівчину до опочивальні й прикинутися, що нічого не сталося. Тому Теон узяв Джейну попід лікоть і повів її стежкою до Бойової Брами. «Та це ж і не брама, — нагадав він собі. — Навіть якщо нас пустить варта, звідти нема проходу крізь зовнішній мур.» Іншими ночами вартові пускали Теона ходити муром, але тоді він приходив сам. Маючи на хвості трьох служниць, він навряд чи зустрів би таку саму поблажливість. А якби їм заманулося зазирнути Джейні під каптур і побачити дружину князя Рамзая…

Прохід звернув ліворуч, і там, просто перед ними, за серпанком снігопаду, роззявила рота Бойова Брама з двійком стражників обабіч. У вовні, шкірі та хутрі вони здавалися ведмедями зі списами у вісім стоп завдовжки.

— Хто іде? — вигукнув один. Теон не впізнав голосу, а обличчя чолов’яги майже ховав шалик, закручений навколо голови. Виднілися самі тільки очі. — Смердюк… це ти?

«Так» — хотів був відповісти він, але мимохіть почув власний голос:

— Теон Грейджой. Я вам… я вам жінок привів.

— Ви тут, бідасі, мабуть, зовсім замерзли, — замуркотіла Голка. — Та пусте, я вас зараз зігрію.

Вона прослизнула повз вістря списа, потяглася до обличчя вояка, скинула напівзамерзлого шалика і поклала вартовому на вуста добрячий поцілунок. Але щойно їхні губи торкнулися, її клинок занурився у плоть його шиї трохи нижче вуха. Теон побачив, як розширилися стражникові очі. Коли Голка ступила назад, на вустах її виднілася кров; з його рота вона вже цебеніла струмком, поки тіло безсило опускалося у сніг.

Другий вартовий роззявив рота з несподіванки, а Френя тим часом ухопила його списа за ратище. Якусь мить вони борюкалися і смикали його кожен до себе; потім жінка викрутила зброю зі стражникових пальців і щосили загилила йому п’ятою ратища у скроню. Стражник запнувся, ступив назад… а Френя крутнула списа навколо себе та з басовитим бурчанням прохромила вартовому живіт.

Джейна Пул тоненько, гучно, розпачливо заверещала.

— А бодай би тобі срака репнула! — вилаялася Голка. — Тепер набіжать колінкарі, хай їм грець. Тікаймо!

Теон однією рукою затиснув Джейні рота, іншою охопив стан і потяг повз мертвого та майже мертвого стражників крізь браму та через замерзлий рів. Напевне, старі боги досі наглядали за ними — перекидний міст залишили опущеним, щоб захисники Зимосічі швидше перетинали рів до бойових ходів зовнішнього муру. Ззаду кричали на сполох, чулося тупотіння ніг, а тоді з внутрішнього муру гучно засурмили.

На перекидному мості Френя зупинилася і обернулася.

— Біжіть далі самі. А я тут затримаю колінкарів.

У дебелих ручиськах вона досі тримала скривавленого списа.

Досягши підніжжя сходів, Теон вже хитався і запинався. Він закинув дівчину на плече і заходився видиратися нагору. Джейна вже припинила опиратися, та й з себе була дрібна і легка… але ж сходинки вкривав слизький лід і м’який пухнастий сніг. Десь на середині Теон запнувся і впав на коліно; сліпучий біль трохи не змусив його впустити дівчину, і на мить він злякався, що далі не зможе навіть кроку ступити. Але Голка підсмикнула його на ноги, і удвох вони нарешті спромоглися витягти Джейну на верхівку муру.

Притулившись до зубця стіни і важко відсапуючись, Теон дослухався до галасу внизу, де Френя билася у снігу з півдесятком стражників.

— Куди далі? — заволав він до Голки. — Куди тепер тікати? Як ми виберемося звідси?!

Лють на Голчиному обличчі раптом змінилася переляком.

— Побий мене скажена трясця! Мотузка! — Вона розпачливо реготнула. — Мотузка лишилася у Френі!

А далі дівчина застогнала і схопилася за живіт, звідки виткнулася, наче пагін, арбалетна стріла. Голка вхопилася за неї обіруч; крізь пальці потекла кривава юшка.

— Колінкарі на внутрішньому мурі… — вичавила вона, хапаючи повітря, і тут між її грудей з’явилася друга стріла. Голка вхопилася за найближчий зубець стіни і впала. Сніг, збурений нею, проковтнув її, тихо рипнувши.

Ліворуч від них забриніли голоси. Джейна Пул витріщалася на Голку; снігова ковдра навколо вбитої потроху оберталася з білої на червону. На внутрішньому мурі — Теон це знав — арбалетники перезаряджали зброю. Він посунувся був праворуч, але звідти до них вже теж бігли люди з мечами у руках. Далі на півночі залунав бойовий ріг. «Станіс! — подумав він у навіженій гарячці. — Станіс — наша єдина надія, аби ж лише його дістатися.» Навколо завивав вітер, а вони з дівчиною опинилися у пастці.

Тумкнув арбалет. Стріла проминула Теона на стопу, розбивши замерзлу снігову кірку, що закоркувала найближчу прогалину між зубцями. Абеля, Робини, Білки та решти ніде не було видно. Вони з дівчиною лишилися самі. «Якщо нас схоплять живими, то віддадуть Рамзаєві.»

Теон ухопив Джейну за стан і стрибнув разом з нею вниз.