Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Розділ 26

Одного вогкого, промоклого від дощу осіннього ранку на мій письмовий стіл ліг новий стос документів у справі Мардала. Я уважно вивчав їх один по одному. Простору для слідчих дій начеб уже не залишилося, принаймні судячи зі змісту пояснень свідків. Ніхто з тих, кого останнім часом допитувала поліція, не додав нічого нового. Така ситуація характерна для завершальної фази розслідування убивства, коли йдеться лише про ретельну перевірку, чи всі можливості використані й чи не залишилося десь недоглянутої лазівки, яку міг би використати хитрий адвокат.

Сторінки за сторінками, заповнені нецікавими очевидностями, такими нудними, що мені доводилося щосили напружувати свою увагу, аби ненароком не пропустити імовірної золотої крихти. Винагородою і полегшею в роботі стала стенограма допиту Геллє Мьорк, яка знайшлася на самому дні пачки документів.

Мене не мало б здивувати її свідчення. Геллє і Барбара були близькими подругами, тож номер телефону Геллє, напевно, часто з’являвся у виписці телефонної компанії. Та водночас я не був достатньо готовий до несподіваної появи її прізвища вгорі аркуша. Дивне відчуття, ніби я отримав неочікуваний, несанкціонований доступ до кімнати, заходити до якої мені давно заборонено.

Нічого особливого в її свідченнях не виявилося.

У стенограмі допиту не знайшлося, чесно кажучи, нічого такого, чого б я уже не знав, за винятком хіба деяких подробиць про те, як вони познайомилися, наскільки близькими були і як шокувало Геллє вбивство Барбари.

Геллє не завважувала нічого надзвичайного в поведінці Барбари, хоча останніми місяцями бачилися вони рідко.

Новиною для мене стало тільки те, що Барбара позичила Геллє шістсот тисяч крон на викуп у Кнута маєтку на Сьорейде. Я знав, що Геллє мала скромні статки, однак про позику вона мені не розповідала.

Ми сиділи в кабінеті Сюнне й обідали. Пані Сьоренсен купила нам по багету, а сама пішла до кав’ярні.

— То розслідування завершене? — запитала Сюнне.

— На те скидається. Не уявляю, що ще можна тут нарити.

— А Тулосів вони допитали?

Я потряс головою, жуючи цупкий, несмачний багет.

— Так, хоча поліція потрактувала моє прохання за цілковито спекулятивний хід. Не хочу, щоб у суді мене звинуватили в застосуванні партизанської тактики.

— І?

— І нічого. Вони нічого не знають, не розуміють, навіщо їх допитують, бла, бла, бла... Очікувано, одне слово.

Сюнне кивнула, з відразою глянула на багет.

— Як їм вдається випікати хліб таким в’язким і неапетитним?

— Не знаю. Мабуть, у целофані справа.

— То було риторичне запитання, Мікаелю, — Сюнне задумливо жувала далі. — Я запитаю інакше: чи зможеш ти використати Тулосів у суді?! Якщо чесно, мені це теж видається доволі спекулятивним ходом.

— Та знаю, — визнав я. — Зустрівшись сам на сам з Бордом Тулосом, неважко уявити, що він міг би позбавити життя Барбару, але чи спрацює це в суді... та все ж я викличу батька й сина, хоча б задля того, щоб прокурор не розслаблявся. А от чи буде з цього користь — інше питання.

— Ясно, — сказала Сюнне, відкладаючи набік свій «обід».

Я глянув на годинника, підвівся.

— Маю зустріч за п’ять хвилин.

— З Ельдаром Ейнарсоном?

— Звідки знаєш?

— Ельдар сказав.

— Ви знайомі?

Сюнне на мить затнулася.

— Мала з ним розмову минулого тижня.

— Яку розмову?

Щось у її поведінці забило в мені тривогу.

— Про ймовірне злиття наших фірм.

— Варто було б спершу поговорити про це зі мною.

— Я намагалася.

— Ми й самі дамо собі раду. Будуть гроші за справу Мардала. За потреби, можна отримати оплату від суду на наш рахунок.

— Зараз ми ще якось даємо собі раду... до наступної кризи. Маленька фірма, як наша, уже давно стала анахронізмом у часи, коли всі об’єднуються у концерни. Доведеться тобі, Мікаелю, подивитися реальності у вічі, — Сюнне прикусила верхню губу. — Я бачу, що розширення ти не хочеш, але зрозумій! Мені неймовірно комфортно працювати вдвох з тобою, однак розмір робить нас вразливими.

— Розмір — це ще не все, — уперся я. — Принаймні я таке чув...

— Дуже смішно! — буркнула Сюнне, навіть не усміхнувшись.

Я промовчав.

— Ейнарсон & Станґ — це наш шанс, — вела вона далі. — Не надто великі й не надто дрібні, мають різноманітне портфоліо, амбіційні, але цілком приємні люди.

Я не зумів приховати роздратування.

— Це тому Ельдар Ейнарсон прийде сюди?

— Ні, не тому. Його візит, мабуть, стосується чогось іншого. Дай людині шанс!

Ельдар Ейнарсон був дуже привітним чоловіком. Молодий, елегантно вбраний, у начищених до блиску мештах, з бездоганним проділом на голові й свіжим кольором обличчя. Я намагався не дати собі волі, не оцінювати його зовнішності й переконати себе, що нинішня молодь має саме такий вигляд — схожа на маклерів з нерухомості або ведучих ток-шоу. Вони немов волали: Дивіться! Дивіться на мене!

Ельдар роззирався на всі боки в моєму кабінетику, але від коментарів утримався. Він зателефонував напередодні й домовився через пані Сьоренсен про зустріч, нічого не сказавши про мету візиту. Я вже каявся, що не наполіг на зустрічі в його конторі. Завжди так домовляюся, проте цього разу мені забракло часу.

— Отже, я прийшов поговорити про спадок Барбари Бломберг, — сказав він, розсіваючи кімнатою пахощі лосьйону після гоління.

— Ага, — поволі процідив я. — А я собі думаю, чим заслужив на увагу.

— Даруйте, що відразу не повідомив, — я представляю інтереси Братської церкви. Для початку хотів би лише почути короткі висновки вашого бачення справи.

— Ясно.

— Отже... можете розповісти, що вже було зроблено.

Я розповів.

— Ага, ага... А той заповіт, який ви уклали, згідно з інструкціями Бломберг...

— Проект заповіту, — виправив я.

— Так-так.... Тож у цьому проекті заповіту — якщо я правильно розумію — викладено, без сумніву, побажання Барбари Бломберг про подальшу долю майна після її смерті, а саме: вона хотіла, щоб усе успадкував мій клієнт.

— Заповіт не був підписаний і тому не має ніякої цінності ні для вас, ні для Братської церкви.

Ельдар Ейнарсон кивнув і так мило всміхнувся, ніби я сказав йому комплімент або повідомив добру новину.

— Так-так, так-так...І все ж, чи міг би я отримати копію чернетки?

Мені треба було подумати.

— Я не зовсім певний... Ви ж знаєте, конфіденційність інформації, але після смерті клієнта... Гадаю, це можливо.

Ельдар безгучно присвиснув, гортаючи документ.

— Чудово! Чудово, — сказав він, дочитавши до кінця.

— Маєте й далі намір взятися за цю справу? — запитав я.

— Такий наш план.

— Мені, звісно, однаково, але як ви збираєтеся досягти результатів? Очевидно ж — заповіт недійсний.

— I’т gonna give him an offer he can’t refuse (це буде пропозиція, від якої він не зможе відмовитися — англ.), — відповів Ельдар Ейнарсон пристойною англійською.

Він засміявся, помітивши мою розгубленість.

— Як ви, напевно, знаєте, Адам Лід залежний від наркотичних речовин. З усіх субстанцій він надає перевагу героїну. Таким наркоманам хронічно бракує грошей і перспективи довгого життя, тому я маю намір запропонувати йому вибір: або він погоджується на нашу угоду й негайно отримує на руки один мільйон крон, або чекає, доки справа про спадщину пройде всі інстанції, а це може забрати два роки — щонайменше.

Цинічна й водночас дуже хитромудра ідея. Я не міг заплющити очей на те, куди така стратегія може завести. Наркомани завжди потребують грошей, тут і вже; часовий горизонт, віддалений на рік, вони сприймають як вічність.

— Адам Лід, звичайно, героїнозалежний гівнюк, — сказав я. — Але я ще чув, що він має психічні відхилення. Вас не бентежить ваша готовність скористатися чужою слабкістю чи некомпетентністю, як це називається в законі про укладання договорів.

Ельдар широко й безсоромно усміхався на все обличчя.

— Адам Лід був вічною гризотою своєї тітки, тож, зрештою, вона вирішила позбавити його спадку. Вона вважала, що так буде найліпше. Як на мене, він не має особливого морального права претендувати на ці гроші.

— Як вважаєте, — сказав я коротко.

Ельдар Ейнарсон встав. Міцний, стриманий потиск долоні.

— Дякую за допомогу. Ми розмовляли з Сюнне, як ви, мабуть, знаєте... Неформально. Цілком можливо, станемо невдовзі колегами.

— Побачимо, — відповів я безбарвним тоном.

Він мимохідь окинув оком кімнатку.

— Може, навіть більший кабінет матимете...

— І як? — запитала Сюнне.

— Що — як?

— Яке враження справив на тебе Ельдар? На мою думку, він добрий адвокат.

Я кивнув, згадавши його усмішку на гладенькому дитячому обличчі.

— Без сумніву.

Сюнне знала мене, як облупленого.

— Він тобі не сподобався, — зітхнула вона.

— Не надто...

Я розповів їй про мету візиту Єльдара Єйнарсона і його стратегію, як запопасти спадок Барбари Бломберґ.

Сюнне наморщила чоло.

— Що ж, в одному він має рацію, хіба ні? Якщо бути чесними, краще хай гроші підуть на реабілітацію наркоманів, ніж Адамові Ліду, який витратить їх на ширку.

— Можна визнати йому рацію, тільки якщо ти вважаєш, що юриспруденція є зброєю у війні без правил, і що наркомани, за замовчанням, мають морально меншовартісну позицію в суспільстві.

Сюнне зітхнула.

— Ну, добре, визнаю, він — не твій тип. Але скажи мені, Мікаелю, чи маємо ми, власне кажучи, хоч якісь шанси знайти молодих, амбітних і фахово сильних адвокатів, які б тобі сподобалися?

Я задумався.

— Невеликі, — визнав я. — Особисто я не бажаю вкладати гроші у злиття, але ти вільна відмовитися від нашої співпраці й податися в іншу фірму.

Сюнне, видно, втомилася від безсенсовної суперечки.

— Господи, Мікаелю, ніхто ж про таке не каже! Мати тебе за компаньйона... іноді однаково, що мати дитину або... коханця.

Я промовчав.