Танок з драконами

Божа жертва

На околиці, де село, напевне, колись випасало худобу, королевині люди будували вогнище.

«І де ж тепер та худоба?» Усюди завглибшки до коліна лежав сніг, але в одному місці вояки відгорнули його і довбали дірки у мерзлому ґрунті сокирами, заступами та кайлами. Вітер вихорився з заходу, наносячи ще снігу на скрижанілу поверхню озер.

— Не треба тобі на це дивитися, — мовила Аля Мормонт.

— Та не треба. Але подивлюся. — Аша Грейджой була донькою кракена, не страхопудливим дівчиськом, що мліло при вигляді людської безжальності.

День був темний, холодний, голодний — такий самий, як напередодні й решта перед ним. Майже увесь його вони перебули на льоду, тремтячи коло двійка дірок, проколупаних у меншому з замерзлих озер, і стискаючи у незграбних від товстих рукавиць руках рибальську волосінь. Зовсім нещодавно вони чіпляли на гачок по одній-дві рибки кожна, а люд вовчої пущі, звиклий до риболовлі з льоду, витягав і по чотири, і по п’ять. Але того дня Аша повернулася ні з чим, крім холоду, що просочився аж до кісток. Алі велося не краще. Вже три дні жодній з них не щастило упіймати ані рибинки.

Ведмедиця зробила ще одну спробу:

— Ну то мені не треба на це дивитися!

«Авжеж. Це не тебе хочуть спалити королевині люди.»

— То йди собі. Маєш моє слово: я не втечу. Куди мені тікати? До Зимосічі? — Аша зареготала. — Кажуть, дотуди всього лише три дні верхи.

Шестеро королевиних людей борюкалися з двома величезними стовпами, витесаними з сосни — намагалися занурити їх у ями, викопані шістьма іншими королевиними людьми. Аші не треба було питати, навіщо потрібні стовпи — вона знала сама. «Палі. Для паління.» Насувалася ніч, червоного бога треба було годувати. «Приношення крові та вогню, — казали королевині люди, — щоб Господь Світла обернув на нас своє вогняне око і розтопив ці трикляті сніги.»

— Навіть у сій царині пітьми та жаху нас захистить Господь Світла! — просторікував пан Годрі Парин перед товариством, що зібралося повитріщатися, поки палі забивали у ями.

— Де сніг, а де твій південський бог? До чого тут він? — забурчав Артос Кремінець. Чорну бороду йому вкривала кірка льоду. — На нас зійшов гнів старих богів. Це їх ми маємо уласкавити.

— Авжеж, — додав Великий Цеберник Вуль. — Твоє червоне Рагло в цих краях — ніщо. Лишень старих богів ним розлютили. Вони дивляться зі свого острова.

Село чиншовиків стояло між двома озерами, більше з яких мережили дрібні лісисті острівці, що витикалися над кригою, наче заморожені кулаки якогось потоплого велета. На одному такому острівці росло стародавнє покручене оберіг-дерево зі стовбуром та гіллям білим, як навколишні сніги. Вісім днів тому Аша ходила до нього з Алею Мормонт — ближче роздивитися червоні щілини очей та скривавлені вуста. «Це сік дерева, — казала вона собі, — смола, що тече всередині оберегів.» Та розум твердив одне, а очі бачили інше. Що бачиш — у те і віриш; а бачили вони засохлу кров.

— Це ви, північани, навели на нас сніги! — пручався Корліс Шеляг. — Ви та ваші гемонські дерева. Але Ра-Гльор нас врятує!

— Ра-Гльор прирече нас на погибель, — похмуро відповів Артос Кремінець.

«Чума на ваших двох богів» — подумала Аша Грейджой.

Пан Годрі Велетнева Смерть оглянув палі, добряче пхнув одну — упевнитися, що її вкопали міцно.

— То й добре. Послужать справі. Пане Клейтоне! Виводьте пожертву.

Пан Клейтон Саж був при Годрі міцною правицею. «Чи сказати краще, попихачем.» Аші пан Клейтон до смаку не припав. Де Парин здавався люто відданим червоному богові, там Саж був просто лютим і жорстоким. Аша бачила його коло ніч-ватри; він стояв і дивився палкими жадібними очима, аж роззявивши рота. «Він не бога любить, а вогонь» — раптом зрозуміла вона.

Коли Аша спитала пана Юстина, чи Саж завжди був таким, той відповів, скривившись:

— На Дракон-Камені він полюбляв товариство катів: кидав з ними кості, допомагав у допиті бранців… а надто — молодих бранок.

Аша не здивувалася. Саж мав би особливу втіху від спалення її самої — в тім вона не сумнівалася. «Хай би той сніг вже хоч трохи попустило.»

Вони стояли за три дні шляху від Зимосічі дев’ятнадцять діб. «П’ять сотень верст від Жбиру-в-Пущі до Зимосічі. П’ять сотень верст лету крука.» Та жоден із них не був круком, а віхоли не вщухали. Щоранку Аша прокидалася у сподіваннях нарешті побачити сонце — лише затим, щоб перебути ще один день снігопадів та сніговіїв, які сховали геть кожну хатину в селі під брудно-білим курганом, та й над «довгим домом» намели вже досить, щоб невдовзі поховати його зовсім.

На додачу війську не лишилося харчів, окрім виснажених коней, зловленої в озерах риби (якої щодня меншало) і жалюгідної дичини, котру хуражири знаходили в холодному мертвому лісі. Левову частку конятини забирали собі королівські лицарі та зацне панство, посполитим воякам майже нічого не лишалося. Не диво, що вони почали їсти власних мерців.

Аша жахнулася не менше за інших, коли Ведмедиця розповіла, що чотирьох Горострукових людей застукали, коли вони патрали покійника зі служби померлого князя Зруба — різали шмати м’яса зі стегон та сідниць, поки одна з рук вже шипіла на рожні. Та прикидатися, що здивована, не могла — радше б заприсяглася, що ті четверо вже не першими у цій похмурій виправі скуштували людської плоті, лишень першими втрапили на очі.

За королівським наказом четвірка Горострука мала заплатити життям за свій бенкет… а заразом і за припинення снігопаду, як твердили королевині люди. Аша Грейджой у їхнього червоного бога не вірила, та все ж молилася, щоб їхні обіцянки справдилися. Бо якщо вони не справдяться, то будуть ще вогнища, і тоді пан Клейтон Саж нарешті матиме омріяну жертву.

Чотирьох людожерів пан Клейтон вигнав на мороз голими, з руками, зв’язаними за спиною шкіряними ременями. Наймолодший плакав, запинаючись у снігових заметах. Ще двійко пересували ноги, наче мерці, не відриваючи очей від землі. Аша здивувалася, побачивши їх зовсім пересічними. «Не чудовиська, — подумала вона, — а люди як люди.»

Найстарший з чотирьох був старий десятник. Він єдиний зберіг волю до спротиву, сичав і плювався отрутою на королевиних людей, що підпихали його списами.

— Грав я ваші сраки, і вашого червоного бога теж! — ревів він. — Чув мене, Парин? А ти, Велетнів Смердь? Я реготав, коли здихав твій сраний родич, Годріку! Було нам і його з’їсти — бо ж так смачно пахкотів, коли смажився. Ручуся, м’який був та ніжний. Аж соком спливав!

Удар ратищем списа кинув чолов’ягу на коліна, та не стулив йому пельку. Підвівшись, він виплюнув повний рот крові, кілька вибитих зубів, і продовжив:

— А пуцька — то найсмачніше, надто коли хрустка. Невеличка жирненька ковбасочка. — Навіть коли його вже обмотували ланцюгами, він правив своєї. — Гей, Корлісе Шелягу, ану йди сюди! Що то за ім’я таке — Шеляг? Це стільки твоя мати з одного парубка брала? А ти, Саже, клятий байстрюче, ти…

Пан Клейтон не відповів ані слова. Один швидкий удар розчахнув десятникові горло, заливши йому груди потоком крові.

Плаксій зарюмсав ще страшніше, здригаючись усім тілом при кожному схлипі. З себе він був такий кощавий, що Аша порахувала кожне ребро.

— Ні, — благав юнак, — молю вас, він був уже мертвий, мертвий, а ми — такі голодні, згляньтеся…

— Десятник був розумник, — сказала Аша Алі Мормонт. — Роздратував Сажа, щоб той його вбив.

І замислилася, чи спрацює така вихватка двічі — якщо зрештою настане її черга.

Чотирьох жертв прикували спиною до спини, по двоє до однієї палі. Там вони й висіли, трійко живих і один мертвий, поки віряни Господа Світла обкладали їм ноги поколотими дровами та ламаним гіллям, а тоді поливали світильною олією — ще й мусили поквапитися, бо рясно сніжило, і невдовзі дерево мало змокріти.

— Де король? — запитав пан Корліс Шеляг.

Чотири дні тому холод і голод забрав одного з королівських зброєносців — хлопчика на ім’я Брієн Парин, родича пана Годрі. Станіс Баратеон стояв коло поховального вогнища, на якому тіло малого віддали вогню, з тяжко і болісно насупленим обличчям, а по тому віддалився у свою сторожову вежу і відтоді з неї не повертався… хіба що час від часу його милість помічали на даху вежі — обриси короля вимальовувалися проти сторожового вогню, що палав там удень і вночі. «Розмовляє з червоним богом» — казали одні. «Викликає пані Мелісандру» — наполягали інші. Так чи інакше, Аші Грейджой думалося, що король геть загубився і тепер відчайдушно молить про допомогу та порятунок.

— Гей, Кантію, піди до короля і скажи, що все готове, — наказав пан Годрі найближчому щитникові.

— Король вже тут, — відповів голос Річарда Горпа.

Зверху на бляхи та кольчугу пан Річард вдягнув товсто підбиту опанчу, прикрашену трьома метеликами-бражниками проти поля попелу та кістки. Поруч із ним крокував король Станіс, а далі, намагаючись не відставати, поспіхом шкандибав Арнольф Карстарк, спираючись на ціпок тернового дерева. Князь Арнольф знайшов їх вісім днів тому. Північанин привів з собою сина, трьох онуків, чотири сотні списників, чотири десятки лучників, з тузінь кінних латників, маестра та клітку круків… але харчів лише стільки, щоб прогодувати своє власне рушення.

До Аші вже дійшла звістка, що Карстарк насправді не був князем — лише каштеляном Карголду, поки законний володар перебував у полоні в Ланістерів. Кощавий, зігнутий і покручений, з лівим плечем на півстопи вищим за праве, Арнольф мав жилаву шию, сірі скошені очі та жовті зуби. До повного облисіння йому лишалося кілька білих волосин; розгалужена борода була тут біла, там сіра, але всюди неоковирно кошлата. У посмішці його Аші відчувалося щось кисле і гірке. Та все ж, якщо чутки не брехали, саме Карстарк мав сісти правити на Зимосічі, якщо їм вдасться її узяти. Колись у далекому минулому дім Карстарк відщепився пагоном від дому Старк, до того ж князь Арнольф першим зі значкового панства Едарда Старка оголосив підтримку справі Станіса.

Скільки Аша розуміла, Карстарки трималися старих богів півночі — тих самих, яких поділяли з Вулями, Нореями, Кремінцями та іншими верховинними родами. Вона спитала себе, чи не прийшов Арнольф подивитися на спалення лише тому, що Станіс наполіг показати йому силу червоного бога.

При появі Станіса двійко прив’язаних до паль чолов’яг почали благати про милість. Король послухав мовчки, зціпивши щелепи. Потім мовив Годрі Паринові:

— Починайте.

Велетнева Смерть здійняв руки.

— Господи Світла, почуй нас!

— Господи Світла, оборони нас, — заспівали королевині люди,— бо ніч темна і повна жахіть!

Пан Годрі підняв голову в напрямку неба, що швидко темніло.

— Дяка Тобі за сонце, що зігріває нас. Ця молитва — Тобі, Господи, же повернув би його нам і освітив дорогу до наших ворогів.

Сніжинки танули на його обличчі.

— Дяка Тобі за зірки, що наглядають за нами уночі! Молимося, же розірвав би Ти запону, яка ховає їх, же вшанувалися б ми перед їхнім ликом!

— Господи Світла, оборони нас! — молилися королевині люди. — Віджени й не підпусти сю свавільну пітьму!

Наперед виступив пан Корліс Шеляг, обіруч стискаючи смолоскипа. Він змахнув ним по колу над головою, роздмухуючи полум’я. Один з приречених тоненько заскиглив.

— Ра-Гльоре, Господи Боже! — заспівав пан Годрі. — Нині віддаємо тобі чотирьох злих і негідних. Невинні й правдиві серцями, віддаємо їх Твоїм чистим вогням, же випалили б пітьму з їхніх душ. Хай лукава плоть горить і чорніє, а дух звільняється і летить очищеним до Твого світла. Прийми їхню кров, о Господи, і розтопи крижані кайдани, що скували Твоїх вірних слуг. Почуй їхній біль і даруй силу нашим мечам, же пролили б кров Твоїх ворогів. Прийми жертву і покажи нам шлях до Зимосічі, же знищили б і покарали невірних.

— Господи Світла, прийми сю жертву! — залунала ще сотня голосів.

Пан Корліс підпалив перше вогнище своїм смолоскипом, тоді пхнув його у дрова в підніжжі другого. Закурилися перші цівочки диму. Бранці закашлялися. Визирнули, наче боязкі діви, язички полум’я, застрибали, затанцювали від дрів до ніг. І за кілька ударів серця обидві палі охопив вогонь.

— Він був мертвий! — заверещав хлопець-плаксій, коли полум’я лизнуло йому ноги. — Ми знайшли його мертвим… благаю… так хотілося їсти…

Вогонь доповз йому до яєць. Коли запалало волосся навколо прутня, благання злилися у один довгий вереск, де вже не чути було слів.

Аша Грейджой відчула жовч у шлунку. На Залізних островах вона бачила, як жерці її власного племені перетинають горлянки робам і віддають їхні тіла морю, щоб ушанувати Потоплого Бога. То був похмурий, брутальний звичай… але не брутальніший за те, що коїлося перед її очима.

«Заплющ очі, — казала вона собі. — Затули вуха. Відвернися. Тобі не треба це бачити.»

Королевині люди тим часом співали якийсь псалом Ра-Гльорові, та за вереском Аша недочувала слів. Жар вогню бив їй у обличчя, але тіло трусила холодна пропасниця. Повітря загусло від диму і смороду смаленої плоті; одне з тіл ще смикалося у розжарених кайданах, що припинали його до палі.

Зрештою вереск припинився.

Не сказавши ані слова, король Станіс закрокував геть — мабуть, назад до усамітнення у своїй вежі. «До сторожового вогню, — здогадалася Аша, — шукати у полум’ї відповідей.» Арнольф Карстарк посунув був за ним, але пан Річард Горп узяв старого за плече і повернув у напрямку «довгого дому». Глядачі почали потроху розходитися, кожен до свого вогню і тієї жалюгідної вечері, яку міг знайти.

Клейтон Саж нечутно підкрався і став поруч.

— То що, залізній ступці до смаку видовисько?

Подих його смердів пивом і цибулею. «Очі в нього свинячі» — раптом подумала Аша. Та й доречно: на щиті й вапенроку Саж носив свиню з крилами. Він підсунув їй пику просто перед очі — хоч рахуй чорні цятки на носі — та прогарчав:

— Юрба буде ще більша, коли ти вихилятимешся отам на палі.

Лицар не помилявся. Вовки не плекали до неї любові. Аша була залізного роду і мала відповісти за злочини свого племені: за Калин-Коп і Жбир-у-Пущі, за Торгенів Закут, за століття наскоків на Каменястий Берег, за скоєне Теоном у Зимосічі.

— Ану пустіть мене, пане.

Щоразу як Саж заговорював до неї, Аша аж волала подумки по свої топірці. Танок пальців вона танцювала незгірш найкращих вояків на островах — і на доказ мала на руках усі десять пальців. «Якби ж станцювати з оцим.» Деяким чоловікам пасувала борода, іншим — вуса; до обличчя пана Клейтона просилася сокира межи очі. Але тут Аша жодної не мала і тому лише спробувати викрутитися. Пан Клейтон схопив її міцніше; пальці в рукавицях увіп’ялися у плечі, наче залізні пазурі.

— Панна попрохала відпустити її, — забурчала Аля Мормонт. — Вам, пане, буде незле послухатися. Панна Аша тут не для вогнища.

— Та куди вона дінеться! — пирхнув Саж. — Скільки серед нас гуляти цій невірній посіпаці морського гемона?!

Але Ашині плечі пустив — нікому-бо не кортіло сваритися з Ведмедицею без зайвої потреби.

Саме цієї миті з’явився пан Юстин Масей.

— Король має інші наміри щодо своєї коштовної здобичі, — мовив він, привітно і легковажно всміхаючись. Щоки йому червоніли з холоду.

— Король? Чи ти? — презирливо пирхнув Саж. — Крути-верти, Масею, а нічого не викрутиш. Від вогню їй не врятуватися, бо вона має королівську кров. Червона жінка сказала: в королівській крові є сила. Сила, що тішить нашого Господа.

— Хай Ра-Гльор бере тих чотирьох, яких йому віддали. І годі з нього.

— Чотирьох підлих хамів. Жебрацьке приношення. Кров’ю того наброду снігу не зупиниш. А її кров’ю — хтозна…

Знову заговорила Ведмедиця.

— А як ти її спалиш, а сніг усе падатиме, що тоді? Кого палитимеш наступним? Мене?

Аша більше не могла тримати язика на припоні.

— Чому б не пана Клейтона? Може, Ра-Гльор зрадіє побачити одного зі своїх вірних? Відданого слугу, який співатиме хвалу, поки полум’я лизатиме йому пуцьку.

Пан Юстин зареготав. Але Клейтона жарт не розважив.

— Гигикай, Масею, та диви, не догигикайся. От як сніг сипатиме далі, то подивимося, хто сміятиметься останнім.

Він зиркнув на мертв’яків коло паль, вишкірив зуби і закрокував до пана Годрі та інших королевиних людей.

— Мій захиснику! — мовила Аша до Юстина Масея. Хай які були його наміри, ниці чи шляхетні, але ласкаве слово він заслужив. — Дякую вам за порятунок, добрий лицарю.

— Друзів тобі серед королевиних людей не додасться, — зауважила Ведмедиця. — Ти що, втратив віру в червоного Ра-Гльора?

— Я ще й не в те віру втратив, — відповів Масей, пирхнувши білою парою в повітрі, — але досі зберіг віру в вечерю. Ви приєднаєтеся до мене, ясні панни?

Аля Мормонт заперечливо хитнула головою.

— Мені зараз шматок у горло не полізе.

— Мені теж. Але раджу таки запхати в себе трохи конятини, бо скоро пошкодуєте, що змарнували нагоду. Виступаючи зі Жбиру-в-Пущі, ми мали вісім сотень коней. Рахунок минулої ночі — шістдесят і чотири.

Аша не вразилася, ба навіть не здивувалася. Майже усі важкі лицарські коні вже повиздихали, рахуючи і власного Масеєвого. Дорожніх кобил спіткала та сама доля. Навіть дрібні бахмутики північан поволі марніли за браком харчу. Та власне, навіщо їм тепер коні? Станіс більше нікуди не рухався. А сонце, місяць і зірки не з’являлися вже так давно, що Аша почала сумніватися, чи не наснилися їй вони.

— Тоді я піду і попоїм.

Аля захитала головою.

— А я ні.

— Ну то дозвольте наглянути за панною Ашею, — мовив пан Юстин. — Маєте моє слово: я не дозволю їй утекти.

Ведмедиця неохоче пробурчала згоду, глуха до кпинів у голосі лицаря. На тім вони й розійшлися: Аля до свого намету, Аша з Юстином Масеєм — до довгого дому. Лежав він недалечко, та замети були глибокі, вітер дмухав щосили, а Ашині ноги перетворилися на брили льоду, ще й кісточка стріляла болем на кожному кроці.

Хай який малий та непоказний, все ж «довгий дім» був найбільшою будівлею в селі. Саме тому вельможі й воєводи забрали його собі, віддавши королю кам’яну вартову вежу на березі озера. Двійко стражників стояли обабіч дверей, спираючись на довгі списи. Один відхилив Масеєві засмальцьовану двірну запону, і пан Юстин супроводив Ашу до блаженного тепла, що панувало всередині.

Уздовж обох стін довгого дому бігли лави та столи на кобильницях, де могло сісти з півсотні людей… а натопталося вже вдвічі більше. Посередині земляного полу викопали рівчак для вогнища; над ним у даху тягнувся рядок відтулин для диму. Вовки обрали собі місця по один бік рову, південські лицарі та панство — по інший.

Аші подумалося, що південники виглядають геть нужденно: кощаві, з запалими щоками, одні — зблідлі та змарнілі, інші — з червоними від палючого вітру обличчями. Північани натомість здавалися нівроку міцними та здоровими — рум’яні чолов’яги з рясними кущами борід, убрані в хутро та залізо. Певно ж, холод та голод не оминув і їх, але виправа далася їм легше, надто завдяки «ведмежим лапам» та витривалим тутешнім коникам.

Аша зняла рукавиці, щулячись, коли розминала пальці. Біль стрілив їй угору литкою — то напівзамерзлі ноги трохи відтанули у теплі. Тікаючи з села, чиншовики залишили чималий запас болотнини; у повітрі висів димний туман та густі земляні пахощі. Аша струсила сніг з кобеняка і повісила його на кілочок за дверми.

Пан Юстин знайшов їм місця на лаві й приніс вечерю на двох: пиво і шматки конятини, спечені на чорне ззовні, але червоні всередині. Аша зробила ковток пива і напустилася на конятину. Шматок був менший, ніж попереднього разу, але живіт забурчав од самих лише пахощів.

— Дякую вам, добрий пане, — мовила вона; підборіддям її спливав жирний кривавий сік.

— Юстин! Я наполягаю.

Масей порізав собі м’ясо на шматочки і штрикнув один з них кинджалом. Далі за столом Віл Лисорук розповідав воякам навколо себе, що Станіс поновить наступ на Зимосіч за три дні. Він сам, мовляв, чув з вуст одного зі стайнярів, що ходили за королівськими кіньми.

— Його милість бачив перемогу в полум’ї! — оголосив Лисорук. — Ще й таку перемогу, про яку співатимуть тисячу років у княжому замку та селянській хаті!

Юстин Масей підняв очі від своєї конятини.

— Холодний рахунок минулої ночі сягнув вісімдесяти. — Він виколупав з зубів шматочок жилавого м’яса і відкинув пальцем до найближчого собаки. — Якщо виступити в похід, то помиратимемо сотнями.

— А як лишимося тут, то й тисячами, — заперечив пан Гамфрей Стрімчак. — Я кажу: наступ або смерть!

— А я відповідаю: наступ і є смерть. Нехай ми дійдемо до Зимосічі… що далі? Як ми її візьмемо? Половина з наших так заслабла, що ледве ноги пересуває. Ти їм накажеш видиратися мурами? Чи будувати гуляй-городи?

— Треба сидіти тут, чекати доброї години, — мовив пан Ормунд Вильд, схожий на кощавий труп старий лицар, котрому на вигляд личило вже не сидіти, а лежати.

Аша чула плітки, що дехто зі щитників та списників ставив гроші на те, хто з зацного панства і славного лицарства помре наступним. Панові Ормонду віддавали першість майже одностайно. «От би взнати, скільки грошей ставлять на мене, — подумала Аша. — Мо’, ще не пізно і собі закластися?»

— Тут хоч прихисток якийсь є, — наполягав Вильд, — і риба у озерах.

— Риби тут замало, а рибалок забагато, — похмуро пробурчав князь Горострук.

Він з-поміж усіх мав найбільше причин хмурніти. По-перше, саме його людей щойно спалив пан Годрі. По-друге, серед товариства, зібраного у довгому домі, гуляли чутки, що Горострук не лише знав про скоєне своїми вояками, а й поділяв їхнє частування.

— Правду каже, — забурчав Нед Дрівняк, один зі жбирських пластунів. Його ще кликали Нед Кусиніс, бо мороз відкусив йому кінчик носа дві зими тому. Дрівняк знав вовчу пущу найкраще за всіх живих людей. Навіть найпихатіше королівське панство зрештою навчилося замовкати і слухати, коли він розтуляв рота. — Скільки там тих озер, а рибалок вже кількасот. Юрмитеся на них, мов хробаки на трупі. Дірок наробили, аж дивуюся, як ніхто ще з головою не втопився. Коло острова є місця, де наче щури лід погризли.

І захитав головою.

— Озера вже порожні. Геть усе з них вибрано.

— Тим паче час вирушати! — наполягав Гамфрей Стрімчак. — Якщо однак чекає смерть, то хоч зустрінемо її з мечами у руках!

Суперечка розгорталася так само, як напередодні, а тоді ще за день і два. «Рушити вперед і загинути, сидіти тут і помирати, відступити і пропасти.»

— Ну то ти і стрічай її, як хочеш, Гамфрею, — відповів Юстин Масей. — А я краще поживу ще трохи, хоч весну побачу.

— Дехто кличе таких боягузами, — мовив князь Горострук.

— Краще хай кличуть боягузом, ніж людожером.

Горострукове обличчя скривилося у нападі люті.

— Ах ти ж…

— Смерть на війні — справа звична. — У дверях стояв пан Річард Горп, з мокрим від розталого снігу волоссям. — Хто піде з нами, розділить і здобич, яку ми візьмемо в Болтона та його байстрюка, і частку невмирущої слави. Хто заслабкий для наступу — мусить сам подбати про себе. Але маєте моє слово: щойно ми візьмемо Зимосіч, як негайно вишлемо вам харчів.

— Ви не візьмете Зимосіч!

— Авжеж візьмемо, — почулося клекотіння від високого столу, де сидів Арнольф Карстарк з сином Артором та трьома онуками. Князь Арнольф підвівся на ноги, наче стерв’ятник одірвався від здобичі. Одна плямиста рука вчепилася у плече сина, шукаючи опори. — Ми візьмемо її заради Неда і його доньки. Еге ж, і заради Молодого Вовка, свавільно вбитого хлопчика. Я зі своїми покажу шлях. Я так і сказав його ласкавій милості королю. «Рушаймо, — сказав я. — Ще й місяць не обернеться, а ми вже скупаємося у крові Фреїв та Болтонів.»

Вояки почали гатити ногами по підлозі, а кулаками — по стільницях. Майже всі серед них були північанами, помітила Аша. Південне панство навпроти, через вогняний рів, сиділо на лавах мовчки і нерухомо.

Юстин Масей почекав, поки ревище вщухне, а тоді мовив:

— Ваша мужність, князю Карстарку, гідна захвату, але самою мужністю мурів Зимосічі не здолаєш. Благаю, розкажіть: як ви зібралися здобути замок? Кидаючи сніжки?

Відповів йому один з онуків князя Арнольфа:

— Зрубаємо дерева, зробимо тарани, та й виб’ємо ворота.

— І загинете.

Подав голос другий онук:

— Наробимо драбин і видеремося на мури.

— І загинете.

Озвався Артор Карстарк, молодший син князя Арнольфа:

— Збудуємо обложні вежі. Гуляй-городи.

— І загинете, загинете, загинете! — Пан Юстин закотив очі під лоба. — На богів, Карстарки, невже ви всі з глузду з’їхали?

— На яких ще «богів»? — утрутився Річард Горп. — Щось ти забуваєшся, Юстине. Ми маємо одного-єдиного бога. Про поганських гемонів у цьому товаристві краще не згадуй. Бо врятувати нас нині може лише Господь Світла. Хіба ти не згоден?

І виразно поклав руку на руків’я меча, не зводячи очей з обличчя Юстина Масея. Його пекучий погляд змусив пана Юстина захищатися.

— Авжеж, лише Господь Світла. Моя віра не слабша за твою, Річарде, ти й сам знаєш!

— Я не в вірі твоїй сумніваюся, Юстине, а в мужності. Ти проповідуєш зраду і поразку на кожному кроці, відколи ми вирушили зі Жбиру-в-Пущі. Я аж мимохіть питаю себе, на чиєму ти боці.

Масеєвою шиєю поповзла фарба.

— Годі вже з мене! Обридло стовбичити тут і слухати образи!

Він зірвав вогкого кобеняка зі стіни так раптово, що Аша почула, як репнула тканина, тоді пропхався повз Горпа і вийшов у двері. Палатою пронісся подих холодного вітру, здійнявши жарини з вогняного рову і трохи роздмухавши вогнище.

«І оком не встигла змигнути, як його вже корова язиком злизала, — подумала Аша. — Отакий захисник — наче з глини ліплений.» І все ж пан Юстин був один з небагатьох людей, ладних заперечити, якби королевині люди забажали її спалити. Тому вона стала на ноги, нап’яла одежину і пішла за лицарем у нічну хуртовину.

І загубилася, не подолавши навіть півдесятка сажнів. Аша бачила сторожовий вогонь на верхівці вартової вежі — тьмяний жовто-червоний виблиск, що наче плавав у повітрі. За винятком його, решта села зникла. Аша опинилася посеред білого світу снігу і тиші, намагаючись подолати замети, що сягали їй до сідниць.

— Юстине? — покликала вона.

Відповіді не було. Десь ліворуч почулося кінське іржання. «Бідолаха боїться. Мабуть, здогадується, ким завтра вечерятимуть.» Аша щільніше загорнулася у кобеняка.

Потроху, крок за кроком, ноги самі принесли її на сільське пасовисько, хоч вона його спершу і не впізнала. Та потім побачила соснові палі — чорні, обгорілі, але не пропалені наскрізь. Ланцюги на мертвих вже вистигли, та все ще тримали жертв у залізних обіймах. На одному сидів крук, смикаючи клаптики горілої плоті з чорного черепа. Сніг, що вихорився з неба, вже вкрив згарище при підніжжі стовпів і ноги мерця до кісточок. «Старі боги хочуть його поховати, — подумала Аша. — Це не їхніх рук справа.»

— Дивися, та не відвертайся, ступко, — прогув позаду низький голос Клейтона Сажа. — Така ж гарнюня будеш, коли засмажишся. Цікаво буде послухати, як верещать каракатиці.

«Господи моїх прадідів, якщо ти чуєш мене у своїх палатах під могутніми водами, подаруй мені одненького, хоч крихітного, метального топірця.» Та Потоплий Бог не відповів. Як завжди. «Така вона, божа вдача.»

— Ви бачили пана Юстина?

— Отого дурнуватого жевжика? Чого тобі від нього треба, ступко? Якщо кортить ноги розсунути, то ходи під мене — я такий зух, що Масеєві не снилося.

«Ступка і ступка. Лаєшся, дурнику, та й раденький. Гадаєш, ніхто не втямить, що твоя єдина мрія — цю ступку натовкти?» Проте Саж був гірший за Лидола-Малидола. «Цей що скаже, те і зробить.»

— Ваш король холостить чоловіків за зґвалтування, — нагадала вона йому.

Пан Клейтон стиха реготнув.

— Король нічого не побачить — бо скоро геть засліпне од своїх вогнів. Але ти не лякайся, ступко, я тебе не зґвалтую. Бо довелося б тоді тебе зарізати, а я волію подивитися, як ти гориш коло стовпа.

«Знову кінь.»

— Чуєте?

— Що чую?

— Коня. Ні, коней. Їх там багато.

Вона повернула голову, дослухалася. Сніг чудернацько викривляв голоси й шум — було годі впізнати, звідки що чується.

— Це такі в каракатиць жарти? Нічого я не… — Раптом Саж насупився. — Дідько у клятім пеклі! Вершники!

Він гарячково, незграбно намацав піхви товстими хутряними рукавицями і не одразу, але все-таки видобув меча-півторака.

Дотоді вершники були вже поруч. Вони виникли зі сніговію, наче загін білих упирів — чималі здоровані на невеличких кониках, ще більші у кошлатих хутрах. При поясах вони мали мечі, що співали своєї залізної пісні, брязкаючи у піхвах. Аша побачила чималу бойову сокиру при сідлі в одного, келепа за спиною в іншого. Вершники мали і щити, але такі заліплені снігом та льодом, що годі було побачити герби чи знаки. Попри всі нап’яті на неї шари вовни, хутра і вивареної шкіри, Аша відчула себе голою. «Ріг би мені, — подумала вона. — Хоч табір збудити.»

— Тікай, ступко дурноголова! — заволав пан Клейтон. — Вшивайся, перекажи королю! На нас напав Болтон!

Хай який Саж був гидкий та брутальний, мужності йому не бракувало. З мечем у руці він посунув крізь сніг, стаючи між вершниками та баштою короля, чиї вогні мерехтіли позаду, наче жовтогаряче око якогось чудернацького бога.

— Хто їде? Ану стійте! Спиніться!

Передній вершник натягнув перед ним повід. Позаду їхало ще — напевне, десятків зо два. Аша не мала часу рахувати. Можливо, там, у буревіях, ховалося ще кількасот, що сунули просто по п’ятах. Ціле військо Руза Болтона могло напосістися на них, сховавшись у пітьмі та снігових вихорах. Втім, оці прибульці…

«Їх забагато для розвідників і замало для передового полку війська.» До того ж двоє мали на собі чорні строї. «Нічна Варта» — зрозуміла вона зненацька.

— Хто ви такі? — гукнула Аша.

— Друзі, — відповів чомусь знайомий голос. — Шукали вас при Зимосічі, та надибали тільки Ґавиного Харча Умбера, що стукотів у котли та дмухав у роги. А вас знайти — то була штука. Чимало часу згаяли.

Вершник скочив з сідла, відкинув каптура і вклонився. Він мав рясну бороду, геть порослу льодом, і якусь мить Аша його не впізнавала. Та нарешті…

— Тріс?! — перепитала вона, вирячивши очі.

— Ласкава панно. — Трістіфер Ботлик став на коліно. — Дівчисько теж тут. Рогон, Язикатий Грім, Перст, Грак… загалом шестеро. Усі, хто міг всидіти в сідлі. Кром помер від ран.

— В чому справа? — завимагав пан Клейтон Саж. — Ти один з її клятої породи? Хто вас випустив з підземелля у Жбирі?

Тріс підвівся і обтрусив з колін сніг.

— Сивіллі Гловер запропонували чималий викуп за наше звільнення. Вона вирішила прийняти його від імені короля.

— Який ще викуп? Хто дасть хоч мідяка за оцю викинуту морем наволоч?

— Я дав, пане лицарю. — Той, хто відповів, виїхав наперед на своєму бахмутикові. Був він дуже високий, тендітний і такий довгоногий, що чоботи ледь не волочилися землею. — Я мав потребу в міцному супроводі, щоб безпечно дістатися короля, а пані Сивілла бажала позбутися кількох зайвих ротів.

Шалик ховав обличчя довготелесого, та на голові той мав найчудернацькішу шапку, яку Аша бачила від своєї останньої подорожі до Тирошу — цілу вежу м’якої повсті, позбавлену крисів і складену з трьох різних товщиною, поставлених один на одний поверхів.

— Мені дали зрозуміти, що короля Станіса я знайду тут. Маю до нього дуже нагальну розмову.

— А ти ще хто, в сім смердючих дідьків, такий?

Довготелесий вправно зіскочив з бахмутика, зняв свою незвичайну шапку і вклонився.

— Маю честь бути Тихо Несторісом, сумирним слугою Залізного Банку Браавосу.

З усіх чудернацьких істот, які могли з’явитися кінно з нічної пітьми посеред вовчої пущі, останнім Аша Грейджой чекала побачити браавоського лихваря. Це було аж занадто безглуздо; з грудей мимоволі вирвався сміх.

— Король Станіс обрав собі за столець тутешню сторожову вежу. Певна, пан Клейтон радо проведе вас туди.

— Це буде дуже ґречно. На жаль, час спливає надто швидко. — Пеняжнин роздивився її темними проникливими очима. — А ви, коли не помиляюся — ясна панна Аша з дому Грейджой.

— Аша з дому Грейджой, авжеж. Та чи я така ясна та красна, як личить панні — тут думки різняться.

Браавосець посміхнувся.

— Ми привезли вам подарунок. — Він майнув до людей позаду себе. — Наприпочатку ми думали вже шукати короля у Зимосічі. Та на жаль, ці самі хуртовини замели і замок. Попід його стінами ми знайшли тільки Морза Умбера з загоном зелених хлопчаків, що чекали на прибуття короля. А він віддав нам ось їх.

«Якусь дівчину і якогось старого» — подумала Аша, побачивши двох людей, яких доволі грубо викинули у сніг просто перед нею. Дівчина відчайдушно трусилася, навіть загорнута у хутра. Якби не переляк, її б назвали гарненькою, хоча кінчик носа зчорнів од укусів морозу. Щодо старого… в ньому нічого гарного не було. Аша бачила городніх опудал, які мали на собі більше плоті. Обличчя небораки скидалося на череп, обтягнутий шкірою, волосся було біліше за кістку, але брудне і засмальцьоване. Від старого огидно смерділо; самий його вигляд наповнив Ашу відразою.

Старий підняв очі.

— Сестро. Ось бачиш — цього разу я тебе впізнав.

Ашине серце спинилося у грудях.

— Теон?!

Його вуста розтяглися у моторошному вишкірі. Половини зубів бракувало, інша половина була потрощена на друзки.

— Теон, — повторив він. — Мене звати Теон. Кожен має знати своє ім’я.