Той, хто вбиває

Розділ 23

Троє осіб заприсягнися, що Адам Лід увесь вечір, коли вбили його тітку, провів удома одного з них на ім’я Ян Уве Угланн. Свідчення, на перший погляд, не викликали сумнівів, однак усі вони мали щось спільне, і це впадало в вічі. Кожний допит був незвично для таких випадків короткий, давав лише абсолютний мінімум інформації і про свідків, і про те, що відбувалося чи не відбувалося упродовж вечора. До того ж, усі записи були майже однакові, ніби поліцейські скопіювали їх з першого допиту під копірку, змінивши хіба імена та доповнивши для розмаїття кількома словами або реченнями.

Я не мав підстав припускати, що свідчення фіктивні, однак їхня схожість надто вражала, варто було перевірити хлопців удруге. Однак виявилося, що зробити це не так просто, як я собі думав.

Згідно з особистим даними, поданими під час допиту, Ян Уве Угланн мешкав на першому поверсі малоповерхівки в районі Ґюльденпріс, однак застати його вдома було неможливо. Принаймні на дзвінки в двері ніхто не відповідав. Непрозорі до половини вікна помешкання виходили на жваву автостраду, годі зазирнути досередини й подивитися, чи хтось там є.

Аж на четвертий раз я наткнувся на одну з мешканок, жінку невизначеного віку, яка саме відчиняла вхідні двері, коли я надійшов.

Я запитав, чи вона живе в цьому будинку. Жінка підозріло глянула на мене. Її обличчя було пожмакане й зморщене, відрослий широкою сивою смугою проділ на голові здавався витоптаною стежкою у пофарбованому в каштановий колір волоссі.

— А вам що до того?

Я пояснив, що розшукую Яна Уве Уґланна.

— Янну? А вам що до нього?

— Я адвокат, захисник у суді, — пояснив я терпляче.

— Йому треба до суду?

Жінка, вочевидь, подумала, що я адвокат Янну, я ж не бачив причини їй заперечити.

— Ага! Зовнішній дверний дзвінок не працює. Заходьте в під’їзд і стукайте у двері помешкання.

— Тебе звати Ян Уве Уґланн?

У шпарці дверей — бліде обличчя, погляд з-під кошлатої шевелюри.

— А ви хто?

— Адвокат Бренне. Треба поговорити про одну справу.

Обличчя зникло, задзвенів ланцюжок, двері відчинилися. У квартирі смерділо зіпсутою їжею і немитими людськими тілами. Кошлата голова повела мене до напівтемної вітальні, наступаючи на картонні пачки з-під піци, копаючи пляшки з-під лимонаду, видно, навіть не помічаючи цього.

— До тебе гості, Янну, — звернулася кошлата шевелюра до чоловіка, який куняв у кутику канапи.

Голова Яна Уве Уґланна сіпнулася вгору й поволі знову опала на груди.

— Хто ви? — запитав я чоловіка, який впустив мене до помешкання. — Випадково не Стейн Нільсен?

Так звали одного з тих, хто надав алібі Адамові Ліду.

— Чого питаєте? Хто ви такий, урешті-решт?

Я пояснив, спробував крізь мур тупої недовіри пробитися до людей, які весь свій час проводять у середовищі, де ніхто не покладається одне на одного, а дружба нічого не вартує, коли настає ломка.

— Добре-добре, допетрав, — зрештою сказав «кошлатий». — Так, я Стейн Нільсен. Так, Адам був того вечора разом з нами.

— Якого вечора?

Руки Стейна окреслили дивні кола в повітрі.

— Ну, того вечора. Про який випитував нас коп. Ми всі тут зависали: я, Адам, Янну і вона... з голови вилетіло, як її...

— Жанетте Коста?

— Точно! Ми тут були весь вечір.

— Дату пам’ятаєш?

— Нє... не дуже. Але то було того дня, коли Адамова тітка пішла до праотців.

— Звідки знаєш, що то був саме той вечір?

Чоловік завагався.

— Вони ж сказали.

— Поліція?

— Хто ж іще?

— Гаразд! Дякую! Знаєш, де живе Жанетте?

— Зеленого уявлення не маю... Я її не знаю, Янну знає.

Я присів навпочіпки біля Яна Уве. Рот напіврозтулений, очі заплющені. Спить?

— Яне Уве! — голосно покликав я.

Голова поволі піднімалася, міліметр за міліметром. Я помітив на його щоці відкриту рану, вкриту сукровицею.

— Що? — в’яло промимрив він.

— Де Жанетте?

Чоловік щось пробурмотів. Я нахилився ближче, попросив повторити.

— Не знаю, давно її не бачив.

Я зітхнув і підвівся. Вийняв з гаманця візитівку, написав на звороті: «Жанетте, зателефонуйте мені, це важливо» і подав Стейнові Нільсенові.

— Можеш їй передати, якщо побачиш? — попросив я.

— Sure thing! — відповів він і, не дивлячись, поклав візитівку на стіл.

Я відчув велику полегкість, коли нарешті вийшов з помешкання. Навіть викидні гази на Дамсґордсвеєн здалися свіжим повітрям після затхлості притону. Тепер я зрозумів, чому стенограми допитів здалися мені однаковими. Усі свідки були пропащими наркоманами, залежними від щоденних ін’єкцій героїну. Адама Ліда, звісно, відпустили, але його алібі не варте й ламаного гроша.

Не мало ніякого значення, був Адам Лід того дня серед своїх друзів-наркоманів чи ні. Ці людці завжди страждали поганою пам’яттю, вірити їм не можна. Того дня, коли я не зміг би у відкритому суді вщент розгромити пояснення таких свідків, як Ян Уве Уґманн і Стейн Нільсен, мене треба було б негайно вислати на пенсію.