Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Розділ 13

Сонцесяйний побажав мені «на добраніч» і хиткою ходою почимчикував на зупинку автобуса, який мав доставити його додому, до одного зі спальних районів міста, де він прожив останні двадцять п’ять років. Я ж вирішив пройтися. Нічне повітря після спертої атмосфери пабу було чисте й холодне. Я дихав на повні груди, але в голові не прояснювалося, навпаки, здавалося, що свіжий кисень розігнав тілом пиво. Може, випив понад міру, а може, сьогодні випав один з тих вечорів, коли алкоголь гірше засвоюється. У кожному разі, ноги запліталися, і я йшов зиґзаґами.

Вдома я видудлив кілька склянок води й сів в еркері. З гіркого досвіду знав, що лягати спати, коли хміль ще свіжий, не варто. У кімнаті було прохолодно. Я подумав, чи не розпалити коминок, але не мав ні сили, ні бажання. Натомість приніс з канапи плед і загорнувся в нього. Замислився над словами Сонцесяйного. Чи мав він рацію, кажучи, що я найбільше страждаю від враженого самолюбства? Хтозна. Мені хотілося лише одного: щоб Геллє була поруч.

Я намацав у кишені мобільника, написав повідомлення. Написав, що тужу за нею, просив відгукнутися, аби я знав, що з нею усе гаразд. Розумів, що писати в п’яному стані зовсім немудро, та все ж надіслав есемеску. Не мав, що втрачати. Попри все мав відчуття, ніби послав своє послання не конкретній людині, а кудись у порожнечу.

Мабуть, мене збудив власний храп. А може, я змерз і від того прокинувся. Підборіддя мокре від слини. Я сидів у незручній і неприродній позі, голова звісилася на груди. Я обережно підвів голову, роззирнувся навколо, не розуміючи, де я, аж доки до мене поволі дійшло, що сиджу в своїй темній вітальні, мені пересохло в роті, а в скронях гупає молотом.

Була, певно, глупа ніч. За вікнами темно, аж чорно. Ані натяку на світання. Я став на ноги, тихо крекнув, випроставши спину. Мені наче почувся якийсь звук, скрадливе шряботіння по шибці. Я обернувся.

Посеред вікна, я побачив обличчя, обрамлене моїм віддзеркаленням.

Я здригнувся, хрипко скрикнув і поточився назад, але забув, що досі загортався у плед, мов в індійське сарі, і впав на підлогу. Маленький журнальний столик перед фотелем розлетівся під моєю вагою на друзки.

Я застогнав від гострого болю у спині, виборсався з пледа і став на ноги.

Обличчя у вікні зникло.

Я повимикав усі світла у вітальні, притиснувся лицем до шибки, але нічого не побачив, окрім глибоких тіней та силуетів дерев і кущів, які поволі гойдалися на вітрі.

Можливо, мені примарилося, і то були рештки нічного кошмару, який не встиг розвіятися після неспокійного сну. Мабуть, так і було, подумав я, бо з’ява за вікном більше скидалася на троля або привида, ніж на живу людину. Та все ж я обійшов увесь будинок згори надолину, від горища до льоху, перевірив, чи надійно замкнені вікна й двері; переходячи з однієї кімнати до іншої, постійно озирався через плече.

Зрештою, ліг спати, але мені не спалося. Лежав, як заєць під кущем, прислухаючись, чи не вчуваються сторонні, чужі моєму дому звуки. Поринув у сон аж на світанку, коли за вікном почало сіріти.

Я прокинувся під обід, почувався мерзенно. Після довгого хлюпання в душі, кількох знеболювальних пігулок, скромного сніданку і двох чашок кави мені стало ліпше, але ніяк не добре.

Потім прибрав наслідки нічної катавасії. Журнальний столик ремонту не підлягав, годився хіба на розпал у грубці. Тимчасово замінив його кухонним табуретом.

Надворі дощило. У якийсь з проміжків поміж дощем я взув гумові чоботи, накинув на плечі старий плащ і вийшов у садок. І не побачив там ніяких слідів чужої присутності.

Спробував знайти цікаву спортивну програму в телевізорі; там транслювали велосипедну гонку, а мене велосипедний спорт зовсім не цікавив. Та все ж я не перемкнув канал. Мабуть, я задрімав, бо не чув, як у мобільному пропищала есемеска. Помітив її аж тоді, коли хотів глянути на годинника.

Повідомлення від Геллє.

Перша ознака життя за багато тижнів. У мені спалахнув промінчик надії, ніби птаха ожила в грудях. Тремтячими пальцями відкрив текст, прочитав.

«Досить мене мучити, Мікаелю».

Що, з біса, це мало б означати?!

Руки мені трусилися, я почав набирати літери, поривався заперечити: я не мучу її, просто хвилювався за неї — ото й усе, але зрозумів, що воно не має сенсу. Якась ірреальність. У душі я сподівався, що вона одумається, тимчасове потьмарення минеться, але надія виявилась марною. Геллє не одумалася.

Я відкинувся на подушку, заплющив очі.

Збуджений коментаторський голос щось розчаровано викрикував з телеекрана. Едвальд Буассон-Гаген пробив колесо, почулось мені, а Александер Крістофф упав — чи може, навпаки...

То був поганий день.

Поганий день для всіх.