Танок з драконами

Бридка мала

Того вечора під храмом зібралося одинадцять слуг Багатоликого Бога — стільки разом вона ще не бачила. Крізь передні двері прибули тільки панич та товстун; решта з’явилася таємними проходами, невідомими стороннім. На всіх були однакові чорно-білі ряси; та посівши своє місце, кожен зняв з голови каптура і показав обличчя, яке обрав на той день. Крісла з високими спинками було різьблено з чорного гебану та білого оберегу, як двері у храмі нагорі. Гебанові крісла мали на спинках обличчя з оберіг-дерева; оберегові крісла — обличчя з гебану.

Навпроти через кімнату стояла інша послушниця, тримаючи глек темно-червоного вина. Сама дівчинка тримала воду. Коли хтось зі слуг хотів пити, то здіймав очі або згинав пальця, і котрась із двох або обидві поспішали наповнити кухля. Та решту часу вони просто стояли і чекали на погляди, яких не було. «Мене різьблено з каменю, — нагадала вона собі. — Я кам’яний бовван, мов дожі, що стоять уздовж Протоки Звитяжців.» Вода була важка, але й руки вона мала вже міцні.

Жерці розмовляли мовою Браавосу, хоч якось раз кілька хвилин гаряче сперечалися високовалірійською. Дівчинка розуміла слова — майже всі — та часто недочувала тихі голоси.

— Я знаю його, — чула вона слова жерця з обличчям чумного хворого.

— Я знаю його, — погоджувався товстун, якому вона саме наливала.

Але красень мовив:

— Я подарую сьому чоловікові дарунок. Я його не знаю.

Згодом і косоокий сказав те саме про когось іншого.

За три години вина та розмов жерці один за одним відкланялися… усі, окрім лагідного чоловіка, жебрачки і того, чиє обличчя несло на собі ознаки чуми: щоки йому вкривали мокрі болячки, волосся геть випало, кров текла з однієї ніздрі та вкривала кіркою кутики обох очей.

— Наш брат бажає перемовитися з тобою, дитино, — сказав їй лагідний. — Сідай, коли хочеш.

Вона всілася у крісло оберіг-дерева з гебановим лицем. Криваві болячки її зовсім не лякали — надто довго вона прожила у Домі Чорного та Білого, щоб лякатися облудної личини.

— Хто ти? — запитав чумний, коли вони лишилися наодинці.

— Ніхто.

— Таки не так. Ти Ар’я з дому Старк, яка кусає собі губу і не вміє збрехати.

— Я була нею. Але вже не є.

— Навіщо ти тут, брехухо?

— Служити. Навчатися. Міняти обличчя.

— Спершу мусиш змінити те, що маєш у серці. Дарунок Багатоликого Бога — це не дитяча забавка. Ти ладна вбивати для власної мети, для власної втіхи. Заперечиш?

Вона вкусила губу.

— Я…

Він дав їй ляпаса. Щока миттю заболіла, та вона знала, що сама заслужила.

— Дякую. — Отримавши удосталь ляпасів, вона, можливо, зуміє більше не кусати губу. Таке-бо личило Ар’ї, але не нічній вовчиці. — Так, заперечу.

— І збрешеш. Я бачу правду в твоїх очах. Ти маєш очі вовка і смак до крові.

«Пан Грегор, — мимоволі подумала вона. — Дунсен, Раф Любчик, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Якби вона розтулила рота, то мусила б збрехати, а він би тоді знав. І тому лишилася мовчазною.

— Мені казали, ти була кішкою. Скрадалася провулками, смерділа рибою, продавала скойки та мушлі за гроші. Непоказне, непомітне життя, що пасує такій непоказній та непомітній істоті. Попроси — і тобі його повернуть. Штовхай возика, хвали товар, рахуй монети, та й по тому. Серце-бо маєш надто м’яке, щоб стати однією з нас.

«Він хоче відіслати мене геть.»

— Я не маю серця. Замість нього зяє діра. Я вбила вже силу-силенну людей. І вас би вбила, якби схотіла.

— І відчула б утіху?

Правильної відповіді вона не знала.

— Може, й так.

— Тоді тобі тут не місце. У цьому домі смерть не вважають за втіху та розвагу. Ми не воїни, не сердюки, не хвалькуваті брави, надуті пихою. Ми ніколи не даруємо дарунок, щоб потішити себе. І не самі вибираємо, кого вбивати. Ми лише слуги Багатоликого Бога.

— «Валар дохаеріс». На кожного чекає служба.

— Ти знаєш слова, та для служби занадто погордлива. Слуга має бути сумирним і покірним.

— Я покірна! А таку сумирну ще пошукати!

Лагідний чоловік мимоволі захихотів.

— Певен, ти зуміла б стати найвеличнішою богинею сумирності. Та чи зумієш заплатити ціну?

— Яку ціну?

— Ціна — це ти. Ціна — це все, що ти маєш, і все, що сподіваєшся мати. Ми забрали твої очі, потім віддали назад. Далі ми заберемо вуха, і ти ходитимеш у тиші. Ти віддаси нам ноги і повзатимеш. Ти станеш нічиєю донькою, нічиєю дружиною, нічиєю матір’ю. Твоє ім’я стане облудою, і навіть обличчя на тобі не буде твоїм власним.

Вона трохи не вкусила губу знов, та вчасно схопилася. «Моє обличчя — темна вода. Все ховає, нічого не показує.» Вона подумала про всі імена, які носила донині: Арік, Куна, Куріпка, Китичка з перетічок. Згадала і те дурненьке дівчисько з Зимосічі, яке кликали Ар’єю-Конякою. Імена нічого не важили.

— Я можу заплатити ціну. Дайте мені обличчя.

— Обличчя треба заслужити.

— Скажіть, як.

— Подарувати певній людині певний дарунок. Зумієш?

— Якій людині?

— Ти її не знаєш.

— Я не знаю безліч людей.

— Він якраз і є одним з них. Незнайомець. Ти його не любиш, ти його не зневажаєш, ти його взагалі не знаєш. Ти вб’єш його?

— Так.

— Ну то зранку ти знову станеш Китичкою з перетічок. Вдягни її обличчя, спостерігай, корися. І ми побачимо, чи ти справді гідна служити Багатоликому.

Тож наступного дня вона повернулася до Бруско і його доньок у будиночок при протоці. Бруско аж очі викотив, побачивши її, а Брея стиха зойкнула.

— Валар моргуліс, — замість привітання мовила Китичка.

— Валар дохаеріс, — відповів Бруско.

І далі все стало так, наче вона нікуди й не дівалася.

Перший погляд на людину, яку вона мала вбити, дівчинка кинула пізніше того ж ранку, коли штовхала возика брукованими вулицями перед Порфіровою Гаванню. Чоловік був старий — добряче за п’ятдесят. «Хіба чесно прожити на світі так багато років, — переконувала вона себе, — коли моєму батькові дісталося так мало?» Але Китичка з перетічок батька не мала і тому приховала думку лиш для себе.

— Скойки, черепашки, вустриці! — кричала Китичка, коли він її проминав. — Вустриці, рачки, великі зелені мушлі!

Вона йому навіть посміхнулася — іноді посмішки вистачало, щоб людина зупинилася і щось купила. Та старий не відповів на посмішку — натомість насупився і пройшов повз дівчинку, хлюпаючи чоботями в калюжі. Бризки намочили їй ноги.

«Якийсь геть нечемний, — подумала вона, спостерігаючи, як старий віддаляється. — І обличчя має зле та суворе.» Носа старий мав гострого і тонкого, вуста — вузькі, очі — маленькі, близько посаджені. Волосся йому вже посивіло, та невеличка гостра борідка ще зберегла чорноту. Китичка подумала, що він її фарбує, і здивувалася, чом би тоді не фарбувати і волосся. Одне з плечей він мав вище за інше і тому здавався калікою-горбанем.

— То зла людина! — оголосила вона того ж вечора, повернувшись до Дому Чорного і Білого. — Вуста у нього лихі, очі — зловісні, а борода — наче в останнього мерзотника!

Лагідний чоловік посміхнувся.

— Він така ж людина, як усі інші. Носить у собі й світло, і пітьму. Не тобі його судити.

Дівчинка запнулася і замислилася.

— То його судили боги?

— Певно, що якісь боги його судили. Навіщо ж потрібні боги, як не судити людей? Але Багатоликий не зважує людські душі. Він дарує свій дарунок і найкращим, і найгіршим. Інакше добрі люди жили б вічно.

Найгидкішими у старому були його руки — так вирішила Китичка наступного дня, спостерігаючи за старим з-за свого возика. Пальці він мав довгі, кощаві, ще й невпинно рухливі — старий чухав ними бороду, смикав за вухо, тарабанив по столі, смикав туди, смикав сюди… «Руки, наче два білі павуки.» Що більше вона спостерігала за його руками, то більше ненавиділа їх.

— Він забагато рухає руками, — розказала вона у храмі. — Напевне, повен страху. Дарунок принесе йому мир та спокій. Коли я його вб’ю, він подивиться мені в очі й подякує.

— Якщо він так зробить, ти не впораєшся з дорученням. Найкраще буде, коли він тебе навіть не помітить.

Поспостерігавши за старим кілька днів, Китичка дійшла думки, що він є якимось купцем. Торгівля його мала стосунок до моря, хоча він ані разу не ступив ногою на корабель. Цілісінький день він сидів у харчівні-юшниці біля Порфірової Гавані, коло ліктя його вистигала миска цибульної юшки, а він шурхотів паперами, перекладав воскові печатки, озивався різким, неприємним голосом до цілої вервечки капітанів, власників кораблів та інших купців — і скидалося, що жоден з них його не любив.

Та любов любов’ю, а гроші вони йому несли: шкіряні гамани, пухкі від золота, срібла та чотирикутних залізних монет Браавосу. Старий ретельно їх перелічував, розкладав на стосики одна до іншої, не плутаючи, не змішуючи. На монети він ніколи не дивився, лише кусав — завжди лівим боком рота, де досі мав усі зуби. Час від часу він пускав одну крутитися по столі й слухав, як вона дзвенить, коли зупиняється.

А коли всі монети було пораховано та скуштовано, старий щось шкрябав на пергамені, прикладав свою печатку і віддавав капітанові або купцеві. Та бувало, що трусив головою і відсовував гроші назад через стіл. Коли він робив таке, прибулець гнівався та червонів лицем — або навпаки, бліднув і виглядав наляканим.

Китичка не тямила, що відбувається.

— Вони платять йому золотом і сріблом, а він за те дає їм письмо на пергамені. Вони дурні, абощо?

— Серед них є і дурні. Але більшість — обережні та сторожкі. Дехто сподівається ошукати старого. Та його не так легко ошукати.

— Але що він їм продає?

— Він виписує кожному зобов’язання. Якщо їхні кораблі гинуть у бурі або потрапляють до рук піратів, він за те обіцяє виплатити їм вартість корабля і його товарів.

— Це такий заклад, абощо?

— Своєрідний, так. Заклад, який кожен капітан сподівається програти.

— Гаразд, але якщо вони виграють…

— …то втратять кораблі, а коли і життя. Подорожувати морями небезпечно, а надто восени. Певно ж, капітанові, якого топить буря, трохи легше буде вмирати, знаючи, що завдяки папірцю, залишеному ним у Браавосі, його вдова і сироти не жебруватимуть.

Сумна посмішка торкнулася його вуст.

— Але одна справа — виписати таке зобов’язання, і зовсім інша — його дотримати.

Китичка все зрозуміла. «Напевне, хтось його ненавидить. Хтось прийшов до Дому Чорного та Білого і помолився богові, щоб його забрали.» Їй стало цікаво, хто то був, але лагідний чоловік їй не сказав.

— Не тобі дошукуватися зайвого знання у цій справі, — мовив він. — Бо хто ти є?

— Ніхто.

— А «ніхто» не питає нічого. — Він узяв її за руки. — Якщо не можеш зробити цю річ, то так і скажи. Сорому тут немає. Декого створено служити Багатоликому, а декого — ні. Скажи слово, і я заберу сей тягар з твоїх плечей.

— Я все зроблю. Я сказала, і зроблю.

«Але як?» — майнула думка. Оце вже була штука, бо купець мав особисту варту. Охороняли його двоє: один довготелесий і худорлявий, інший невисокий та кремезний. Вони не відставали від нього ані на крок — від самого ранку, коли купець виходив з домівки, і до повернення додому ввечері. Жодній людині вони не давали вільно наблизитися до старого. Одного разу якийсь п’яниця трохи не врізався у купця, коли той саме повертався додому з юшниці, але довготелесий ступив між ними і так штурхнув п’яницю, аж той сторчма полетів на землю. В харчівні коротун завжди першим куштував цибульну юшку, а старий чекав, доки юшка вистигне, і куштував вже тоді — вичікував пересвідчитися, чи не сталося чогось лихого з його сторожем.

«Він боїться, — зрозуміла вона, — або ж навіть знає, що хтось хоче його вбити.»

— Не знає, — заперечив лагідний чоловік, — але має підозру.

— Охоронці виходять з ним навіть тоді, коли він іде відлити воду, — мовила вона. — Але він не виходить, коли йдуть вони. Прудкіший з двох — довготелесий. Я зачекаю, доки він піде відлити, увійду в харчівню і вдарю старого ножем в око.

— А інший сторож?

— То незграбний дурень. Я залюбки вб’ю і його.

— Хіба ти горлоріз на полі битви, щоб убивати кожного, хто тобі трапиться?

— Ні.

— Я сподівався, що ні. Ти служниця Багатоликого Бога. Ми, слуги Багатоликого, віддаємо дарунок лише тим, кого було обрано і позначено.

Вона зрозуміла. «Вбити його. І лише його.»

Минули ще три дні спостереження, доки вона знайшла спосіб, і ще один був витрачений на вправи з маленьким ножиком. Цього її вже раніше навчав Рудий Рогго, та вона не зрізала гаманці, відколи в неї забрали зір, і нині хотіла пересвідчитися, що нічого не забулася. «Роби спритненько та хутенько, не барися, не вовтузся» — казала вона собі, викидаючи крихітне лезо з рукава знову і знову. Коли все в неї нарешті знову стало виходити так, як треба, дівчинка нагострила клинка на камені, аж край його заблищав при світлі свічки сріблястою блакиттю.

Інша частина роботи була хитріша, та їй на поміч прийшла жебрачка.

— Я подарую йому дарунок назавтра, — оголосила дівчинка за сніданком.

— Багатоликий буде задоволений. — Лагідний чоловік підвівся. — Китичка з перетічок відома надто багатьом. Якщо її побачать за справою, Бруско з доньками матиме клопіт. Час тобі отримати інше обличчя.

Дівчинка не посміхнулася, та про себе зраділа. Вона вже втратила Китичку один раз, сумувала за нею і не хотіла втратити вдруге.

— Як я виглядатиму?

— Бридко. Жінки відвертатимуться, щойно кинуть на тебе погляд. Діти витріщатимуться і тицятимуть пальцями. Сильні чоловіки тебе жалітимуть, хтось навіть і сльозу зронить. Але ніхто з тих, хто побачить, не зможе швидко забути. Тож ходімо.

Лагідний старий зняв з гака залізного ліхтаря і повів її повз тиху чорну водойму та шереги темних мовчазних богів до сходів позаду храму. Жебрачка приєдналася, коли вони почали спускатися. Ніхто не вимовив ані слова; чувся тільки тихий шурхіт ніг у м’яких капцях по сходинках. Вісімнадцять сходинок привели їх до підвалу, звідки розходилися, наче пальці руки, п’ять склепінчастих проходів. Внизу сходинки повужчали, стали крутіші, але дівчинка бігала ними вгору і вниз тисячу разів, тож тепер вони її не лякали. Ще двадцять дві сходинки — і вони опинилися у нижчому підвалі. Тут проходи були вузькі й криві, наче звивисті чорні жуковини у серці великої скелі. Один з проходів зачиняли важкі залізні двері. Жрець повісив ліхтаря на гак і видобув з рукава візерунчастий ключ.

Сироти побігли їй руками. «Святилище.» Тепер вони мали спуститися ще нижче, аж на третій підземний рівень, до таємних помешкань, куди пускали тільки жерців. Ключ тричі клацнув, дуже тихо, коли лагідний чоловік повертав його в замку. Двері крутнулися на змащених залізних завісах, жодного разу не рипнувши. За ними були ще сходинки, вирубані у суцільній скелі. Жрець знову зняв ліхтаря і пішов першим. Дівчинка рушила за світлом, рахуючи сходинки униз. «Чотири-п’ять-шість-сім.» Раптом їй подумалося, що тут не зайвим був би її ціпок. «Десять-одинадцять-дванадцять.» Вона знала, скільки сходинок лежить між храмом та підвалом, між підвалом та нижчим підвалом, ба навіть порахувала вузькі звивисті сходи, що збігали на горище, і щаблі крутої дерев’яної драбини, що вела до дверей на дах і відкритий усім вітрам місток на ній.

Але ці сходи були їй невідомі, а тому небезпечні. «Двадцять і одна, двадцять і дві, двадцять і три.» З кожною сходинкою повітря трохи холоднішало. Коли рахунок досяг тридцяти, вона зрозуміла, що знаходиться вже нижче дна проток. «Тридцять і три, тридцять і чотири.» Як глибоко пролягає цей шлях?

Вона налічила п’ятдесят чотири, і сходи нарешті скінчилися перед іншими залізними дверми. Але ці були вже незамкнені. Лагідний чоловік прочинив їх і ступив усередину. Дівчинка пішла услід, а жебрачка — в неї по п’ятах. Лагідний чоловік підняв ліхтаря і широко розчахнув стулки його віконця. Світло полилося на стіни навколо.

Зі стін на неї дивилося безліч облич. Вони висіли попереду і позаду, високо і низько — всюди, куди падало око, всюди, куди поверталася голова. Дівчинка бачила старі обличчя і молоді обличчя, бліді й темні, гладенькі й зморшкуваті, веснянкуваті й помережані рубцями, вродливі й відразливі, чоловічі й жіночі, хлопчачі та дівчачі, ба навіть обличчя немовлят. Обличчя посміхалися, супилися, повнилися жадібністю, гнівом чи хіттю; на головах кущами чепірилося волосся або виблискували лисини. «Личини, — сказала вона собі, — то лише личини.» Але щойно подумавши, вже знала, що це не так. То були зняті з облич шкіри.

— Вони лякають тебе, дитино? — запитав лагідний чоловік. — Тобі не пізно піти від нас. Подумай, невже ти справді цього хочеш?

Ар’я вкусила губу. Вона сама не знала, чого хоче. «Якщо я піду, то куди?» Вона обмила і роздягла кількасот трупів — мерці її давно не лякали. «А потім їх принесли сюди і зрізали з них обличчя, то й що?» Нічну вовчицю не злякаєш кількома шматками шкіри. «Шкіряні каптури — ось що воно таке. Мені вони не зашкодять.»

— Робіть свою справу! — стрілила вона.

Він провів її палатою повз рядок пройм, що вели у бічні проходи. Його ліхтар освітив кожну по черзі. Один з проходів мав за стіни людські кістки, а стелю йому тримали стовпи з черепів. Ще в одному звивисті сходи бігли далі вниз. «Скільки там ще підвалів? — подумала дівчинка. — Невже вони ніде не кінчаються?»

— Сядь, — наказав жрець.

Вона сіла.

— Тепер заплющ очі, дитино.

Вона заплющила.

— Тобі болітиме, — попередив він, — але біль є ціною, яку платять за могутність. Не ворушися.

«Застигла, мов камінь» — подумала вона і всілася нерухомо. Розріз був швидкий, лезо — гостре. Залізо мало б холодити шкіру, та чомусь здалося теплим. Дівчинка відчула, як обличчям стікає кров — неначе червона запона, яку опускають на лоба, щоки, підборіддя… і зрозуміла, чому жрець наказав заплющити очі. Коли запона досягла вуст, на смак вона була мідно-солона. Дівчинка лизнула і здригнулася.

— Принеси мені обличчя, — мовив лагідний чоловік.

Жебрачка не відповіла, проте дівчинка почула, як її капці шурхотять кам’яною підлогою. Дівчинці ж він мовив:

— Випий оце.

І пхнув до рук кухлика. Вона випила з нього, не вагаючись. Напій був дуже терпкий — наче кусаєш лимон. Тисячу років тому вона знала дівчинку, яка кохалася у лимонних тістечках. «Але то була не я. Лише Ар’я.»

— Лицедії, мартопляси змінюють своє обличчя мистецькими штуками, — казав лагідний чоловік, — а чаклуни наганяють ману, сплітаючи світло, тінь та жагу і створюючи з них облуду для очей. Ці мистецтва тобі теж належить спізнати, але тут ми робимо дещо глибше. Мудра людина бачить крізь фарби та личини, гостре око розвіює ману… але те обличчя, що вдягнеш ти, буде таке ж правдиве та живе, як те, з яким тебе народила мати. Заплющ очі й не розплющуй.

Вона відчула, як його пальці відкидають назад її волосся.

— Сиди тихо. Відчуття будуть незвичні. Може, у голові запаморочиться. Але ти однак не рухайся.

Далі вона відчула напругу, тиск, тихе шурхотіння — то нове обличчя натягали згори старого. Шкіра, суха і жорстка, дряпнула їй чоло, та коли в неї всоталося трохи її крові, пом’якшала і погнучкішала. Щоки відчули тепло, зашарілися. Серце затріпотіло в грудях; на довгу мить їй перехопило подих. Навколо горла стиснулися руки, твердіші за камінь, почали душити. Її власні руки скинулися догори, ладні вчепитися пазурями у нападника, але там нікого не було. Жахливий переляк охопив дівчинку; вона почула огидний хрускіт, а з ним прийшов сліпучий біль. Перед нею плавало обличчя — огрядне, бородате, брутальне, з люто скривленими вустами. Вона почула слова жерця:

— Дихай, дитино. Видихни свій страх. Струси з себе тіні. Він мертвий. Вона мертва. Її біль минув. Дихай!

Дівчинка глибоко, засапано вдихнула і раптом зрозуміла, що все це — правда. Ніхто її не душив, ніхто не бив. Та все ж рука, яку вона піднесла до обличчя, тремтіла. Від дотику пальців посипалися часточки сухої крові, чорні у світлі ліхтаря. Дівчинка помацала щоки, торкнулася очей, обвела щелепу.

— Це й досі моє обличчя. Те саме, що було.

— Справді? Відки певність?

А й справді, відки певність? Вона не відчувала перемін, але ж, можливо, таке і не відчуєш. Дівчинка махнула рукою перед обличчям згори вниз, як колись робив на її очах Якен Ха-Гар у Гаренголі. Тоді його обличчя побігло рясицями і перемінилося. Коли ж вона повторила те саме, не сталося геть нічого.

— Нічого не змінилося. Я відчуваю те саме.

— Відчуваєш те саме, — погодився жрець. — А виглядаєш геть інакше.

— В очах інших людей твій ніс та щелепу зламано, — мовила жебрачка. — Один бік твого обличчя вдавлено — там тобі потрощили вилицю. І половини зубів нема.

Дівчинка помацала в роті язиком, але не знайшла жодної прогалини, жодного зламаного зуба. «Чари, — подумала вона. — Маю нове обличчя. Бридке, потворне, понівечене.»

— Попервах тобі можуть наснитися погані сни, — застеріг лагідний чоловік. — Її батько бив її так часто і страшно, що тільки прийшовши до нас, вона звільнилася від страху та болю.

— Ви вбили його?

— Вона прохала дарунку для себе, не для батька.

«Ви все одно мали б убити того виродка.»

Мабуть, він прочитав її думки.

— Зрештою смерть прийшла по нього, як приходить по всіх смертних. Як має прийти по певну людину завтра вранці. — Він підняв світильню. — Тут ми скінчили.

«Наразі так.» Коли вони поверталися назад до сходів, порожні очниці шкір на стінах, здавалося, слідкували за нею. Якусь мить вона майже бачила порух їхніх вуст, котрими вони шепотіли одне одному темні солодкі таємниці — словами надто тихими, щоб розчути.

Тієї ночі сон не приходив легко. Заплутавшись у ковдрах, дівчинка крутилася туди й сюди у холодній темній кімнаті, та хай куди оберталася, бачила там обличчя. «Вони не мають очей, але мене бачать.» На стіні вона побачила обличчя батька, поруч із ним — паніматки, а далі — трьох братів у рядок. «Ні. То родичі якоїсь іншої дівчинки. А я ніхто, і мої брати носять чорно-білі ряси.» І все ж там був і чорний співець, і стайняр, убитий Голкою, а онде — пуздрястий зброєносець з корчми на перехресті, а там ще стражник, якому вона перетнула горлянку в Гаренголі. Висів на стіні й Лоскотун, а в чорних дірках, що лишилися йому замість очей, кипіла ненависть. Вид його повернув їй відчуття кинджала у руці, який вона встромляла йому в спину знову і знову.

Коли нарешті до Браавосу прийшов день, був він сірий, темний і хмарний. Дівчинка сподівалася туману, але боги за своєю частою звичкою не зважили на її молитви. Повітря було чисте і холодне, вітер боляче кусав гострими зубами. «Хороший день для смерті» — подумала вона. Непроханою на вустах з’явилася молитва. «Пан Грегор, Дунсен, Любчик Раф. Пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Вона вимовила всі імена лише губами, не кажучи ані слова. У Домі Чорного та Білого ніхто не міг знати, чи не слухають його чиїсь вуха.

Сховища були повні старого одягу, забраного в тих, хто прийшов до Дому Чорного та Білого випити спокою з храмової водойми. Серед куп різноманітних строїв можна було знайти геть усе — від жебрацького лахміття до багатющих шовків та оксамитів. «Бридке дівчисько мусить вдягатися у щось бридке» — вирішила вона і обрала брудну темну кирейку з розкошланими полами, засмальцьовану зелену сорочку, що смерділа рибою, та пару важких чобіт. Останнім з усього спорядження вона заховала в долоню свого ножика.

Поспішати не було потреби, тож вона вирішила піти до Порфірової Гавані кружним шляхом і перейшла міст до Острову Богів. Китичка з перетічок продавала свої скойки та вустриці навіть тут, серед храмів — коли в Талеї, доньки Бруско, текла місячна кров, і вона залишалася в ліжку. Дівчинка подумала, чи не зустріне тут Талею з товаром — можливо, знадвору Кублища, де забуті божки мали свої крихітні забуті святилища — але дарма. День був холодний, а Талея не любила вставати надто рано. Жіноча подоба перед каплицею Плакальниці Лису, яку саме проминала дівчинка, зронювала срібні сльози. У Садах Геленеї стояло визолочене дерево у сотню стоп заввишки з листям куваного срібла. Світло смолоскипів мерехтіло у вікнах олив’яного скла дерев’яних палат Владаря Злагоди, показуючи в яскравих кольорах півсотні різновидів метеликів.

Одного разу, пригадала дівчинка, Жона Жегляра прогулялася разом з нею усім шляхом і розповіла про всіх чудернацьких богів сього міста.

— Ось будинок Великого Пастиря. Триголовому Тріосові належить ота башта з трьома маленькими башточками. Перша голова пожирає тих, кому час помирати, а відроджені з’являються з третьої. Що має робити друга, я не знаю. А онде Камені Мовчазного Бога, а отам — вхід до Лабіринту Візерункарів. Лише ті, хто навчиться правильно його проходити, знайдуть шлях до мудрості — так кажуть жерці Візерунку. За ним, онде аж біля протоки, стоїть храм Аквана Червоного Бика. Кожного тринадцятого дня його жерці перетинають горлянку бездоганно білому теляті й пропонують чаші крові жебракам.

Але нині був не тринадцятий день, і сходи Червоного Бика стояли порожні. Брати-боги Семош і Селосо дрімали і мріяли про щось у храмах-близнюках на протилежних берегах Чорної Протоки, з’єднані різьбленим чорним мостом. Дівчинка перейшла його і попрямувала до припортових корабелень, потім крізь Тандитну Гавань і повз затоплені шпилі та бані Потоплого Міста.

Зі «Щасливого порту» саме вивалювалася купка лисенійських жеглярів, але дівчинка не побачила жодної повії. Корабель був зачинений і здавався покинутим — напевне, гурт його мартоплясів ще не виліз із ліжок. Але далі, при корабельні коло ібенійського китобоя, дівчинка помітила старого друга Китички — Тагганаро — що перекидався м’ячем з Кассо, Королем Тюленів, поки його новий гаманоріз клопотався у натовпі глядачів. Коли вона зупинилася на хвилинку подивитися і послухати виставу, Тагганаро зиркнув на неї, не впізнавши, але Кассо гавкнув і ляснув пливцями. «Упізнав, — подумала дівчинка, — або ж унюхав рибу.» І поспішила своєю дорогою.

Коли вона досягла Порфірової Гавані, старий вже влаштувався у юшечній за звичним столом, рахуючи гаманець грошей, поки торгувався з капітаном якогось корабля. Над ними маяв довготелесий охоронець. Кремезний сидів неподалік дверей, де добре бачив усіх, хто входив. Але те вже не важило — вона-бо не збиралася входити. Натомість дівчинка всілася на дерев’яних палях за півсотні стоп відти; поривчастий вітер заходився смикати її за одежину примарними пальцями.

Навіть у холодний сірий день у гавані кипіло життя. Дівчинка побачила жеглярів, що нишпорили у пошуках повій, і повій, що полювали на жеглярів. Повз неї продибало двійко бравів у геть розкуйовдженому одязі; п’яні, як чіп, вони спиралися один на одного і гучно брязкали тонкими клинками при пасах. Проминув її також червоний жрець, чиї криваво-кармазинові шати смикав вітер.

Майже настав полудень, коли вона нарешті побачила потрібного їй чоловіка — заможного власника кількох кораблів, якого вона вже тричі бачила за справами зі старим. То був здоровий лисий бурмило у важкому кунтуші м’якого брунатного оксамиту, облямованому хутром; стан він підперезав брунатним шкіряним чересом з набитими на ньому срібними місяцями та зірками. Ліва нога не згиналася внаслідок якогось невідомого дівчинці лиха, тому ходив купець повільно, спираючись на ціпка.

«Годиться незгірш кого іншого» — вирішила бридка мала, зіскочила з паль і приткнулася ззаду. За десяток швидких широких кроків вона вже мулялася просто за ним, наготувавши ножика. Гаманець у чолов’яги висів на правому боці, при пасі, але дістатися його заважав кунтуш. Майнув ножик, спритненько і хутенько, оксамит розчахнувся, а господар нічого і не відчув. Рудий Рогго посміхнувся б схвально, дивлячись на неї зараз. Вона просунула руку в дірку, розрізала ножиком і гаманець теж, схопила жменю золота…

Здоровань обернувся.

— Що тут…

Його рух заплутав їй руку в складках кунтуша; вона саме висмикувала пальці з гаманця. Монети порснули дощем навколо ніг.

— Злодюжка!

Здоровань здійняв ціпка завдати удару. Вона ж вибила з-під нього хвору ногу, легко відскочила назад, а поки чолов’яга падав, щодуху чкурнула повз матір з дитиною геть. Інші монети застрибали з її пальців на землю. Позаду бриніли вигуки «злодюжка, злодійка!». Череватий корчмар, що трапився назустріч, незграбно спробував ухопити її за плече, та вона крутнулася, ухилилася, майнула повз реготливу хвойду і миттю здиміла у найближчий провулок.

Китичка з перетічок добре знала ці провулки; бридка мала швидко їх згадала. Вона кинулася ліворуч, перелетіла через низьку стінку, перестрибнула крихітну перетічку і прослизнула крізь незамкнені двері до запиленої комори. Гамір погоні вже вщух, але вона мала впевнитися, тому присіла за якимись скринями, охопила руками коліна і стала чекати. Чекала вона мало не годину, а тоді вирішила, що піти вже безпечно, видерлася вгору бічною стіною будинку і дісталася дахами майже до Протоки Звитяжців. Власник кораблів мав уже зібрати монети, взяти ціпка і пошкутильгати до харчівні — сьорбати юшку з миски і скаржитися старому на бридку малу, що спробувала обчистити йому гаманця.

У Домі Чорного та Білого на неї чекав лагідний старий, усівшись на край храмової водойми. Бридка мала сіла поруч і поклала монету на цямрину між ними. То була золота монета, з драконом на одному боці й королем на іншому.

— Золотий вестероський дракон, — мовив лагідний чоловік. — Де це ти його здобула? Адже ми не крадемо.

— Я не крала. Я взяла одну з його монет і лишила одну з наших.

Лагідний усе зрозумів.

— І тією монетою, разом з іншими у своєму гаманці, він заплатив певній людині. А в тієї людини невдовзі зупинилося серце. Отакої! Сум, та й годі. — Жрець узяв монету і кинув її до водойми. — Ти ще маєш багато чого навчитися, та все ж, гадаю, не конче безнадійна.

Тієї ночі їй повернули обличчя Ар’ї Старк. А ще принесли рясу — м’яку грубу рясу послушниці, чорну з одного боку і білу з іншого.

— Вдягай оце, коли ти тут, — мовив жрець, — та знай, що зараз воно тобі ні до чого. Назавтра ти підеш до Ізембаро підмайструвати. Який потрібен одяг — візьми у коморах. Міська варта шукає бридку обличчям дівчинку, яка за чутками вчащає до Порфірової Гавані. Тому незле буде тобі отримати і нове обличчя.

Він ухопив її за підборіддя, покрутив голову туди сюди, кивнув.

— Цього разу гарненьке, гадаю так. Гарненьке, як твоє власне. Отже, хто ти є, дитино?

— Ніхто, — відповіла вона.